Змістовний модуль 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина хvіі - перша половина хіх ст.).
Промисловий переворот, його суть, особливості і значення для ринкового господарства. В Англії в другій половині XVIII століття склалися сприятливі умови для розвитку технічної думки: в ході первісного нагромадження і колоніальної експансії утворилася достатня кількість коштів для субсидування технічних досліджень; було сформовано освічене суспільство, включаючи середні прошарки, що складали вже до 30% сукупного населення, спроможного сприйняти і використовувати новинки.
Основні досягнення промислової революції:
В 1733 році механік Дж. Кей винайшов так званий човник-літак, що збільшив продуктивність праці ткача в 2-2,5 рази.
У 1760 році в Шотландії відкрився перший металургійний завод «Керрон».
В 1765 року Дж. Харгривз винаходить прядильну машину, а Р. Аркрайт — водяну машину.
У 1769 році Дж. Уатт винаходить парову машину, а через 15 років — її більш зроблену модель — подвійної дії, відкриваючи тим самим «століття пару», що через кілька десятиліть прийде на зміну «століття текстилю».
У 1785 році 3. Картрайт винаходить механічний ткацький верстат, продуктивність якого дорівнює продуктивності 30-40 ткачів.
У 1807 році був спущений на воду перший пароплав і починає формуватися паровий флот. Відстані, що вимірюються в днях подорожі, істотно (у 2-3 рази) скорочуються.
У 1814 році Д. Стефенсон побудував перший паровоз і в 1825 році поставив на ньому світовий рекорд швидкості — 20 миль у годину на перший у світі залізниці Стоктон-Дарлингтон.
Зростання обсягів промислового виробництва, розширення транспортної мережі створили сприятливі умови для розширення торгівлі та світового ринку, до якого також залучаються колонії. Великих розмірів набув вивіз капіталу, що давав змогу підприємцям отримувати в 3-4 рази більше прибутку, ніж від експорту товарів, а відтак перетворився для підприємців окремих країн (зокрема Франції) на головне джерело прибутку.
Розширення світового ринку, активна участь у ньому індустріально розвинених країн сприяли формуванню міжнародного поділу праці та міжгалузевої спеціалізації. Так, Великобританія спеціалізувалася на виробництві та продажу машин і устаткування; Німеччина – електроустаткування, хімічних виробів, залізничного обладнання, сільськогосподарської техніки; Франція – одягу, парфумерії, автомобілів, виробів харчової промисловості; США – нафти, електроустаткування, сільськогосподарських машин, виробів чорної металургії та сільськогосподарської продукції.
Унаслідок промислового перевороту в розвинутих країнах склалася структура капіталістичного індустріального суспільства, різко підвищилась частка міського населення. Основними верствами населення стали фабриканти та наймані робітники.
Загальна характеристика економічних теорій епохи вільної конкуренції та їх значення для розвитку ринкового господарства в країнах Європейської цивілізації (класична економічна теорія, історична школа,марксизм). Класична школа – основний напрям розвитку економічної теорії XVII – XIX ст. Для класичної школи притаманне прагнення проникнути в глибину економічних процесів і явищ, пізнати об’єктивні економічні закони, що забезпечують саморегуляцію економіки, застосування прогресивних методів дослідження – причинно-наслідкового аналізу, дедуктивного і індуктивного методів, логічних абстракцій. Класики остаточно переносять і концентрують аналіз на сфері матеріального виробництва; вони обґрунтовують принцип природної рівноваги економічної системи і звідси виводять необхідність максимального обмеження державного втручання в економіку. Економічний лібералізм, сформований у працях класиків, згодом стане основою політичного лібералізму.
Історична школа стала пануючим напрямом економічної думки Німеччини другої третини XIX ст. Представники школи вбачали своє завдання у формуванні на базі історичного методу нового напряму – національної політичної економії, учення про народне господарство Німеччини. Вони заперечували існування загальних економічних закономірностей, а відтак – і необхідність абстрактних, теоретичних досліджень. Політична економія підміняється історією національного народного господарства, стає наукою про складові державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації, а позаекономічні чинники розглядаються як визначальні.
Нова історична школа зосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повинна бути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям. Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теорії на економічну теорію марксизму.
Марксизм – напрям економічної теорії, започаткований німецькими теоретиками Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом у 40-50-х роках XIX ст. Це був період, коли капіталістична система саморегулювання почала поступово втрачати ефективність, що негативно позначилося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності. Ні класична теорія, ні альтернативні концепції не давали вичерпних відповідей на низку актуальних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо пояснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу. Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства зі зростанням соціальної нестабільності набуває все більшої популярності.
Методологічно марксистське вчення стало синтезом двох протилежних підходів – історичного і логічного (абстрактного). Переважаючим був діалектичний метод дослідження, об’єктивний причинно-наслідковий аналіз економічних процесів. В межах історичного методу був застосований формаційний принцип аналізу: прогрес суспільства залежить від розвитку продуктивних сил, основою яких є засоби виробництва, власність на засоби виробництва спричиняє поділ суспільства на два антагоністичні класи. Форма власності та класи, котрим ця власність належить, визначають тип суспільно-економічної формації. Класова боротьба загострюється в міру того, як клас власників засобів виробництва посилює експлуатацію класу, позбавленого цих засобів. Застаріла форма власності стримує розвиток виробництва, а забезпечити його можна лише революційною зміною цієї форми.
Розвиток ринкового господарства в Англії(середина XVII – середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях А.Сміта та Д.Рікардо. У результаті завершення промислового перевороту у Великобританії пануючим стало фабричне виробництво, країна з аграрної перетворилася в індустріальну. Це знайшло відображення у значному піднесенні промислового виробництва, передовсім виробництва бавовняних тканин. Прискорився розвиток металургійної промисловості. Винайдення нових методів виплавки сталі сприяло зростанню виробництва в тих галузях, які споживають сталь – машинобудуванні, суднобудуванні, а також прискореному будівництву залізниць. Винайдення двигуна внутрішнього згорання стимулювало появу автомобілебудування, літакобудування, розширило можливості суднобудування, сприяло значному збільшенню видобутку нафти.
З 1780 по 1795 роки кількість прядильних фабрик в Англії зрослав в 10 разів і досягла 200. Важливе значення мало вирішення транспортної проблеми. За 50 років, із 1785 по 1835 рік, країна покрилася рясною мережею доріг із твердим покриттям, каналів (більш 100) і залізниць. Завдяки цьому видобуток вугілля зріс із 1800 по 1865 рік у 10 разів і досяг 100 мільйонів тонн на рік — 50% світового виробництва (аналогічно по чавуну).
Проте в кінці ХІХ ст. темпи зростання промислового виробництва, а відтак і господарський розвиток Великобританії почав уповільнюватись. Причиною цього були такі чинники:
вивіз капіталу у колонії, що значно зменшувало розміри капіталовкладень в середині країни, гальмувало оновлення основного капіталу, стримувало запровадження досягнень науки та техніки;
низька енергоозброєність праці;
політика фритредерства, активне застосування якої звузило ринки для англійських товарів;
втрата власної аграрної бази й збільшення залежності від імпорту хліба внаслідок світової аграрної кризи, викликаної надходженням на європейський ринок дешевого американського хліба;
повільна монополізація англійської промисловості (разом з цим у банківській сфері процеси монополізації та концентрації здійснювались достатньо високими темпами);
непомірно високі бюджетні видатки на утримання найпотужнішого у світі воєнного флоту.
Сміт Адам (1723–1790) – видатний англійський економіст, який на основі глибокого теоретичного аналізу економічних процесів і явищ він розробив вчення про об’єктивні економічні закони, які забезпечують природну рівновагу і саморегулювання ринкової економіки, розробив теорії вартості і розподілу доходів, визначив економічну природу капіталу, грошей, заробітної плати, прибутку і ренти, розкрив механізм нагромадження і відтворення капіталу, відкрив новий метод дослідження – метод логічних абстракцій, розробив рекомендації стосовно поведінки “економічної людини” і держави.
Головна праця А.Сміта – “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) була енциклопедією економічних знань того часу, в якій він з геніальною інтуїцією окреслив шляхи подальшої диференціації економічної науки.
