108. Форми і спрямованість боротьби селян у 60-70-ті рр. XIX ст.

Селянський рух в українських землях другої половини ХІХ ст. у процесі модернізації соціально-економічних умов життя починає трансформуватися і змінювати свої традиційні форми, динаміку і соціально-політичну вмотивованість.

Боротьба селянських мас за покращення свого соціального і правового становища не вщухає в умовах динамічної модернізації українського суспільства. Основним фактором соціальних потрясінь, селянських виступів залишаються аграрні питання, але важлива роль належить і зовнішньому чиннику – революціям, війнам, національним повстанням.

Динаміка селянських виступів у другій половині ХІХ ст. зумовлювалася соціально-економічними змінами та темпами модернізації в економічній та соціальній сфері. Пік селянських виступів у Західній та Східній Україні припадає на період до і безпосередньо після скасування кріпацтва (Галичина, північна Буковина, Закарпаття – кінець 40 – початок 50-х рр., Наддніпрянська Україна – друга половина 50 – початок 60-х рр.).

У Наддніпрянській Україні найбільш масовими були селянські виступи в Київській губернії у 1855 р., які здобули назву «Київська козаччина».

Приводом стала Кримська війна. В січні 1855 р. був виданий Маніфест царя про створення державного ополчення. Через нечіткі формулювання в Маніфесті серед народних мас із швидкістю блискавки стали поширюватися чутки про те, що селяни, які запишуться в ополчення разом зі своїми сім’ями, стануть вільними від кріпосницької залежності. На українських теренах слово "ополченець" сприймалося як козак, ополчення – козаччина.

Чутки про козаччину, волю, захопили тисячі селян, більшість з яких були переконані, що пани і священики ховають від них царську грамоту.

«Київська козаччина» набула рис стихійного селянського бунту. Селяни відмовилися підкорятися поміщикам, виконувати повинності, вступали у сутички з поліцією та військами.

Виступи селян носили локальний, спорадничий характер, спроби координації дій селян різних сіл були несміливі, нерішучі, не було яскравих особистостей (як Лук’ян Кобилиця на Гуцульщині), здатних очолити рух. Ідеологія селянських виступів була наскрізь архаїчна.

Oстаннім етапом масового селянського руху в Наддніпрянській Україні був так званий похід «У Таврію за волею» 1856 р. Ці селянські заворушення також були спровоковані подіями Кримської війни. Розорення Криму, знекровлення його господарства та населення внаслідок поразки імперської машини в перебігу війни, породжували численні чутки та міфи (під впливом ще незабутої «київської козаччини»), що той з селян, хто оселиться у Таврії отримає волю і землю. У Таврію «за волею» йшли селяни із інших віддалених губерній – Харківської, Чернігівської, Полтавської. За вказівкою начальства війська були поставлені на кордоні між Херсонською та Таврійською губерніями на Перекопі. Місцеві власті силою повертали назад селянські валки, декого з непокірних селян пороли.

На Правобережній Україні – Польське повстання 1863 року.