Змістовий модуль 2. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина хіх – початок хх ст.).

Реформа 1861р. та 1848р. та їх вплив на господарство України. Українська економічна думка про необхідність та труднощі реформування національного господарства. У середині XIX ст. Російська імперія знаходилася у стані глибокої політичної та економічної кризи. Поразка у Кримській війні 1854-1855 рр. продемонструвала економічну та військову відсталість Росії у порівнянні з високорозвиненими Англією та Францією, де відбувся промисловий переворот та домінувало приватне підприємництво.

Про рівень відсталості кріпосницького способу виробництва свідчить той факт, що продуктивність праці селянина-кріпака в російській імперії у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського фермера у 1750 р. та селянина у державах Центральної Європи у 1800 р.

Кримська війна найбільше позначилась на становищі українських земель імперії, що були їй повним джерелом матеріальних і людських ресурсів. Про зростання соціальної напруги в Україні свідчить розгортання антикріпосницького селянського руху в 1855 р., який охопив 422 села Київської губернії та отримав назву «Київської козаччини». У 1856 р. вибухнуло нове заворушення селянства, викликане чутками про царський указ, за яким тим, хто бажає переселитися до Криму, даватимуть землю і волю. «Похід у Таврію по волю», що охопив понад 600 сіл Катеринославської та Херсонської губерній, як і селянські заворушення на Київщині, були жорстоко придушені царизмом.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про звільнення селян. Основні засади селянської реформи були викладені у «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності», «Положенні про викуп селянами їх садиб та польових угідь» та у чотирьох Положеннях для окремих місцевостей, з яких України стосувалися перші три:

- для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній;

- для губерній «малоросійських» — Чернігівської, Полтавської і частини Харківської;

- для південно-західних губерній — Київської, Подільської, Волинської.

Загальне Положення оголошувало селян вільними людьми що здобували найважливіші економічні права: право на купівлю нерухомості, право займатися торгівлею і промислом та іншим приватним підприємництвом. Ліквідація особистої залежності селянства передбачала й надання деяких громадянських прав та свобод, зокрема право на селянське самоврядування (обирати на сільських сходах сільських старост і збирачів податків).

У той же чає громадянські права звільнених селян були обмеженими. А саме:

1. Селянин продовжував виконувати панщину і сплачувати оброк та перебувати під опікою поміщика. Залишалось також чинним впродовж цього часу принизливе для селянства покарання різками.

2. Поміщики залишили за собою право власності на землю. Водночас землевласники за встановлені повинності зобов'язувалися надати в постійні користування селян «садибну осілість» та певний наділ польової землі й інших угідь. Розмір наділів і види повинностей визначалися уставними грамотами, що укладалися з сільською громадою. На підготовку та запровадження умов уставних грамот відводилося два роки, протягом яких селянин фактично продовжували виконувати кріпосні повинності.

3. Після укладення уставних грамот селяни, отримавши в користування садибу й польовий наділ, ставали тимчасово зобов'язаними, тобто повинні були виконувати панщину або платити оброк до повного викупу землі у поміщика. (грошова оплата за польовий наділ на Правобережжі та Лівобережній Україні коливалася від 1,4 до 2,8 крб., а розмір річної панщини — від 12 до 29 днів за десятину).

4. Селяни отримали право вільного викупу садиби, проте процедура викупу польового наділу передбачала згоду поміщика. Поміщики нерідко вдавалися до хитрощів, залишаючи собі кращі землі, а гірші продавали за завищеними цінами. Особливо потерпіли під таких зловживань селяни Лівобережжя та Південної України. У результаті реформи селяни отримали у своє розпорядження менше землі, ніж мали у користуванні до 1861 р. Особливо ця різниця була значною у порівнянні з російськими провінціями. Так, якщо селяни російської Півночі втратили 10% своїх колишніх наділів, то українські селяни Лівобережжя та Півдня — 30%.

Загальна вартість землі, яку отримали селяни, що за дореволюційними цінами становила 128 млн крб., була оцінена після реформи сумою 166,8 млн крб. Та, враховуючи вищеокреслені умови викупу, селянство повинно було сплатити 503 млн крб. До початку 1907 р., коли було припинено стягнення викупних платежів, українські селяни спромоглися сплатити лише 382 млн крб.

Отже, селянська реформа 1861 р., здійснювана імперським режимом, який опирався значною мірою на впливових поміщиків, не зуміла кардинально змінити соціально-економічний устрій того часу. На відміну від провідних західноєвропейських держав, де домінантний вплив на економіку та політику мало приватне підприємництво, у самодержавній Росії збереглося велике поміщицьке землеволодіння із викупними платежами та напівкріпосницькою залежністю селянства, що гальмувало розвиток капіталістичної економіки та прирікало Російську імперію на подальше відставання.

Позитивним наслідком аграрної реформи 1861р. було те, що вона призвела до поступової руйнації економічних підвалин патріархального укладу життя селян. Переважно натуральне за способом виробництва селянське господарство трансформувалося у дрібнотоварне. Повільним та неухильним був процес розвитку селянського приватновласницького землекорис­тування.

Реформа поглибила диференціацію селянських господарств. Заможні селяни, викупивши свої наділи за посередництва Селянського поземельного банку, спромоглися придбати значну частину поміщицьких земель. Впродовж 1863-1897 рр. поміщики продали 2921,5 тис. десятин землі, що дорівнювало майже третині загальної площі усіх панських маєтків в Україні. Завдяки кредитам Селянського поземельного банку селяни дев'яти українських губерній купили понад 1 млн десятин землі, тобто майже 25% усієї придбаної ними у приватну власність.

Важливим чинником, який визначив напрям соціально економічного розвитку західноукраїнських земель, була реформа 1848 року. Вона скасувала феодальні повинності селян, піднесла їхній юридичний статус та політичні права, але не полегшила економічного становища. Основним тягарем, що висів на селянах, був борг за отримані землі, а безпрецедентний визиск селян під час викупу землі та упорядкування справи сервітутів завів західноукраїнське село у безвихідь.

У цісарському патенті 16 квітня 1848 р. про скасування феодальних повинностей селян Галичини проголошувалося недоторканим право селян на користування сервітутами (лісами, пасовищами, водоймами) за умови відповідної плати за нього, передбаченої добровільною угодою з паном. Фактично ж землевласники зберегли за собою право володіння сервітутами. Селянин змушений був платити будь-яку призначену поміщиком ціну, щоби заготовити собі дрова, будівельні матеріали чи випасати худобу. Прагнучи домогтися справедливості, тисячі селян зверталися до судів з приводу сервітутів. За свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушувалися з 1848 по 1881 р., поміщики виграли 30 тисяч. Результати цих процесів переконливо показують, кого захищала судова влада на місцях.

Зберігалося і надалі велике поміщицьке землеволодіння, частка якого становила понад 40% усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі поміщики.

Досить помітною була частка великих землевласників-євреїв. Існувала також невелика група поміщиків-українців. Так, Герш Аледлас із села Золота Слобода Бережанського повіту мав 2526 моргів, Рудольф Галт в с Кутківці Тернопільського повіту — 2820. Великі єврейські маєтки були і в інших повітах. За даними Івана Франка, у 1890 р. в Галичині було 587 поміщиків-євреїв, яким належало понад 18% усіх поміщицьких земель.

Українські земельні власники мали володіння набагато скромніші, кілька сот або десятків моргів. Так, у Тлумацькому повіті Єген Василькевич володів 669 моргами, Пилип і Григорій Шкляри — 470, Кіндрат, Семен і Софія Кальби із с.Мазовивка Підгаєцького повіту мали 842 морги.

Основна ж маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. Загалом господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80%, на Буковині — 85%, у Закарпатті — 73%. Внаслідок реформи поміщики зберегли свої панівні економічні і політичні позиції, що стало серйозною перешкодою для економічного розвитку, сприяло збереженню відробіткової системи. Великого поширення набули відробітки за відсотки, які сплачували за борг взятого до «нового врожаю» збіжжя, за «порцію» — певну суму грошей, яку поміщики позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі, за порушення лісового чи рибальського закону тощо.

Особливості історичного розвитку позначилися на стані економічної думки України ХІХ ст.: якщо західна економічна наука вирішувала проблеми реального капіталізму, то прогресивна наукова думка Росії та України дискутувала проблеми переходу до капіталізму, головною перешкодою якого було кріпацтво. У 40-х роках ХІХ ст. формуються два напрями суспільно-економічної думки – ліберально-дворянський та революційно-демократичний.

Представники ліберального дворянства – В.Каразін, А.Скальковський, Д.Журавський, Д.Струков – виступали за збереження великого поміщи­цького господарства з умовою його поступового перетво­рення на капіталістичне шляхом продажу частини поміщицьких земель або дов­гострокової оренди; заміну праці кріпаків вільнонайманою пра­цею, обмеження зловживань поміщиків.

