Сутність референдуму як інституту партисипаторної демократії

Актуальність теми полягає в тому, що процес становлення в Україні демократії, побудови громадянського суспільства зумовлює поступове перетворення українського народу з об'єкта державного управління на пріоритетний суб'єкт влади. В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія традиційно поділяється на безпосередню та представницьку.

Пріоритетною формою реалізації державного суверенітету насьогодні виступає представницька демократія, під якою прийнято розуміти здійснення влади обраними представниками народу, котрі функціонують або як представницький органи, або як посадові особи. Проте, представницька демократія, як і демократія взагалі, має свої специфічні вади, головною з яких для цієї форми владарювання є поступове відмежування народних обранців від тих, хто через своє волевиявлення їх такими зробив. Вузькокорпоративні інтереси за умов такої консервації влади майже повністю витісняють інтереси суспільні. Реалією українського сьогодення є недовіра до суспільних та політичних інститутів, які функціонально призначені захищати права громадян.

Альтернативою представницькій демократії є безпосередня, але на даному етапі розвитку інформаційних технологій вона не може бути використана в повній мірі. Проте, ці дві форми не обов'язково повинні бути антагоністичними і протиставлятися одна одній, навпроти, вони можуть і мають поєднуватися та функціонувати разом. У певній мірі такий принцип відображений в партиципаторній (учасницькій) концепції демократії, яка є змішаною формою – поєднанням прямої і представницької демократії – організованою як "пірамідальна система" із прямою демократією в основі і демократією делегатів на кожному наступному рівні, починаючи з основи. Автори цієї концепції (К. Пейтман, К. Макферсон, Дж. Циммерман та ін.) відстоювали необхідність активної участі громадян в обговоренні і ухваленні державних рішень.

Одним із реально існуючих механізмів партиципатрної демократії є референдум. Прийнято вважати, що перший в історії людства ре­ферендум був проведений у Швейцарії ще у 1439 р. Ни­ні інститут референдуму законодавчо закріплений в кон­ституціях та інших нормативно-правових актах багатьох країн: Швейцарії, Франції, ФРН, США, Данії, Італії, Іспанії, Швеції, Норвегії та ін. Більш того, він активно застосовується на різних рівнях прийняття політичних рішень – від референдуму в межах одного кантону (Швейцарія), до рівня міждержавного союзу (затвердження Конституції ЄС).

Найчастіше референдум ототожнюють з опи­туванням громадської думки, з плебісцитом. Іноді рефе­рендумом називають будь-яке голосування виборців не­залежно від його наслідків. Справді, за своєю суттю референдум, як і інші інститути прямої демократії – вибори, народне обговорення і опи­тування, відкликання депутатів, загальні збори населення є правом реальної суверенної і верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення, тобто за предметом і методом правового регулювання референдум істотно відрізняється від інших форм на­родовладдя. Волевиявленням народу у вигляді резуль­татів голосування стверджується або, винесений на референдум, закон чи рішення. Це дає підстави характе­ризувати референдум як нормотворчу форму народо­владдя.

Стосовно визначення суспільно-політичної ролі референдуму як інституту учасницької моделі демократії, і виходячи із тези, що джерелом влади в державі є народ, треба зазначити, що така демократія забезпечує участь громадян в остаточному вирішенні конкретних проблем, а референдум слід трактувати як визначальний інститут в системі прийняття політичних рішень.

Однак ставлення різних політичних сил до референдуму неоднозначне, що пояснюється, мабуть, неоднозначністю й самого інституту та наслідками його застосування. Тим часом, у політичному житті багатьох держав нагромаджено чималий досвід проведення референдумів, який може бути корисним і для молодої української демократії. Аналіз практики використання інституту референдуму в сучасних демократіях приводить до твердження, що цей інститут користується зростанням інтересу як з боку виборців, так і з боку політичних партій. Про популярність референдуму серед громадян говорить, між іншим, фреквенція в сучасних голосуваннях, яка у референдумі має тенденцію до зростання.

Державно-правова практика зарубіжних країн свідчить про можливість узгодження використання засобів прямої і представницької демо­кратії. Багато що залежить від характеру політичного режиму в тій чи іншій країні, від традицій у взаємовідносинах виконавчої влади, яка в ба­гатьох випадках має право ініціювати референдуми, і законодавчої вла­ди. За умов демократичного розвитку гострі протиріччя між референдарною формою прямої демократії та парламентаризмом не виникають, хоча проблеми їх співвідношення і взаємодії є об'єктивними і завжди існують.

Марина Павлівна Сєрик,

Національний технічний університет

України "Київський політехнічний інститут",

факультет соціології і права(м. Київ)

marina_serik@bk.ru