- •Організація судових та правоохоронних органів
- •§ 1. Правоохоронна діяльність. Правоохоронні органи
- •§ 2. Предмет і система навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів»
- •§ 3. Джерела навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів»
- •§ 1. Виникнення та розвиток інституту судової влади
- •§ 2. Поняття й основні ознаки судової влади
- •§ 2. Інституціональні принципи судової влади
- •§ 3. Організаційні (судоустрійні) принципи судової влади
- •3.1. Єдність судової системи і статусу суддів
- •§ 4. Функціональні (судочинні) принципи судової влади
- •4.1. Принцип державної мови судочинства
- •4.3. Принцип колегіального й одноособового розгляду судових справ
- •4.4. Принцип участі народу при здійсненні судової влади
- •4.5. Принцип здійснення судочинства на засадах рівності сторін
- •§ 1. Загальна характеристика судової системи
- •1 Поняття «суд» у значенні «судове засідання» є найбільш вживаним на побутовому рівні, у засобах масової інформації, де нерідко є такі, на-
- •1.2. Історія становлення судової системи в Україні
- •1.3. Міжнародно-правові принципи побудови судової системи держави
- •1.4. Принципи побудови судової системи за Конституцією України
- •§ 2. Система судів загальної юрисдикції
- •2.1. Структура системи судів загальної юрисдикції
- •§ 1. Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні
- •§ 2. Порядок формування і структура Конституційного Суду України
- •§ 3. Статус судді Конституційного Суду України
- •§ 4. Повноваження Конституційного Суду України
- •§ 5. Конституційне провадження (провадження у справах в Конституційному Суді України)
- •§ 6. Рішення та висновки Конституційного Суду
- •§ 1. Суддівський корпус, його поняття та склад
- •§ 2. Формування суддівського корпусу
- •2.2. Вимоги, що висуваються до кандидатів на посади суддів
- •2.3. Порядок наділення кандидатів повноваженнями судді
- •§ 3. Правовий статус суддів
- •§ 4. Припинення повноважень суддів
- •§ 5. Народні засідателі та присяжні
- •5.3. Підстави та порядок звільнення від виконання обов'язків народного засідателя та присяжного
- •5.4. Порядок формування списків народних засідателів та присяжних
- •5.5. Залучення народних засідателів і присяжних до виконання обов'язків у суді
- •5.6. Права народних засідателів і присяжних та гарантії їх захисту
- •§ 1. Суддівське самоврядування: поняття, організаційні форми, загальна характеристика, завдання та значення
- •§ 1. Суддівське самоврядування: поняття, організаційні форми, загальна характеристика, завдання та значення
- •§ 2. Збори суддів: види, повноваження та порядок роботи
- •§ 3. Конференції суддів: повноваження та порядок роботи
- •§ 4. Ради суддів: поняття, повноваження та порядок роботи
- •§ 4. Ради суддів: поняття, повноваження та порядок роботи
- •§ 5. З'їзд суддів: повноваження та порядок
- •§ 6. Рада суддів України: повноваження та порядок роботи
- •§ 1. Статус кваліфікаційних комісій суддів: поняття, статус, види, склад, порядок формування
- •§ 1. Статус кваліфікаційних комісій суддів: поняття, статус, види, склад, порядок формування
- •§ 2. Повноваження кваліфікаційних комісій
- •§ 3. Кваліфікаційна атестація суддів
- •§ 4. Повноваження кваліфікаційних комісій щодо дисциплінарної відповідальності суддів
- •§ 1. Правовий статус Вищої ради юстиції
- •§ 2. Порядок формування та строк повноважень Вищої ради юстиції
- •§ 3. Повноваження та організація діяльності Вищої ради юстиції
- •3.1. Повноваження Вищої ради юстиції
- •3.4. Структура Вищої ради юстиції та порядок роботи
- •§ 1. Розвиток і становлення організаційного забезпечення діяльності судів
- •§ 2. Система забезпечення функціонування судової влади
- •§ 3. Загальні засади фінансування судів
- •§ 4. Матеріально-технічне забезпечення
- •§ 5. Державна судова адміністрація України
- •5.1. Повноваження Державної судової адміністрації
- •§ 6. Територіальні управління Державної судової адміністрації України
- •§ 7. Академія суддів України
- •§ 8. Апарат суду
- •§ 9. Бібліотека судів
- •§ 10. Служба судових розпорядників
- •§11. Забезпечення охорони і підтримка громадського порядку в судах
- •§ 12. Символи судової влади
- •§ 13. Посвідчення судді
- •§ 1. Прокуратура України, її місце в системі органів державної влади, завдання
- •§ 2. Основні етапи розвитку прокуратури в Україні1
- •§ 3. Система, структура та порядок утворення органів прокуратури