Промисловий переворот та індустріалізація на українських землях під владою Росії та Австрії. Економічна думка другої половини 19- поч. 20 ст. Унікальність промислового перевороту в Росії та переважній частині українських земель, що були важливою її складовою, полягала у домінантній ролі держави, а не приватного капіталу, як це було на Заході.

60-80-ті роки стали періодом завершення промислового перевороту у підросійській Україні. Модернізація промисловості, подібно до інших держав, розпочалася із залізничного будівництва. Перша залізниця з'єднала Одесу з Балтою. Впродовж 1866-1871 рр. їі було продовжено, з одного боку, на схід до Кременчука, а з другого — на північ до Києва та Москви.

Будівництво цієї залізниці, як і залізничних шляхів, збудованих згодом, було зумовлене необхідністю поєднати великі економічні центри Російської імперії з Україною та Чорним морем для нарощення вивозу зерна та іншої сільськогосподарської продукції, а також вугілля і залізної руди. До Першої світової війни у підросійській Україні було збудовано понад 16 тис. км залізниць (2,9 км на 100 кв. Км 3,7 км на 10 тис. мешканців).

Нарощення потужностей залізничних комунікацій прискорило процес інтеграції української економіки в імперську систему та зумовило зростання попиту на вугілля й метал.

Починаючи з 70-х та особливо впродовж 90-х років, у донецькому басейні спостерігається стрімкий розвиток вугільної, металургійної та машинобудівної галузі. Темпи промислового росту Донбасу та Криворіжжя були вражаючими не тільки для Російської імперії, але й для світової практики.

Видобуток вугілля у цьому регіоні впродовж 70-90-х років зріс більш як на 1000% та досяг майже 70% усього загальноросійського вуглевидобутку. Наприкінці 90-х років близько 94% акцій вугільних підприємств Донбасу належали французьким та бельгійським інвесторам, які вклали у розвиток копалень понад 90 млн руб. Разом із зростанням кількості вугільних копалень зростає число робітництва: у 1885 р. у вугледобуванні було зайнято 32 тис. робітників, у 1900 р. - 82 тис, а у 1913 р. - 168 тис. Промисловий переворот у цій галузі супроводжувався і впровадженням нових технічних засобів та застосуванням парових машин.

У 80-х роках центр залізорудної промисловості Російської імперії перемістився з Уралу в Україну. Будівництво Катерининської залізниці у 1880-1884 рр., що поєднала Донецький басейн із Криворізьким, підготувало ґрунт для стрімкого зростання гірничорудної та металургійної промисловості.

Протекціонізм російського уряду, який купував готову продукцію за завищеними цінами при одночасному запровадженні високого увізного мита, заохочував щедрі іноземні інвестиції у металургію. Яскравим прикладом надзвичайно високих темпів розбудови металургійного виробництва стало виникнення у долин і ріки Кальміус одночасно з металургійним заводом заводського висілку Юзівка (зараз Донецьк), заснованих англійським техніком металургом Джеймсом Юзом. На межі ХІХ-ХХ ст. у Катери­нославській та Херсонській губерніях налічувалось уже 17 великих металургійних підприємств, навколо яких повстають великі індустріальні центри.

Прогресивна динаміка розвитку вугільної, гірничорудної промисловості та металургії в Україні тривала аж до початку Першої світової війни. Згідно із статистикою 1913 року Україна давала 75% загальноросійського видобутку залізної руди, 70% — вугілля, 68% — виплавки чавуну, 58% — сталі.

Українська економіка у 1913 р. забезпечувала 70% сировинних продуктів імперії, у той час як її частка у виробництві готової продукції становила лише 15%. Дискримінаційною для українського господарства була імперська політика ціноутворення, суть якої полягала у штучному завищенні цін на готові товари, вироблені у Росії, при одночасному їх заниженні на українську сировину.

Промисловий переворот та розгортання індустріалізації у другій половині XIX — на поч. XX ст. зумовили модернізацію традиційної для України харчової промисловості. Характерною ознакою цього процесу в цукроварінні, яке було зосереджене в основному на Київщині, Поділлі, у Харківській та Чернігівській губерніях, стала інтенсифікація виробництва. Технічний прогрес зумовив зменшення кількості цукрових заводів із 240 у 1863 р. до 153 у 1895 р., у той час як обсяг виробництва цукру в Україні зріс за цей період майже у 14 разів, а кількість працюючих у цій галузі подвоїлась.

Промисловий переворот заторкнув й інші галузі харчової промисловості. На початку XX ст. в Україні працювало понад 400 спиртових заводів, що продукували щорічно понад 18 млн відер горілки.

Загалом на межі ХІХ-ХХ ст. українська харчова промис­ловість посідала чільне місце у загальноімперському господарстві. Вона виробляла 84% цукру, 40% тютюну та 30% борошна.

Реформа 1848 р. створила певні умови і для розвитку промисловості на західноукраїнських землях, але ця галузь народного господарства розвивалася сповільненими темпами, спричинених низкою факторів:

• конку­ренція з боку високоіндустріалізованих західних провінцій,

• несприятлива політика австрійського уряду,

• обмеженість внутрішнього ринку, брак капіталів, що обертався більше у торгівлі та лихварстві тощо.

На рубежі віків у промисловості краю було зайнято лише 10% населення. В останній чверті XIX визначилися основні напрями розвитку фабрично-заводської промисловості на за­хідноукраїнських землях: нафтодобувна, харчова, лісова та деревообробна.

Нафтова промисловість почала розвиватися в Галичині з середини XIX століття. Поступово відбувався перехід до буріння за допомогою парових машин. У 80-х роках перейшли до глибинного буріння, що різко підвищило нафтовидобуток. Так, якщо у 1870 році видобуто 20 тис. тонн нафти, у 1900 році — понад 325 тис. тонн, то в 1909 році — понад 2 млн 50 тис. тонн. Нафтові промисли зосереджувались в районі Борислава та Дрогобича і фінансувалися переважно австрійським та англійським капіталом. До початку Першої світової війни вони давали близько 5% світового видобутку нафти.

На Закарпатті іноземний капітал переважав у лісохімічній промисловості. Так, фірма «Клотільда» за участю австрійських, угорських, швейцарських і французьких інвенстицій спорудила в 1868 р. у Великому Бичкові лісохімзавод, який випустив у 1914 р. валової продукції на 4 млн 300 тис. крон.

Значного розвитку набула харчова промисловість, що була представлена насамперед борошномельними підприємствами, які функціонували майже в кожному місті. У великих містах їх було, як правило, декілька. Так, на початку XX ст. у Львові, Бродах, Коломиї діяло 6 млинів, Тернополі і Самборі — 5, Перемишлі і Золочеві — 2. Більшість млинів були оснащені паровими двигунами. На території Північної Буковини переважали водяні млини.

У 1910 році на території Східної Галичини діяло 14 пивзаводи (850 робітників). Однією із найбільших була львівська пивоварня, яка давала у рік 200 тис. гл. пива.

У 1913 р. у Східній Галичині почав діяти цукровий завод у Ходорові.

Розвивалася і тютюнова промисловість. На фабриках у Винниках і Монастириськах в 1910 році працювало 2,7 тис. чоловік. Фабрика в Заболотові Снятинського повіту виготовяла в рік 10 мли цигарок. Сировину сюди доставляли з Куби, Бразилії та інших країн.

Паперова промисловість була зосереджена у Львові, Сасові, Чернівцях. Сасівська фабрика виготовляла в рік 10 тис. ц різного паперу вартістю 500 тис. гульденів.

Ціла низка галузей промисловості, зокрема, текстильна, шкіря­на, скляна, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, занепадала.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. чоловік, з них власне промислові робітники становили лише 60 тис. Вони працювали на 700 фабрично-заводських, переважно дрібних, підприємствах. Решта — близько 240 тис. робітників — працювали на кустарних промислах, у ремісничих майстернях і вдома.

У пореформений період на засадах дрібнобуржуазного соціалізму та буржуазного лібералізму стояв видатний український мислитель Μ.Драгоманов (1841-1895), значна частина наукового доробку якого присвячена суспі­льно-економічним проблемам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її ан­тинародну спрямованість: селяни одержали лише особисту волю без землі. Майбутнє суспільства він пов’язував із соціалізмом (громадівством) – способом виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітни­чим громадам, а земля й результати сільськогосподарського ви­робництва – сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.

До революційно-демократич­ного напряму відносять суспільних діячів західно­українських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка та ін.