Вихідним положенням теоретичної системи Сміта стало з’ясування спонукальних мотивів економічної діяльності. Він вводить поняття “економічної людини” і розглядає людське суспільство, як сукупність “економічних людей”, які утворюють “міновий союз”. Створюючи продукт, обмінюючи його на інший або вкладаючи капітал у будь-яку справу, “економічна людина” переслідує власну вигоду. Однак “у цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри... Переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш ревно слугує інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається це робити”.
Дія “невидимої руки” – лейтмотив методології “Багатства народів”. Сміт доводить, що господарська діяльність підпорядкована об’єктивним закономірностям “природного порядку”. За умов “працюючої конкуренції” вони визначають ту економічну поведінку всіх господарюючих суб’єктів, яка зрештою забезпечує економічну ефективність і суспільну гармонію, максимізацію вигоди для всіх і кожного. Тому Сміт був прихильником економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя.
Державі він залишає функції охорони прав власності, забезпечення національної оборони, утримання суспільних установ (правосуддя, освіта та ін.). Він вимагав скасування державної регламентації промисловості і торгівлі, вільної торгівлі землею, свободи переміщення робочої сили і товарів, заміни політики протекціонізму політикою вільної торгівлі. Доцільність політики свободи торгівлі Сміт обґрунтовує на основі власної теорії абсолютних переваг. Разом тим Сміт відзначає, що ринковий механізм працює ефективно лише у відповідному інституційно-правовому середовищі, забезпечення якого дозволяє звести економічну роль держави до ролі “нічного сторожа”. Рекомендації Сміта щодо економічної політики держави залишаються актуальними і сьогодні: “для того, щоб підняти державу з найнижчої сходинки варварства до найвищого рівня добробуту, потрібні лише мир, необтяжливі податки і терпимість в управлінні; решту зробить природний плин подій”.
На думку А. Сміта найважливішим чинником підвищення продуктивності праці є поділ праці та її спеціалізація, вплив яких Сміт аналізує на прикладі шпилькової майстерні. Вчений вважав, що поділ праці породжується людською “схильністю до обміну”.
Капітал у Сміта виступає головною рушійною силою економічного прогресу. Це запаси продукції, що використовуються у виробництві, створюючи за допомогою праці нові блага, і приносять прибуток. Головним чинником нагромадження капіталу Сміт вважав ощадливість.
У “Багатстві народів” були системно викладені практично всі основні проблеми, які становлять структуру сучасної економічної теорії. “Багатство народів” стало відправною точкою для наукових досліджень багатьох наступних поколінь економістів, теоретичні концепції яких стали або розвитком вчення Адама Сміта, або його критикою. У деталях побудованої Смітом теоретичної системи наступні дослідники знайдуть певні протиріччя і недоліки, але всі будуть визнавати велич цієї системи, глибину аналізу та силу теоретичних узагальнень. “Багатство народів” А.Сміта стало і понад 200 років залишається “економічною біблією” всього цивілізованого світу.
Рікардо Девід (1772–1823) – видатний англійський економіст епохи. Основна праця – “Основи політичної економії та оподаткування” (1817). Рікардо зробив визначний внесок у дослідження економічних законів і взаємозв’язків у суспільстві. Він став послідовником і водночас активним опонентом окремих теоретичних положень спадщини А. Сміта.
Рікардо першим в історії економічної науки в основу своєї теоретичної системи свідомо поставив теорію трудової вартості, з позицій якої розглядав всі економічні процеси, закони і категорії. На відміну від Сміта, Рікардо вважав, що вартість не складається з трьох основних видів доходів – заробітної плати, прибутку і ренти, – а розпадається на ці три частини, визнаючи тим самим первинність вартості відносно даних форм розподілу. Основою формування цін Рікардо вважав не попит і пропонування, а витрати.
Ряд праць Рікардо присвячений проблемам грошового обігу. Він стає прихильником кількісної теорії грошей, фактично відступивши від визначення їх вартості затратами праці: в процесі обігу сукупна маса товарів протистоїть всій масі грошей, співвідношення цих величин визначає рівень цін і вартість грошей. Рікардо систематизував теорію ренти. Він вважав, що коли країна має надлишок плодоносних земель, ренти не існує. Але коли в обробку залучаються землі гіршої якості, то вартість сільськогосподарської продукції визначається витратами праці на цих, відносно гірших ділянках, тоді на кращих землях виникає рента. Одним з положень теоретичної системи Рікардо є уявлення про те, що економічний розвиток суспільства рано чи пізно повинен загальмуватися через обмеженість природних ресурсів, дію закону спадної родючості землі та падіння норми прибутку, яка є стимулом до інвестування.
Всесвітню славу Рікардо здобув як “співець свободи торгівлі”, яку він відстоював як в теорії, так і в англійському парламенті, обґрунтувавши її вигоди на основі теорії порівняльної переваги. Рікардо довів, що коли кожна країна спеціалізується на випуску тих товарів, у виробництві яких вона має найбільшу відносну ефективність (менші альтернативні витрати), міжнародний обмін є взаємовигідним навіть тоді, коли країни суттєво різняться за рівнем свого економічного розвитку.
Особливості розвитку ринкового господарства в Франції (середина XVII - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях Ж.Б.Сея та Ф.Бастіа. Промисловість у Франції розвивалася дещо в іншому напрямку і дещо більш низькими темпами, ніж в Англії. Але і тут технічна думка не залишалась на місці.
У 1805 році Л. Жаккар винайшов верстат по виробництву візерункових шовкових тканин.
У 1810 році Ф. Жирар винайшов льонопрядильну машину й одержав за це премію в мільйон франків.
У тому ж 1810 році саме у Франції винайдена технологія промислового консервування продуктів, завдяки чому голод у Європі іде в минуле, принаймні в мирний час. Наполеон не вважав за потрібне засекретити цей винахід, у чому деякі експерти по військовій економіці бачать його фатальну стратегічну помилку. Проте промисловий розвиток країни звичайно поступався її фінансовому розвитку. На початку XIX століття організується ряд значних банків із державною участю:
Французький банк.
Поземельний кредит.
Спонукальний кредит, а в 1818 році перша ощадна каса.
У 1865 році заснований банк «Ліонський кредит», що спеціалізується на розміщенні у Франції закордонних позик.
Парижська біржа, вартість цінних паперів якої зросла з 10 млрд. франків у 1850 році до 35 млрд. у 1870-м, стала світовим центром облігаційної торгівлі.
Країною зразкової індустріалізації багато економістів-історіографів вважають Англію, в порівнянні з якою Франція виглядає країною незавершеної, майже невдалої індустріалізації. Це підтверджує і більш низький темп її економічного росту, і менше поширення машинної техніки, і більш архаїчна структура економіки з переважанням сільського господарства і ручного сектора промислового виробництва.
Але є й інша думка. Різниця в ступені і темпах індустріалізація обумовлена розходженням у її формах і методах.
Англійські промисловці в силу об'єктивних умов (мале населення, дорога робоча сила) були змушені збільшувати капіталовитрати і спеціалізуватися на випуску тієї продукції, у виробництві якої найбільший ефект дає застосування машин. Це із самого початку призвело в Англії до бурхливого піднесення базових виробництв і галузей, що постачають сировину і напівфабрикати — кам'яне вугілля, метал, пряжу. Тут вони були «відправною крапкою і рушійною силою промислової революції».
Навпаки, французькі промисловці, що керували внаслідок аграрного перенаселення дешевою робочою силою, були зацікавлені в найбільш повному використанні витрат праці й орієнтувалися на виробництво товарів, що потребують ручного опрацювання. Тому у Франції піднесення базових виробництв було відстрочено на користь обробної промисловості, що випускає готову до споживання продукцію.
Якщо взяти до уваги різницю в прирості населення, то промисловий ріст Франції виявиться (в багато разів) більш швидким, оскільки відбувався в умовах уповільненого росту населення.
Населення Франції на початку століття складало 25 мільйонів чоловік, Англії — менше 10, наприкінці століття — 50 і більш 40 мільйонів відповідно.
Сей Жан Батист (1767–1832) – французький економіст, професор політекономії. Основні праці – “Трактат політичної економії” (1803), “Катехізіс політичної економії” (1817), “Повний курс практичної політичної економії” (1828). Відомий як автор двох теорій, які стали фундаментальними у сучасній мікро- та макроекономіці – теорії “трьох факторів виробництва” та теорії реалізації (“закону ринків Сея”).
