1.2. Історія становлення судової системи в Україні

Суд як невід'ємний інститут стабільного функціонування будь-якої більш-менш організованої людської спільноти на теренах сучасної України існував з давніх часів. Але саме слово «суд» згадується вперше у Статуті князя Володимира, сина Святослава «О десятинах, судах й людях церковних», поява якого датується приблизно початком XI століття.

Започаткування збірника давніх законів під назвою «Руська правда» належить Ярославу Мудрому (під словом «правда» розумілось те, що є правильним, тобто істина, справедливість, чесність). У першій чверті XI століття князь Ярослав визнав за необхідне заснування правил, які б вре­гульовували відносини, що існували у суспільстві. У 1015 р. складається найдавніша редакція «Руської правди», яка спочатку мала назву «Устав Ярослава», у 1072 р. сини Яро­слава укладають «Правду Ярославичей». Третя редакція «Руської правди» («Пространна правда») зберегла положен­ня двох перших у новій редакції і була доповнена, говорячи мовою сучасної системи права, нормами цивільного, кримі­нального права і процесу. «Руська правда», яку М. С. Гру- шевський вважав кодексом, визнана основою законодавства держави Київської Русі.

Основний зміст і мета «Ярославової правди» — врегулю­вання випадків образ і шкоди, завданої одними особами іншим. За такі злочини як вбивство, каліцтво, побої надава­лася помста. Якщо помсти не було, тоді сплачувалася князеві віра, яка залежала від характеру та стану ображеного. В цих законах відбився характер існуючого в той час укладу су­спільства. Оскільки його підґрунтя складала громада, саме вона сплачувала князеві віру (так звану дику віру), коли на її землі було вчинено вбивство, але на вбивцю не подано по­зову.

«Руська правда» встановлювала порядок і місце судочин­ства. За нею місцем суду був княжий двір, а головною осо­бою, яка здійснювала правосуддя, — князь. Однак передба­чалося, що князь міг доручити проведення суду призначе­ним ним особам. Існувала можливість у визначених випадках вирішувати справу через залучення дванадцятьох обраних осіб, які й розглядали та вирішували питання про винність особи, а право призначення кари передавали судді.

За правління дітей Ярослава однією з найважливіших змін було скасування помсти за вбивство, натомість запро­ваджувалося покарання у вигляді сплати вір. Але най­суттєвіші статті, що врегульовували відносини, які сучас­ною мовою звуться цивільно-правовими, були внесені за Во­лодимира Мономаха. Питання торговельного обігу, боргових зобов'язань, неспроможності тощо, а також постанови про спадщину — все це частина того історичного надбання, яке ми маємо завдяки Володимиру Мономаху¹. Місцем суду по­ряд з княжим двором був і торг, тобто був суд як княжий, так і народний (вічовий). Княжий суд керувався правилами «Руської правди», котрі, безумовно, були націлені на захист інтересів князя і не охоплювали усіх випадків, особливо тих, що виникали у народному середовищі. Тому вічовий суд пе­реважно дотримувався давніх звичаїв й обрядів.

«Руська правда» ще декілька століть визначала права і по­рядок судочинства, доки в різних частинах колишньої Ки­ївської Русі не запровадили нові закони. Так, в Московській Русі у 1497 р. був прийнятий новий Судебник, який, до речі, закріпив багато положень, чинних у судочинстві з часів «Руської правди». Але це все було у Східній Русі, за княжіння Івана III, тому збірник так і йменувався — Великокняжий су­дебник, затверджений князем всієї Русі, а також Боярською Думою.

Інша доля була в іншої частини Київської Русі.

У XIV столітті, коли у Східній Русі Москва започаткову­вала основи єдиної Російської держави, Південну Русь було підкорено і поділено. Східною частиною Південної Русі заво­лоділи литовці, західною — поляки². По з'єднанні останніх між собою в одну державу, Річ Посполиту, Південна Русь на багато віків виявилася відокремленою від народів, що жили на сході та півночі Київської Русі, і розвивалася під впливом культури, мови, адміністративно-політичних поглядів дер­жав, що існували в Центральній Європі.