Навроцький В. (1847–1882) – відомий економіст-статистик, був пер­шим дослідником економіки Галичини та причин зубожіння на­роду в період утвердження тут капіталізму. Добре обізнаний з політичною економією За­ходу, він широко користувався в своєму аналізі економічними кате­горіями, теоріями трудової вартості і земельної ренти. Він простежує процес май­нової диференціації, що відбувається в галицькому селі, концен­трацію землі в руках великих власників, гостро критикує “пропінацію” – монополію шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв, викриває колонізаторський характер австрійсь­кої податкової системи і пропонує запровадження прогресивного прибут­кового податку.

Терлецький О. (1850–1902) – відомий учений і громадсь­кий діяч – основну увагу у своїй науковій діяльності приділяє аграрно­му питанню. Розв’язати його Терлецький уважав за можливе ре­волюційним шляхом, а поки що пропонував створювати госпо­дарства, засновані на громадській власності на землю.

Павлик М. (1853–1915) – відомий громадсько-політич­ний діяч Галичини. Головну увагу в своїх працях приділяв питанням усунення експлуатації та побудови майбутнього суспільства, котре, як і Терлецький, пов’язував із соціалізмом, основу якого становитиме колективна власність громадян і колективне господарювання. Як і Драгоманов, вважав пе­рехід до соціалізму еволюційним процесом, хоч і не ви­ключав революційної боротьби.

Франко І. (1856–1916) – видатний український письменник, мислитель, громадський діяч. Основні праці – “Земельна вла­сність у Галичині” (1897), “Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині” (1897). Значне місце в його науковій спадщині належить економічним питанням. Франко під­креслював, що “наука економії (господарки народної)... безперечно найважливіша з усіх наук”. Франко був популяризатором класичної економі­чної теорії. Певний час він викладав політичну економію в робітничих гуртках само­освіти, підготував “невеличкий елемен­тарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу”, переклав українською мовою 24-й розділ І тому “Капіталу”. Проте аналіз катего­рій політичної економії в нього підпорядковано іншим завдан­ням: намаганням привернути увагу суспільства до економічних проблем і необхідності їх розв’язання. Франко вважав, що розвиток суспільства прямує “від капіталізму до соціалізму”, шляхи переходу до якого пов’язував тіль­ки з еволюційним поступом.

Політична економія як самостійна дисципліна починає викладатись в університетах Росії та України (Московському, Казанському, Харківському) у 1803–1804 pp., що стало поштовхом до створен­ня лекційних курсів та розгляду проблем економічної теорії університетськими науковцями. Професор політичної еконо­мії Харківського університету Τ.Степанов (1795–1847) розробив один з перших курсів політичної економії, широко й творчо використовуючи надбання світової економічної науки, насамперед теорію Сміта і Рікардо.

Прихильником класичної політичної економії був про­фесор Київського університету І. Вернадський (1821–1884). У “Нарисі історії політичної економії” (1858) він формулює завдання політичної економії як відкриття “природних законів господарства”, що не підпорядковані сваволі влади. Аналіз економічних шкіл, їхню класифікацію Вернадський здійснює за принципом визнання ними вільної конкуренції чи державного втручання. Він заперечував втручання держави в економічне життя, вважав помилковими ідеї соціалізму, а їх появу пов’язував з процесом зубожіння пролетаріату. Засад класичної політичної економії до­тримувався й професор Харківського університету Г. Цехановецький, який особливо високо цінував твори Дж.С.Мілля.

Професор Київського університету М. Зібер був прихильником теорії трудової вартості і попу­ляризатором економічного вчення Маркса, розгля­даючи його як розвиток класичної теорії, проте не поділяв його поглядів на не­минучість революційного перетворення суспільства.

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор і рек­тор Київського університету, критично ставився до ідей класичної школи політичної еко­номії. Він став фундатором Київської психологічної школи, розробляв психологічну теорію цінності і визначив цінність як “корисність”, величина якої залежить від попиту та пропонування. Ідеї психологічної школи розвивав учень Бунге професор Ки­ївського університету Д. Піхно. Основи ціни та цінності він вбачав у потребах людей, які й зумовлюють попит. Найвідомішими представ­никами суб’єктивно-психологічного напряму були Р. Орженцький (“Кори­сність і ціна. Політико-економічний нарис”, 1895) та професор Київського університету О. Білімович (“До питання про розцінку господарських благ”, 1914), які не лише сприйняли ідеї маржиналізму, а й спробували розвинути їх.

Праці ряду українських економістів стали визначним внеском у розвиток світової економічної науки.

Подолинський Сергій Андрійович (1850–1891) – видатний український учений, громадський діяч, який написав ряд праць з питань економіки. Найвидатнішим його твором, що знаменував справжній про­рив у світовій науці, стала стаття “Праця людини і її відношення до розподілу енергії” (1880). У ній Подолинський розробив енергетичну теорію ор­ганічного життя. Він проаналізував розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, дав нове природничо-наукове визначення праці як діяльності, що збільшує енергетичний бюджет людства (“закон Подолинського”). Він уперше у світовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосе­реднього синтезу продуктів харчування з неорганічних елементів. Подолинський вважав, що позбавити людство від розтрати природних ресур­сів і забезпечити найбільше акумулювання енергії може лише со­ціалізм.

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865–1919) – учений-економіст зі світовим ім’ям, професор Санкт-Петербурзького та Київського університетів. Основні праці – “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890), “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894), “Соціальна теорія розподілу” (1913), “Соціалізм як позитивне вчення” (1918), “Соціальні основи кооперації” (1919).

За своїми поглядами Туган-Барановський не був вузьким послідовником певної школи. Свою теоретичну діяльність він розпочав як марксист, проте згодом став на позиції лібералізму і реформізму. Вже перша його праця “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890) являла блискучий порівняльний аналіз теорій цінності класичної та австрійської шкіл. У ній Туган-Барановський визначає можли­вість синтезу двох підходів (паралельно він був здійснений Маршаллом у “Принципах економікс”, 1890). Він доводить, що “граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям”.

Всесвітньо відомою стала праця Туган-Барановського “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894), в якій він досліджує закономірності розвитку капіталізму як господарської системи, започатковує власну теорію криз і піддає сумніву правильність висновків К.Маркса щодо пояснення причин економічного циклу. Він звернув увагу на тісний зв’язок між зміною цін на “капітальні блага” (засоби виробництва) і кумулятивним процесом вивільнення грошового капіталу, котрий спрямовується або на інвестиції, або на заощадження. Саме диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій, насамперед у галузях, які виробляють засоби виробництва, становлять основну причину циклічних коливань. Тим самим він поклав початок сучасній інвестиційній теорії циклів, випередивши основну ідею кейнсіанства про заощадження та інвестиції як вихідний внутрішній імпульс усього механізму циклічних коливань, визначив функціональний взаємозв’язок основних чинників економічної активності, втілений Кейнсом у його мультиплікаторі.

Загальновизнаним у світо­вій економічній науці є внесок Туган-Барановського в роз­робку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін. Його концепція соціалізму була близькою до соціал-реформістської. Він не лише заперечував революційне насильство як засіб досягнення соціалізму, але й попереджав про безпеку встановлення державного соціалізму: вади надмірної централізації можуть призвести до обмеження особистої свободи, бюрократизації управління, регресу. Особливо він наголошував на негативних наслідках націоналізації землі для селянства. У праці “Соціальні основи кооперації” Туган-Барановський досліджує історичну еволюцію кооперативних ідей та кооперації у різних країнах, формулює ряд теоретичних висновків та передбачень, наукову обґрунтованість яких підтвердив досвід розвитку світового кооперативного руху. Туган-Барановському належить перший україномовний підручник з політичної економії (1919).

Слуцький Євген Євгенович (1880–1948) – видатний український економіст-математик світової слави. Основні праці – “До теорії збалансованого бюджету споживача” (1915), “Етюд до проблеми побудови формально-праксеологічних засад еконо­міки” (1926) – були видані на Заході, виявивши неабиякий вплив на розвиток світової економічної думки.

Вже студентська наукова робота Слуцького “Теорія граничної корисності”(400 стор. машинопису) була відзначена у 1910 р. золотою медаллю Київського університету. Знаменитим дослідженням Слуцького стала праця “До теорії збалансованого бюджету споживача”, яка в методологічному відношенні ґрунтується на концепції гра­ничної корисності. Але паралельно з Парето та Еджвортом Слуцький обґрунтував ординалістську версію поведінки споживача. Цю працю вважають початком економіко-математичних до­сліджень проблем попиту і взаємозв’язку між функціями корисності, попиту, рухом цін та доходу.