Сей вважав, що вартість і багатство створюються витратами трьох виробничих факторів – праці, землі і капіталу, які рівноправно беруть участь у процесі виробництва, мають власну продуктивність, створюють відповідну частку продукту і породжують відповідні доходи – заробітну плату, ренту та прибуток. Це трактування стане основою факторного аналізу і методу виробничої функції. Він запроваджує поняття “підприємливість” – талант організовувати виробництво та управляти ним, тобто оптимально поєднувати фактори виробництва. Сей з’ясовує походження доходу підприємця: це винагорода власнику капіталу за ризик (процент) та виконання управлінських функцій (прибуток).
Сей беззаперечно сприйняв принципи економічного лібералізму А.Сміта і вважав, що у випадку реалізації цих принципів створюється об’єктивна неможливість виникнення ні надвиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту. Виробництво товарів та послуг породжує доходи, достатні для реалізації виробленого суспільного продукту. Це положення одержало назву закону Сея і стало широко відоме в формулюванні Дж. М. Кейнса: "пропонування створює попит". Воно стало підставою для фундаментального висновку класичної теорії про можливість безкризового розвитку ринкової економіки.
Бастіа Фредерік (1801–1850) – французький економіст. Основна праця – “Економічні гармонії” (1850). Відомий як автор теорії послуг та теорії гармонії інтересів, представник ліберального оптимізму.
Виробництво Бастіа трактує як обмін послугами, внаслідок якого створюється корисність (цінність), що втілюється у готовому продукті. Сприйнявши теорію трьох факторів виробництва Сея й теорію утримання Сеніора, він вважав, що власники виробничих ресурсів, поступаючись ними заради виробництва, надають послугу іншим особам й позбавляють зиску себе. Тому така послуга повинна отримати відповідну винагороду у вигляді прибутку, орендної плати, ренти, проценту та ін.
Бастіа заперечив висновок Рікардо про обернену пропорційність у зміні прибутку та заробітної плати. Він доводить наявність абсолютного й відносного зростання частки заробітної плати зі зростанням капіталу та відносного зниження частки прибутку за абсолютного його збільшення. На підставі цих висновків Бастіа обґрунтував тезу про гармонію приватних та суспільних інтересів, особисту відповідальність кожного за результати своєї праці та необмежену конкуренцію як єдиний шлях до досягнення економічної гармонії в суспільстві. Ринкова економіка у Бастіа – це суспільство, в якому економічні суб’єкти “надають один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети”.
Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині(середина XVI - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях представників історичної школи та марксизму. До початку XIX століття на німецьких землях існувало більше 300 дрібних держав. Продовжували існувати феодальні звичаї, цехи, гільдії. Зберігалися внутрішні кордони і мита. Лише в 1807 році в Пруссії було ліквідовано кріпосне право. У 1818 році Пруссія ліквідувала на своїй території митні застави, а до 1833 року домоглася створення митної спілки з 18 держав із населенням 23 млн. чоловік. У ході земельної реформи 1816-1821 року 60% орних земель виявилося в руках юнкерів (поміщиків), 30% — у гросбауєрів (заможних селян, куркулів) і лише 10% у дрібних селянських господарств. Об'єднання країни завершилося тільки в 1871 році. Формою правління залишилася необмежена монархія, що спиралася на юнкерів —- фахових військових і землевласників в одній особі.
З середини XIX століття почався великий промисловий підйом, і до моменту об'єднання німецьких земель в імперію в 1871 році промислова відсталість була ліквідована.
На долю Німеччини вже припадало 13% світової промислової продукції. Обсяг грошового обігу зріс із 6 млн. марок у 1850 році до 430 млн. у 1870-м. Обіг зовнішньої торгівлі за цей період потроївся.
Перемога над Францією, захоплення Ельзаса і Лотарингії, багатих рогом і залізною рудою, а також контрибуція в 5 млрд. франків сприяли подальшому підйому країни. Населення в останню третину XIX століття зросло з 35 до 50 млн. чоловік, загальна чисельність промислових робітників виросла в три рази.
Але внутрішній ринок залишався все ще недостатньо ємким, що штовхало німецьку промисловість до експансії на міжнародні ринки. А спізніле об'єднання німецьких земель (разом з пізньою модернізацією промисловості) призвело до того, що Німеччина спізнилася до територіально-економічного поділу світу між Великими державами.
Усе це (а також недостача стратегічної сировини (нафти, селітри, каучуку) і обмеженість території при населенні, що стрімко зростає) вело Німеччину до спроби силової перебудови світового територіально-економічного порядку.
Якщо розвиток промисловості Німеччини йшов по уторованому Британією шляху індустріалізацп, правда, з особливим завзятям на воєнну промисловість, то в сільському господарстві був «відкритий» інший, відмінний від фермерського, шлях інтенсифікації, що одержав назву пруського або юнкерського. Суть його полягала в тому, що значні маєтки перетворювали в «агрофабрики», на яких централізовано впроваджуються новітні досягнення сільськогосподарської науки, у першу чергу агрохімії. Особливе завзяття також робиться на механізацію праці — застосування парових плугів, культиваторів, молотарок і т.п. Селяни при цьому переходять на положення фактично найманих сільгоспробітників.
До кінця епохи вільної конкуренції Німеччина вийшла на перше місце в Європі по збору картоплі і буряків, виробництву цукру, крохмалю і спирту. Пануючі позиції юнкерства в державному апараті й армії не тільки не були економічно підірвані, але напроти — навіть зміцнилися, що ще більш підсилило небезпеку виникнення війни в Європі.
Представники історичної школи:
Ліст Фрідріх (1789–1846) – німецький економіст. Основна праця – “Національна система політичної економії” (1841). Ліст виклав основоположні принципи “національної економії”, заклав основи історичного методу економічного аналізу. Класичну політекономію вважав непридатною для Німеччини. “Істинною політекономією” визнавав науку про політику, якої повинна дотримуватись нація, щоб стати освіченою і багатою. Економіку розглядав як похідну від державної політики, а приватні інтереси – як похідні від суспільних. До продуктивних сил суспільства відносив різноманітні суспільні інститути: уряд, пресу, релігію, мораль, мистецтво. Ліст стверджував, що господарство кожної країни повинно розвиватись за власними законами залежно від її історії, традицій і правопорядку. Виступав проти концепції економічного лібералізму, за національний державний протекціонізм як умову економічної могутності нації.
Рошер Вільгельм (1817–1894) – німецький економіст. Основна праця – “Нариси політичної економії з точки зору історичного методу” (1843). Рошер став одним з фундаторів і лідером історичної школи. На основі історичного методу економічних досліджень він прагнув доповнити і розвинути теорію класичної політичної економії. Досліджуючи історію становлення і розвитку економічних процесів в Німеччині, Англії, Франції, генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, Рошер намагався з’ясувати причини їх національних особливостей. З позицій історичного аналізу він надавав рекомендації щодо фіскальної та торговельної політики, відносин між найманими робітниками та власниками. Протиставляв соціалістичним ідеям теорію поступального розвитку суспільства.
Гільденбрант Бруно (1812–1878) – німецький економіст, один із основоположників історичної школи. Основна праця –“Політична економія сьогодення і майбутнього” (1848). Гільдебранд виступив з різкою критикою класичної теорії, заперечував об’єктивність економічних законів та універсальність теоретичних принципів і узагальнень. Вважав, що політекономія повинна бути “наукою про закони економічного розвитку націй”, які можна виявити лише на основі вивчення історії та узагальнення фактичного матеріалу. Він виділив три стадії економічної історії: “натуральна”, “грошова” та “кредитна економіка”. В основу періодизації покладено розвиток обміну. “Кредитна економіка” будується на справедливому обміні і розподілі, для якого не потрібні гроші. Це приватна економіка, що функціонує задля задоволення наперед визначених потреб споживачів і стає можливою завдяки високим моральним якостям громадян. Роль держави полягає у керівництві соціально-економічним процесом.
Кніс Карл (1821–1898) – німецький економіст, один із засновників історичної школи. Основна праця – “Політична економія з історичного погляду” (1853). Кніс вважав, що рівень економічної могутності нації є результатом її попереднього історичного розвитку. Будь-які економічні доктрини, в тому числі класична, не можуть бути правильними, оскільки загальних закономірностей економічного розвитку не існує в принципі.