Так, після остаточного переходу України під владу Польщі в українському суспільстві затверджуються стани захід­ноєвропейського типу: дворяни, міщани, селяни. Якщо за часів Київської Русі людина мала змогу досить легко перейти з одного стану до іншого, бо чітких юридичних відмінностей між дворянами і селянами не існувало, то потім зі спливан­ням часу межі між станами в Речі Посполитій, особливо дво­рянством, стають спадковими і непереборними. Міщани теж складали окремий стан, особливо ті, котрі мешкали у вели­ких містах, оскільки таким містам королі польські і великі князі литовські дарували право місцевого самоврядування (Магдебурзьке право за назвою німецького міста Магдебург, згідно з яким королівські чи князівські посадовці не повинні були втручатися у внутрішні справи мешканців міста). За магдебурзьким правом усі мешканці міст, що отримали та­кий статус, були рівними поміж собою. У 1356 р. таке право отримав Львів, у 1374 р. — Кам'янець-Подільський, у 1432 р. — Луцьк, у 1497 р. — Київ. Для мешканців міст су­дові функції виконували обрані до магістрату або до ратуші особи: війти та лавники.

Усі права й привілеї, даровані різним прошаркам суспільства, потребували створення кодифікованого зводу законів, котрим став Литовський статут, перший варіант якого з'явився у 1529 р. Статут не тільки підтверджував права дворянства, а й містив звід елементів звичаєвого пра­ва, успадкованих ще з часів Київської Русі¹. Одночасно він запроваджував низку нових понять, привнесених із Західної Європи, переважно з Німеччини. Друга (1566 р.) і третя (1588 р.) редакції Статуту мали низку важливих доповнень, що відбулися у зв'язку з Люблінською унією. Цей Статут має величезне значення, оскільки він не тільки закріплював суттєві соціально-економічні зміни, що відбулися у XV- XVI століттях, а й, як з часом з'ясувалося, став фундамен­том правової системи наступної, так званої «козацької» доби української історії. Власне кажучи, ще й у XIX столітті де­які місцевості Східної України жили за законами, що за своєю суттю базувалися на Литовському статуті.

У XV-XVII століттях на теренах сучасної України існува­ла спочатку судова система, побудована у відповідності з су­довими системами держав Центральної та Західної Європи: у привілейованих містах були суди магістратів, у непривіле- йованих — ратушні суди. Апеляційним судом для одних з них був Головний литовський трибунал як основна апе­ляційна інстанція у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемантійському. А для всіх міських судів Ук­раїни, що здійснювали судочинство за магдебурзьким пра­вом, на основі привілею короля Владислава Варанчина 1444 р. апеляційним судом був Львівський війтівсько-лав- ницький суд. Апеляційним судом третьої інстанції був німецький суд Краківського замку, рішення якого можна було оскаржити лише до королівського суду, до складу кот­рого входило 12 суддів, по 2 від б міст¹. До осіб, що обирали­ся для виконання судових функцій, були певні вимоги. Такі особи мали бути з числа знатйих, що постійно мешкають, совістливих, розсудливих, добронравних, бажано учених, закононароджених, що розуміються на праві, не молодших за 25 і не старших за 70 років. Розгляд справ здійснювався колегіально або в повному складі членів магістрату чи ра­туші, або не менше п'яти — у магістраті, трьох — у ратуші. Але карні справи війти могли розглядати одноособово.

За часів зародження козацтва, в Запорізькій Січі, козаки не підкорялися нікому і нічому, окрім своїх власних законів, котрі передавалися з покоління до покоління і поступово вдосконалювалися. Усі вони мали рівні права, усі брали участь у радах, де обирали отамана (чи гетьмана), єсаула, писаря, обозного і суддю.

За часів Богдана Хмельницького, коли під владою козаків була майже вся територія України, окрім Галичини і Волині, козаки встановили власну форму правління: землі були поділені на 16 військових округів (полків), які у свою чергу поділялися на сотні. На верхівці цієї військово-адміністра- тивної піраміди був гетьман. Полковники і сотники (сотські) були не тільки військовими, але й здійснювали адміністра­тивну й судову владу. Чисельні владні функції гетьману до­помагала здійснювати генеральна старшина, один з членів якої — генеральний суддя — відав судовими справами.