- •3.4. Прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя (на правах обласних)
- •3.5. Прокуратури міст, районні, міжрайонні та прирівняні до них прокуратури
- •§ 4. Принципи організації та діяльності органів прокуратури
- •§ 5. Функції прокуратури1
- •5.1. Функції підтримання державного обвинувачення та представництва інтересів громадянина або держави
- •5.2. Функція досудового слідства
- •5.3. Нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство
- •5.5. Функція нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого
- •§ 6. Кадри органів прокуратури. Класні чини працівників органів прокуратури. Заохочення та дисциплінарна відповідальність прокурорів і слідчих прокуратури
- •§ 1. Організація виявлення і розслідування злочинів: поняття, види
- •§ 2. Органи, що здійснюють оперативно- розшукову діяльність, їх компетенція
- •§ 3. Органи, що здійснюють дізнання, їх система і компетенція
- •§ 4. Органи досудового слідства, їх система і компетенція
- •§ 5. Статус слідчого
- •§ 6. Слідчий апарат, його структура
- •§ 1. Призначення органів внутрішніх справ
- •§ 2. Система і структура органів внутрішніх справ
- •2.1. Система органів внутрішніх справ
- •2.2. Структура та діяльність органів внутрішніх справ
- •§ 1. Завдання, засади та правові підстави діяльності Служби безпеки України
- •§ 2. Система та організація діяльності Служби безпеки України
- •§ 3. Основні напрямки діяльності і повноваження органів Служби безпеки України
- •§ 4. Кадри органів Служби безпеки України
- •§ 5. Контроль і нагляд за діяльністю Служби безпеки України
- •§ 1. Державна податкова служба, її система, завдання та правові засади діяльності
- •§ 2. Податкова міліція, її завдання та повноваження
- •§ 3. Структура і кадри податкової міліції
- •§ 1. Органи юстиції України. Їх завдання, система та повноваження
- •§ 1. Примусове виконання рішень. Органи, що його здійснюють
- •§ 2. Правові засади діяльності державної виконавчої служби
- •§ 3. Сутність виконавчого провадження. Предмет діяльності органів державної виконавчої служби
- •§ 4. Місце державної виконавчої служби
- •§ 1. Поняття та сутність інституту адвокатури в Україні
- •1.1. Виникнення та розвиток інституту адвокатури в Україні
- •§ 2. Статус адвоката
- •§ 1. Поняття нотаріату
- •§ 2. Організація нотаріату
- •§ 3. Право на зайняття нотаріальною діяльністю
§ 1. Суддівський корпус, його поняття та склад
В правничій літературі для позначення суддівської спільноти застосовується термін «корпус суддів». Слово «согриз» має латинське походження, воно означає — тіло, склад, звід та вживається у розумінні: зібрання однорідного до одного цілого; самостійний склад людей; усі службовці одного відомства як цілого; корпорація, громада, суспільство, товариство, стан, союз людей одного звання, ремесла; корпоративне зібрання за званнями, станами, походженнями, промислами1. Таким чином, суддівський корпус є збірною категорією, яка об'єднує всіх осіб, які у встановленому законом порядку набули право здійснювати судову владу.
Згідно зі ст. 58 Закону України «Про судоустрій України» до справляння правосуддя залучаються професійні судді та у визначених законом випадках — народні засідателі і при-
СЯЖН1.
Професійні судді — це громадяни України, які відповідно до Конституції України призначені чи обрані суддями і займають штатну суддівську посаду в одному з судів, передбачених Законом України «Про судоустрій України». До професійних суддів належать судді Конституційного Суду України та судді судів загальної юрисдикції, а саме судді загальних судів, у тому числі й судді військових та судді спе-
1 Юридична енциклопедія: В 6 т. — Т. 3 / Ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (голова ред. кол.) та ін. — К.: Укр. Енцикл., 2001. — С. 362.
233
ціалізованих судів. Можливо також проводити диференціацію між суддями залежно від рівня суду, в якому вони працюють: судді місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів, Верховного Суду України та Конституційного Суду України. Але всі професійні судді в Україні мають єдиний статус і різняться лише за повноваженнями та компетенцією. Особливості правового становища суддів судів загальної юрисдикції визначаються Законом України «Про статус суддів» та Гл. 9 Закону України «Про судоустрій України», а суддів Конституційного Суду — Законом України «Про Конституційний Суд України».
