5. Грецькі міста-держави Північного Причорномор'я.

Визначну роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор´я, започатковані жителями давньої Еллади у VII-VI ст. до н.е. Заселення Причорномор´я відбувалося в умовах перенаселення Греції і формування там рабовласницького ладу. Колонії засновувалися організовано за рахунок безземельних селян, ремісників та торговців.

В історії цих держав можна виділити два етапи. Перший охоплює VІ — середину І ст. до н.е. й характеризується незалежністю і самостійністю, подальшим розвитком еллінських традицій, мирними, а часто дружніми взаємовідносинами зі скіфськими та іншими місцевими племенами. Другий етап припадає на І ст. до н.е. — кінець IV ст. н.е. У цей період відбувається активізація агресивного тиску кочових та інших племен, і грецькі держави, шукаючи допомоги у Римської імперії, все більше переходили під її вплив та владу.

У процесі античної колонізації сформувалися чотири основні центри. Перший зосереджувався на побережжі Дніпро-Бузького лиману з найбільшим містом Ольвія. її вигідне географічне місцезнаходження сприяло широким торговельним зв´язкам із землеробами Лісостепу, кочівниками та іншими регіонами Східної Європи.

Другий осередок античної цивілізації сформувався в районі Дністровського лиману з найбільшим містом Тіра, що мало різнобічні зв´язки з навколишніми поселеннями.

Третій центр — Крим з головним містом Херсонесом, що мав певний вплив на економічний розвиток скіфів, таврів та сарматів.

Четвертий район античної цивілізації зосереджувався на Керченському та Таманському півостровах. Найвизначніше місто — Пантикапей. Значну роль також відігравали Фанагорія, Феодосія, Гермонаса (нині станиця Таманська) та ін. У V ст. до н.е. ці міста були об´єднані у Боспорську державу.

Культура всіх центрів мала високорозвинутий характер, відповідала античному суспільству давньої Греції. Населення грецьких регіонів у Причорномор’ї займалося землеробством, виноградарством, рибальством, ремеслами, вело широку торговельну діяльність як з місцевими племенами, особливо скіфами, пізніше — сарматами, так і з Грецією. На колишню батьківщину вивозили хліб, мед, віск, худобу, рибу, шкіру, хутра, ліс, рабів, а завозили вино, посуд, тканини, ароматичні речовини, ремісничі вироби, предмети розкоші, особливо ювелірні прикраси.

Грецькі поселення були розгромлені навалами готів у VІ та гунів у IV ст.

Античні міста-держави відіграли значну роль в розвитку цивілізації праслов’янського світу. Це були перші організовані міста на території України, центри культури та торгівлі. Не зливаючись з місцевим населенням, яке часто конфліктувало з ним, вони все ж сприяли прискоренню їхнього соціально-економічного, політичного та культурного розвитку.

6. Проблема походження слов'ян та їх розселення на території України.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження і етногенез якого на сьогодні остаточно не з'ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II —І тис. до н. е.). Вперше про слов'ян-венедів (венетів) згадують римські автори І —II ст. н. є. Пліній Старший, Тацит, Птолемей. З VI ст. про слов'ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Маврикій Стратег та ін. Готський хроніст Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V —IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.

Найдавнішою археологічною культурою, яка пов´язується зі східнослов’янськими племенами, є зарубинецька, що належить до І ст. до н.е. Слід зазначити, що в кінці І тис. до н.е. — на початку І тис. н.е. продовжуються міграційні процеси у Подніпров´ї і далі до Вісли та Карпат. Однак змішування племен, асиміляційні явища ведуть переважно до подальшого зміцнення східнослов´янського елементу, розширення його земель.

У 373-375 pp. орди гунів пройшли жорстоким смерчем степами Східної Європи, ослабивши і відкинувши на південь готів. Тепер слов´яни починають війни проти готів, щоб здобути незалежність, і створюють своє військово-політичне об´єднання.

У середині І тис. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов´ян. Загальний термін «слов´яни», типовий для VII—IX ст., замінюється конкретними назвами окремих племінних союзів.

Східним сусідом східнослов´янського комплексу племен, у басейні нижньої Волги й Дону, була Хазарська держава. У VIII-IX ст. вона досягла значної політичної могутності. Свою залежність від неї визнавали поляни, сіверяни та інші племена.

З півночі й північного сходу східнослов´янські племена були оточені великою групою фінських племен, значна частина яких з часом була асимільована слов´янами і змішалася з ними.

На північному заході східне слов´янство сусідило з литовськими племенами. Частину з них, зокрема ятв´ягів, з часом вони завоювали і асимілювали. На заході мешкали західнослов´янські польські племена, які в кінці І тис. н.е. розгорнули експансивні дії і значно потіснили східних слов´ян.

Археологічні матеріали, письмові та інші джерела свідчать, що всі південно-західні племінні об´єднання — характеризуються приблизно однаковим рівнем соціально-економічного та політичного розвитку, багатьма спільними рисами у виробництві, житлобудуванні, поховальних обрядах; вони мали лише незначні етнографічні та деякі інші відмінності.

У VIII-IX ст. переважно на основі племінних союзів поступово формуються нові територіальні об´єднання — князівства, центрами яких були міста Київ, Чернігів та ін.