Наприкінці XVII століття під владою гетьманів після Руї­ни залишилася лише третина земель, що колись були під­владні Хмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра ук­раїнці називали Гетьманщиною (а московські правителі — Малоросією). Система козацького управління (а відтак і судова) мало змінилася. І хоча ця частина України вже була у складі Московського царства, в ній, як і в попередні часи, одночасно використовувалися як джерела права Литовський статут, Зерцало саксонське (німецьке право), поточні геть­манські акти, звичаєве право. Зрозуміло, що різні правові норми часто суперечили одна одній, що мало своїм наслідком зловживання в судах при розгляді справ. Нерозвинута мере­жа судових інстанцій призводила до цілком протилежних рішень: наприклад, оскарження ухвал міських судів, які традиційно застосовували магдебурзьке (німецьке) право, в апеляційну інстанцію — Генеральний суд, котрий застосо­вував виключно Литовський статут, часто тягло за собою інше рішення. Численними скаргами з цього приводу не преминув скористатися для обмеження автономії України Петро І. Він здійснив низку реформ в управлінні, зокрема утворив у 1722 р. Малоросійську колегію, яку складали шість російських посадовців і яка здійснювала повноважен­ня апеляційного суду та контроль за адміністрацією і фінан­сами. Але за відсутності Петра у персидському поході на­казний гетьман Павло Полуботок добився указу Сенату, який заборонив Малоросійській колегії будь-що робити без відома гетьмана і погодження з українською адміністрацією. А оскільки формальним приводом утворення колегії був розгляд скарг українців на корумповану систему судочин­ства, Павло Полуботок реорганізував суди за принципом ко­легіального розгляду справ. Він заборонив звернення з апе­ляціями до Малоросійської колегії поза встановленим зако­ном і практикою апелюванням до українських судів, при­нагідно видавши інструкцію судам з правилами ведення судового процесу.

Великі зміни відбулися у судовій системі за часів гетьмана Кирила Розумовського, який як людина європейськи освіче­на розумів, що суспільство в Гетьманщині стало дуже склад­ним, щоб старшина здатна була виконувати в ньому одночас­но судові, адміністративні та військові функції. Ним було розпочато виокремлення судово-адміністративної системи з військової. У полкових округах було засновано, окрім полко­вих, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди: земський, гродський і підкоморський, тобто судова система мала становий характер. По сотнях залишилися сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи. А з найважливіши­ми слід було звертатися до повітового суду. Найвищим судом був Генеральний суд, де окрім генеральних суддів обиралися також представники по одному від кожного полку.

Це були останні зміни судової системи, які враховували автономність України.

Після указу Катерини II від 7 листопада 1775 р., згідно з яким вся імперія мала бути поділена на 50 губерній, полкові округи були знищені, а натомість з'явилися три намісниц­тва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Відповідні гілки імперської адміністрації замінили усі попередні ук­раїнські адміністративні, судові й фінансові органи.

До судової реформи 1864 р. здебільшого продовжувала існувати система судових органів, затверджених реформою 1775 р.

Підсумовуючи період Гетьманства, відомий історик пи­сав: «Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московський, а потім петербурзький царі не тільки контролювали її зовнішні зв'язки й воєнні кампанії, але й постійно втручалися у внутрішні справи, однак гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціально-економічна політика — все це створювалося самими українцями. Самоврядування спри­яло появі нової української дворянської еліти. Майже на за­непаді Гетьманщини представники козацької старшини були щиросердно впевнені у перевазі своїх законів та звичаїв над усіма іншими — із цих позицій відверто нехтували кате- рининськими реформами»¹.

Історик мав вагомі підстави вважати закони, які діяли у Гетьманщині, більш досконалими, оскільки вони були в рус­лі розвитку європейської правової думки і законодавства, що зазнало рецепції римського права. Яскравим прикладом, котрий розкривав погляди на суд, справедливість, права і вільності, пануючі на теренах України XVIII століття, був проект першого відомого в історії Кодексу українського пра­ва під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ»².

