58. Концепція громадянської культури г. Алмонда і с.Верби.

У праці «Громадянська культура» Алмонд і Верба намагалися визначити пол. культуру, властиву стабільній суч. демократії. «Пол. культура» - сук-сть сталих пол. уявлень, переконань, почуттів та оцінок (але не включають у це поняття пол. діяльність).

Пол. культура обмежується сферою свідомості та є сук-тю психічних станів індивіда, які виявляються на 3 рівнях: когнітивному (знання про пол. сис-му, її роль), афективному (емоції та почуття щодо пол. сис-ми) та оціночному (судження та переконання).

Виокремлюючи 3 "ідеал. типи" пол.. культури, вони переконані, що громад. культура є зміш. типом пол. культури:

Парохіальний , Підданський, Активістський

Змішаним типом політ культ є так звана громадянська культура (за Алмондом і Вербою див 63 пит) – активістська політ культ, в якій є елементи паройкіальної і підданської культ. Хар-на для демократ політ сис-м і сприяє їх функціонуванню. Громад культ є породж громад сус-ва. Вона передбач, що суб”єкти політики у своїй діяльн виходять з інтересів усього сус-ва, а не лише окремої соц спільності. За наявності в ній різних політ орієнтацій ця культ спрямована на дотрим в сус-ві громад консенсусу як необх засади демокр. Норми раціонально активістської поведінки в громад культ ужив із елементами підданської і патріархальної культ. Вони забезп довіру, поміркованість і кооперацію громадян. Громад культ – культ довіри, участі і підтримки.

Риси ГК:

- переконаність громадян у тому, що вони пов брати участь у політиці та їх віра у свою здатність вплив на уряд.

- потенційна політ активність громадян коли треба, і відносна непріорітетність політ сфери у їх житті.

- віра політ еліт, які прийм рішення, у силу громад думки і участі

- прихильн громад до існуюч політ сис-ми

- панув взаємної довіри та співробітництва між громад.

Згідно до Г. Алмонда й С. Верби, для громадянської культури притаманні дві "суперечності":

-                     між високою оцінкою своєї потенційної впливовості на політичні рішення й більш низьким рівнем реального впливу,

-  між ступенем поширення вербального визнання обов'язковості участі громадян у політичному житті і реальною значимістю та обсягом участі.

З одного боку, бездіяльність звичайної людини допомагає забезпечити правлячій еліті владу у тій мірі, що необхідна для ефективного вирішення проблем. З іншого боку, роль громадянина, як активного й впливового фактору, що забезпечує відповідальність еліт, підтримується завдяки його прихильності нормам активного громадянства і його переконаністю, що він може бути впливовим політичним актором.

Зразкова "формула" громадянської культури виглядала у такий спосіб: 60% "учасників", 30% "підданих" і 10% "парохіалів".

59. Особливості політичної культури сучасного українського суспільства.

Політична культура — це сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки, а також характеру і способів функціонування політичнихінститутів у межах певної політичної системи.

Основною особливістю політичної культури перехідного суспільства, яким виступає й сучасне українське суспільство, є поєднання в ній елементів політичних культур, характер­них для минулого і майбутнього суспільно-політичного ладу. Стосовно України — це поєднання елементів соціалістичної (тоталітарної) і буржуазної (ліберально-демократичної) політичної культури з усіма їхніми позитивними й негатив­ними властивостями. Головне завдання формування нового типу політичної культури українського суспільства полягає в тому, щоб сформувати демократичну політичну культуру, долаючи, з одного боку, стереотипи тоталітарного мислення й поведінки, а з другого — крайнощі буржуазного егоїзму та індивідуалізму. За цих умов першорядного значення набувають формування політичної свідомості широких верств населення, набуття ними досвіду й навичок демо­кратичної політичної поведінки, поступове подолання фрагментарності політичної культури.

У заг. рисах укр. пол. культура (УПК) поєднує різні сис-ми цінностей (тоналіт. і демокр.), часом несумісні пол. орієнтації та діаметрально протилежні типи пол. свідомості, але залишається об’єкт.показником стану сус-ва.

Особливості історії України, що вплинули УПК:

1. Багатовікова бездержавність;

2. Включення укр. територій до складу ін. держав (психол., побут. і пол. відчуження між частинами укр. народу).

3. Денаціоналізація провідних верств укр. народу:

Риси пол..культури укр.. сус-ва:

• культура маргінального сусп-ва;

• підданський тип пол. культури

• характер УПК визначає й регіон. менталітет, зумовлений міжконфес. відмінностями

• полісуб’єктність;

• демагогічне та популістське забарвлення, конфліктний хар-тер;

• функціонує за інерцією(комплекси нац.меншовартості, нездатність адекв.оцінки нац.інтересів, схильність розраховувати на зовн. допомогу, ніж на власні сили);

• правовий нігілізм;

• ідеологізоване мислення; нерозвинений індивідуалізм;

• носить несформований хар-тер.

Пострадянським країнам притаманна змішана, неод­норідна політична культура з досить слабкою оформленістю масових соціополітичних рухів.

