Особливості правової охорони земель оздоровчого призначення

Особлива цінність земель оздоровчого призначення обумо влює специфіку їх­ньої правової охорони. Зокрема, земельні ділянки курор­тів використовують­ся в порядку, визначеному проектом організації використання тери­торії та генеральним планом забудови курорту, з дотриманням вимог ст. 31-33 Закону України "Про курорти" (ст. 13 цього Закону).

Для забезпечення санітарної охорони курортів, збереження приро­дних властивостей наявних лікувальних ресурсів, запобігання забру­дненню, пошкодженню та передчасному виснаженню цих ресурсів на цих землях встановлюються округи санітарної охорони (ст. 27 За­кону України "Про курорти").

Округ санітарної охорони - це територія земної поверхні, зовніш­ній контур якої збігається з межею курорту. У межах цієї території забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення ґрун­ту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природ­них територій курортів.

Для курортів, які використовують родовища корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів (підземні мінераль­ні води, лікувальні грязі тощо), установлюються округи гірничо- санітарної охорони.

У разі використання пов'язаних між собою родовищ мінеральних вод, суміжних пляжів та інших природних лікувальних ресурсів декі­лькома курортами для них може встановлюватися єдиний округ сані­тарної охорони (ст. 28 Закону України "Про курорти").

Межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення затверджуються ВР України одночасно з при­йняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення.

Межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів місцевого значення затверджуються ВР АР Крим, обласними, Київсь­кою та Севастопольською міськими державними адміністраціями од­ночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення.

Режим округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курор­тів державного значення затверджується КМ України, курортів міс­цевого значення - РМ АР Крим, обласними, Київською та Севасто­польською міськими державними адміністраціями відповідно до ста­тей 31-33 Закону України "Про курорти" (ст. 29 цього Закону).

Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша (зона су­ворого режиму); друга (зона обмежень); третя (зона спостережень). Установлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою.

Перша зона (Зона суворого режиму) охоплює місця виходу на пове­рхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лі­кувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використову­ється для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря і прилег­лу до пляжів територію шириною не менше 100 м.

На землях цієї зони (зони суворого режиму) забороняється:

• користування надрами, не пов'язане з використанням приро­дних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впли­вають або можуть впливати на розвиток небезпечних геологі­чних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс;

• прокладення кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій;

• спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'я­заних з експлуатаційним режимом і охороною природних і лі­кувальних факторів курорту;

• скидання дренажно-скидних і стічних вод;

• влаштування стоянок автомобілів, пунктів їхнього обслугову­вання (ремонт, миття тощо);

• влаштування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твердих відходів, полів фільтрації та інших споруд для приймання та знешкодження стічних і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників;

• проїзд транспорту, не пов'язаний з обслуговуванням цієї те­риторії, використанням родовищ лікувальних ресурсів або природоохоронною діяльністю;

• постійне та тимчасове проживання громадян (крім осіб, які без­посередньо забезпечують використання лікувальних факторів).

На землях цієї зони (зони суворого режиму) дозволяється проводи­ти діяльність, пов'язану з використанням природних лікувальних фа­кторів на підставі науково обґрунтованих висновків і результатів державної санітарно-гігієнічної та екологічної експертиз виконувати берегоукріплювальні, протиерозійні, протизсувні, протиобвальні, протикарстові роботи, будувати хвилерізи, буни та інші гідротехнічні споруди, а також влаштовувати причали.

Забудова цієї території (нове будівництво, реконструкція, рестав­рація, капітальний ремонт та впорядкування об'єктів містобудування) здійснюється відповідно до законодавства, державних стандартів і норм, затвердженої містобудівної документації (ст. 31 Закону).

До земель зони обмежень входить територія, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню міне­ральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер і лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних і прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінера­льних вод і лікувальних грязей; територію, на якій розташовані сана­торно-курортні заклади і заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, ліси та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного зако­нодавства та правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може призвести до погіршення природних і лікувальних факторів курорту.

На землях другої зони (зони обмежень) забороняється:

• будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних із безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які прибувають на курорт;

• проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних із безпосереднім упорядкуванням території;

• спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підзе­мної фільтрації;

• забруднення поверхневих водойм під час здійснення будь- яких видів робіт;

• влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогильни­ків, а також накопичувачів рідких і твердих відходів вироб­ництва, інших відходів, що призводять до забруднення водо­йм, ґрунту, ґрунтових вод, повітря;

• розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив;

• здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а та­кож будь-яке інше використання земельних ділянок і водо­йм, що може призвести до погіршення їхніх природних і лі­кувальних факторів;

• скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланевих і балас­тних вод, витікання таких вод та інших речовин із транспор­тних (плавучих) засобів і трубопроводів.

Усі багатоквартирні будинки в межах другої зони (зони обмежень) повинні мати водопровід і каналізацію. Туалети в приватних будин­ках в обов'язковому порядку мають бути обладнанні водонепроник­ними вигребами. Території тваринницьких ферм асфальтуються і по периметру огороджуються та обладнуються водовідвідними канавами з водонепроникними відстійниками для поверхневих вод. При в'їзді на територію ферм споруджуються капітальні санпропускники з дез­інфекційними бар'єрами.

