Плебсологічний аналіз "доклада о малороссии" п.О. Румянцева (за матеріалами інституту рукопису національної бібліотеки україни імені в.І. Вернадського)

Початково слід констатувати, що плебсологічний аналіз, унікальної в історичному сенсі, доповіді П.О. Румянцева про Малоросію ("Доклад о Малороссии") дозволяє побіжно резюмувати: даний документ державного службовця своєї доби є історичним джерелом для історії права та судочинства в Україні XVIII ст. Зазначений історичний період є досить цікавим для науковців саме тому, що даний матеріал дає можливість прослідкувати формування української національної ментальності. Це по-перше. По-друге, матеріали, що деталізовано характеризують зазначений період, дозволяють дослідити процес становлення української еліти під час російсько-турецьких війн. З доповіді О.П. Румянцева чітко простежується великий вплив на Гетьманщину аристократичної Польщі, яка мала свої шляхетські традиції, культуру, закони [Миллер Д. Очерки из истории быта старой Малороссии: Превращение козацкой старшины в дворянство / Д. Миллер // Киевская старина. – К., 1897. – № 1. – Т. LXI. – C. 188-220]. А Російська імперія намагалася підпорядкувати або знищити представників української еліти, отримання дворянства ставало престижною та вигідною справою. Козацька еліта в XVIII ст. прагнула отримати статус дворянства, зберігаючи свої українські традиції та шляхетські права. Надані дворянські права урівнювали українську еліту з гербовними шляхтичами Польщі, давали право зберігати свої маєтності, земельні володіння. Також вони надавали можливість володіти підданими та кріпаками, виховувати дітей в російських привілейованих навчальних закладах [Романович-Славатинский А. Дворянство в России от начала XVIII века до отмены крепостного права: Свод материалов и приуготовительные этюды до исторического исследования / А.С. Романович-Славатинский. – СПб.: Тип. Министерства внутренних дел, 1870. – 562 [I] с.].

В Україні, у ІІ половині XVII ст. козацьке суспільство поділялося на старшину та рядове козацтво. З козацької старшини виникла шляхта, яка відновила польські станові традиції, становий литовський статут, привласнила полкові землі з осілими рядовими козаками. Такі порядки на українських землях виникли фактично. Юридичний же характер вони мали здобути тільки через освячення російською державою владою, через злиття малоросійської шляхти з російським дворянством. Малоросійська старшина почала "клопотати" про урівняння малоросійських чинів з класами табеля про ранги. В 1767 році малоросійській шляхті було надано право обирати регіональних предводителів та депутатів до Єкатерининської комісії. Малоросійське шляхетство дало своїм депутатам накази [Ефименко А. Малорусское дворянство и его судьба: Исторический очерк /Александра Ефименко // Южная Русь: Очерки, исследования и заметки. Изд. Общества имени Т.Г. Шевченка. – СПб., 1905. – Т. I. – С.146-199]. Українська еліта виявила велику активність, подаючи "Прошення" імператриці при вступі її на російський престол та в наказах депутатам до Єкатеринінської комісії. В прошеннях до імператриці прослідковується турбота старшини про все суспільство. Малоросійська старшина просить про вольності духовного життя, вольності міщан, про кращу організацію війська, про забезпечення козаків жалуванням, особливо під час військових походів. Представники української старшини просять імператрицю дозволити вільно обирати гетьмана, генеральну раду, сейми, влаштовувати суди за польським зразком.

1783 року, у зв'язку з інкорпорацією української шляхти в російське дворянство, Катерина II видала указ повного закріпачення українського селянства. Іншим потужним стимулом до злиття української еліти з російською стала "Грамота дворянству", видана імператрицею 1785 року. Аж до кінця 1780-х років українська знать подавала петиції імператриці про визнання місцевих чинів, вимагаючи прирівнeння їх до російського дворянства. Героїчною участю в російсько-турецьких війнах XVIII ст., героїчними подвигами на театрах воєнних дій українська еліта доводила свої права на здобуття російського дворянства, зберігаючи ідею "героїчних" предків та традиції "малоросійської" вітчизни тривалий час ще після зникнення останніх інституцій Гетьманщини.

