1. Вміст вчення і методи вчення.

Вміст Вчення визначається відповідно до його цілей — з врахуванням соціальних умов, стану науки, техніки, мистецтва, особливостей пізнавальної діяльності, психічних процесів, обумовлених віком і підготовкою виучуваних. У вміст Вчення в професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих учбових закладах, окрім загальноосвітніх знань, входять спеціальні знання, уміння і навики, необхідні працівникам певної професії і спеціальності. Вчення відбите в учбових планах і програмах, в підручниках і ін. посібниках. Для досягнення цілей Вчення використовуються різні методи, засоби, організаційні системи і форми. Зазвичай методи Вчення характеризуються по видах діяльності вчителя і що вчаться: лекція, розповідь, бесіда, робота з підручником, демонстрація натуральних об'єктів, дослідів, трудових операцій, наочних посібників; спостереження, вправи і так далі У основі їх класифікації у одних авторів — джерело здобуття знання, методи підрозділяються на три групи: словесні, наочні, практичні. Інші — групують методи відповідно до дидактичних завдань, для яких вони використовуються: повідомлення нових знань, закріплення, перевірка знань і тому подібне Значний вплив на розробку методів Вчення надає широке вживання в учбовому процесі технічних засобів (кіно, телебачення, радіо, «повчальні» пристрої, ЕОМ і ін.). Існують різні системи організації Вчення: індивідуальне Вчення, індивідуально-бригадне вчення, класно-урочна система вчення, курсова система вчення, наочно-курсова система вчення, лекційний семінарська і ін. Кожна з них використовує характерні організаційні форми, сприяючі створенню специфічних умов Вчення, виховання і розвитку пізнавальних здібностей учнів.

Вчення - процес взаємозв'язаної діяльності викладачів (викладання) і що виучуються (учення), що здійснюється в рамках педагогічної системи" - А.А. Золотарів «Концепція інтенсивного інформатизованого вчення». Педагогічна система включає викладачів і що виучуються, цілі, вміст, методи, засоби, форми вчення і учбово-наукову матеріальну базу (ріс.1) рис.1

Як свідчить досвід, впровадження інформаційних технологій в педагогічну систему здійснюється через учбово-наукову матеріальну базу. Ми переконані, що очікуваний дидактичний ефект такого впровадження може бути досягнутий лише шляхом адекватної зміни всіх останніх елементів педагогічної системи. В першу чергу ці зміни повинні торкнутися викладачів і що виучуються, здатних здійснювати свою діяльність на новому рівні функціонування педагогічної системи.

Цілі, вміст Вчення, його організація і методи на всіх етапах розвитку людського суспільства змінювалися залежно від характеру суспільних стосунків, актуальних вимог до загальної освіти і професійної підготовки людей, від педагогічних ідей про саме Вчення (див. Педагогіка).

В умовах сучасного науково-технічного прогресу виникла необхідність в розробці вмісту, форм, методів і засобів Вчення, відповідних новим соціальним вимогам, а також можливостям і потребам учнів. Виконання цих вимог знайшло віддзеркалення в організації Вчення:

а) встановлюються тісні зв'язки між різними формами і стадіями Вчення (людина повинна вчитися протягом всього життя — т. з. перманентне Вчення);

б) всього більшого значення набуває загальна політехнічна освіта, професійна спеціалізація здійснюється на базі ширшої загальної освіти;

в) у вмісті Вчення значно збільшена питома вага теоретичного матеріалу, відповідного останнім досягненням науки;

г) посилюється увага до розвиваючої сторони Вчення, вдосконаленню пізнавальних сил і здібностей учнів;

д) розширюється використання засобів масової комунікації — радіо, телебачення, кіно, періодичного друку, а також різних форм самоосвіти. Вчення — двосторонній процес, що включає діяльність викладачів і студентів і що характеризується взаємодією: цілей Вчення, виховання (у процесі Вчення) і розвитку учнів; вміст Вчення, тобто системи знань, умінь, навиків, якими повинні оволодіти виучувані; викладання — діяльності педагога, яка по своїй суті представляє керівництво пізнавальною і практичною діяльністю учнів (основні функції викладання — спонука до учення, виклад вмісту матеріалу, що вивчається, організація діяльності що вчаться, контроль знань, умінь, навиків); учення, тобто діяльності учнів по опануванню знань, умінь, навиків (розумові і фізичні дії).