Посилаючись на поняття корисності Парето, він показав його обмеженість і розвинув власне розуміння функції корис­ності: корисність будь-якого поєднання благ є величина, що має властивість набувати тим більшого значення, чим більшою мірою це поєднання виявляється кращим для певного індивіда. Слуцький визначає рівновагу споживача як стан, за якого корисність бюджету має однакову або найбільшу величи­ну серед усіх найближчих до нього станів. Рівновага є стійкою, якщо будь-яке відхилення зменшуватиме корисність, і нестійкою у протилежному випадку.

Слуцький виділив блага двох видів: насичуючі, – гранична корисність яких спадає зі збільшенням їх кількості, та ненасичуючі, – гранична корисність яких за тих самих умов зростає. Він сформулював закон попиту: 1. Попит на благо, відносно необхідне, завжди нормальний, тобто зменшується, якщо ціни на нього зростають, і збільшується, якщо ціни падають. 2. Попит на благо, відносно не необхідне, може в деяких випадках бути анормальним, тобто збільшуватися зі зростанням ціни і зменшуватися з її зниженням.

Для визначення впливу зміни ціни блага на його споживання важливе значення мало розмежування ефектів заміни та доходу. Використовуючи кардиналістську функцію корисності, Слуцький увів поняття компенсованої зміни ціни й алгебраїчно обґрунтував дію обох ефектів для малих змін ціни методом граничного аналізу. Витончений математичний аналіз граничного приросту попиту за зміни ціни з виділенням ефекту заміни і ефекту доходу увійшов у світову економічну науку у вигляді відомого рівняння(тотожності) Слуцького: .

Досліджені ефекти заміни та доходу (ефект Слуцького – Хікса) стали фундаментальними в мікроекономіці, вони мали не тільки визначне теоретичне, а й практичне значення для подальшої розробки проблем споживчого попиту, визначення уподобань та черговості задоволення потреб, цінової та перехресної еластичності попиту.

Дослідження Слуцького привернуло увагу зарубіжних еко­номістів лише у 30-х роках. Лауреат Нобелівської премії Дж. Хікс визнавав першість Слуцького – першого економіста, який зробив значний крок вперед порівняно з неокласиками. Ідеї Слуцького з дещо модернізованим математичним апа­ратом широко використано і в працях інших зарубіжних економістів – Р. Аллена, К. Ерроу, Ж. Дебре та ін.

Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки – праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов.

Столипінська аграрна реформа та її реалізація в Україні. В умовах першої російської революції 1905 — 1907 рр. Царський уряд намагався стабілізувати становище в країні шляхом перебудови земельно-аграрних відносин. У квітні 1906 р. головою Ради Міністрів і водночас міністром внутрішніх справ Росії було призначено Петра Столипіна. Він був противником ліберального й соціалістичного рухів, прагнув змінити Російську імперію шляхом економічних і соціальних реформ, активно боровся з національно-визвольними рухами, особливо українським.

Урядова політика Столипіна містила рефор­маторську частину, основу якої складала нова аграрна політика. Столипін хотів створити на селі міцну групу заможних господарів, які були б опозицією проти соціалістичних ідей. Головне гальмо у розвитку сільського господарства він вбачав в общині, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними.

Уряд вирішив перейти від політики захисту общинного землеволодіння до політики його ліквідації. Спеціальна комісія під керівництвом Столипіна розробила проект указу про закріплення землі у приватну власність і вихід з общини. Після обговорення проекту Радою Міністрів цар 9 листопада 1906 р видав указ «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування”. Перша стаття указу дозволяла закріплювати у приватну власність усі ділянки общинної землі, що перебувала у користуванні селян. Закріпивши надільну землю в приватну власність, господар мам право вимагати об'єднання його земельних ділянок в одну хутір чи відруб.

Позитивні сторони реформи:

1. сприяння розвитку ринкових відносин у сільському господарстві;

2. ріст використання найманої праці;

3. розширення застосування сільгоспмашин, запровадження прогресивних сівозмін.

Суперечності Столипінської аграрної реформи:

1) столипінська реформа залишала недоторканими владні прерогативи російського монарха і поміщицьке землеволодіння;

2) невирішеною залишалася проблема фінансування реформи;

3) уряд всіляко підтримуван поміщицькі господарства, усував їх імовірних конкурентів в особі заможного селянина.

Про підсумки реалізації цієї реформи можна говорити, проаналізувавши статистичні дані. В цілому за період з 1907 по 1915 рр. вийшли з громад та закріпили свої землі 2 млн 478 тис. домовласників. Загалом вони становили 26% всього селянства імперії. Наведена цифра свідчить про те, що попри певний поступ капіталістичних відносин у сільському господарстві після реформи все ж переважали напівкріпосницькі відносини.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П.Столипіна було створення Селянського земельного банку і надання йому права виділяти селянам вигідні кредити на закуп землі, реманенту тощо. Це сприяло також торгівлі поміщицькою землею та придбання її селянами.

Ще один важливий напрямок реформи - переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Російської імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі.

З України до східних районів Росії за 1906-1912 роки переселилося близько 1 млн чоловік, з них більш як одна третина становили вихідці з малоземельних Полтавської і Чернігівської губерній. В 1914 р. в Сибіру і на Далекому Сході проживало 2 млн українців.

Національний господарський рух другої половини XIX — початку XX ст. як феномен відродження української господарської традиції. Найпершою в Україні постала споживча кооперація. За свідченням відомого етнографа XIX ст. Федора Щербини, вже у 1863 р. в одному з сіл Сорокського повіту Полтавської губернії відчинилася перша кооперативна бакалійна крамниця, яка, проте, незабаром припинила свою діяльність за браком коштів. Споживчі товариства виникають спочатку у містах, а згодом поширюють свій вплив на село. Перше товариство, яке власне започаткувало споживчу кооперацію в усій Російській імперії, було зареєстроване 6 жовтня 1866 р. в Харкові. Ініціаторами його створення були члени харківської громади - професори університету Бекетов й Гордієнко та Брильянтів, а активними членами споживчого товариства і ідейними репрезентантами кооперації — М.Баллін та В.Козлов.

Становленню київського споживчого товариства, яке з'явилося у 1869 р., чимало посприяв молодий вчений-політеконом, активний член київської громади, близький сподвижник М.Драгоманова Микола Зібер. Такі товариства у 60-х рр. почали діяти в Одесі (1867), Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Миколаєві (1868), Чернігові, Єлизаветграді, Куп'янську, Ізюмі, Балті (1869), поширюючи свій пилив на повітові містечка. У цей період в Україні діяло 20 споживчих товариств з 63 в Російській імперії. їх створювали подібні М.Зіберу діячі.

Пожвавлення кооперативного руху в Україні, яке виявилося у кількісному збільшенні сільських споживчих товариств упродовж 1906-1916 рр., стало вислідом політичних зрушень. Уряд під тиском революційного руху видав цілу низку законів, які сприяли розвитку кооперації. Активізується діяльність земств, що влаштовували господарські виставки, курси лекцій, поширювали літературу. Зокрема, перші курси споживчої кооперації відбулися у с.Дзендзелівці Уманського повіту з 1 по 15 червня 1910 р Помітний вплив на розвиток кооперації справила і Столипінськ.і аграрна реформа. Селянин-власник, який господарював на своїй землі, ставав юридичною особою, ніс персональну відповідальність за кооперативні справи.

Українська кооперація не мала б такого поширення у ті часи без ініціативної участі національно свідомої інтелігенції. На початку XX ст. в українському кооперативному русі працювали В.М.Доманицький, Й.В.Юркевич, М.М.Стасюк, І.А.Волошинов ський, К.Мацієвич, О.Степаненко, М.В.Порш, Х.А.Барановський, Д.В.Коліух та багато інших.

Майже одночасно з споживчими товариствами почали з'яв лятися і кредитні. Відомий дослідник українського кооперативного руху Ілля Витанович починає родовід кредитної кооперації і.і виникнення ощадно-позичкового товариство ремісників в Одесі у 1862 р.

МОДУЛЬ 3 ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА ХХ СТОЛІТТЯ

Змістовий модуль 1. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації (перша половина ХХ ст.).

Економічні причини першої світової війни. Формування глобального світового господарства відбувалося на початку XX ст. під впливом поєднання чинників міжнародного позичкового і підприємницького капіталу та створення колоніальних імперій.

На початку ХХ ст.. між провідними державами світу відбувалася боротьба за ресурси та сфери впливу (ринки збуту). Найважливішим економічним ресурсом напочатку XX століття стала нафта. У той час було три основні регіони її видо­бутку: США (Пенсільванія, Техас, Каліфорнія), Російська імперія (Азербайджан, Поволжя) і регіон Перської затоки, що входить у сферу британського впливу. Німеччина частку якої припадало 16% світового виробництва, не мала виходів до знач­них запасів нафти і залежала від постачань з Росії і США.

Іншим важливим ресурсом була селітра — сировина для виготовлення озброєнь. Основним регіоном її видобутку стала Південна Америка, що домоглася політичної незалежності в се­редині XIX століття.