Для здійснення судової влади закон надає суддям необхідні права, обов'язки та повноваження, передбачає певні гарантії їх реалізації. Велика відповідальність судді як носія судової влади, наділеного правом вирішувати всі правові конфлікти, що виникають у суспільстві, передбачає необхідність встановлення певних вимог до кандидатів на цю посаду, особливої процедури добору та заняття посади судді, а також притягнення до відповідальності та звільнення з посади носія судової влади.
§ 2. Формування суддівського корпусу
В Україні правові засади вирішення цього питання закладено Конституцією, законами України «Про статус суддів», «Про судоустрій України», «Про Вищу раду юстиції», «Про Конституційний Суд України» та іншими нормативно-пра- вовими актами. Формування суддівського корпусу є складним, тривалим процесом, який передбачає декілька етапів: добір кандидатів, їх кваліфікаційну атестацію, внесення подання відповідному органу про можливість призначення або обрання конкретного кандидата на посаду судді, винесення акту про призначення або обрання на посаду судді, припинення повноважень судді.
2.1. Добір суддівських кадрів
Добір суддівських кадрів являє собою сукупність процедур з добору кандидатів на посаду судді на підставі аналізу й оцінки його професійних, особистісних властивостей, ступеня їх відповідності вимогам, встановленим законом, і вибір найбільш підготовлених кандидатів для виконання посадових обов'язків.
Кандидат на посаду судді — це особа, яка виявила бажання зайняти посаду судді, відповідає встановленим законодавством вимогам, пройшла кваліфікаційну атестацію і щодо якої внесене подання відповідному органу про призначення чи обрання на посаду судді.
Інститут кандидата на посаду судді існує вже у досить розвинутому вигляді у більшості країн світу. В цих країнах сформульовані вимоги до кандидатів на посади суддів, нормативно закріплена процедура оцінки знань, навичок, умінь, ділових та моральних властивостей кандидата, обов'язково передбачається навчання кандидатів на посади суддів у спеціальному учбовому закладі та стажування в суді. Тільки після цього порушується питання про можливість обрання конкретної особи на посаду судді.
В Україні інститут кандидата на посаду судді набував розвитку відповідно до історичних етапів становлення суспільства та політичного ладу держави.
У часи перебування України у складі Росії (1654-1917рр.) залежно від способу вступу на службу судді поділялися на два види: ті, що призначаються (монархом за поданням Сенату; безпосередньо Сенатом; губернським правлінням), й ті, що обираються певним прошарком населення (дворянами, купцями і міщанами, селянами)1.
Судді, що обирались, не були підзвітні виборцям. їх затверджував губернатор, якому вони і звітували. Більшість членів повітового суду, а в магістраті — часто й увесь склад не мав ані найменшого уявлення про засади судочинства, теорію доказів. «Такий суддя, — писав А.Ф. Коні, — є дуже сумне явище, тому що свавілля під личиною правосуддя має особливо відразливі риси, і шкода судового насильства є гіршою за будь-яку адміністративну шкоду»2. Судді зараховувалися на державну (військову) службу, наділялися чинами та нагородами, підлягали відповідальності нарівні з іншими посадовцями. Відставний прапорщик цілком ймовірно міг бути кандидатом у члени повітового суду, а відставний полковник — кандидатом у члени судової палати1.
Якісно нову правову основу інституту кандидатів на суддівські посади заклали прийняті 20 листопада 1864 р. Судові статути. їх укладачі справедливо вважали, що задовільне справляння правосуддя залежить більше від гідності суддів, ніж від досконалості законів. І саме інститут кандидатів на судові посади повинен був стати «розсадником судових діячів, зерном нового судового стану; кандидатура на судові посади мала служити тим чистим і єдиним джерелом, якому належало годувати все судове відомство»2. Статті 200-211 Статутів3щодо кандидата на посаду судді містили загальнообов'язкові вимоги та обмеження: 1) відсутність істотних фізичних вад; 2) неприпустимість вчинення діянь, що містять ознаки злочину; непорочність у суспільній думці; 3) належність до російського підданства; 4) тільки особи чоловічої статі, які досягли віку 25 років; 4) освітній ценз — вища чи середня освіта, а за її відсутності — наявність стажу не менше трьох років у судовому відомстві; 5) майновий ценз.