Нова історична школа зосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повинна бути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям. Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теорії на економічну теорію марксизму.
Найбільший внесок у концепцію німецької “нової історичної школи” зробили Густав Шмоллер (1838–1917), Луйо Брентано (1844–1931) та Карл Бюхер (1847–1930). Шмоллер очолив її консервативне крило, він розглядав державу як основну рушійну силу суспільного розвитку, “сильна рука” якої є запорукою “класового миру”; започаткував “етичний принцип”: господарське життя визначається не тільки природними й технічними, але й моральними факторами.
Послідовники “нової історичної школи” Вернер Зомбарт (1863–1941) та Макс Вебер (1864–1920) продовжують пошук засобів удосконалення суспільства. Умовою поступального розвитку вони вважають створення державою сприятливого соціального середовища, складовими якого є право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія. Вебера часто вважають засновником сучасного інституціоналізму.
Економічні умови виникнення США. Особливості становлення ринкового господарства в США. Роль ліберальної економічної теорії Г.Ч.Кері в розвитку капіталістичних відносин в країні. За 300 років з моменту відкриття Північної Америки колонізаторами було по-господарському опановано її Східне узбережжя і Південь — від Флориди до Техаса (який входив до складу іспанської Мексики). На Півдні США склався плантаторський тип господарства, аналогічний південноамериканському, заснований на використанні праці чорношкірих рабів. Економічна ефективність рабовласницького господарства на Півдні США, всупереч поширеній думці, була досить висока. На Північному Сході фермерське сільське господарство мирно існувало разом з мануфактурною промисловістю, суднобудуванням і виробництвом алкоголю. Британія всіляко намагалась не припустити бурхливого економічного розвитку своєї колонії, оскільки це могло б призвести до її конкуренції з метрополією. Розумна в цілому економічна політика супроводжувалася всілякими дріб'язковими обмеженнями і непоступливістю в галузі самоврядування і податкової політики. Як це часто буває в історії, саме незначний на перший погляд привід призвів до війни, що мала наслідки, які шкідливі для всього світу.
Війна за незалежність (1775-83 р.) носила по суті антифеодальний, антиколоніальний, буржуазний характер. До числа ЇЇ найважливіших наслідків можна віднести:
ліквідацію феодальних порядків, що встановлювалися Англією в сільському господарстві, що відкинило колоніально-фермерський шлях розвитку господарства;
роздолля для підприємницької діяльності в різноманітних галузях відчинив дорогу до побудови підприємницької економіки;
звільнення від обмежень у міжнародних відношеннях: торгівлі, переливу капіталу, припливі трудових ресурсів різноманітного ступеня кваліфікації, але вис око оплачувані в силу множинності альтернатив;
очищення поля для: промислового розвитку на базі передової техніки й організації виробництва, не обмеженого застарілими традиціями й обмеженнями;
формування єдиного і місткого внутрішнього ринку, транспортної і грошової систем;
просування кордону Штатів на Захід, аж до Тихого океану, що сприяло формуванню величезної територіальної держави, багатої різноманітними природними ресурсами.
До особливостей американського первісного нагромадження капіталу можна віднести:
інтенсивний форсований темп — декілька десятиліть, а не сторіч, як у Європі;
міжнародний американо-англо-європейський характер;
експропріацію земель місцевого (індійського) населення;
завізне походження робочої сили.
До особливостей промислового перевороту в США можна віднести:
більш широке застосування водяного колеса;
більш тривале існування мануфактури і фабрики;
більш швидкі темпи стандартизації виробництва;
швидке застосування винаходів, у тому числі запозичених.
У 1860 році економіка США характеризувалася такими показниками: населення 31,5 млн. чоловік, у тому числі 4 млн. рабів; 1100 бавовняних фабрик з 5 млн. веретен; 1 млн. тонн чавуна, 14 млн. тонн вугілля, 49 тис. км залізниць; частка сільськогосподарського населення — 59%, чисельність зайнятих у промисловості і будівництві — 2,1 млн. чол., на транспорті й в торгівлі — 0,8 млн. чол., загальна вартість продукції фермерів — 1,2 млрд. дол., частка у світовому промисловому виробництві — 17%, у тому числі 0,9 млн. тонн бавовни — 66% його світового виробництва.
Просування кордону Штатів на Захід супроводжувалося постійними суперечками про характер землеволодіння і типи господарства в новому штаті — фермерське або плантаторське, рабовласницьке (екстенсивне) або вільне (інтенсивне). Супротивників, звісно ж у першу чергу, цікавили не права людини і цивільні свободи, а питання про політичне й економічне зміцнення або південних аристократів, або північних капіталістів. Протиріччя зрештою призвели до війни, у якій із величезною перевагою перемогла Північ. Для фінансування військових дій уряд півночі вперше прибіг до випуску паперових доларів. На Півдні також були випущені паперові гроші, які ще до поразки стрімко знецінювалися стосовно золотих. Так вперше в історії відбулася гіперінфляція.
У 1862 році президент Лінкольн підписав Гомстед — акт, що давав будь-якому громадянину США право за 10 доларів набути ділянки землі до 65 гектар. Через п'ять років особистого опрацювання ця земля переходила в повну власність. Більш мільйона сімей скористалося цим правом за перші 20 років.
Кері Генрі Чарльз (1793 –1879) – американський економіст, засновник ліберальної економічної теорії в США, представник ліберального оптимізму. Основні праці – “Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комерції” (1850), “Основи соціальної науки” (1857).
Оригінальність трактування вартості Кері полягала у тлумаченні її як оцінки людським розумом опору, котрий потрібно подолати, щоб отримати бажану річ. Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Її визначають два фактори: природа та праця людини, збережена завдяки її перемозі над природою.
Кері заперечує постулат класичної теорії про суперечність приватного та суспільного інтересів, які узгоджуються завдяки “невидимій руці” ринку. Його теорія “гармонії інтересів” виходить з того, що суспільний поділ праці потребує єднання всіх членів суспільства і визначальним стає не індивідуальний, а загальносуспільний інтерес. Капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають. Зростання багатства суспільства стає основою для зростання добробуту всіх. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені загальній меті – розвитку суспільного виробництва. Дбаючи про власні цілі, підприємці змушені поліпшувати умови виробництва і становище робітників. Кожен учасник виробництва отримує доход, відповідний його внеску. Такий розподіл є цілком справедливим, не створює підстав для соціальних суперечностей і забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства. Підставою для соціального оптимізму Кері суттєво слугували особливості бурхливого економічного розвитку США тих часів.
МОДУЛЬ 2 СВІТОВЕ ТА УКРАЇНСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО , ЕКОНОМІЧНА ДУМКА ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИ ХІХ –ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Змістовий модуль 1. Світове господарство та економічна думка в період монополістичної конкуренції (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).
Загальна характеристика розвитку господарств провідних країн Західної Європи та США в кінці XIX - початку XX ст. Монополії — це великі господарські об'єднання, що знаходяться в приватній власності (індивідуальній, груповій або акціонерній) і здійснюють контроль над ринками за допомогою концентрації матеріальних і фінансових ресурсів, науково-технічного потенціалу з метою одержання монопольного прибутку. Основними формами монополістичних об'єднань стають:
картелі — об'єднання, учасники яких укладають угоду про регулювання обсягів виробництва, умови збуту продукції і наймання робочої сили (як правило, у рамках однієї галузі). Учасники картелів зберігають комерційну і виробничу самостійність;
синдикати — об'єднання, у яких розподіл замовлень, придбання сировини і реалізація готової продукції здійснюються через єдину збутову контору;
трести —повне об'єднання підприємств, що виготовляють однорідну продукцію, з метою спільного виробництва і збуту. Учасники трестів не мають виробничої, комерційної, а нерідко і юридичної самостійності;
концерни — об'єднання ряду трестів або підприємСт. промисловості, транспорту, торгівлі і банківської сфери. Учасник», зберігають формальну самостійність, однак підконтрольн-фінансовій групі, яка очолює концерн.
Слід зазначити, що виникнення монополій відбувалося не тільки в найбільш розвинутих у промисловому відношенні країнах, але й у країнах з відносно невисоким рівнем індустріального розвитку. Так, монополії склалися в більшості країн Західної Європи, у США, Японії, Росії.