В умовах виробництва, що стрімко зросте, величезне стра­тегічне значення мали ринки збуту. Якщо в США такий ринок був, що називається «під боком», Британія і Франція були колоніальни­ми імперіями і могли нав'язувати свою продукцію залежним країнам за завищеними цінами. Якщо Російська імперія приєднала величезні території в Азії, на господарське освоєння яких у неї навіть не вистачало ресурсів, то Німеччина була практично позбав­лена ринків, яким вона могла б диктувати свої умови.

Основною причиною війни було прагнення монополій різноманітних країн, у першу чергу Німеччини, здійснити поділ (економічний і територіальний) світових сфер впливу.

Англо-французька коаліція за допомогою війни хотіла припинити економічний ріст у Німеччині, остаточно позбавити її колоній, сировини і ринків збуту, і тим самим повернути собі втрачені позиції у світі.

Додатковою причиною стало бажання (за рахунок нагнітання військової істерії, а в майбутньому за рахунок поділу завойованого) згуртувати націю і відвернути нижні прошарки суспільства від боротьби за свої економічні інтереси. Особливо сильною така мотивація була в Японії і Росії.

До початку 1914 року на частку Німеччини і її союзників припадало більш 20% світового промислового виробництва. На частку Англії і Франції — не більш 20%. Але участь Росії забезпе­чувала країнам Антанти незначну економічну перевагу. От чому протягом трьох років війна йшла зі змінним успіхом. Але вклю­чення США, чия частка у світовому продукті наближалася до 40%, різко змінило баланс економічних сил на користь антинімецькій коаліції й обумовило її перемогу.

Економічні наслідки першої світової війни для господарства США, Англії, Франції, Німеччини, Японії. США, що офіційно вступили у війну 6 квітня 1917 р., фактично брали участь у бойових діях лише влітку 1918 р. Вони виступали у ролі головного постачальника військових матеріалів, продовольства і сировини для держав, що воювали. Вартість американського експорту за роки війни збільшилася більш ніж утричі, а загальний чистий прибуток американських підприємців впродовж 1914 1919 рр. склав 35 млрд дол.. Таким чином, США перетворилися в економічно найрозвиненішу державу світу. Тут сконцентрувалась половина світового запасу золота. Із країни-боржника США перетворилися на найбільшого кредитора.

Закінення І-ої світової війни зумовило у США економічну кризу 1920-1921 рр У березні 1921 року об'єм промислового виробництва скоротився на третину в порівнянні з червнем 1920 року. Більш ніж у 2 рази впродовж цього періоду скоротилось виробництво продукції машинобудування та виплавка сталі. Кількість безробітних зросла до 5-6 млн чол. Криза охопила також аграрну сферу. Дохід фермерів упав на 40%, а право власності втратили більш ніж 450 фермерів. Але вже навесні 1921 року американська промисловість почала виходити із стану кризи. Проте максимальний докризовий рівень промислового виробництва вдалося досягнути тільки наприкінці 1922 року.

Суть першої післявоєнної кризи надвиробництва полягала у суперечності між потужною виробничою структурою американської про­мисловості, що сформувалася відповідно до величезних військових замовленнь, і вузьким ринком збуту всередині країни.

Перемістивши економічний центр світу з європейського на американський берег Атлантичного океану, Перша світова війна кардинально змінила систему світового господарства. Переборовши післявоєнний економічний спад 1920— 1923 рр., американська економіка стала впевнено прогресувати. До 1929 р. обсяг промислового виробництва зріс на 26%, склавши 43,3% світової промислової продукції.

Для обмеження економічних можливостей конкурентів США використовували військову заборгованість європейських союзників, що одержали кредити на суму 10,6 млрд доларів, велика частина яких приходилася на Англію, Францію й Італію. У 1923 р. Англія, а в 1926 р. і Франція змушені підписати зі США угоди про сплату боргів. Таким чином проблема військових боргів стала економічним важелем придушення конкурентів. Прагнучи економічної експансії в Європі, США розпочали фінансову інтервенцію, спекулюючи проблемою німецьких репарацій. Прийняття плану Дауеса (1924 р.), а також значні інвестиції в німецьку економіку дозволили США утвердитися в центрі Європи та створити економічну і політичну противагу впливу Франції й Англії,

Американська економіка, що переживала в другій половиі 20 х рр. економічний бум, була зацікавлена в розширенні експорту і світової торгівлі в цілому. До кінця 20-х рр. США вдалося значно потіснити Англію на світових ринках. Так, частка американського експорту в Японії зросла з 16,8% у 1914 р. до 30% у 1927 р., частка Англії скоротилася відповідно з 16,8% до 7%. У Китаї частка американського експорту зросла з 6% у 1913 р. до 16.4%. Протягом усіх 20-х рр. США впевнено наступали на англійські позиції у світовій економіці.

Англія належала до країн-переможниць, проте війна знесилила ц її економіку, збільшила відставання від США. У Першій світовій війні загинуло 875 тис. британців, а понад 2 млн було поранені. Англія втратила у війні третину свого національного багатства. Внутрішній борг держави зріс більш ніж у 10 разів, а зовнішній становив 1150 млн ф.ст. (причому на долю США припадало 850 млн ф.ст ). Світовий фінансовий центр перемістився із Лондона в Нью-Йорк. Англія частково компенсувала свої втрати за рахунок німецький воєнних репарацій.

Економіка Англії на відміну від США розвивалася повільніше. Лише наприкінці 20-х років було досягнуто передвоєнного рівня розвитку. Ряд галузей промисловості (металургійна, вугледобувна, суднобудівна, текстильна) переживали спад. Держава вкладала значні інвестиції в авіаційну, автомобільну, електротехнічну та деякі інші галузі, завдяки чому вони успішно розвивалися. Нові галузі давали, однак, всього 10% обсягу промислового виробництва країни. Спостерігалося технічне відставання ряду галузей, що призвело до збільшення собівартості, та зниження конкурентоспроможності англійських товарів.

Отже, після Першої світової війни Англія втратила роль світового економічного і фінансового центра, із кредитора перетворилася в боржника США. Закінчення війни стимулювало економічний бум, що базувався на зростанні виробництва цивільної продукції. Однак уже до кінця 1920 р. в англійській економіці намітився спад, а в 1921-1923 рр. її охопила криза. Стабілізуючи фінансову систему і прагнучи відродити віру в стійкість фунта стерлінгів, Англія була змушена погодитися на жорсткі умови виплати військового боргу США. До 1925 р. Англії вдалося підновити «золотий стандарт», що дозволило збалансувати бюджет, але привело до скорочення соціальних програм і знизило конкурентоздатність англійського експорту. У 1928 р. світова Торгівля перевищила рівень 1913 р. на 24%, у той час як зовнішня торгівля Англії була усе ще на 20% нижче довоєнного рівня. Відповідно й частка Англії у світовому експорті скоротилася з 12,9%у 1924 р. до 10,9% у 1929 р., оскільки її товари витіснялися більш дешевими американськими. 20-ті роки були для англійської економіки періодом затяжної стагнації, що спричинювалось її застарілою структурою. Лише в 1929 р. було досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва.

Франція постраждала в роки війни ще більше, ніж Англія. Німеччина окупувала найрозвиненіші промислові регіони Франції. Було зруйновано або вивезено фабрично-заводське обладнання, транспортні засоби. Франція втратила понад 10% працездатного заселення, під німецькою окупацією опинилися кращі сільсько­господарські райони. Видатки на війну підірвали стабільність французької валюти.

Разом з тим, під час війни розпочалася індустріалізація економічно відсталих південних районів Франції, що не були окуповані Німеччиною. Тут успішно розвивалася промисловість, будувалися електростанції, військові підприємства. У південних департаментах країни розширювалося сільськогосподарське виробництво. Нестача сировини, енергоресурсів змушували промисловців дбати про інтенсифікацію виробничих процесів, запроваджувати механізацію, нові технології, що пізніше дало позитивні результати.

Франція вступила в період економічного піднесення у 1924 р. Промислове виробництво перевищило довоєнне, а його річний приріст до 1930 р. складав у середньому 5 відсотків. Швидкому економічному зростанню сприяли: повернення Ельзасу і Лотарингії з їх металургійними і текстильними підприємствами; окупація Саару; величезне будівництво у розорених районах; репарації з Німеччини (8 млрд золотих марок).

Період відбудови у Франції завершився в середині 20-х років, чому значною мірою сприяли німецькі репарації. У підсумку, хоча промислове виробництво у Франції зросло з 1920 р. до 1929 р. на 77%, її економіка значно відставала від економіки США, Англії і Німеччини.

