До м. М. Лазаревського

20 травня 1857. Новопетровське укріплення

20 мая.

Воистину воскрес! Мій друже єдиний!

Спасибі тобі, серце моє, за твоє письмо от 11 апреля. Мені полегшало, як прочитав я його. Я, дурний, думав, що ще в генварі моє діло кончене, а воно з 7 або 17 апреля тіль що начнеться. І та самая дурная думка мене так тяжко мучила і досі. Тепер, слава Богу, я повеселішав. А все-таки, за що не возьмуся, із рук випадає. Серце якось лихорадочно б’ється. Ох, якби-то його швидше успокоїли!

Ти пишеш, що був дома. Як я тобі завидую, мій друже єдиний! Там і про мене згадували. Спасибі їм, землякам моїм рідним, що не забувають кобзаря свого старого, безталанного.

Ти пишеш, що чув, що і в столиці єсть добрі душі, що хотять помагать мені на дорогу. Спасибі їм, добрим душам! Це чи не буде той самий А. Маркович с товарищами, про которого я тобі писав?

Ще ти питаєш, чи багато мені треба буде грошей на дорогу? Я і сам не знаю. І не знаю ще, як я і поїду. Чи на Оренбург, чи Волгою до Нижнього і на Москву, чи на Чорноморію? Яким би шляхом не поїхав, то я думаю, що не обійдуся менше як 200 рублями. Треба буде одежі. Бо з мене як знімуть казенну, то я остануся, як той турецький святий, буквально голий. Получишь ты на свое имя от Б. Залецкого из Минской губернии 50 рублей, то і ті пришпили до своїх та й пришли по прежнему адресу с передачею. Я, може, не дождуся твоїх грошей, а позичу у Ираклия Александровича, то ти вже так і посилай на його ім’я. А якщо не буде од царя нічого, то не посилай і грошей. Нащо вони тойді мені? Як перепишуть «Матроса», то передай його Кулішеві та попроси його од мене, нехай він його прочитає гарненько та де що побачить, нехай і поправить, а за «Записки о Южной Руси» подякуй його ще раз од мене. Не тепер, а коли-небудь іноді я думаю удрать критику на сию воистинно драгоценную книгу. Але то ще тілько думаю, а там Бог його знає, як воно буде. Попроси Семена, нехай він коли-небудь розкаже вам, як замиравши Явдоха була на тім світі і /131/ що вона там бачила. У Куліша записане тілько пекло, а Раю нема, опріч тих двох діточок, що перед Матір-Божою золоті клубочки держать, а вона панчішечку плете.

Вибачай мені, друже мій єдиний, що пишу тобі так нашвидку. Ніколи. Сегодня почта одходить. Цілую тебе, Семена і всіх добрих земляків моїх. Не покидайте, брати мої, старого, безталанного Кобзаря Дармограя.

До я. Г. Кухаренка

5 червня 1857. Новопетровське укріплення

Батьку отамане кошовий!

і друже мій єдиний!

Постриг ти мене в брехуни своїм братерським листом і своєю щирою писанкою. Я писав тобі, друже мій єдиний, що вже не втну нічого віршами. Отже і збрехав. Збрехав і не схаменувся. Правда, я сам думав, що я вже зледащів, захолонув в неволі. Аж бачу — ні. Нікому тілько було огню положить під моє горем недобите старе серце. А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого огню. Спасибі тобі, друже мій єдиний. Довго я читав твій лист, разів з десять, чи не білше. Та дочитався до того, що в мене не тілько очі, серце заплакало, мов та голодна дитина. А серце, сказано, не дитина, його галушкою не нагодуєш. Що тут на світі робить? — думаю собі, та, вставши раненько, помолився Богу, закачав рукава та й заходився коло оції «Москалевої криниці». Бог поміг, то сяк, то так кончив. Мені і полегшало трохи. Не знаю тілько, чи подобається вона тобі, мій друже єдиний. Якщо подобається, то дай доброму писареві переписать і «Криницю», і «Ченця», і «Вечір». Та пошли старому Щепкіну. Нехай на старість читає та не забуває безталанного кобзаря Тараса Дармограя. Я умисне приписав «Ченця» і «Вечір», щоб порівняв його з «Криницею», бо «Криниця», бач, сьоголітня, а «Чернець» і «Вечір» Бог зна колишні. Чи помолодшав я через 10 літ в неволі, чи постарішав серцем, скажи мені, мій брате рідний.

Ще ось що, чи продаються у вас на коші біноклі або хоч добрі окуляри? Якщо ні, то нічого й читать моє писаніє, бо я так надрюкував, що й сам ледве читаю. Правда, у тебе єсть сини з молодими очима, то нехай вони потроху розбирають, а ти тілько слухай та критику клади, білш нічого.

Не знаю, чи получив ти моє поличіє, завернуте в невеличку цидулку? Я там писав, що незабаром вирвуся із цієї каторги і приїду до тебе в гості. Але ще й досі нема нічого офіціального. І чорт його знає, коли воно й буде, те прокляте офіціальне? Може, ще й зимовать останусь за сим скаженим морем. Але ти /132/ все-таки напиши мені, чи будеш ти се літо на коші, чи, може, знову підеш вражого черкеса та прескурвого сина по кручах ганяти. Бо як дасть мені Бог вирваться літом, то до кого я приїду, як тебе не буде на коші? А щоб швидче твоє письмо прийшло в мої руки, то пиши отак на конверті:

в г. Астрахань.

Г-ну смотрителю госпиталя

его высокоблагородию

Христофору Моисеевичу

Еленеву.

С передачею Николаю Ефремовичу

Бажанову.

В Новопетровское укрепление.

Думав я тобі послать свій екземпляр «Записки о Южной Руси», але і сам ще добре не начитався тих записок. Дуже добра книга. Могила, кажуть, видає зборник наших пісень? Нехай йому Бог помагає.

Пиши мені швиденько, не покидай мене, друже мій, брате мій єдиний. Цілую всім серцем твою стару і твоїх діточок.

Порохні, Літевському, і невеличкому Шамраю, і всьому товариству на коші і за кошем доброго здоров’я!

5 июня.

1857.