72) Правова презумпція та правова фікція

Розрізняють також правову презумпцію — закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Правові презумпції поділяють на:

• за можливістю спростування:

  • презумпції, що не можуть бути спростовані — це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які не підлягають сумнівам, а тому не потребують доказу. Наприклад, презумпція недієздатності неповнолітнього.

  • презумпції, що можуть бути спростовані — це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які мають юридичне значення до того часу, поки відповідно до встановленої процедури не буде встановлене інше. Наприклад, презумпція невинуватості.

• за фактом правововго закріплення:

  • законодавчі презумпції. Наприклад, презумпція конституційності законів, презумпція знання законодавства.

  • фактичні презумпції.

• в залежності від ролі в правовому регулюванні:

  • матеріальні. Наприклад, презумпція ринкової ціни угоди.

  • процесуальні. Наприклад презумпція невинуватості, презумпція добросовісності.

• за сферою дії:

  • загально-правові. Наприклад, презумпція законності нормативно-правового акту.

  • міжгалузеві. Наприклад презумпція невинуватості.

  • галузеві. Наприклад, презумпція добросовістності, презумпція ринкової ціни угоди.

Правовою фікцією є нормативно виражене положення, яке закріплює у правовій системі неіснуюче існуючим або існуюче неіснуючим, має загальнообов´язкове значення і викликає певні правові наслідки.

Загальними ознаками правової фікції є такі:

• полягає у конструюванні неіснуючого у дійсності;

• використанню фікції передує невизначеність;

• є уявною юридичною конструкцією різних ступенів складності;

• може використовуватись у доктрині права, правотворчості;

• використовується з метою заповнення певного сегменту у правовому полі;

• категоричність і неспростовність;

• обмежена в обсязі застосування соціально-юридичним контекстом;

• здатність фікцій викликати одна одну;

• зовнішнім проявом є норма-фікція, інститут права;

• існування взаємозв’язку діалектичного розвитку наукової думки і сприйняття фікції у праві.

Таким чином, фікції відіграють значну роль у праві та правовій науці. Вони є рушійною силою у процесі участі права в регулюванні суспільних відносин і регуляції поведінки людини. Завдяки фікціям відособлюються інтереси, загальні для багатьох фізичних осіб, а також і юридичні засоби їх досягнення. За допомогою фікцій право здатне регулювати відносини, непідвладні традиційним нормам.

73) Нормативна і правова поведінка

Правова поведінка — соціальне значима поведінка особи (дія чи бездіяльність) свідомовольового характеру, що урегульована нормами права і спричиняє юридичні наслідки.

Ознаки правової поведінки:

• є соціальне значимою, характеризується соціальною корисністю (правомірна поведінка) або соціальною шкідливістю (правопорушення), що впливає на розвиток суспільних відносин;

• має свідомо вольовий характер, залежить від психічних властивостей особи, здібностей усвідомлено контролювати негативні емоційні вияви і стримувати їх зусиллями волі, керувати своїми вчинками, тобто правова поведінка є вольовою стороною правосвідомості

• має зовні виражений характер у вигляді дії чи бездіяльності, що піддаються правовому регулюванню. Дія безпосередньо впливає на відносини між суб'єктами. Бездіяльність, як правило, є вербальною (словесною), яка складається з різних висловлювань, суджень і оцінок, що виражають внутрішній стан суб'єкта;

• характеризується «юридичністю», регулюється юридичними нормами, вираженими в нормативних приписах законодавчих і підзаконних фактів, які або прямо описують умови і ознаки правових вчинків, або передбачають будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову поведінку від інших типів соціальної поведінки;

• має спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов'язана з: а) реалізацією суб'єктом своїх інтересів (задоволення потреб і інтересів, досягнення особистих цілей, зазначення певних втрат); б) реакцією держави на результати правової поведінки (стимулювання, охорона соціальне корисних дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціальне шкідливі дії). Однак правова поведінка не завжди викликає правовідносини.

Правомірна поведінка – це, по суті, нормативна поведінка, тобто нормативізм, який, ототожнюючи право і закон, ототожнює правомірну та нормативну поведінку. Але ж треба зважати на те, що норми бувають і правовими, і неправовими. Цей аспект якраз залишається поза увагою нормативістів. Не можна вважати правомірною поведінку, яка ґрунтується на неправових нормах чи сукупності норм. Її можна назвати нормативною чи законницькою, але не правомірною, бо вона “відміряна” нормою чи законом, що не відповідають праву, заперечують правову рівність. Так, відповідно до Закону України “Про статус народного дупутата України”, народний депутат України користується низкою привілеїв, зокрема, так званою депутатською недоторканністю, яка, по суті, звільняє його від відповідальності перед законом, ставить його поза законом, вивищує його, порівняно з іншими громадянами України. Поведінка депутата України, відповідно до цього закону, є законницькою або нормативною, але правовою її назвати немає підстав, оскільки цей закон є неправовим, свавільним, він порушує правову рівність, заперечує ідею права. Норма права (закону) моделює певний варіант правомірної поведінки; правової поведінки стосуються юридичні факти, правовідносини, форми реалізації права, правопорядок.

Співвідношення:

- правова поведінка є видом нормативної поведінки;

- правомірна поведінка є видом правової поведінки.