Від 1764 року до 1780-х р.р. генерал-губернатор П.О. Румянцев запровадив багато реформ щодо інтеграції Гетьманщини в імперські структури. У 1780-х роках, коли інституції Гетьманщини, занепадали українська еліта намагалась визначити свою роль в імперській системі. В пошуках своєї ідентичності, ролі в імперії представники української еліти почали розглядати Російську імперію як свою країну, яка надає їм можливість імперської кар'єри. У XVIIIст. існувала двадцятилітня практика, за якою служба в українських інституціях визнавалась беззаперечним доказом прав на дворянство. В першій половині XIX ст. на Державній раді знову було порушено питання про українські чини. Воно остаточно було розв'язано імператорським указом від 1835 року. Всім, хто посідав вищі військові й адміністративні посади, починаючи від сотника, та двом вищим прошаркам Значкового військового товариства (бунчуковим і військовим товаришам), а також їхнім нащадкам було автоматично надано спадкове дворянство [Когут З. Українська еліта у XVIII столітті та її інтеграція в російське дворянство / Зенон Когут // Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К.: Критика, 2008. – С. 46-79].

Більшість англійських та американських істориків-русистів визнають винятковість події обнародування у 1762 році маніфеста "О даровании вольности и свободы всему Российскому дворянству". Англомовні західні історики А. Легін, Р. Джонс, Р. Пайпс вважають, що маніфест відображав гідність, солідарність дворянства Росії. Дворянство та чиновництво стало справжньою силою при оберіганні інтересів Російської імперії [Зайцева Л.С. Историки Англии и США об абсолютизме в России второй половины XVIII века / Л.С. Зайцева // Історична наука: проблеми розвитку: Матеріали конф. Всесвітня історія. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2002. – С. 211-212].

В Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського зберігається рукописний документ "Ея императорского величества Всеподданейший доклад 24 августа 1781. Петр Румянцев Задунайский. Черешенки. О Малороссии" [Інститут рукопису НБУВ. С унів. № 99. Ч. II. Коллекция ун-та Св. Владимира. Указы Петра I, Петра II, Анны Иоанновны, Павла I гетманам Скоропадскому и Данилу Апостолу …Копии. 1709-1796 годы. – 355с.; "Ея императорского величества Всеподданейший доклад 24 августа 1781. Петр Румянцев Задунайский. Черешенки. О Малороссии". – С. 322-329].

"Доклад о Малороссии" П.О. Румянцева Задунайского представляє соціальний склад українського суспільства у 1781 році: "А в Малой России, по давним обыкновением, все без изьяна находятся в воинских чинах и должностях".

За "Докладом о Малороссии" П.О. Румянцева українські козаки за імператорським указом судяться в земських справах в одних судах та одним правом зі шляхетством й мають землі спільні зі шляхетством, оскільки багато дітей козаків служать в війську та по земству та дослужились до "знатніх чинов" [Інститут рукопису НБУВ. С унів. № 99. Ч. II. Коллекция ун-та Св. Владимира. "Ея императорского величества Всеподданейший доклад 24 августа 1781. Петр Румянцев Задунайский. Черешенки. О Малороссии". – С. 322-329].

Також у даному документі вказувалося, що на Україні окремі особи Генеральної старшини при представленні в Малоросійській колегії були урівнені чинами та дійшли до генералітетських ступенів.

Необхідно відмітити, що українська козацька старшина брала активну участь у російсько-турецьких війнах 1735-1739 рр., 1768-1774рр. Тому можливо припустити, що рукописний документ П.О. Румянцева підкреслює посилення позицій української козацької старшини, частина якої отримала вищі воїнські звання Російської імперії після російсько-турецьких війн XVIII ст.

На час написання "Доклада о Малороссии" (1781р.) боротьба Росії за вихід до Чорного моря не була закінчена. Тому Російська імперія була зацікавлена в надходженні досвідченого військового потенціалу з України для нової російсько-турецької війни 1787-1791 рр., для воєнної компанії під фортецею Очаків (1788 р.). Фортецю Очаків Катерина II називала "Кронштадтом Півдня", тому участь української козацької еліти в осаді та штурмі фортеці Очаків (1788 р.) стало предметом особливої уваги князя Г.О. Потьомкіна. Можливо дані історичні факти надають змогу науковцям дослідити процес урівнення в юридичних правах української шляхти та козацької старшини й надання окремій частині української козацької старшині вищих воїнських звань Російської імперії у 80-х роках XVIIIст., напередодні російсько-турецької війни 1787-1791р.р.

Отже, архіви Інституту рукописів, відділу бібліотечних зібрань та історичних колекцій Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, зберігаючи значний масив питомих історичних джерел та історіографію з історії України XVIII ст., надають певні перспективи науковцям у дослідженні питання формування української еліти та історії українського права, особливо в епоху російсько-турецьких війн XVIII ст.

