2. Соціальне виховання та суспільна опіка у Давній Греції та Давньому Римі

Особливо встановлювалися правила видавання дівчини заміж

 

Лекція 4

 

ОРГАНІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ В СЕРЕДНЬОВІЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

1. Християнська церква як перший соціальний інститут.

2.     Становлення і розвиток конфесійних теоретичних підходів до] проблем допомоги і підтримки. Педагогічні ідеї християнських теологів.

Література

1.  История педагогики и образования.   От зарождения воспи- тания в первобьітном обществе до конца XX в.: Учебное по- собие для педагогических учебньїх, заведений / Под ред. ака-Л демика РАО А. И. Пискунова. 2-е изд., испр, и дополи. — М.:^

... . .      ТЦ «Сфера», 2001.-512 с.

2.  Кузьмин К. В., Сутьірин Б. А. История социальной работьізаі рубежом и в России (с древности до начала XX века). — М.:| Академический Проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2002.

г             -480 с.

3.  Левківський   Г. В.   Історія   педагогіки:   Навчальний   пос бник. -Житомир: ЖДПУ, 2001. -220 с.

4.           Теория и методика социальной работьі (в вопросах и ответах).

Учебное пособие. / Под ред. Панова А. М., Холостовой іі. И. - М: Соц.-техн. ин-т., 1998. - 190 с.

5.           Фирсов М. В. Введение в теорегические основи социальной;

работьі. - М.:  «Ин-т практ.   психологи»,  Воронеж:  НПО «МОДЗК», 1997.-192 с.

 

1. Християнська церква як перший соціальний інститут

476 року, ослаблена внутрішніми суперечностями рабо­власницького ладу, перестала існувати Римська імперія, яка занепала під тиском варварських племен. В історії Європи почався новий етап історичного розвитку, який умовно на­зивається середньовіччям. На зміну рабовласницькому ладу прийшло феодальне суспільство, в якому політична влада належала світським і духовним феодалам. Ідеологічну твериню феодалізму склали релігія і церква, які монополізува­ли науку, мистецтво та освіту.

Епоха феодалізму успадкувала від Римської імперії хрис­тиянську релігію в її західному різновиді, що відома з 1054 року під назвою «католицизм». Саме він став головною іде­ологічною силою європейського феодалізму; поступово змі­цнюючи свої позиції, перетворився на «державу в державі».Християнська церква виявилась основним носієм допомоги та опіки в період раннього і класичного середньовіччя. З V ст. розпочався новий етап в історії соціальної роботи, який тривав аж до XVI ст. - період церковної благодійності. Пе­вну роль у наданні допомоги відіграли чернечі ордени — то­вариства людей, що добровільно прирікали себе на безшлю­бність і зречення всіх благ світу.

До церкви у середні віки перейшла дуже важлива фун­кція - підтримувати соціальний мир і пом'якшувати со­ціальні суперечності.

Природно, що церква не поділяла із світською владою відкритої агресивності у ставленні до знедолених, оскільки ворожість була б несумісна з проповіддю смирення, любові до ближнього і рівності всіх перед Богом. Програма церкви в стосунках з бідними фактично зводилась до вимоги мило­стині; при цьому не ставилось питання про знищення соціа­льної нерівності.

Середньовічна концепція бідності є носієм протиріч: з одного боку пропагується потреба відмови від багатства; з іншого - необхідність подавати милостиню.

Варто зазначити, що вбогість не зажди мала негативну оцінку, яку ми їй присвоюємо сьогодні. Християнство, релі-^Г1я переслідуваної меншості, довгий час було релігією бід-^Них. Злидарі та інші знедолені у середньовіччі мали статус «святенності», бо давали змогу багатіям заробити собі поря­тунок завдяки благодійності й милосердному ставленню до ^них. Про необхідність опіки над нужденними християнська церква говорила здавна. Так, відомі постанови Ельвірського] собору 306 року і Антіохійського собору 341 року, де єпис-1 копату було дано право розпоряджатися на свій розсуд май-1 ном церкви на потреби благодійності.

Допомагали тим, хто потребує, переважно в неділю, коли! віруючі збирались у Божий храм. Цей день Апостолом Пав-І лом був вказаний як найбільш відповідний справі благо дій-] пості.

Церква не обмежувалась лише проповідями про необхід-і ність милостині, вона прагнула реально допомогти знедоле-»] ним. Так, до четвертини церковних прибутків використову-1 валось з культовою та благодійницькою метою. Зміцнення:; церковної системи привело до того, що роздавання хліба іскладання списків убогих стали прерогативою церкви.

Нею організовувались і фінансувались інститути допомо- і ги: лікарні, притулки. Варто зазначити благодійницьку дія­льність св. Василія (329-379 рр.), єпископа в Кесарії Каппо-дійській, який створив біля воріт міста притулок для пере-старілих, шпиталь, богадільню для хворих і калік. Джерела для організації благодійницьких закладів складали як церко­вні прибутки, так і приватні пожертви парафіян. Шпиталь, організований св. Василієм, відіграв функцію прототипу для створення монастирських лікарень у Західній Європі. Ста­тут монастиря, при якому він знаходився, передбачав поря­док опіки і лікування хворих, навчання медичній справі та ін. Проте перші монастирські лікарні відзначались дуже ни­зьким рівнем догляду за хворими. Лікування «постом і мо­литвою», яке було в них провідним, рідко досягало своєї ме­ти. Крім того, в періоди епідемій лікарні при скупченні хво­рих перетворювались на вогнища небезпечних захворю­вань, що легко передавались від одного до іншого. Не випа­дково ці заклади називались «будинками страждань».

Об'єктом турботи католицької церкви стали і бездомні. Так, 542 року в Ліоні був відкритий особливий притулок, що називався “Божим будинком ” де працювали монахи

і добровольці із міщан [2: 102].

Церкві належить одна з перших теоретичних настанов у галузі суспільної опіки. 1100 року Римська церква видала зібрання канонічних законів із теорії і практики благодійно­сті.

у Х-ХІ ст. активну роль у процесах підтримки вразливих

верств населення відігравали чернечі ордени, які набули статусу своєрідного суспільного благодійницького інститу­ту. Вони практично реалізовували ідеї милосердя і допомо­ги ближньому. Зокрема, Іоніти, Лазаристи надавали до­помогу хворим, а Бегарди і Алексиани покладали на себе нелегкі обов'язки допомоги тим, хто знаходився у перед­смертному стані, здійснювали їх поховання, Треніторії ту­рбувалися про викуп полонених. Виникали чернечі ордени, що ідеалізовували бідність. Проте епідемії, війни та інші біди змінили ставлення до неї, бо держави потребували ро­бочої сили, активних людей для економічного будівництва. Поступово сформувались два погляди на вбогість. З одного боку, бідняки сприймались як деградовані, неповноцін­ні, навіть небезпечні істоти, що провокувало до них репре­сивні заходи та дискримінаційні програми. З іншого боку, до знедолених проявлялось співчуття.