Для монополій і фінансової олігархії найефективнішим способом одержання найбільшого прибутку став вивіз капіталу у відсталі, але вже утягнені в оборот світового капіталізму країни. Капіталів там гостро не вистачало, а робоча сила і сировина були дешевими. Тільки за перші 13 років XX ст. обсяг закордонних капіталовкладень найбільших країн подвоївся і досяг 44 млрд дол. Найбільшого поширення вивіз капіталу набув в Англії, Франції, Німеччині, а потім і у США.
Наприкінці XIX — початку XX ст. найвищі темпи розвитку економіки мали відносно молоді країни — США і Німеччина, які посіли провідне місце у світі за обсягами промислового виробництва й випередили Англію і Францію.
Однак розподіл ринків збуту і джерел сировини не відповідав такому стану, тому що колоніальні володіння Англії і Франці| набагато перевищували за розмірами і багатством колоній Німеччину і США. Посилення нерівномірності розвитку капіталістичних країн і збільшення диспропорцій у розподілі ринків збуту та сировини виступили основними причинами, що зумовили загострення суперечностей між провідними країнами. Починається боротьба за переділ світу.
Таким чином, наприкінці XIX ст. відбувається вже другий промисловий переворот, який залучає до суспільного виробництва енергію від згоряння нафти, газу, електричну енергію. Створюється сучасний технічний ланцюг генерації, передачі на великі відстані та приймання електроенергії. На основі цих відкриттів виникають принципово нові галузі суспільного виробництва та докорінно змінюються вже існуючі.
Науково-технічна революція знайшла добрий ґрунт на американській землі. Тут активно впроваджувалися власні та європейські винаходи. У зв'язку із запізненням промислового перевороту, в США використовувалися найновіші досягнення інженерії, застарілого обладнання практично не було. Після Громадянської війни в країні сформувався широкий внутрішній ринок, розширювалася географічна спеціалізація.
Фактори та наслідки економічного зростання США:
Економічному зростанню сприяли зовнішня політика держави - високі митні тарифи на ввіз готової продукції і повна свобода для ввозу іноземних капіталів, яка підтримувалася високою нормою прибутків. Це приваблювало європейські, в першу чергу англійські, капітали.
Висока норма прибутку стимулювала інвестиції західноєвропейського капіталу, частка якого на початку XX ст. становила понад 3,4 млрд дол., у той час як американські закордонні інвестиції складали лише 685 млн дол.
США у 1867 р. розширили свої володіння шляхом купівлі у Росії Аляски за 6,7 млн дол. Згодом було анексовано Гаванські острови. Колоніями США стали Куба, Гуам, Пуерто-Рико, Філіппіни, частина островів Самоа.
Національний дохід з 1870 по 1913 рр. виріс у 5 разів, а національне багатство — майже у 7 разів. Найвищими темпами зростало промислове виробництво. Частка промисловості і будівництва напередодні Першої світової війни складала 75% сукупного суспільного продукту.
Важливе значення в економічному розвитку США мало залізничне будівництво. Довжина залізниць країни з 1870 по 1913 рр. збільшилася у 8 разів. Будівництво залізниць стимулювало ріст виробництва у металургійній, металообробній вуглевидобувній галузях промисловості, сприяло освоєнню земель західних штатів, зміцнило економічну єдність країни.
Кардинальні зміни відбулися в галузевій структурі промисловості — значно збільшилася частка важкої промисловості, яка розвивалася надзвичайно високими темпами. Вперше в історії США була досягнута перевага частки важкої промисловості над легкою і харчовою. Вже у 1900 р. питома вага галузей важкої промисловості перевищила половину загального об'єму промислової продукції. Особливо швидкими темпами розвивалися нові галузі важкої промисловості — нафтова, алюмінієва, гумова, електротехнічна, автомобільна, сталеплавильна.
У 1882 р. на р.Ніагара була збудована перша у світі гідроелектростанція. Напередодні Першої світової війни потужність американських електростанцій становила понад 5 млн кВт. (потужність англійських, німецьких і французьких в сумі не перевищувала 3 млн кВт).
Легка та харчова галузі промисловості переходять на виробництво стандартизованої продукції, чого не було ще в інших країнах. У США вперше отримало розвиток масове серійне виробництво, при якому застосовувались раціональні методи організації виробництва. Поточний, конвеєрний метод вперше було запроваджено на автозаводі Г.Форда у 1913 р. що сприяло небаченому росту продуктивності праці.
В кінці XIX — на початку XX ст. почали виникати акціонерні товариства, монополістичні об'єднання. Перші монополії виникли ще у 60-70-х роках. Одна з найбільших — «Стандарт-ойл-Компані» — була створена Дж.Рокфеллером у 1872 р. Згодом вона приєднала ще 14 компаній з видобутку та переробки нафти. У 1882 р. була реорганізована у трест і монополізувала виробництво понад 90% очищеної нафти у країні.
Індустріалізація кінця XIX — початку XX ст. вивела Німеччину на друге місце у світі (після США) та перше місце у Європі. Цьому сприяло ряд факторів:
перемога у франко-прусській війні 1870-1871;
об'єднання Німеччини навколо Прусії;
консолідація німецької нації, ліквідація політичної роздрібненості, митних бар'єрів;
формування єдиної грошово-фінансової системи, прийняття загальнодержавної система міри і ваг, залізничного і поштового права.
Перемога над Францією, анексія Ельзасу та Лотарингії (промислово розвинутих провінцій), контрибуція у розмірі 5 млрд франків сприяли економічному зростанню Німеччини. Різко збільшилися інвестиції у промисловість. Масово виникають нові заводи і фабрики.
Фактори, особливості та наслідки економічного зростання Німеччини:
У промисловості запроваджувалися найновіші науково-технічні досягнення. Інженерно-технічна думка Німеччини в кінці XIX — на початку XX ст. за кількістю та якістю впроваджень та нових розробок поступалася лише американській.
Особливістю індустріалізації у Німеччині було те, що прискорений розвиток промисловості, особливо важкої, був спрямований у мілітарне русло. Державні замовлення на зброю, боєприпаси у значній мірі зумовили ріст галузей важкої індустрії.
Велике залізничне будівництво (у 1870-1875 рр. щорічно вводилося 1500-2000 км шляхів) стимулювало розвиток металургії, добувної промисловості. Німецька металургія поступалася лише американській. Важлива роль належала машинобудуванню, зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння. Успішно розвивалися нові галузі промисловості: хімічна, електротехнічна, автомобілебудівна.
У процесі індустріалізації змінилася структура господарства Німеччини: промисловість почала домінувати в економічній системі країни. Німеччина напередодні Першої світової війни стала індустріально-аграрною, частка населення, зайнятого у промисловості, складала майже 50% від загального числа працюючих. Темпи економічного зростання були найвищими У Європі.
Сповільненими темпами розвивалася галузь легкої промисловості. Її відставання пояснюється відсутністю достатньої сировинної бази, високими цінами та низькою закупівельною спроможністю населення. Крім того, заробітна плата у Німеччині була нижчою, ніж у Франції та Англії.
Процес монополізації відбувався тут на основі картелів та синдикатів. Найбільше їх виникло у вугільній, хімічній, електротехнічній, суднобудівній та військовій галузях промисловості. Напередодні Першої світової війни У Німеччині було близько 600 монополістичних об'єднань.
З останньої чверті XIX століття Англія починає поступово, але неухильно втрачати роль економічного центру світу. Можна знайти тому багато обгрунтувань:
забезпечувати високі темпи росту при високому рівні економічного розвитку набагато складніше, ніж при низькому;
дещо спізніла модернізація в США і Європі, особливо в Німеччині, здійснювалася на базі передових технологій, у той час як на острові значна частина устаткування встигла застаріти морально, фізично зберігаючи працездатність;
колонії забезпечували більш високий рівень прибутку, за рахунок дешевої робочої сили, тому капітал витікав туди;
політика протекціонізму, що практикується значним чином з експансією на світові ринки промисловців США (зерно, сталь, нафта, машини), Франції (розкіш, продовольство, озброєння,) і Німеччини (вугілля, сталь, машини й устаткування), звузила ринки для англійських товарів;
недооцінка значення електричної енергії призвела до слабкої енергооснащеності праці в Англії в порівнянні із США і Німеччиною.
У результаті частка Великобританії у світовому промисловому виробництві скоротилася з 32% у 1870 р. до 14% у 1913р., хоча саме виробництво за цей період виросло в 2,3 рази.