У разі масового поширення небезпечних і карантинних шкідників і хвороб рослин у парках, лісах та інших зелених насадженнях за пого­дженням з державною санітарно-епідеміологічною службою дозволяється використання нетоксичних для людини^і таких, що швидко роз­кладаються в навколишньому природному середовищі, пестицидів.

Землі зони спостережень охоплюють усю сферу формування і спо­живання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження навколо куро­рту, а також території, господарське використання яких без дотри­мання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фактори.

На землях третьої зони (зони спостережень) забороняється:

• будівництво підприємств, установ, організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, ґрунту та вод курорту;

• спуск на рельєф неочищених промислових і побутових стіч­них вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім сані­тарних рубок).

Третя зона (зона спостережень) є водночас межею округу санітар­ної охорони курорту і на її території дозволяється проведення видів робіт, які не впливатимуть негативно на лікувальні та природні фак­тори курорту, не погіршуватимуть його ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гігієнічних умов.

Крім цього, закон установлює вимоги щодо санітарної охорони во­допроводів і джерел водопостачання населених пунктів у межах округу санітарної охорони курорту (ст. 34 Закону України "Про курорти"). По­становою КМ України № 2024 від 18 грудня 1998 р. затверджений правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів, у тому числі тих, які використовуються для лікувальних та оздоровчих потреб.

Відповідним обмеженням прав суб'єктів щодо земель оздоровчого призначення є встановлення відповідальності за порушення режиму округу санітарної охорони.

РОЗДІЛ 9 ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО

ПРИЗНАЧЕННЯ

ПОНЯТТЯ, ВИДИ та функціональне використання історико-культурного призначення

Згідно зі ст. 19 ЗК України землі історико-культурного призначення є самостійною категорією.

Правовий режим земель історико-культурного призначення характеризується такими особливими ознаками: а) на таких земельних ділянках розмішуються об'єкти, що становлять історико-культурну цінність, які мають бути внесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, Списку історичних населених місць України тощо; б) належність земельних ділянок до земель історико-культурного призначення, визначення меж, місця розташування за­кріплюється включенням до Державного земельного кадастру, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-плану­вальної та містобудівної документації; в) види та порядок викорис­тання земель історико-культурного призначення, крім земельного за­конодавства, визначаються законодавством про охорону культурної спадщини; ґ) землі історико-культурного призначення класифікують­ся залежно від об'єктів культурної спадщини, що на них знаходяться (історичні, археологічні, архітектурні); г) у випадку виявлення на зе­мельних ділянках об'єктів історико-культурної спадщини України провадиться зміна цільового призначення земель органами виконав­чої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про створення об'єктів історико-культурного призначення (ч. 2 ст. 20 ЗК); д) функціональне використання земельних ділянок історико-культурного призначення здійснюється переважно з наукови­ми, культурно-освітніми, туристичними цілями та догляду за об'єкта­ми культурної спадщини й їхньою охороною.

За чинним ЗК України землі історико-культурного призначення на­лежать до особливо цінних земель (ч. 1 ст. 150). Правовий режим цих земель має забезпечувати збереження унікальних об'єктів культурної спадщини України. Відповідно до ст. 54 Конституції України культу­рна спадщина охороняється законом; держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цін­ність. Збереження і примноження культурних цінностей визнані од­ним із пріоритетних напрямів політики держави у сфері культури і є зобов'язанням України перед світовою спільнотою, оскільки відноси­ни щодо охорони культурної спадщини регулюються не лише україн­ським законодавством, а й на міжнародно-правовому рівні, зокрема відповідно до Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної й природної спадщини від 16 листопада 1972 р. (ратифіковано Ука­зом Президії ВР УРСР від 4 жовтня 1988 р.) та ін.

Склад земель історико-культурного призначення визначений в ст. 53 ЗК України через перелік об'єктів, що мають історичну, архео­логічну, архітектурну цінність, які знаходяться на даних землях. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ят­ні місця, пов'язані з історичними подіями; б) городища, кургани, дав­ні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, вироб­ництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ансамблі й комплекси, істо­ричні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, проми­слової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садо­во-паркові комплекси, фонова забудова.

Перелік об'єктів історико-культурної спадщини, передбачений у ст. 54 ЗК України, не є вичерпним. Така класифікація земель історико-культурного призначення пов'язана із класифікацією об'єктів культурної спадщини, установленою в ст. 2 Закону "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 р. Відповідно до ст. 1 цього закону об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (вит­вір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти, інші природні, природно- антропогенні або створені людиною об'єкти незалежновід стану збе­реженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, есте­тичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, на­укового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

За типами об'єкти культурної спадщини поділяються на: споруди (витвори) - твори архітектури та інженерного мистецтва, твори мону­ментальної скульптури і монументального малярства, археологічні об'­єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя і діяльність відомих осіб; комплекси (ансамблі) - топографічно визначені сукупності окремих або поєднаних між собою об'єктів культурної спадщини; визначні місця - зони або ландшафти, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурно­го, мистецького, наукового чи художнього погляду.