Судове право у цьому пам'ятнику вже поділяється на су- доустрійне і процесуальне, але ще чітко не виокремлюється цивільне та кримінальне, оскільки в матеріально-правових відносинах домінував приватний інтерес, який у судочин­стві переломлюється на принцип диспозитивності: «кожен про свою шкоду вільний скаржитись або мовчати». Судова система за Кодексом поділялася на дві гілки — загальну та спеціальну. До загальної належали сільські, ратушні, ма­гістратські, сотенні, полкові канцелярії, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія (п. З Арт. 1 Гл. 7, Гл. 26). До судів спеціальних — третейський, полюбовний (або ми­ровий), духовний, ярмарковий (або торговельний) (Арт. 24, Арт. 25 Гл. 7).

У Кодексі визначалася система апеляційних судів, гаран­тувалася свобода апеляційного оскарження (п. 2 Арт. 35 Гл. 8).

В ньому закріплювалися вимоги до кандидатів, що мали обиратися на посаду судді, а також такі засадові положення як аналогія закону, аналогія права (п. 5 Арт. 4 Гл. 7), еле­менти презумпції невинуватості (п. 6 Арт. 4 Гл. 7), а також багато інших положень принципового значення, які з часом стали принципами різних галузей сучасної системи права.

П'ятнадцятирічна робота над проектом не завершилася його затвердженням. Роки, затрачені на узгодження й очіку­вання найбільш сприятливого часу введення в дію з боку ге­неральної та полкової старшини, та рішучі дії з боку імперсь­кого уряду, спрямовані на ліквідацію гетьманства та зни­щення автономії України за реформами 1775 р., а також зрівняння статусу української шляхти з російським дворян­ством призвели до того, що нова українська шляхта, яка за­роджувалася з верхівки козацтва, вже була не зацікавлена у прийнятті цього Кодексу, намагаючись жити за законами Російської імперії. Але це не принижує значення «Прав», оскільки вони є уособленням здобутків української правової думки XVIII сторіччя і нормативним віддзеркаленням істо­ричного прецеденту українського самоврядування¹.

За реформою 1864 р. судова система поділялася на дві гілки: місцева юстиція у вигляді мирових судів і загальні судові місця. Останні утворювали триланкову судову систе­му, нижній щабель якої складали окружні суди, другий ща­бель — судові палати, третій — Сенат. Територіальна юрис­дикція окружних судів і судових палат не співпадала з адміністративно-територіальним устроєм Російської імперії, оскільки критерієм розподілу були не губернія чи повіт, а судовий округ. Судові Статути 1864 р. мали бути впровад­жені протягом 7 років, але фактично ця робота розтягнулася майже на ЗО років, хоча на території України завдяки висо­кому рівню її правової культури положення Статутів були впроваджені одними з перших.

Так, незабаром після відкриття у 1866 р. касаційних де­партаментів Сенату та Санкт-петербурзької й Московської судових палат на теренах України були відкриті:

— у 1867 р. — округ Харківської судової палати, до якого увійшли губернії: Харківська, Курська, Орловська і Воронезька, а також деякі повіти губерній Катери­нославської (нині Дніпропетровської області) і Там­бовської. У 1869 р. до Харківського округу приєднала­ся й Полтавська губернія. Окружних судів на території Харківського судового округу діяло 9;

• на початку 1868 р. — округ Одеської судової палати, до якого увійшли губернії Херсонська, Катеринославська (за винятком повітів Бахмутського і Слов'яно-сербсько- го, що були віднесені до харківського судового округу) і Таврійська. На території цього судового округу діяло 6 окружних судів;

• у 1886 р. — округ Київської судової палати, до якого увійшли губернії Київська, Подільська й Волинська. В окрузі спочатку було 3, а з часом 8 окружних судів.

Окружні суди в системі загальних судових міст були суда­ми першої інстанції.