Втрата світової гегемонії відбувалася повільно і практично непомітно для сучасників, тим більше, що прибутки всіх прошарків англійського населення впевнено зростали. Національний доход Англії в останню чверть XIX століття виріс у три рази, а прибутки від вкладень за кордоном — у дев'ять разів. Британський військовий флот залишався самим потужним у світі, тим більше, що на його оснащення йшла половина витрат бюджету країни.
Причини уповільнення промислового розвитку Франції
Промисловий розвиток Франції в аналізований нами період також істотно сповільнився, причинами цього стали:
в 1871 році Франція потерпіла нищівну військову поразку, що спричинила втрату Ельзаса і Лотарингії;
загибель 1,5 млн. чоловік, що складало 3,5% населення країни;
контрибуцію в 5 млрд, франків та інші «втрати» у розмірі більше 10 млрд. франків.
велика частка привозної (дорогої) сировини, що знижувало конкурентноздатність французьких товарів на світовому ринку;
здороження робочої сили, що було викликано значною часткою сільськогосподарського населення (більш половини). У промисловості було зайнято всього 2 млн. чоловік, у той час як у сільському господарстві — 5, у торгівлі — 4 мільйони.
Усе це призвело до переорієнтування капіталів з внутрішнього на зовнішні. Франція перетворилася в найбільшого кредитора Заходу. Тільки Росії було надано позик на 12 мільярдів франків (біля 5 млрд. золотих рублів). За темпами ж концентрації банківського капіталу Франція займала перше місце у світі.
Перехід до індустріального суспільства в Японії відбувся пізніше, ніж в країнах Західної Європи та США і мав ряд особливостей:
Зміни у розвитку Японії почалися у 1853 р., коли невелика американська ескадра під командуванням Перрі ввійшла у Токійську бухту і змусила Японію відкритися для торгівлі із США, а потім і з іншими державами.
В 1868 р. відбулась революція «Мейдзі» — державний переворот, внаслідок якого було ліквідовано феодальний режим Токугава і започатковано процес модернізації.
Держава відіграла важливу роль в індустріалізації — уряд створював свої власні підприємства, а згодом передавав їх у приватні руки.
Ліквідація феодальних відносин в Японії створила ринок вільної робочої сили.
Уряд всіляко сприяв розвиткові системи загальної освіти.
В Японії починає формуватися стан підприємців. У нього вливалися колишні воїни-самураї, які привнесли традиції старого самурайського кодексу — чесність, вірність справі та дисципліну. Самураї відіграли вирішальну роль в утворенні нового підприємництва.
Важливу роль в індустріалізації Японії, відіграв іноземний капітал, але в цілому японці покладалися на власні заощадження. Не хоч і затримувало «злет» економіки, але робило її стійкою та надійною у наступні десятиліття.
Отже, промисловий переворот та індустріалізація в Японії відбувались одночасно і проходили прискореними темпами. Разом з тим, доцільно відзначити, що напередодні Першої світової війни Японія залишалася аграрно-індустріальною країною; 60% її населення було зайняте в сільському господарстві.
Глибокі якісні зміни у суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу останньої третини ХІХ ст. зумовлюють нагальну потребу узгодження абстракцій політичної економії з проблемами економічної практики. Починається перегляд самого предмету економічної теорії. У центрі досліджень постає проблема дослідження поведінки та принципів оптимізації рішень основних господарюючих суб’єктів – споживачів і фірм, ефективного використання обмежених ресурсів. Ставляться задачі, що допускають математичне формулювання і мають математичне рішення. Принципово змінюється методологія досліджень.
Виникнення маржиналізму. Австрійська школа граничної корисності. Маржиналізм (marginal - граничний) – напрям економічної думки 70-90-х років XIX ст., представлений концепціями австрійської, кембриджської, американської, шведської та математичної шкіл. Ґрунтується на дослідженні граничних (маржинальних) величин на різних рівнях економічної системи – фірми, галузі, національної економіки.
Принципова зміна парадигми економічної теорії, яка дала підставу для тверджень про “маржинальну революцію”, полягала у докорінних змінах методологічних підходів і самого змісту науки. Провідною проблемою досліджень стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів. Об’єктивний, якісний і причинно-наслідковий аналіз класичної школи поступається місцем суб’єктивному, кількісному та функціональному аналізу. Принцип ідеологічної нейтральності аналізу спричиняє зміну назви науки: “політична економія” замінюється більш нейтральною – “економікс”.
Маржиналістська революція була підготовлена дослідженнями попередників –німецьких і французьких учених 40-50-х рр. ХІХ ст. – Г.Госсена, Й.Тюнена, Ж.Дюпюї, А.Курно, які започаткували граничний аналіз.
Тюнен Йоган (1783–1850) – німецький економіст. Основна праця – “Ізольована держава” (1826). Тюнен фактично увів поняття виробничої функції, яка при застосуванні часткової похідної дозволяла визначити граничну продуктивність праці і капіталу. Він довів, що прибуток максимізується, коли гранична доходність кожного з факторів виробництва стає рівною граничним видаткам на нього.
Курно Антуан (1801–1877) – французький економіст і математик. Основна праця – “Математичні основи теорії багатства” (1838). Курно досліджував модель ринкової поведінки фірм, які пристосовують своє пропонування до попиту та цін, визначених покупцями. Він побудував спадну функцію попиту та увів поняття “еластичності попиту”, згодом “перевідкрите” А.Маршаллом, сформулював поняття економічної рівноваги. Він першим встановив умову максимізації прибутку (для ситуації єдиного продавця): прибуток максимізується за такого обсягу випуску, для якого граничний виторг дорівнює граничним витратам. Якщо число продавців є нескінченним, то прибуток максимізується за обсягу, для якого граничні витрати дорівнюють середньому виторгу, випуск є максимальним, а ціни мінімальні. Для випадку дуополії ціни нижчі за монопольні, але вищі за конкурентні.
Дюпюї Жюль (1804–1866) – французький економіст. Основна праця – “Про виміри корисності громадських робіт” (1844). Сформулював ідею граничного аналізу, увівши поняття “цінового надлишку” – грошового виміру максимальної економії доходу, яка виникає внаслідок різниці між готовністю споживача платити та можливістю купувати кожну одиницю товару за незмінної ціни.
Госсен Герман (1810–1858) – німецький математик та економіст. Основна праця – “Еволюція законів суспільного життя та правил людської діяльності” (1854). Сформулював принципи поведінки учасників обміну, які згодом були названі його ім’ям. Перший закон Госсена полягав у тому, що величина задоволення від споживання кожної додаткової одиниці благ даного виду зменшується до нульового значення у точці повного насичення потреби (закон спадної граничної корисності).
Другий закон Госсена визначав умову рівноваги споживача: для максимального задоволення потреб в умовах обмеженості благ необхідно припинити споживання всіх благ у точках, де інтенсивність задоволення від споживання кожного блага стає однаковою (закон вирівнювання корисностей). Оптимальна структура споживання досягається за умови рівності граничних корисностей всіх благ, які споживаються.
Австрійська школа (70-80 рр. ХІХ ст.) протиставляє теорії трудової вартості класиків власну суб’єктивно-психологічну теорію цінності, яка пояснювала цінність благ їх корисністю.
Австрійці повернули теорію у бік вивчення інтересів і мотивів дій споживачів. Тим самим вони сприяли створенню теорії споживацької поведінки, формуванню галузі знань, яка отримала назву економічної психології.
Граничні величини — один із відправних параметрів сучасної теорії ціни, аналізу взаємозв'язку між попитом і пропозицією. Зрівноважувальна функція ціни складається із взаємодії кінцевих величин. Аналіз конкуренції, ринкових ефектів і парадоксів опирається на вивчення потреб людини і законів їх задоволення.
Підходи австрійців знайшли своє застосування не лише у сфері споживання та обміну. По суті, вся господарська діяльність будується на поєднанні граничних величин — мінімізації і максимізації; на порівнянні витрат і результатів ґрунтується оцінка ефективності. Австрійська школа політичної економії стала висхідною для розвитку маржиналізму, який є одним із математичних напрямів у економічній науці.
