141. Український театр XIX ст.

Аматорські театри виникали при навчальних закладах, у гуртках місцевої інтелігенції. Такий театр існував при Харківському університеті. У 1824 р. студентський театр виникає в Ніжинській гімназії вищих наук, режисером, декоратором і виконавцем комічних ролей стає вихованець гімназії М.Гоголь.

Аматорський студентський театр був організований при Київському університеті (1839), де ставились п’єси російських та європейських авторів – В.Шекспіра, Ж.-Б.Мольєра, В.Гюго.

Аматорський театр існував у Львівській духовній семінарії. В 1848 р. у Коломиї виник театральний гурток І.Озаркевича. Популярністю в аматорських театрах Галичини користувалися п’єси І.Котляревського «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник». Цікаво, що п’єса «Москаль-Чарівник» у театральному гуртку Львівської духовної семінарії мала назву «Жовнір-чарівник» (1848). В аматорських трупах Перемишля і Тернополя ставилися п’єси галицьких драматургів – «Муж старий, жінка молода» С.Петрушевича, «Верховинці» М.Устияновича.

Театрально-аматорському руху в Закарпатті сприяла діяльність місцевих авторів, зокрема п’єса О.Духновича «Доброчесність перевищує багатство». Аматорські театральні гуртки і поміщицькі «домашні» театри сприяли появі професіонального театру. Осередками театральної культури в Україні вважалися Харків і Полтава – адміністративні центри Слобідської та Лівобережної України, що стали складовою українського культурного відродження.

Харківський театр складався з професіональної трупи, до якої входили відомі актори М.Щепкін, Т.Пряженківська та ін. Окрім п’єс О.Грибоєдова, О.Пушкіна, драми В.Шекспіра, Ф.Шіллера, В.Гюго, до репертуару входили п’єси І.Котляревського «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», Г.Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик».

У 1818 р. з Харкова до Полтави переїхала театральна трупа, що започаткувала полтавський театр. Протягом 1818–1821 рр. його очолювали І.Котляревський і М.Щепкін. Найталановитіший актор трупи М.Щепкін був кріпаком, але за допомогою І.Котляревського були зібрані гроші, щоб викупити актора з неволі. П’єси І.Котляревського за участю М.Щепкіна справили враження на столичні театри, у 1822 р. М.Щепкіна було запрошено до Малого театру в Москві.

Професіоналізація українського театру була типовим явищем доби індустріалізму, наслідком динамічних процесів урбанізації. Театр стає складовою частиною міської культури, центром духовного і культурного життя міста.

Виникнення "нового" українського театру було тісно пов’язано з національним відродженням, визвольним рухом. Театр гуртував навколо себе кращі творчі сили української інтелігенції, з одного боку, а з іншого, виступав потужним засобом формування національної самосвідомості.

Важливою передумовою становлення "модерного" українського театру були політичні чинники – демократизація, масовість, доступність мистецтва. Театральне мистецтво 2-ї половини ХІХ ст. в Україні стає не салонним, як у попередню добу, а масовим, доступним пересічним громадянам, міському плебсу, робітникам, навіть сезонним. Індустріальне виробництво сприяло підвищенню культурного та освітнього рівня населення міста й села, духовні потреби якого і мав задовольняти театр.

Розвиток "нового" українського театру в Східній та Західній частині України мав свої особливості. В Наддніпрянській Україні не було можливості щодо організації професійного театру, протягом тривалого часу театральне життя в Україні було позначено діяльністю численних, розпорошених театральних труп, гуртків, товариств. Українські актори вели мандрівне життя, працюючи в російських театрах, переїжджаючи невеликими змішаними або українськими трупами з міста у місто.

Найцікавішою особливістю "модерного" українського театру було те, що його діячі – це люди універсального таланту: Марко Кропивницький – режисер, актор, літератор, антрепренер (організатор театрального життя); Михайло Старицький – письменник, поет, драматург, перекладач, театральний менеджер; Іван Карпенко-Карий – драматург, актор, режисер, критик, публіцист, педагог, котрий створив акторську школу. Такі корифеї українського театру , як Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька поєднували акторський талант, музичні здібності, організаторський хист з активною культурно-громадською діяльністю.

В процесі становлення "модерного" українського театру можна виокремити три основних періоди:

1) кінець 1850 – 1 половина 70-х рр. – аматорські гуртки;

2) 1880-1890 рр. – створення професійного українського театру;

3) початок ХХ ст. – організація стаціонарного українського театру, створення шкіл акторського виховання, ідеологічної платформи національного театру.

В 1859 р. у Київському університеті виникає театральний гурток М.Старицького та М.Лисенка, де ставилися "Лихо з розуму" О.Грибоєдова, "Ревізор" М.Гоголя, п’єси О.Островського та ін.

У Чернігові також виникає аматорський театр під назвою "Товариство люблячих рідну мову", активними учасниками якого були місцеві культурно-громадські діячі, байкар Л.Глібов, етнограф О.Маркович, С.Ніс, О.Лазаревський.

У містечку Бобринець існував аматорський театральний гурток, для якого М.Кропивницький написав першу п’єсу "Дай серцю волю, заведе в неволю".

В 1863 р. І.Карпенко-Карий створює аматорський театральний гурток в Єлисаветграді, який мав назву "Артистичне товариство".

В першій половині 70-х рр. ХІХ ст. студентський театральний гурток М.Старицького перетворився на центр театрального життя Києва. В 1871 р. М.Старицький організує українську трупу – "Товариство українських сценічних акторів". Він і М.Лисенко беруть участь у діяльності Старої Київської громади, організаційним центром якої виступав Південно-Західний відділ Руського географічного товариства.

Важливим етапом становлення "модерного" українського театру стали 80-90 рр. ХІХ ст. Це період позначений переходом від аматорських гуртків та напівпрофесійних об’єднань до створення українського професійного театру.

В серпні 1883 р. відбулося об’єднання театру М.Кропивницького з трупою М.Старицького. В новий театральний колектив влився І.Карпенко-Карий та П.Саксаганський. Директором української трупи став М.Старицький, М.Кропивницький залишався режисером, актором, драматургом. Умови діяльності першого українського професійного театру були складні. Губернська адміністрація мала право заборонити гастролі, впливати на репертуарну політику трупи. Перший український театр не мав стаціонарного приміщення і змушений був працювати у "мандрівному режимі". В 1893 р. заборона на вистави українською мовою була скасована, але місцева адміністрація всіляко перешкоджала українському театру. В цей період починає формуватися національна акторська школа.

В 1890 р. І.Карпенко-Карий та М.Садовський створили "Товариство малоросійських акторів". З гастролями цей театральний колектив побував на Півдні України, Бессарабії, Кубані й на Дону.

В 1890 рр. власну трупу організував П.Саксаганський – "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.Саксаганського". Трупа проіснувала до 1898 р.

Окрім цих провідних українських театральних колективів у Наддніпрянській Україні діяло близько 30 невеликих "російсько-малоросійських" труп, які були досить популярними в українській провінції, а також у російських губерніях Центру, Уралу, Сибіру (наприклад, трупа Т.Деркача).