У процесі Вчення і виховання формуються світогляд, якості особи, розвиваються здібності. Суспільно-історичний досвід людства передається дітям і дорослим в процесі Вчення, проте засвоюється він по-різному — залежно від особистого досвіду, сформованих умінь і навиків, відношення до учбової діяльності, особливостей особи (див. Засвоєння).

На різних етапах розвитку людини характер процесу учення змінюється. Вікові зміни характеризуються перш за все переходом від мимовільних, некерованих форм психічної діяльності до довільних, керованих. У кожному з вікових періодів спостерігається співіснування різних рівнів учбової діяльності залежно від того, з яким по мірі складності матеріалом учень має справу. Систематична реалізація принципу — «...то вчення є хорошим, яке забігає вперед розвитку» (Виготський Л. С., Вибрані психологічні дослідження, 1956, с. 449) — дозволяє ефективно впливати на загальний розвиток учнів. Поряд з віковими відмінностями в процесі Вчення виявляються індивідуальні, які не зрідка виявляються навіть яскравіше вираженими, ніж вікові. Учні можуть розрізнятися своєрідністю методів учбової роботи і доріг мислення, спрямованістю інтересів, схильностями. Всебічний розвиток особи передбачає якнайповніше розкриття її індивідуальності.

Процес учення — особливий вид діяльності індивіда, детермінований педагогічними умовами. У учбовій діяльності як основні елементи виступають різні види пізнавальних дій — перцептивні, мнемічеські, мислітельні, практичні. Психологи і педагоги по-різному визначають процес Вчення. Одні прагнуть упровадити в теорію Вчення основні поняття кібернетики і математичної логіки і, зокрема, поняття алгоритму. Інші трактують процес Вчення в світлі «теорії розумових дій», згідно якої знання можуть бути засвоєні лише в результаті здійснення певної системи дій, що виконуються спочатку в матеріальній, потім «матеріалізованій» формі і що поступово перетворюються в дії внутрішні, розумові. Треті розглядають учення як опанування системи прийомів або способів розумової діяльності. Не дивлячись на відмінності цих підходів до процесу Вчення, в них багато загального: всі дослідники прагнуть забезпечити найбільш ефективне управління процесом Вчення; вважають за необхідне наявність в тій або іншій формі еталону, по якому повинна будуватися учбова діяльність; розчленовують діяльність на окремі елементи (окремі дії, різні етапи у формуванні прийому); визнають, що більш приватні способи об'єднуються, перетворюючись на узагальнених і потім стаючи загальними методами раціонального мислення. Всього більшого значення набуває вживання елементів програмованого вчення, а також проблемного Вчення (заснованого на виявленні і рішенні студентами пізнавальних завдань, створених проблемних ситуацій, активізуючих учбову діяльність). Багато теорій Вчення, поширені за кордоном, виходять з помилкових уявлень про взаємодію об'єкту і суб'єкта. Виявляються дві основні групи теорій: що трактують учення як зв'язок між стимул-реакцією і реакцією і так званої пізнавальні теорії. Перші зводять учення до накопичення специфічних навиків і, розглядаючи Вчення як тренування, фактично ототожнюють Вчення тварин і людини; другі трактують учення як формування «пізнавальних структур», вважаючи це специфічним для людини і підкреслюючи якісну модифікацію складних форм поведінки. Деякі сучасні зарубіжні теорії Вчення не враховують, що різні способи учбової діяльності пов'язані не лише з рівнем оволодіння ними, але і з характером учбового матеріалу, визначаються тими джерелами, з яких отримуються знання. Тим самим обідняється процес Вчення, гіпертрофується одна його сторона і ігноруються інші. Радянські учені вважають, що характер і міра активності виучуваного можуть бути різними, але засвоєння знань завжди є результатом власної пізнавальної діяльності студентів, керованою викладачем. Вчення — основний стимулятор розвитку пізнавальних здібностей учнів. Зрушення в розвитку виучуваних створюють нові можливості, передумови для постановки і вирішення складніших завдань Вчення. Ці положення лежать в основі дидактичних принципів, що визначають вимоги до вмісту і процесу Вчення (див. Дидактика). Цілі і завдання Вчення змінюються історично і варіюються залежно від суспільного устрою, а також від функцій конкретних учбових закладів.