Менгер Карл (1840–1921) – австрійський економіст, професор Віденського університету, засновник австрійської школи. Основні праці – “Основи політичної економії” (1871), “Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема” (1883). Менгер застосовує атомістичний підхід (метод Робінзонад, оцінку економічних явищ з точки зору окремого індивіда), який дозволив розробити основи теорії суб’єктивної цінності благ.
Про порядки благ в "Основах..." сказано: "Якщо ми володіємо комплементарними благами якогось вищого порядку, то спочатку ці блага мають бути перетворені в блага нижчого порядку і так далі, доки ми не одержимо благ першого порядку, які можна уже безпосередньо застосувати для задоволення наших потреб ".
У третьому розділі "Основ...", розробляючи теорію вартості, яка визначається граничною корисністю, К. Менгер ніби заново відкрив "закони Госсена". Він упевнений, що цінність економічних благ людина визначає у процесі задоволення потреб, усвідомлюючи свою залежність від їх наявності. Для людини не мають ніякої цінності суто неекономічні блага. Менгер пояснює, що "вартість не є властивістю благ, а навпаки, є лише тим значенням, якого ми насамперед надаємо нашим потребам". На підтверження К. Менгер наводить приклад про оазис, де вода, що задовольняє всі потреби в ній, не є цінністю, і навпаки, вона матиме високу вартість, якщо її кількість раптом зменшиться настільки, що споживання певної кількості води стане необхідною умовою задоволення конкретних потреб жителів оазису.
Менгер запропонував скласти шкалу різних благ відповідно до їх конкретної корисності. Така шкала корисностей була названа таблицею Менгера (табл. 1).
Таблиця 1. – Таблиця Менгера
А(хліб) |
В (сир) |
С (банани) |
10 |
9 |
8 |
9 |
8 |
7 |
8 |
7 |
6 |
7 |
6 |
5 |
6 |
5 |
4 |
Проблемі обміну К. Менгер присвятив четвертий розділ "Основ ...". Суть цієї категорії у нього зведена до індивідуального акту партнерів, результат якого вигідний обом сторонам, але не є еквівалентом.
Високо оцінюючи значення і роль обміну в економічному житті, Менгер засудив негативне ставлення до зайнятих у цій сфері людей з боку представників класичної політекономії, особливо американця Г. Ч. Кері: "Якщо Кері зображує людей торгівлі господарськими паразитами, оскільки вони беруть певну участь у загальній вигоді, то це засновано на його невірному уявленні про продуктивність обміну". Всі, хто сприяє обміну, тобто, економічним обмінним операціям, є такими самими виробниками, як землевласники і фабриканти, тому що мета будь-якого господарства полягає не у кількісному збільшенні благ, а в більш повному задоволенні людських потреб.
Бем-Баверк Ейген (1851–1914) – австрійський економіст, професор Віденського університету. Основні праці – “Капітал і процент” (1884), “Основи теорії цінності господарських благ” (1886), “Позитивна теорія капіталу” (1889).
Як і К. Менгер, 0. Бем-Баверк розглядає вартість і корисність (цінність) як корисність обмежених благ матеріальних, яка необхідна для благополуччя людини: "Для утворення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналася рідкість, тому що цінність передбачає саме обмеженість кількості речей, відсутність цінності передбачає надлишок їх".
Різницю між корисністю і цінністю можна проілюструвати таким простим прикладом. Кухоль води із великого джерела має визначену корисність для людини, тому що він угамовує її спрагу, але людина може скористатися будь-яким іншим джерелом для пиття, оскільки вода у звичайних умовах не є рідкістю. Зовсім інше становище в умовах пустелі, коли від наявності води залежить життя людини, і, таким чином, кухоль води виявляється не просто корисним, а цінним благом. Таким чином, цінність є поєднання корисності з рідкістю або обмеженістю матеріального блага.
У господарській діяльності мають справу переважно з обмеженим запасом матеріальних благ, оскільки всі вони мають цінність. Якщо ж таких благ існує більше, ніж це необхідно для задоволення людських потреб, то вони цінності не мають і називаються вільними благами, тому що ними може користуватися будь-хто. Атмосферне повітря і вода для пиття належать саме до таких благ. Однак всі ми знаємо, що без повітря і води ми не можемо жити, і тому вони є найкориснішими благами, а між іншим їх відносять до таких, які не мають цінність. На перший погляд тут існує протиріччя. В дійсності ж це протиріччя уявне. Справа в тому, що коли говорять, що вода і повітря не мають цінності, то мають на увазі не їх загальну кількість, а деяку частину. За наявності великого джерела кухоль води, звичайно, не має ніякої цінності. Коли ж води мало, тоді й один кухоль стає надзвичайно цінним. Тому цінність блага визначається конкретними умовами, в яких воно стає або рідкісним, або обмеженим за своєю кількістю.
Центральна ідея теорії очікування — виникнення очікування прибутку (процента) на капітал. Внаслідок тривалості часу, за який виробничі засоби (тобто матеріальні блага більш віддаленого порядку) перетворюються у продукт, виникає різниця у вартості цих засобів і продукту, і "величина цієї різниці у вартостях буває то більшою, то меншою, залежно від проміжку часу...". Звідси випливає основний висновок, який робить учений: "Ця різниця і є тією складовою, у якій і захований прибуток на капітал".
Розвиток господарства Англії наприкінці XIX – на початку XX ст.. і формування неокласичного напряму економічної думки. А. Маршалл. Другий етап “маржинальної революції” (90-ті рр. ХІХ ст.) знаменував становлення неокласичної традиції в економічній теорії. Неокласичний напрям виник на основі синтезу класичної теорії та маржиналістських концепцій. На перший план виходить аналіз функціональних залежностей ринкової економіки на мікро-рівні.
Кембриджська школа – сформувалася у 90-х рр. ХІХ ст. в Англії й започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії. Засновником і лідером школи став Альфред Маршалл.
Маршалл Альфред (1842–1924) – видатний англійський економіст, професор Кембриджського університету. Основна праця – “Принципи економікс” (1890) – протягом половини століття була основним підручником з економічної теорії в університетах Європи і Північної Америки. Він запропонував замінити назву науки “політична економія” на “економікс”.
Маршалл досліджував економічну діяльність на мікрорівні з позицій “чистої теорії” й ідеальної моделі ринкового господарювання – моделі досконалої конкуренції. Центральне місце у його теорії займає проблема цінності. Він вперше ґрунтовно проаналізував закономірності ціноутворення, сформулював закони попиту і пропонування, створив теорію рівноважної ціни. Він одним з перших поєднав теорії граничної корисності та витрат виробництва і встановив, що ринкова ціна є наслідком взаємодії двох факторів – виробничого і суб’єктивного. Перший пов’язаний з витратами і визначає пропонування, другий пов’язаний з корисністю і формує попит. Маршалл прийшов до висновку, що за інших рівних умов ні попит, ні пропонування не мають пріоритету з точки зору визначення ціни. Для підтвердження своєї думки він застосовує знамениту алегорію “лез ножиць”. Маршалл запроваджує поняття “еластичність попиту” й встановлює наявність функціональної залежності між ціною та величиною попиту; розглядає випадки цінової та нецінової еластичності залежно від структури споживання, рівня доходів та інших факторів.
Визначним внеском Маршалла в економічну теорію став аналіз фактора часу. Він з’ясував, що у короткостроковому періоді головним регулятором ціни є попит, пропонування більш інертне, воно не встигає за коливаннями попиту. Для його зміни потрібні нові умови виробництва, можливо, й додаткові ресурси. Тому в короткостроковому періоді пропонування залишається незмінним, а попит стає вирішальним фактором формування ціни. У довгостроковому періоді роль основного ціноутворюючого фактора переходить до пропонування і пов’язаних з ним витрат виробництва. Ідея Маршалла про вирішальну роль попиту в короткостроковому регулюванні цін була згодом використана Дж.М.Кейнсом у його теорії “ефективного попиту”. Ідею переважаючого впливу пропонування на динаміку цін у довгостроковому періоді взяли на озброєння сучасні неокласики – теоретики “економіки пропонування”.
Розмежування Маршалом двох часових періодів дозволяє йому поділити витрати виробництва на постійні та змінні і довести, що у довгостроковому періоді всі витрати стають змінними. Основною причиною, яка змушує фірму залишити ринок, є перевищення витратами рівня ринкової ціни.