За мету запровадження інституту кандидата на судову посаду була визнана підготовка молодих людей до судової служби. Тому в Статутах особлива увага приділялася організації занять кандидатів, зокрема у судових місцях і в прокуратурі, відрядженню до виконання обов'язків судових слідчих.
Разом з тим цей інститут не отримав належного нормативного регулювання, у зв'язку з чим розвивався повільно. Тому закон від 24 грудня 1891 р. вніс доповнення та зміни до Судових статутів щодо цього питання. Було встановлено, що кандидатами на судову посаду можуть бути особи, які закінчили курс юридичних наук у вищих навчальних закладах і перебували на службі при окружних судах і судових палатах. Зарахування в кандидати прирівнювалося до зарахування на службу по судовому відомству. Законом передбачався поділ кандидатів на старших і молодших. Звання молодшого здобувалося зарахуванням до розряду кандидатів. Чин старшого кандидата одержували після не менш як півторарічної служби по судовому відомству і після складання необхідного іспиту, про що видавалося посвідчення відповідним судом чи палатою. Старші кандидати мали істотні переваги, оскільки вони за старанну і корисну службу могли одержувати штатний оклад чи одноразову допомогу. Внесені зміни також офіційно закріпили порядок підготовки кандидатів, проведення з ними занять.
Таким чином, статус кандидатів у судді зазнав суттєвих змін: по-перше, було усунуто так зване «довічне» кандидат- ство: кандидати, які не склали іспиту протягом двох (у крайньому разі трьох) років, відраховувалися з кандидатів; було вдосконалено систему поділу кандидатів на молодших (уч- нів-практикантів) і старших (стажистів), які допускалися до виконання судових і прокурорських обов'язків. По-друге, законодавчого визначення набуло питання фінансового забезпечення кандидатів.
Становлення інституту кандидата на посаду судді в період боротьби за становлення української національної державності (1917-1920 рр.) відбувалося по-різному. Так, відповідно до Закону «Про умови засудження і порядку обрання суддів Генеральних і апеляційних судів», прийнятого в грудні 1917 р., всі судді обиралися Центральною Радою. На одну посаду судді могли претендувати від 4 до 6 осіб. Закон щодо кандидатів передбачав лише одну вимогу — мати вищу освіту, однак допускав обрання на посаду судді й осіб, які її не мають. Кандидати повинні були подавати свої заяви до Секретаріату судових справ, який потім передавав їх до Центральної Ради.
В період Гетьманату відповідно до Закону від 8 липня 1918 р. про створення Державного Сенату до кандидатів на посади суддів цієї вищої судової інстанції ставилися досить високі вимоги: мати вищу юридичну освіту, обіймати не менше 15 років посади судового слідчого, товариша прокурора окружного суду або адвоката, мати відповідний науковий ступінь з юридичних наук. В Україні цього періоду вся влада належала гетьманові, тому було встановлено і відповідний порядок формування корпусу суддів. Міністр юстиції вносив подання щодо кандидата до Ради міністрів, яка здійснювала попередній розгляд кандидатури. Після схвалення Радою міністрів гетьман призначав цього кандидата на посаду судді.
За радянських часів (1917-1991 рр.), після встановлення в Україні радянської влади постало питання про формування професійного суду. З цією метою 7 березня 1920 р. Народним комісаріатом юстиції було прийнято постанову «Про реєстрацію фахівців із судової частини», відповідно до якої всім особам, які належали до членів магістратури і колишнього прошарку присяжної адвокатури, включаючи і тих, які входили до складу службовців у радянських установах, пропонувалося зареєструватися в тижневий строк у Судово- слідчому відділі Народного комісаріату юстиції. 5 червня 1920 р. було видано Декрет Ради народних комісарів «Про використання юристів-практиків», який повідомляв про проведення загальної реєстрації осіб незалежно від віку і статі, які мають вищу юридичну освіту і стаж роботи в судовому, військово-судовому відомствах та адвокатурі.
Таким чином, при створенні системи судів Української РСР діючий уряд усвідомлював необхідність професійного здійснення правосуддя, про що зазначалося в прийнятому 26 жовтня 1920 р. Положенні про народний суд, уст. 14 якого було закріплено, що постійні народні судді повинні задовольняти таким вимогам:
мати право обирати і бути обраними до Ради робітничих і селянських депутатів. Це право надавалося тільки працездатним громадянам, які досягли 18 років. Винятки становили засуджені, недієздатні та обмежено дієздатні особи, а також особи, які живуть на нетрудовий прибуток, та деякі інші категорії громадян;
мати політичний досвід роботи в пролетарських організаціях партії, професійних союзах, робітничих кооперативах, фабрично-заводських комітетах і радянських установах;
3) мати теоретичну і практичну підготовку, необхідну для посади радянського судді.