ІІ секція

ФІЛОСОФІЇ І СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА, ІСТОРІЇ І ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА, КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА, МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Вангородська Наталія Аркадіївна,

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка(м. Київ)

vangorodska@ukr.net

КОПНИЙ СУД ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА

ГРОМАДСЬКОГО СУДОЧИНСТВА

В УКРАЇНІ У ПЕРІОД ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

Важливими передумовами становлення в Україні демократичної, соціальної та правової держави є забезпечення ефективного захисту прав людини і громадянина в процесі здійснення правосуддя, утвердження об'єктивності, законності та справедливості. Саме тому в умовах демократичного реформування основних сфер соціально-політичного життя чільне місце належить функціонуванню інституту третейського суддівства як недержавного, незалежного органу цивільної юрисдикції, одного із атрибутів сучасної правової держави та громадянського суспільства, що дає змогу ефективно конкурувати з державною монополією при розгляді цивільних та господарських спорів.

Нашій історії відомі суди народних сходок, які називались копними і мали місце у Великому князівстві Литовському. Як зазначається у Литовському статуті 1588 р. розд. 14, арт. 9: "На Руси и инде, гдѣ здавна копы бывали, копы сбираны и отправованы быти мають, яко ся на Руси заховывало и заховуеть".

Компетенція копного суду поширювалась на всіх мешканців певної території, на всіх "спулечныхъ", "пограничныхъ" сусідів, які були рівними на зборах (див. Литовський статут 1529 р., розд. XIII, арт. 25). Центром околиці було місце злочину, а розміри околиці визначались важливістю справи. Наприклад, при знайденні трупа невідомого чоловіка "копа маеть быти чинена, в окол на две мили люди на нее взываючы" (див. Литовський статут 1566 розд. ХІ, арт. 31; Литовський статут 1588 розд. ХІ, арт. 26); з приводу крадіжки "вси в той околицы в окол на милю со всих четырех сторон мають… на копу сходится" (див. Литовський статут 1588 розд. ХІV, арт. 9). І. О. Черкаський у своїй праці про копні суди в Україні та Білорусі на основі джерел, зазначає, що "згідно з копним правом збирали громадський суд заграничний "у коло" дві й чотири милі, не зважаючи на припис Литовського статуту щодо випадків, коли треба скликати копу в окіл в одну милю й коли в дві". У копному процесі брали участь тільки "зацные люди" (поважні, шановані особи), "вѣры годные" "добрые мужи", тому копа називалася "святой", а рішення "свентобливымъ" (благочестивым). Литовський статут піддає суду копи лише прикордонні спори, вбивство "заїзжої" людини, "потраву" та дослідження крадіжки по сліду. Але копа не допускала цих обмежень і розглядала майже всі справи, не поділяючи їх на кримінальні та цивільні. Коли вона збиралася в повному складі (іноді 100 і більше осіб), із цього складу копою або позивачем і відповідачем обиралися поважні особи, які виступали у ролі суддів.

Звичай щодо присутності всіх сусідів вимагав не тільки допомоги скривдженому, а й того, щоб усіх сусідів було повідомлено про те, що на копі учиняється; з'ясовувалось також, чи може хто-небудь надати відомості про осіб, які скоїли злочин і вчасно не були викриті. Виходячи з таких інтересів сусідів, копа могла відкласти суд над злочинцем, коли не всі сусіди з'явилися на копу. Але копа не сприймала пасивного представництва. Тобто, вона вимагала пояснень причин відсутності неприсутніх осіб і того, щоб особи, які заступають, були переконані в тому, що вони зможуть надати копі необхідні для судочинства відомості.

Копники називались копними суддями, це підтверджують представники копи: "ми всі, судді копні, которих нас било о пулутораста…". І якщо говорити про обрання на копі суддів для забезпечення можливості виконувати копою своє завдання і підтримувати певний лад на ній, то таких суддів можна було б прирівняти до сучасної колегії. Іноді копних суддів обирали за принципом єднального (третейського) суду, тобто скривджений висував суддів зі свого боку, а винний від свого імені, пан – зі свого боку.

Судді на копі обирались не завжди, копа могла судити і без них. Навіть за обрання суддів роль копи не зменшувалась, і вона брала практичну участь у судочинстві, в ухваленні вироків та їх виконанні. Принцип обрання чітко не закріплювався, і, зазвичай, це обрання відбувалося за принципом єднального (третейського) суду. Таким чином, як бачимо, копний суд – це спеціальний інститут суддів у самому процесі його формування, який на той час ще не набув певних форм та стадій. Повне дотримання принципу єднального суду означало не тільки обрання суддів від кожної зацікавленої сторони, а й попередню згоду виконувати вирок цих суддів. Крім того, обраним суддям не віддавалась вся повністю справа, і копа при цьому не залишалася байдужою до всього процесу. Разом із висунутими суддями вся копа ухвалювала вирок.