Німеччина, що була головним ініціатором розв'язання Першої світової війни, опинилася після її завершення у найважчому стано­вищі.

Версальський мирний договір, підписаний між країнами Антанти і Німеччиною 28 червня 1919 року, став справжньою катастрофою для країни та народу.

За умовами договору:

• Німеччина повертала Франції Ельзас та Лотарингію;

• значні території поверталися чи передавалися Бельгії, Польщі, Литві, Данії, Чехословаччині;

• Саарська область переходила на 15 років під управління Ліги Націй, а її вугільні шахти передавалися у власність Франції;

• Німеччина була позбавлена всіх своїх колоній, а також її зобов'язали відшкодувати у формі репарацій збитки, завдані урядам і окремим громадянам країн Антанти.

Загалом за Версальським договором Німеччина втратила близько 73 тис. кв.км, або 13,5%, колишньої території, на якій проживало 6,5 млн чоловік, або 10% населення. На втрачені землі припадало 75% видобутку залізної руди і цинку, 20% видобутку вугілля, 20% виплавки чавуну.

В рахунок відшкодування збитків, нанесених війною, країнам-переможницям відповідно до Версальського договору була визначена сума репарацій з Німеччини в розмірі 132 млрд золотих марок. 20 млрд марок необхідно було внести як аванс протягом найближчих двох років. У рахунок оплати репарацій було конфісковано 5 тис. паровозів, 150 тис. вагонів. У наступні 10 років Німеччина повинна була поставляти в рахунок репарацій вугілля, будівельні матеріали, хімікати, молочну худобу. Такі платежі йшли до Франції, Бельгії й Італії. Країнам-переможницям також гарантувалися торговельні й інвестиційні пільги. На Німеччину покладалися навіть витрати на утримання окупаційних військ на лівобережжі Рейну.

Таким чином, економіка Німеччини в результаті розв'язаної нею війни опинилася на грані краху. Після завершення війни аж до 1924 р. у Німеччині продовжувалася економічна криза. Падало виробництво промислової продукції, болісно проходив процес демілітаризації промисловості, внаслідок зубожіння населення значно скоротився внутрішній ринок. Ситуацію ускладнила світова економічна криза 1920-1921 рр.

В результаті вибуху інфляції випуск паперових грошей набув астрономічних масштабів. Уже на початок 1920 р. кількість паперових грошей, що знаходилися в обігу, зросла в порівнянні з 1914 р. у 25 разів, і цей процес продовжувався. Якщо в 1913 р. за один долар давали 4 марки, то в 1920 р. — 65, у 1922 р. — 191, у січні 1923 р. — 4300, а в листопаді того ж року — 8 млрд марок.

Восени 1923 р. ріст цін досяг 16% у день, а заробітна плата за 1923 р. збільшилася в 1 млрд разів. Денна зарплата кваліфі­кованого робітника в Берліні в листопаді 1923 р. складала 3 трлн. 38 млрд марок, однак її не вистачало навіть на харчування. Реальна заробітна плата скоротилася в порівнянні з довоєнним рівнем на 25%. Усе це вимагало проведення в 1923 р. грошової реформи, яка б стабілізувала марку.

Попри важке економічне становище, Німеччина була змушена розраховуватися по репараціях. У 1919-1923 рр. було виплачено в перерахунку на золото 8 млрд марок.

Крім того, становище ускладнилося тим, що в лютому 1923 р франко-бельгійські війська окупували Рурську область, у результаті чого Німеччина втратила 88% видобутку вугілля, 70% виплавки чавуну, 40 % виплавки сталі.

План Дауеса. Новий репараційний план для Німеччини був розробленний міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарльза Г.Дауеса, затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції представниками країн-переможниць у Першій світові війні і прийнятий Німеччиною.

Основна мета плану — відновлення промислового потенціалу Німеччини і забезпечення виплат репарацій країнам-переможницям. План, зокрема, передбачав надання Німеччині позики у сумі 200 млн дол., в т.ч. 100 млн дол. виділяли американські банки. Вважалося, що відбудова, піднесення господарства, оздоровлення фінансів сприятиме регулярній сплаті репарацій Франції та Англії, які, у свою чергу, покриватимуть свою заборгованість США. План Дауеса, між іншим, передбачав, що основна маса німецької промислової продукції повинні спрямовуватися в СРСР, щоб не витісняти англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом, СРСР повинен був постачати сировину у Німеччину.

З 1924 р. починається стабілізація економіки Німеччини Вирішальну роль у цьому зіграли мільярдні позики, надані Сполученими Штатами Америки й Англією. Загальна сума іноземних інвестицій у 1924-1929 рр. досягла 21 млрд золотих марок, що в 2 рази перевищувало суму репарацій. 70% позик надійшло зі США. Кредити складали приблизно 2/3 основного капіталу німецької промисловості, причому довгострокові кредити, отримані німецькими монополіями, склали 12 млрд марок. Деякі позики надавалися на 20-30 років і використовувалися на модернізацію. Сам уряд відразу ж одержав позику в 800 млн марок.

У 1928 р. на 8% був перевершений довоєнний обсяг промислового виробництва. Прискореними темпами розвивалася важка промисловість: видобуток кам'яного вугілля зріс більш ніж на 1/3, бурого вугілля — майже на 3/4, виплавка чавуна — приблизно на 1/2, виплавка сталі — більш ніж на 1/3. Великих успіхів досягли машинобудування, електротехнічна і хімічна промисловість. Було освоєне виробництво синтетичного бензину і штучного шовку. За загальним обсягом промислового ішробництва Німеччина вийшла на друге місце у світі після США.

План Дауеса, що діяв до 1929 року, відрегулював репараційні платежі та сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р.

Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді процентів від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість.

Врегулювання проблеми репарацій в рамках плану Дауеса (1924 р.) дозволило Німеччині одержати необхідні інвестиції і на їхній основі модернізувати промисловість. До 1929 р. частка Німеччини у світовому експорті зросла до 9,8%. Однак, зв'язана репараціями і відсотками по позиках, німецька економіка була приречена на незначну частку нагромаджень. До кінця 20-х років Німеччині вдавалося сполучати репарації, соціальні виплати і прийнятний рівень податків, однак ця рівновага була нестійкою через відсутність фінансових резервів.

У червні 1929 року план Дауеса був замінений планом Юнга, за яким загальний обсяг репарацій знижувався до 114 млрд. марок, термін виплати розтягувався на 37 років, а єдиними джерелами платежів визначалися державний бюджет і прибутки залізниць.

Величезні капіталовкладення, висока господарська культура і національна самосвідомість німецького народу сприяли стабілізації господарського життя країни. Було оновлено основний капітал важкої промисловості, в яку вкладалося найбільше коштів.

Криза світового господарства (1929 – 1933 рр.) та шляхи виходу з неї. Сутність політики «Нового курсу» Ф.Д.Рузвельта. До кінця 20-х років економічна система країн Заходу досягла такого рівня складності, при якому механізмів ринкової саморегуляції («невидимої руки») стає недостатньо для підт­римки стійкого економічного і соціального розвитку і потрібно втручання держави. Відсутність же такого «керівного і направля­ючого» втручання веде до поглиблення кризи з. непередбачува-ними соціальними наслідками.

До 1933 року промислове виробництво скоротилося у США, в порівнянні з 1929 роком, на 46%, валовий продукт скоротився на 34%, виробництво зменши­лось на 76% (у чотири рази), із 280 доменних печей працювало всього 44 (15%), виробництво автомобілів знизилося на 81% (у п'ять разів), збір пшениці знизився на 36%, кукурудзи — на 45%.

Збанкрутувало шість тисяч банків (майже чверть їхньої загальної кількості), 135 тисяч фірм, один мільйон фермерських господарств (15% їхньої загальної кількості).

Від падіння курсу акцій постраждало від 15 до 25 мільйонів американців. Реальна і номінальна заробітна плата робітників скоротилася на 30-35% — в середньому до 20-22 до­ларів на тиждень.

За рівнем економічного розвитку країна була відкинута на 20 років назад — до рівня 1911 року.

Ефект надвиробництва (продукція не знахо­дила збуту через скорочення платоспроможного попиту) викли­кав дефляцію — зниження цін.

Оптові (закупівельні) ціни на сільськогосподарську продукцію знизилися на 58% (у 2,5 разу), на продукцію промисловості — на 20-40%. Роздрібні ціни також по­низились, але не так сильно — в середньому на 5-10%.

Банки не тільки припинили виплату відсотків по вкладах, але і брали за збереження грошей плату в розмірі 0,5-1% річних. Ставки за комерційними кредитами не перевищували 3% річних, але мало хто вирішувався брати кредити, оскільки ефективність промислового виробництва стала негативною.