У подальшому зміна характеру і переліку вимог, яким повинна була відповідати особа, висунута кандидатом у народні судді, відбувалася в основному в напрямку зменшення переліку вимог, а отже, залучення до заняття посади судді більш широкого кола осіб. Так, наприклад, на відміну від Положення про народний суд 1920 р., яке передбачало необхідність теоретичної підготовки кандидата на посаду судді, наступні Положення про судоустрій УРСР від 16 грудня 1922 р. і Положення про судоустрій УРСР від 23 жовтня 1925 р. як критерії добору передбачали альтернативу: або не менш ніж дворічний стаж відповідальної політичної роботи в робітничо-селянських громадських, професійних чи партійних організаціях, або два роки стажу практичної роботи в органах радянської юстиції на посадах не нижче народного слідчого.
Наслідком такої кадрової політики стало те, що в органах юстиції більшість осіб, які обіймали відповідальні посади, не мали необхідної теоретичної юридичної підготовки. Серед народних суддів було багато осіб не тільки недостатньо підготовлених, а й випадкових, непридатних для справляння правосуддя.
Однак на початку 1923 р. радянський уряд здійснив спробу підвищення професіоналізму суддів. У Харкові, Києві та Одесі були організовані короткотермінові юридичні курси з підвищення кваліфікації судово-прокурорських працівників. Строк навчання на курсах спочатку становив чотири місяці (три потоки на рік), а в 1924 р. він був збільшений до п'яти місяців — два випуски на рік по 100 осіб. Для навчання на курсах судами направлялися особи, які мали стаж роботи в органах юстиції не менше одного року на посаді, не нижчій народного судді чи народного слідчого1.
Пізніше положення про судоустрій 1929 р. і 1931 р. уже взагалі не передбачали таку вимогу до кандидата на посаду судді як наявність стажу роботи за юридичною спеціальністю. До обов'язкових умов для народного судді Законом про судоустрій 1938 р. додатково було введено віковий ценз, який у 1960 р. було підвищено з 23 до 25 років. Прийнятий 5 червня 1981 р. Закон УРСР «Про судоустрій в Українській РСР» ніяких новел у питанні переліку та якості вимог, яким повинна відповідати особа, висунута кандидатом у судді, не передбачив. Таким чином, починаючи з 1929 р. претендентом на посаду судді міг стати будь-який дієздатний громадянин України (СРСР), який досяг встановленого в Законі віку.
Після 1917 р. метою розвитку суспільства було визнано відмирання держави як суспільного устрою, панування комуністичного ладу. Така ідеологія обумовила висування до кандидатів у судді єдиної вимоги — революційної правосвідомості. Такий підхід обумовлювався певними історичними реаліями, необхідністю зміни певних традицій, формуванням нових суспільних відносин, нового світогляду, але, як показав досвід, у свідомості більшості громадян суд аж ніяк не асоціювався з такими поняттями як «справедливість», «незалежність», «професіоналізм».
Лише прийнятий 15 грудня 1992 р. Закон України «Про статус суддів» уперше визначив діяльність судді як професійну і в якості вимоги, що висувається до кандидата, передбачив необхідний освітній ценз — вищу юридичну освіту і певний стаж роботи за юридичною спеціальністю. У ст. 5 цього Закону було встановлено, що суддя не може бути народним депутатом, належати до будь-якої політичної партії, руху, входити до складу органів виконавчої влади, інших державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, що мають за мету одержання прибутку, займатися підприємницькою та іншою діяльністю крім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльності у вільний від роботи час. Таким чином, Закон України «Про статус суддів» уперше закріпив в Україні принцип — здійснення судової діяльності на засадах професіоналізму.
На сучасному етапі розвитку суспільства та держави правові основи статусу кандидата на посаду судді закладено
Конституцією і законами України «Про статус суддів», «Про судоустрій України», «Про Вищу раду юстиції», «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України». У цих нормативно-право- вих актах сформульовано перелік вимог, що висуваються до кандидатів, передбачені обмеження щодо допуску певних категорій осіб до здійснення судової влади, визначена компетенція відповідних органів щодо добору кандидатів, розроблено процедуру оцінки професійно важливих властивостей кандидатів та вступу їх на посаду. При доборі кандидатів на посади суддів забезпечується рівність їх прав незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань та інших обставин.