Крім звичайних вимог, що ставились до копних суддів, – бути людьми добрими та віри гідними, – вимагалось також знання копного права. Оскільки тільки це вирізняло їх від звичайних копників і було гарантією того, що справу буде вирішено за копними звичаями. Це знання копного права приходило лише з часом. Ті, хто частіше бував на копах, мав можливість вивчити це право. Як правило, це були старші за віком люди, яких обирали копними суддями, і які вели справи на громадському суді.

Копний суд був не постійно діючою установою, куди можна було прийти зі своєю скаргою. Це був суд, який не мав будь-якого органу, що діяв від його імені, й скликав громадян тільки у разі необхідності. Копний суд скликався для кожного окремого випадку, ad hoc. Ініціатива скликання копного суду належала тому, кому це було потрібно. Оскільки зачіпалися інтереси скривдженого, то саме він скликав громадський суд. Піддані не могли виступати без дозволу й згоди свого пана, тому не дивно, що в деяких актах зазначено, що піддані збирають копи за дозволом своїх панів. Скликання копи було обов'язком тієї людини, на землі якої стався злочин.

Якщо скривджений був не місцевою людиною, то на його заклик зійтися на копу могли не звернути уваги. Тому він звертався за допомогою до уряду, а той своїм авторитетом, підтримавши вимогу скривдженого, скликав копу, надсилаючи листа до околичних сіл. Однак обов'язок уряду скликати копу у такому випадку став лише зміною, яку вніс Статут на випадок, якщо власник цієї землі якось причетний до злочину і ухиляється від такого обов'язку (Литовський статут 1588 р., розд. ХІ, арт. 26; Литовський статут 1566 р., розд. ХІ, арт. 31). Копу також скликала сама копа, якщо вона не вирішила справу і відклала її на наступний.

Як зазначав М.Д. Іванішев: "особа, що її право порушено злочином, могла видати винного під усю суворість законів або скінчити справу добровільною угодою… навіть і в тому випадку, коли злочинця засуджено було до смертної кари, він міг поєднатися". Ми повністю погоджуємося з думкою професора, оскільки скривджений міг поєднатися (примиритися) зі злочинцем, навіть якщо злочинця було засуджено до смерті, й це залежало тільки від бажання потерпілого. Єднатися (примирятися) можна було на різних стадіях копного процесу та за певних умов. За примирення скривджений отримував компенсацію, яка була різною.

Єднатися (примирятися) можна було на певних стадіях копного процесу і за певних умов. По-перше, коли винний намагався примиритись зі скривдженим без копи, але скривджений без її відома не хотів миритися і вимагав, щоб винний постав перед судом. Тоді готували підґрунтя для примирення до зібрання копи. Це означало, що привселюдне єднання (примирення) є більш важливим, на відміну від єднання поза копою, яке вважалося приватним і не мало такої сили, як привселюдне. По-друге, єднання відбувалось під час судового слідства. По-третє, єднання могло відбуватись під час принесення присяги. По-четверте, єднання могло відбуватись під час відмови копного суду. По-п'яте, єднання могло проводитися під час виконання смертної кари. Отже, примирення могло відбутися перед судом, під час нього, а також під час виконання вироку. Єднання залежало від волі скривдженого.

Примирення остаточно скасовувало справу і позбавляло скривдженого права звертатися до будь-якого іншого суду з цією справою. Таке положення було прописано і в Литовських статутах (1588 р. розд. ІV арт. 25; 1566 р. розд. ІV, арт. 15; 1529 р. розд. ІV, арт. 9). Розгляд скарг про невиконання як рішень копних, так і приятельських судів належали до компетенції земського суду.

Тому, враховуючи всі вищенаведені факти, цілком можна припустити, що інститут примирення, тобто врегулювання конфлікту між сторонами за участю нейтральної особи (посередника чи посередників), існував здавна і був "улюбленим" способом вирішення конфліктів між сторонами. І знову ж таки, як свідчать факти, він існував як у формі посередництва (медіації), де сторони самостійно доходили згоди за участю посередника, так і у формі третейського суду (арбітражу) – оскільки ці посередники виносили обов'язкове для сторін рішення. Посередниками в копному суді виступали обрані сторонами особи – як судді, обрані копою, так і сама копа, тобто всі особи, які були присутні на суді.

Кінзерська Тетяна Володимирівна,

Академія муніципального управління (м. Київ)

altanya@bigmir.net