Вітчизняний дослідник М. Михальченко перекона­ний, що соціальні реалії сучасної України характеризу­ються «фрагментацією суспільства, яка поглиблюється та супроводжується фрагментацією та деконвенціоналізацією критеріїв ідентичності», причому «в українсько­му суспільстві практично відсутні загальноприйняті та загальнообов'язкові критерії ідентифікації»

Протягом останнього десятиріччя в більшості країн пострадянського простору сформував­ся особливий тип масової суспільної свідомості, який можна охарактеризувати як транзитний. Це можна по­яснити низкою факторів соціополітичного характеру:

• системоутворюючі інститути радянського су­спільства, втративши легальність внаслідок перебудови ірозпаду СРСР, не втратили традиційної легітимності — згоди людей із соціальними правилами, що ґрунтуютьсяна ідеології державного патерналізму;

• нелегальні (тіньові) інститути радянського су­спільства — тіньовий ринок, корупція, подвійна мораль(розрив між публічною і приватною моральноюпозицією) — трансформувалися у легальні інститутиперехідного суспільства, але не набули необхідної легі­ тимності у зв'язку з масовим сприйняттям їх як «узако­неного беззаконня», звідси випливає незгода людей жити за формально легалізованими, але по суті «тіньовими» правилами і визнавати нові установки як базисну інсти- туціональну інфраструктуру суспільства;

• відчуваючи аномічну деморалізованість, недовіру і невдоволення своїм становищем у суспільстві, більшість громадян перебувають у стані амбівалентності щодо інституціональних перетворень, легальність або легітимність яких не забезпечені правом або мораллю;

• ця амбівалентність виявляється у масовій згоді жити у такому інституціональному просторі, де легальність забезпечується самим фактом узаконення існування нових інститутів, які виконують традиційну регулятивну функцію й спираються на елементи збереженої соціаль­ ної інфраструктури, старі соціальні позиції та рольові розпорядження.

Одним з найбільш загальних проявів амбівалентного ставлення населення України до старих та нових інсти- туціональних основ суспільства є подвійність стосовно різних суспільних систем, у назві яких відбито принци­пову інституціональну опозицію — капіталізм-соціалізм. Згідно з даними соціологічних опитувань громадської думки в Україні, лише близько третини респондентів го­тові підтримати одну з двох взаємовиключних позицій — «за капіталізм» чи «за соціалізм». Кожний 5-й респон­дент не визначився з цього приводу, а решта демонстру­вали амбівалентність з конформною чи нігілістичною спрямованістю.

Українські соціологи Є. Головаха та Н. Паніна виокрем­люють такі аспекти вияву посттоталітарної амбівалентності:

1. у масовій та індивідуальній свідомості взаємовик- лючні ціннісно-нормативні підсистеми співіснують не як антагоністичні, а як узгоджені елементи єдиного типу свідомості й емоційного ставлення до соціальної дійсності;

2. суперечливі системи цінностей притаманні не різним соціальним групам, а фактично кожній з великих соціальних груп;

3. амбівалентність виявляється у суперечливому поєднанні демократичних цілей соціальних перетворень та тоталітарних засобів реалізації цих цілей;

4. спостерігається паралельна орієнтація особи на взаємовиключні цінності і норми, подвійність соціальної позиції особи як наслідок соціальної аномії.

Для амбівалентного типу політичної свідомості харак­терне некритичне прийняття (або заперечення).

Упродовж останнього десятиріччя у пострадянських країнах триває процес втрати значною частиною насе­лення власної соціополітичної ідентичності за умов набут­тя та глибшого усвідомлення національних ідентитетів. Феномен втрати соціополітичної ідентичності виявляєть­ся у втраті особою відчуття причетності до соцієтальних процесів, що відбуваються в суспільстві.

Сьогодні ра­дянська псевдоідентичність віджила себе, а механізми формування нової ідентичності перебувають у зародко­вому стані. Саме цим можна пояснити слабку адапто­ваність пересічних українців до реалій сучасного соціополітичного життя, які сприймаються ними радше на емоційно-інтуїтивному рівні, аніж усвідомлюються. Триває також процес деполітизації громадян — свідомого або несвідомого виключення людини зі сфери політики.

Психологічними ознаками деполітизації (або аполі­тичності) особи виступають:

• байдужість до політичних явищ, нейтральне став­ лення до них;

• втрата особою інтересу до процесів, що відбува­ ються не лише у суспільстві загалом, але й у соціальній структурі, до якої належить індивід;

• перехід від знецінення політичних ідеалів до повно­го неприйняття їх ідеологічних канонів;

• розчарування щодо самих політиків;

• втрата людиною суспільних ідеалів, сподівання ли­ ше на власні можливості;

• певний свідомий відхід від політики.

Важливою характеристикою масової політичної свідомості у країнах перехідного типу нестійка рівно­вага двох протилежних систем цінностей — авторитарної та демократичної. Між двома цими полярними систе­мами розташовані певні проміжкові «комплекси» суспільних соціополітичних уподобань, які схиляються у той чи інший бік по окремих питаннях. Так, авторитар­ний тип політичної свідомості у пострадянських країнах має наступні характеристики:

• соціальна апатія

• готовність підпорядковуватися директивам «зверху»;

• потреба у соціальному патронажі;

• схильність сприймати інформацію не самостійно, а відповідно до стереотипів, які склалися у суспільстві;

• нетерпимість до всього, що виходить за рамки звичного;

• здатність без особливих зусиль розчинятися у певній спільноті, отримуючи у цьому найвищий сенс існування;

• страх та містифікація влади (уявлення про неї як про вищу щодо суспільства силу, яку не можна контро­ лювати)

• ставлення до інакомислячих як фанатичне неприйняття.

Саме у перехідних суспільствах авторитаризм має найбільше прибічників та адептів, а демократична сві­домість, навпаки, існує у «розірваному» вигляді, є еклек­тичною та «гібридоподібною», що призводить до появи своєрідного соціокультурного «гібрида» — авторитарно-демократичної суспільної свідомості.