Судові палати були судами першої інстанції щодо певного кола справ і судами апеляційної інстанції щодо справ, що були розглянуті окружними судами по першій інстанції.

Сенат, судові функції якого налічували вже майже сторіччя, за реформою 1864 р. очолив усі знов утворені суди як верховний суд Імперії та вищий орган судового нагляду. Він був наділений повноваженнями касаційного суду — зовсім нової форми перегляду рішень, стисла суть якого була відображена у формулі: не вирішуючи справу за суттю в загальному порядку судочинства, наглядати за охороною точного й однакового застосування законів усіма судовими установами.

Але найсуттєвішою рисою судових статутів 1864 р. у сфері судоустрою і судочинства слід вважати запровадження суду присяжних¹. Він розглядався як певний чинник формуван­ня громадянського суспільства, але мав і суто утилітарне значення суду, котрий мав здійснювати правосуддя. Автор одного з перших післяреформенних фундаментальних курсів кримінального судочинства І. Я. Фойницький справедливо підкреслював, що будь-який суд повинен уособлювати в собі дві властивості: по-перше, незалежність від стороннього впливу і, по-друге, здатність постановити по справі правиль­не рішення. І доводив, що суду присяжних властиві обидві ці якості. Так, участь народного елементу завжди забезпечує більшу незалежність. Щодо іншої вимоги, то на відміну від пануючої раніше формальної теорії доказів, яка передбачала необхідність юридичних знань, вільна оцінка доказів за власним переконанням і відокремлення юридичної оцінки, котра покладається на коронних суддів, від оцінки фактич­них обставин справи, яку здатний здійснити на підставі життєвого досвіду і практичних знань будь-який пересічний громадянин, формує другу властивість, притаманну суду. Автор вважав, що у тій формі народної участі, яка відома під назвою суду присяжних, судові переваги набувають найви­щого розвитку, якого донині сягало людство. Тобто суд при­сяжних вбачається найбільш наближеним до ідеалу суду¹.

Система місцевих судів до реформи 1864 р., як визначало­ся вище, була становою і тому вже не відповідала вимогам часу. Статут обрав нову форму місцевого суду — мировий суд. Він характеризувався такими рисами: обраність, все- становість, самостійність стосовно загальних судів. Першою інстанцією були одноособові дільничні мирові судді; другою (апеляційною) — з'їзди мирових суддів губернії; третьою (касаційною) — Сенат.

Однак за усіх переваг уведення такої системи місцевої юс­тиції вона мала деякі суттєві недоліки. По-перше, розгалу­женість і масовість мирових судів у поєднанні з малочи-

¹ Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. — Т. 1. Изд. 4-е, доп. и перераб. — С.-Петербург: Сенатская типография, 1912. — С. 385- 386. Слід підкреслити, що ця позиція була висловлена автором ще в пер­шому виданні курсу, до 20-річчя введення Статутів, але й понад 20 років потому, після 40-річної практики існування суду присяжних, незважаю­чи на жодні соціальні катаклізми, він не відійшов від свого погляду ані на йоту.

ні

сельністю Сенату мали своїм наслідком значне затягування строків розгляду справ. По-друге, селянський суд, як і ра­ніше, не входив ані до системи мирової юстиції, ані до систе­ми загальних судів, тобто не було об'єднання юстиції на місцевому рівні.

Через 25 років після прийняття Статутів цю проблему бу­ло вирішено у спосіб, який загальновизнано вважається відходом від закладених у Статутах принципів. Відповідно до актів «Про земських начальників» від 12 липня 1889 р. та «Правил про провадження судових справ, що підвідомчі зем­ським начальникам і міським судам» від 29 грудня 1889 р. в усіх місцевостях земського представництва за винятком сто­лиць, а також деяких перелічених великих міст (на Україні це Одеса та Харків) мирова юстиція була ліквідована, її замінили судово-адміністративні установи. Функції суду першої інстанції виконували земські дільничні начальники й міські судді; суду другої інстанції — повітові з'їзди, тре­тьої — губернські присутності.

Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місце­вого суду» був поновлений інститут мирових суддів, а сіль­ський суд, який до того був судом особливим, включений в систему місцевої юстиції. Предметом юрисдикції цього суду були відносини, що виникали у сфері, яка була підвідомча селянському управлінню. Справи могли розглядатися у трьох інстанціях: функції першої виконував повітовий суд, функції другої інстанції — верхній сільський суд, функції третьої — мировий з'їзд.

В результаті Лютневої революції 1917 р. і пов'язаних з нею переворотів однією з державних інституцій, котру було піддано суттєвим змінам, була судова система, хоча в перші постреволюційні місяці судова система на Україні майже не відрізнялася від інших територій Росії, де Тимчасовий Уряд, ліквідувавши військово-польові суди, станові, особливі при­сутності, посади земських начальників, відновив діяльність мирових суддів, чим демонстрував відданість реформі 1864 р. Ще вісім місяців, до грудня 1917 р., хоча й формально, Сенат вважався вищим касаційним судом. Продовжували діяти ок­ружні суди і судові палати. Але вже з кінця травня 1917 р. в повітах почали призначатися адміністративні судді, які роз­глядали спірні справи між державними органами, комісара­ми і громадськими організаціями. Відповідно при окружних судах створювалися адміністративні відділення¹.

З'їзд українських юристів, котрий відбувся 13-14 червня 1917 р., визнав за необхідне, що судову систему України має очолювати Вищий крайовий суд і вона має бути незалежною від російського уряду. З часом, після створення генерально­го комісаріату судових справ Центральна рада 10 листопада

1917. р. ухвалила постанову, підписану М. Гру шевським: суд на Україні твориться іменем Української Народної Рес­публіки. 2 грудня був створений Генеральний суд УНР, на який було покладено виконання повноважень суду ка­саційної інстанції, а також здійснення нагляду за судовими установами та особами судового відомства.

Функції судів апеляційної інстанції відповідно до Закону від 17 грудня 1917 р. виконували Харківський та Одеський апеляційні суди. Вони діяли згідно з правилами, встановле­ними Судовими статутами для судових палат з деякими відмінностями, обумовленими демократичними принципа­ми побудови нової держави.

Зміна урядів у Києві кожен раз тягла за собою зміни у су­довій системі, але вони у зв'язку з військовим становищем теж повністю не були реалізовані ані в часи Гетьманату, ані в часи Директорії.

В тій частині України, яку наприкінці 1917 р. — початку

1917. р. займали більшовики, теж вирішувалися питання створення нових владних інститутів, зокрема судів. Першим нормативним актом щодо суду була постанова Народного секретаріату Української республіки від 4 січня 1918 р. «Про утворення народного суду». Ним передбачалася лік­відація всієї попередньої судової системи і утворення місце­вих народних судів: дільничних, повітових, міських, які розглядали справи колегіально у складі одного постійного судді і чотирьох чергових народних засідателів. Постанова не передбачала утворення другої інстанції, тому що рішення новостворених судів були остаточними, не піддавалися ос­карженню і повинні були негайно виконуватись. Цією ж по­становою передбачалось утворення робочих і селянських ре­волюційних трибуналів, рішення котрих також були оста­точними, не оскаржувалися і виконувалися негайно. Після окупації України німецькими військами весною 1918 р. формування органів суду припинилося і було поновлено лише у лютому 1919 р. на підставі Тимчасового положення про народні суди і революційні трибунали. Народні суди роз­глядали справи або у складі одного постійного судді, або у складі одного судді і двох народних засідателів, або одного судді і шістьох народних засідателів. Вони розглядали усі цивільні та кримінальні справи, за винятком справ, підсуд­них революційним трибуналам.

Вироки народних судів вже можна було оскаржити до Ради (з'їзду) народних суддів, який утворювали всі народні судді конкретної місцевості. Суд другої інстанції переглядав рішення у касаційному порядку. Таким чином, Тимчасове положення нормативно закріпило відмову від апеляційного перегляду справ і запровадило касаційний порядок перегля­ду рішень як другу інстанцію.