Виробники, втрачаючи надію збути свій товар за прийнятими цінами, стали знищувати продукцію, особливо фермери. Зерно спалювали в паровозних топках, переробляли на спирт, за­ливали мазутом.

Але гірше всього було виробництво, що вибухнула в зв'язку з закриттям, безробіття. У пік кризи без ро­боти залишилося 25% працездатного населення (біля 13 мільйо­нів чоловік), адже до їх числа тоді не належали домогосподарки.

Біля трьох мільйонів міських жителів переселилися до своїх сільських родичів. Утворилися селища, що вели натуральне господарство і використовували не гроші для здійснення товаро­обміну.

Різко зросла злочинність, особливо в міських нетрях, кон­трольованих мафією. Почастішали самогубства.

Почалися небажані в історії Америки акції цивільного про­тесту — походи на Вашингтон, пікетування держустанов, компанії непокори владі, у яких брали участь мільйони чоловік, включаю­чи ветеранів першої світової війни. У підкріплення поліцейським силам довелося застосовувати війська регулярної армії.

Заходи, прийняті владою для стабілізації цін, порятунку від банкрутства банків, залізниць, промислових компаній, на які було витрачено більш 3 млрд. доларів, не дали належного ефек­ту. Криза продовжувала розростатися, ставлячи під сумнів спро­можність філософії і практики американського індивідуалізму, затятим адептом якого був президент Гувер.

В умовах кризи, що поглиблюється, перемогу на прези­дентських виборах 1932 року одержав демократ Франклін Делано Рузвельт. Гаслом його передвиборної компанії стали реформи в сільському господарстві, промисловості, банківській сфері, фінансах, трудових відносинах і соціальному забезпеченні. А теоретичною базою реформ стало навчання англійця Джона Кейнса про необхідність втручання держави в економіку, з метою сти­мулювання інвестицій і пом'якшення криз. Конгрес надав Руз­вельту надзвичайні повноваження.

Першою акцією нової адміністрації стало оголошення в березні 1933 року надзвичайного економічного положення і за­криття всіх 25 тисяч банків. Найбільш велика їх частина була відкрита через два тижні. Проблемні банки відкрилися пізніше, і їхня діяльність старанно контролювалася Федеральною резерв­ною системою. Біля 40% самих слабких банків було ліквідовано. У червні був прийнятий закон про поділ банків на депозитні й інвестиційні, чинний дотепер.

У квітні того ж року був прийнятий закон про припинен­ня вивозу золота за межі й обов'язковий продаж громадянами зо­лота державі. Ціна при цьому встановлювалася вище ринкової. Це дозволило державі закупити золота для запасу на суму майже 200 мільйонів доларів (біля 200 тонн).

У січні 1934 року була проведена девальвація долара на 40% до 35 доларів за унцію і вирішувався випуск банкнот, не за­безпечених золотом. Таким чином, дефляція була припинена.

У квітні 1933 року почала функціонувати Адміністрація суспільних робіт на чолі з Г. Ікесом, що, витративши за чотири роки більше 3 млрд. доларів, зробила поміч у працевлаштуванні п'яти мільйонів чоловік.

Організовуються трудові табори для безробітної молоді віком від 18 до 25 років, учасники яких забезпечуються житлом, харчуванням, уніформою й одержують 1 долар у день.

У червні 1933 року приймається закон про відновлення національної промисловості і створюється Адміністрація націо­нального відновлення на чолі з генералом Джонсоігом. У Адміністрацію ввійшли представники головних ком­паній Америки («Форд», «Дженерал Моторз», «Стандарт Ойл», групи Моргана) і керівники АФТ (Американської Федерації Праці). Емблемою Адміністрації" став синій орел.

Історичні умови виникнення та методологічні принципи кейнсіанства. Джон Мейнард Кейнс (1883-1946 рр) – засновник окремого напряму економічної думки - кейіанства. Деякі дослідники історії економічної думки висловлюють тезу так звану кейнсіанську революцію в економічній науці, хоча це твердження можна спростувати, якщо в повному обсязі врахувати надбання попередників.

Вчення Дж. Кейнса - це реакція на неокласичну школу і маржиналізм, до яких належав вчений, будучи учнем А. Маршала. Історичною передумовою виникнення кейнсіанства стала економічна криза 1929-1933 рр, що охопила більшість країн світу. Кейнс критикує свого вчителя А. Маршала і висловлює думку про те, що капіталізм, з його принципами вільної конкуренції вичерпав свої можливості, на зміну мікроекономічному аналізу має прийти макроекономічний. Світова економічна криза супроводжувалась інфляцією та безробіттям, що суперечило постулатам класичної теорії зайнятості.

Кейнсу належить праця "Загальна теорія зайнятості проценту і грошей” (1936 р), в якій автор критикував основи класичної теорії, здійснивши оновлення економічних питань.

Основні етапи біографії Дж. Кейнса:

• син відомого англійського економіста джона Невілла Кейнса;

• 1902-1906 - навчався в королівському коледжі Кембріджа, слухав лекції з "економікс" А. Маршала;

• 1906-1908 - працював державним службовцем;

• 1909-1915 - займається викладацькою діяльністю в королівському коледжі;

• з 1912 - редактор "Економічного журналу";

• 1913-1914 - член королівської комісії з фінансів і грошового обігу Індії;

• 1915-1919 - займався проблемами міжнародних фінансів у британському казначействі;

• у 1919 - Кейнс був головним представником британського міністра фінансів на мирній конференції у Парижі, книга "Економічні наслідки Версальського мирного договору" приносить йому широке визнання;

• 1920-1929 - вчений зосередився на викладацькій роботі в Кембріджському університеті, де вийшло багато його наукових публікацій;

• з 1929 - Кейнс заступних канцлера казначейства, член ради директорів Англійського банку.

Кейнс грав на фондовій і товарній біржах, в результаті чого став багатою людиною.

Теоретична система Дж. М. Кейнса. У своїх дослідженнях Кейнс оперував переважно агрегованими категоріями, такими як споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість - тобто величинами, котрі визначають рівень і темпи зростання національного доходу. Вчений, аналізуючи сукупні народогосподарські величини прагнув встановити причинно наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між іншими. Кейнс надавав перевагу загальноекономічним умовам виробництва, в чому і виявилось методологічне новаторство його економічного вчення і він став основоположником самостійного розділу економічної теорії -макроекономіки.

Проблеми розвитку капіталістичного суспільства Кейнс вбачав не в пропозиції ресурсів (рідкість, цінність), а на боці попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Вчений заперечує головний постулат закону Сея, який твердить, що пропозиція породжує власний попит, він критикує дію автоматичного механізму на різних ринках.

Теорія ефективного попиту Дж. Кейнса. Кейнс вважав, що сучасний рівень виробництва залежить від сукупного ефективного попиту, інакше кажучи - від реальних витрат на товари і послуги. За Кейнсом "ефективний попит" є тотожним національному доходу, що складається з двох частин - споживання (особистий попит) і нагромадження (виробничий попит).

СП = НД = С + Н

Згідно теорії Кейнса витрати на споживання зростають по мірі збільшення доходу. Однак величина їхнього зростання відстає від збільшення доходу. Тобто при зростанні доходу на 1$ споживання збільшується на суму менше 1$.

Граничною схильністю до споживання Кейнс назвав частку кожного додаткового далара, яка йде на споживання. Відставання споживання від темпів росту доходу Кейнс пов'язував з тим, що частини національного доходу зберігається, заощаджується, не повертаючись в господарський оборот. Цю закономірність Кейнс пояснював з точки зору психології людини (із збільшенням доходу, гранична схильність до споживання зменшується -"основний психологічний закон").

Функція споживання (С=(У)) має вигляд монотонно зро­стаючої кривої з поступовим спаданням приросту. Якби весь дохід повністю споживався, ця функція становила б бісектрису кута, утво­реного осями координат, на яких відкладаються значення доходу і споживання. Рівність доходів і витрат забезпечувалася б у кожній точці, розташованій на бісектрисі. Однак реальна ситуація характе­ризується відхиленням від стану рівноваги, яка досягається лише в точці перетину кривої споживання з бісектрисою. Це ілюструє графік, що отримав назву «кейнсіанський хрест» (рис. 1).

Рис. 1.1. «Кейнсіанський хрест»

Лівіше точки Е споживання перевищує дохід, тобто проїдають­ся запаси; правіше цієї точки дохід більший за споживання і різни­ця — відрізок аЬ — показує розмір заощаджень. Ця різниця зростає в міру зростання доходу, що призводить до перманентного відста­вання попиту від пропозиції.