За видами об'єкти культурної спадщини поділяються на: археологі­чні - рештки життєдіяльності людини (нерухомі об'єкти культурної спадщини: городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоя­нок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця і споруди, їхні залишки чи руїни, мегаліти, печери, наскельні зображення, ділянки історичного культу­рного шару, поля давніх битв, а також пов'язані з ними рухомі пред­мети), що містяться під земною поверхнею та під водою і є невідтво­рним джерелом інформації про зародження і розвиток цивілізації; іс­торичні - будинки, споруди, їхні комплекси (ансамблі), окремі похо­вання та некрополі, місця масових поховань померлих і померлих (за­гиблих) військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у війнах, унаслідок депортації та політичних репресій на території України, місця бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морсь­ких і річкових суден, у тому числі із залишками бойової техніки, озброєння, амуніції тощо, визначні місця, пов'язані з важливими іс­торичними подіями, з життям і діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів; об'єкти монументального мистецтва - твори образо­творчого мистецтва: як самостійні (окремі), так і ті, що пов'язані з ар­хітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками або з утворю­ваними ними комплексами (ансамблями); об'єкти архітектури та міс­тобудування - окремі архітектурні споруди, а також пов'язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва, які характеризуються відзнаками певної культури, епохи, певних стилів, традицій або авторів; природно-архітектурні комплекси (ан­самблі), історичні центри, вулиці, квартали, площі, залишки давнього розпланування та забудови, що є носієм певних містобудівних ідей; об'єкти садово-паркового мистецтва - поєднання паркового будівни­цтва з природними або створеними людиною ландшафтами; ланд­шафтні - природні території, які мають історичну цінність; об'єкти науки і техніки - унікальні промислові, виробничі, науково-вироб­ничі, інженерні, інженерно-транспортні, видобувні об'єкти, що ви­значають рівень розвитку науки і техніки певної епохи, певних нау­кових напрямів або промислових галузей.

За даними Загальнодержавної програми збереження та викорис­тання об'єктів культурної спадщини на 2004-2010 рр., затвердженої Законом від 20 квітня 2004 р., в Україні на державному обліку пере­буває понад 130 тис. пам'яток. Функціонує 61 історико-культурний заповідник. 401 населений пункт включено до Списку історичних на­селених місць України, затвердженого постановою КМ України № 878 від 26 липня 2001 р. До Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО включено Софійський собор з архітектурним ансамблем, Києво-Печерську лавру в м. Києві, історичний центр м. Львова. - Згідно зі ст. 34 Закону "Про охорону культурної спадщини" терито­рії пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників охоронювані археологічні території належать до земель історико-куль­турного призначення, включаються до державних земельних кадаст­рів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проект­но-планувальної та містобудівної документації. Даний перелік не міс­тить усіх об'єктів, наведених у ст. 53 ЗК України. Водночас норма ст. 34 закону з охорони культурної спадщини розширює поняття цих земель, включивши до них охоронні зони, тобто зони навколо пам'я­ток, у межах яких діє спеціальний режим їхнього використання. Крім того, у Порядку визначення меж і режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на те­риторії історичних ареалів населених місць, затвердженому постано­вою КМ України №318 від 13 березня 2002 р., установлено, що до земель історико-культурного призначення належить частина терито­рій історичних ареалів, а саме території пам'яток та їхніх охоронних зон, території заповідників, охоронювані археологічні території. За­конодавче визначення даних понять міститься в Законі "Про охорону культурної спадщини".

Для визнання земельних ділянок землями історико-культурного призначення недостатньо лише наявності на них об'єктів, що можуть становити історико-культурну цінність. Необхідно також їхнє визнання з боку держави шляхом внесення об'єктів культурної спа­дщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, Списку історичних населених місць України тощо. Належність земельних ді­лянок до земель історико-культурного призначення закріплюється включенням до Державного земельного кадастру, планів землекори­стування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та мі­стобудівної документації.

У Державному реєстрі нерухомих пам'яток України реєстрації під­лягають об'єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історич­ної, мистецької, наукової чи художньої цінності, (ст. 13 Закону "Про охорону культурної спадщини").

Порядок визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України затверджено постановою КМ України № 1760 від 27 грудня 2001 р. Занесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру та вне­сення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам'ятки) провадяться відповідно до категорії пам'ятки: а) пам'ятки національ­ного значення - постановою КМ України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини; б) пам'ятки місцевого значення - рішенням центрального органу ви­конавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питан­ня охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня оде­ржання подання.

Із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини, на всі йо­го складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки.

Ст. 14 Закону "Про охорону культурної спадщини" встановлено, що до вирішення питання про занесення його до Реєстру об'єкт культур­ної спадщини підлягає охороні відповідно до вимог цього Закону, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій фо­рмі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган.

Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини (або інший орган охорони культурної спадщини, якщо дане повноваження було йому делеговано відповідно до закону) видає вла­снику пам'ятки або уповноваженому ним органу свідоцтво про реєст­рацію об'єкта культурної спадщини як пам'ятки.