Для розгляду скарг на вироки революційних трибуналів у складі Нарком'юста УРСР був створений Верховний каса­ційний суд, який з часом було реорганізовано у Верховний касаційний трибунал. Для розгляду особливо важливих справ, підсудних революційним трибуналам, при ЦВК УРСР був створений Верховний революційний трибунал.

Отже, на початковому етапі формування судової системи України радянського періоду для неї було характерним існу­вання двох не пов'язаних між собою, паралельних судових гілок: народних судів і революційних трибуналів. Після за­вершення громадянської війни основною метою судової ре­форми було подолання організаційного відокремлення й утворення єдиної судової системи, що й було здійснено у По­ложенні про судоустрій УРСР від 16 грудня 1922 р. Воно пе­редбачало, що військові й військово-транспортні трибунали входять до єдиної судової системи республіки, яка будувала­ся триланковою.

Нижчий щабель утворювали народні суди, які розгляда­ли справи або одноособово суддею, або суддею і двома народ­ними засідателями, а також військові та військово-транс- портні трибунали.

Другу ланку складали губернські суди, що почали діяти замість губернських рад народних суддів. Вони виконували функції суду другої, касаційної інстанції відносно судів ниж­чого щабля, а також розглядали по першій інстанції особли­во важливі справи, у тому числі ті, що були раніше підсудні ліквідованим губернським революційним трибуналам.

Очолював судову систему Верховний Суд УРСР, який був:

• судом касаційної інстанції відносно губернського суду;

• судом першої інстанції по справах, вилучених з компе­тенції нижчих судів;

• судом наглядової інстанції, тобто таким, який мав пра­во скасовувати і змінювати вироки та рішення, що на­брали законної сили, щодо всіх судів Української РСР.

Утворення у грудні 1922 р. СРСР потягло за собою низку змін у судовій системі України.

По-перше, був створений Верховний Суд СРСР. По-друге, протягом декількох років поступово з судової системи Ук­раїни були вилучені військові трибунали, касаційною інстанцією котрих був визнаний Верховний Суд СРСР, для чого в ньому була утворена Військова колегія.

Верховний Суд СРСР, який в перші роки створення (1924 р.) мав повноваження, що не зазіхали на суверенітет республіканської судової системи, потім згідно Положення від 24 липня 1929 р. значно розширив компетенцію щодо на­гляду за діяльністю Верховного Суду УРСР (як і верховних судів інших республік), а з 10 липня 1934 р. взагалі отримав право безпосереднього перегляду, скасування та зміни ви­років, рішень, ухвал верховних судів республік.

В часи «відлиги» було визнано за доцільне розширення компетенції республік у вирішенні окремих питань держав­ного характеру. В судоустрої це проявилося у скороченні функцій судового нагляду Верховного Суду СРСР за

діяльністю судових органів республік з одночасним розши­ренням наглядових функцій верховних судів республік. Це було закріплено в Положенні про Верховний Суд СРСР, яке передбачало, що він має право скасовувати і змінювати ви­роки, рішення і постанови лише верховних судів республік і лише у випадках, коли вони суперечать загальносоюзному законодавству або порушують інтереси інших республік.

Отже, судова система України за період з 1922 р. була єди­ною, триланковою, її зміна відбувалась лише у зв'язку зі зміною адміністративно-територіального устрою. У 1925 р. у зв'язку з ліквідацією губерній і створенням округів гу-, бернські суди були замінені окружними. Тому Положенням від 25 жовтня 1925 р. була створена така система судів: на­родні суди, окружні, головний суд Автономної Молдавської РСР і Верховний Суд Української РСР.

У 1930 р. були ліквідовані територіальні округи, у зв'яз­ку з чим натомість окружних судів були утворені міжрай­онні, які охоплювали декілька районів і виконували функцію попередніх окружних судів.

У 1932 р. в Україні було запроваджено обласний адміні­стративно-територіальний поділ. Відповідно були внесені зміни і до судової системи — міжрайонні суди були перетво­рені на обласні.

До 1991 р. згідно чинного на той час Закону УРСР «Про судоустрій Української РСР» від 5 червня 1981 р. судову систему Української РСР складали: Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) на­родні суди (ст. 20).