Виробничий попит, який виступає другою складовою "ефективного попиту" є індикатором бажання капіталістів інвестувати свої капітали. На обсяг інвестицій на думку Кейнса впливають норма процента і норма очікуваного прибутку. Умова інвестування - коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. За Кейнсом, нормальний розвиток економіки полягає в тому, що розрив між доходом і споживанням заповнюються інвестиціями, котрі поглинають обсяги заощаджень.

Вчений звернув увагу на те, що заощаджують - споживачі, а інвестують - виробники, які не погоджують свої дії між собою. Висновок: заощадження населення - це єдине джерело інвестицій, а отже величина заощаджень та інвестицій збігаються.

Три мотиви, які спонукають людей зберігати гроші:

1. Трансакційний мотив (готівка для потреб, ситуацій).

2. Мотив перестороги.

3. Спекулятивний мотив.

Теорія зайнятості. Згідно класичного підходу до проблеми зайнятості на ринку існує рівноваги між товаром робоча сила та попитом на нього, яку можна регулювати з допомогою заробітної плати.

Кейнс поставив безробіття в залежність від браку "ефективного попиту". Обсяг зайнятості, на його думку залежить від рівня "національного доходу", тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага.

Висновок Кейнса, щодо теорії зайнятості полягає в тому, що за капіталізму не існує жодного механізму, що гарантує повну зайнятість.

Концепція мультиплікатора. Мультиплікаційний ефект - це зміна рівня рівноваги національного доходу на величину більшу від зміни вихідного рівня автоматичних витрат, що його спричинили.

Теорію мультиплікатора Кейнс розглядає через формування індивідуального грошового доходу. Вчений намагається з'ясувати як інвестиції впливають на збільшення величини індивідуальних доходів.

Через певний час приріст національного доходу буде більший, ніж приріст початкових інвестицій, тобто помноженим. Множник виступає мультиплікатором і залежить від граничної схильності до споживання.

Y- приріст доходу;

I - приріст інвестицій, що спричинив приріст доходу;

MPC -гранична схильність до споживання.

- величина мультиплікатора.

Концепція мультиплікатора ще раз підкреслювала, що розміри національного доходу, які визначають сукупний попит, задаються функцією інвестицій. Звідси слідувало, що найважливішим способом забезпечення ефективного попиту є свідоме стимулювання інвестиційної активності, що і визначило основні напрямки кейнсіанської економічної програми.

Значення кейнської теорії.

1. Започаткований макроекономічний метод дослідження.

2. На перший план виступає проблема реалізації або "ефективного попиту" - динамічної теорії циклу.

3. Розробки теорії національного доходу та теорії мультиплікатора;

4. Поєднання екологічної теорії та економічної політики в єдине ціле.

Практична цінність економічної теорії Дж. Кейнса була підтверджена в ході подолання кризи 1929-1933 рр.

Кейнсіанська модель опирається на несподівану тезу: не пропозиція створює попит, а попит створює пропозицію. Саме підтримування, про що уже йшлося, ефективного сукупного попиту на високому рівні дозволить забезпечити зростання доходів, розширення виробництва і повну зайнятість населення.

Кейнсіанська модель грунтується на теорії мультиплікатора зайнятості, яка твердить: початкове зростання інвестицій створює первинну зайнятість у галузях, в які було здійснено інвестування; витрати додаткових працівників забезпечують розширення виробництва засобів споживання і вторинну зайнятість; у свою чергу, зростання сукупного поиту за рахунок нових працівників викличе ще певне зростання зайнятості і т.д. Так створюється ефект мультиплікатора зайнятості. Саме з мультиплікатора зайнятості розпочав Кейнс свої дослідження. Математично мультиплікатор зайнятості має такий вигляд:

Приріст зайнятості = мультиплікатор х приріст інвестицій

Виходячи із цього, можна зробити важливий висновок: приріс зайнятості визначає приріст доходу і обсягу суспільного виробництва. Тобто, мультиплікатор зайнятості визначає простий мультиплікатор, який розглядався вище, а теорія зайнятості є визначальною у кейнсіанській концепції. Слід врахувати, що кейнсіанська модель зайнятості основним регулятором безробіття вважає інфояцію, яка стимулює пропозицію грошей і, таким чином, збільшує ефективний попит. Дана модель виходить з того, що в економіці може виникнути або езробіття, абоінфляція. Регулюючи рівень інфляції, можна регулювати рівень зайнятості, чим вищі в країні будуть темпи інфляції,тим меншим має бути безробіття.

Теорії конкуренції Е. Чемберлена, Дж.Робінсон, Й. Шумпетера. Нові історичні обставини та зрушення 20-30-х років, в першу чергу “Велика депресія”, поставили під сумнів основні постулати неокла­сицизму та його вихідний принцип – принцип лібералізму. Остаточного удару за­вдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічно­го розвитку. Послаблення позицій неокласицизму як основи еконо­мічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної ме­одології аналізу економічних явищ.

У руслі перегляду неокласичної теорії ринку з’являються концепції, орієнтовані на дослідження особливостей вільного ціноутворення за умов монополізації економіки. До них належать теорії недосконалої конкуренції Дж. Робінсон, монополістичної конкуренції Е. Чемберліна та ефективної конкуренції Й. Шумпетера, автори яких доводять, що механізми саморегулювання залишаються ефек­тивними, що монополізація економіки не знищує конкуренції, а лише видозмінює її.

Чемберлін Едвард (1899–1967) – американський економіст, професор Гарвардського університету. Основні праці – “Теорія монополістичної конкуренції: ре орієнтація теорії вартості” (1933), “На шляхах до більш загальної теорії вартості” (1957). Чемберлін виходить з того, що “ринки в реальній дійсності більш чи менш недосконалі”. Він звертає увагу на диференціацію продукції за умов монополізації виробництва. “Коли досягається певний рівень диференціації, кожен продавець стає монополістом на свій власний продукт, але в той же час і суб’єктом конкуренції з боку більш-менш досконалих субститутів. Оскільки кожен є монополістом і одночасно конкурентом, ми можемо говорити про нього як про “конкуруючого монополіста”, і з урахуванням особливих властивостей діючих тут сил – про “монополістичну конкуренцію”. Чемберлин пов’язує монополію з “диференціацією продукту”, а конкуренцію – з наявністю субститутів диференційованих продуктів. Він розглядає види нецінової та недобросовіс­ної конкуренції. Він формує нову модель ціноут­ворення, яка доповнює неокласичну. Чемберлін одним з перших звернув увагу на збільшення числа ринкових структур і необхідність їх аналізу, що потягло за собою перегляд усталених теоретичних уявлень про механізм функціонування ринків, формування витрат і цін, взаємодію попиту і пропонування.

Джоан Робінсон – англійська економістка, автор теорії недосконалої конкуренції (основна праця – “Економічна теорія недосконалої конкуренції”, 1933) акцентує увагу на монополії фірми. Під “недосконалою конкуренцією” вона розуміє випадок конкуруючих монополістів. За умов недосконалої конкуренції фірми виробляють менший обсяг продукції, ніж за умов досконалої конкуренції. Ціни зростають внаслідок змови між фірмами та обмеження доступу в галузь інших фірм. Підвищення цін є джерелом монопольного прибутку, який завжди перевищує середню норму. Це приводить до порушення законів ринку. Робінсон акцентує увагу й на тому, що в умовах недосконалої конкуренції фірми не досягають оптимальних розмірів, отже, функціонують неефективно. Для вирішення цих проблем потрібно втручання держави.

Вона досліджує можливість використання ціни для впливу на попит і регулювання збуту продукції, застосовуючи поняття “цінової дискримінації”. Нею розглядається не тільки монополія продавця, але й монополія покупця на ринку – монопсонія. Наявністю монопсонії на ринку праці Робинсон пояснює феномен експлуатації праці. Запобігти експлуатації, за якої заробітна плата виявляється нижчою за граничний продукт праці, може законодавство про мінімальну заробітну плату і політика профспілок. Дослідження Робінсон, як і американського економіста Е.Чемберліна, стали етапними в переосмисленні не тільки дії ринкового механізму, але й дій держави щодо захисту конкуренції.

Шумпетер Йозеф (1883–1950) – австрійський економіст і соціолог, професор Боннського і Гарвардського університетів. Основні праці – “Теорія економічного розвитку” (1912), “Капіталізм, соціалізм, демократія” (1942), “Історія економічного аналізу” (1954). Ефективна конкуренція Шумпетера – це конкуренція нового типу, побудована на новаторстві. Вона не пов’язана з традиційним ціноутворенням. Головним суб’єктом ефективної конкуренції є підприємець-новатор, а її важливою умовою – монополізація виробництва, яка дозволяє нагромаджувати кошти для впровадження інноваційних програм. “Будь-яка успішна інновація веде до монополії, а будь-яка монополія сприяє інновації”. Досконала конкуренція втрачає своє значення і не може розглядатись як модель максимальної ефективності.