Американська школа Б.Кларка. Математична школа в політекономії (Л.Вальрас, В.Парето). Засновник "американської школи маржиналізму, який зробив помітний внесок у формування неокласичної економічної теорії кінця XIX ст., Дж.-Б. Кларк. Праці цього вченого, у тому числі фундаментальні, були опубліковані у 80—90-х роках XIX ст. З них найбільш значущі книги — "Філософія багатства"(1886) і "Розподіл багатства"(1899), в яких, особливо в останній, йому вдалось заглибитися у найбільш популярні на той час маржинальні ідеї, відзначити неординарні положення і навіть, як він називав їх, "закони" економічної науки.
Дж.-Б. Кларк вважає доцільним іншу, ніж пропонували до нього, "межу між природними розділами економічної науки". У результаті з'явилась нова версія про її межі, викладена вченим так: "Ми маємо перед собою тепер межі трьох натуральних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатства. Другий включає соціально-економічну статику і говорить про те, що відбувається далі з багатством. Третій відділ включає соціально-економічну динаміку і говорить про те, що відбувається з багатством і добробутом суспільства за тієї умови, якщо суспільство змінює форму і способи діяльності".
Слід звернути увагу на перелічені ним загальні види змін, які створюють динамічні умови, що дестабілізують економіку. їх — п'ять. Це:
1) збільшення населення;
2) ріст капіталу;
3) удосконалення методів виробництва;
4) зміна форм промислових підприємств;
5) виживання більш продуктивних підприємств натомість усунених менш продуктивних.
Причому кожний вид рекомендується виділяти як фактор, який підтримує суспільство в динамічному стані і повідомляє про себе через вплив на соціальну структуру.
У "Розподілі багатства" Дж.-Б. Кларк, будучи прихильним до основоположних принципів маржиналізму, оперує такими категоріями, як "граничний працівник", "граничний характер роботи", "гранична корисність", "кінцева корисність", "гранична продуктивність" та інші.
Дж.-Б. Кларк вирішив зосередитись на маржинальному принципі спадної граничної продуктивності однорідних, тобто таких, що мають однакову ефективність, факторів виробництва. Це означає, що при надмірній капіталомісткості гранична продуктивність праці буде знижуватися з кожним залученим працівником і, навпаки, при незмінній чисельності працівників гранична продуктивність праці може бути вищою тільки внаслідок зростання капіталоозброєності.
Пігу Артур (1877–1959) – англійський економіст, учень і наступник А.Маршалла по кафедрі політичної економії Кембриджського університету. Основна праця – “Економічна теорія добробуту” (1920). Визначним внеском Пігу в розвиток ідей неокласицизму була розробка теорії добробуту. Він розрізняє загальний та економічний добробут. Показником економічного добробуту є “національний дивіденд” (національний доход). Але чимало елементів якості життя не мають грошової оцінки. Показником загального добробуту є не тільки рівень доходу, але й умови праці та дозвілля, забезпеченість житлом, доступність освіти, стан довкілля та ін. Тому можливі ситуації зміни рівня загального добробуту за незмінного рівня економічного добробуту. Одним з перших Пігу звернув увагу на проблему врахування позаринкової діяльності при підрахунку національного доходу (“одружившись зі своєю кухаркою, чоловік зменшує національний доход”). Він описав явище ефекту касових залишків, яке згодом отримало назву “ефекту Пігу”: якщо в обігу з’являється додаткова кількість грошей і всі ціни пропорційно зростають, готівкові суми, що зберігаються на руках у населення, пропорційно знецінюються. І навпаки: якщо держава зменшить кількість грошей в обігу і всі ціни пропорційно знизяться, то власники готівки стануть пропорційно більш багатими.
На основі закону спадної граничної корисності Пігу зробив висновок, що, оскільки цінність однієї і тієї ж суми грошей для заможних і бідних є різною, перерозподіл доходів на користь малозабезпечених верств населення може підвищити добробут суспільства: рівень корисності бідних зросте в більшій, мірі, ніж зменшиться рівень корисності багатих. Він розробив свою теорію оподаткування та дотацій, в якій основним принципом оподаткування є принцип найменшої сукупної жертви: рівність граничних жертв для всіх членів суспільства, що відповідає прогресивній системі оподаткування.
Він також аналізує ситуації, за яких діяльність фірми чи споживача спричиняє зовнішні ефекти, і відзначає, що залежно від знаку зовнішніх ефектів суспільні витрати і вигоди можуть бути більшими чи меншими за приватні. Умовою оптимального з точки зору суспільства розподілу ресурсів є рівність граничної суспільної вигоди та граничних суспільних витрат. Якщо гранична суспільна вигода перевищує граничну приватну вигоду, уряд повинен субсидувати виробництво такого товару. У протилежному випадку – обкладати податком економічну діяльність, пов’язану з додатковими суспільними витратами. “Податок (субсидія) Пігу” в сучасній мікроекономіці розглядаються як методи інтерналізації зовнішніх ефектів.
Пігу досліджує ще одну з проблем неспроможності ринкового механізму – проблему монополізації. Він вважав, що існування монополій спричиняє зростання цін і скорочення інвестицій, що у майбутньому призведе до скорочення національного доходу. У цьому випадку, як і у випадках перерозподілу доходу та регулювання зовнішніх ефектів, є виправданим помірне державне втручання в економіку.
Основоположником теорії загальної економічної рівноваги вважається Леон Вальрас. Хоч його і називають інколи "чистим теоретиком", Вальрас не обмежився теоретичними дослідженнями, а застосував свої розробки на практиці.
В центрі уваги Вальраса знаходилась загальнотеоретична проблема — проблема загальної економічної рівноваги. її основний зміст можна звести до відповідей на три питання:
Чи досягається рівновага насправді?
Чи є ця рівновага (якщо вона досягається) стійкою?
Які умови стійкості рівноваги?
У цій моделі ролі продавців і покупців постійно змінюються. Всі витрати виробників товарів перетворюються у доходи домашніх господарств, а всі витрати домашніх господарств — у доходи виробників (фірм).
Для нормального функціонування системи має встановлюватися відповідність між попитом і пропозицією (факторів і товарів). Ціни факторів мають відповідати витратам фірм; доходи фірм —"поєднуватися" з витратами домашніх господарств.
Стан рівноваги передбачає наявність трьох умов:
по-перше, попит і пропозиція факторів виробництва однакові, на них установлюються постійні і стійкі ціни;
по-друге, попит і пропозиція товарів (і послуг) однакові і реалізу ються на основі постійних стійких цін;
— по-третє, ціни товарів відповідають витратам виробництва. Перші дві умови передбачають рівність пропорцій обміну. Третя умо ва виражає рівновагу у сфері виробництва.
Рівновага в економіці не зводиться до ринкової рівноваги, але вона може бути досягнута лише через ринковий механізм, через обмін.
Рівновага цін установлюється у точці рівноваги між корисністю товару і витратами на його виробництво. Ціна виступає як регулятор пропозицій обміну. Вона забезпечує поєднання ступеня корисності споживної вартості з рівнем витрат.
Вальрас підрахував, що ціни на споживчі товари залежать від цін факторів (ренти, процента, заробітної плати). У свою чергу ціна факторів виробництва залежить від цін споживчих товарів (продуктів харчування, одягу, взуття, транспортних засобів). Між учасниками обмінних операцій має дотримуватися принцип рівнозначних угод. Ціна однієї підсистеми залежить від цін іншої підсистеми. Кількість грошей, які сплачуються за фактори виробництва, має відповідати кількості грошей, які сплачуються за споживчі товари. Рівновага на ринках факторів виробництва узгоджується з рівновагою на ринках споживчих товарів.
Створена Л. Вальрасом модель загальної економічної рівноваги відображує взаємозв'язок ринків готової продукції з ринками факторів виробництва в умовах ринкового механізму господарювання з досконалою конкуренцією, яка приводить до загальної рівноваги ринків.
Видатний італійський представник неокласичної економічної теорії, продовжувач традицій "лозаннської школи" маржиналізму В. Парето поряд з економікою цікавився також політикою і соціологією, про що свідчить різноманітність тем його публікацій. До основних праць В. Парето належать двотомний "Курс політичної економії" (1898), "Вчення політекономії" (1906), "Трактат із загальної соціології" (1916).
З метою дослідження В. Парето розглядає вибір споживача як у залежності від кількості певного блага, так і від кількості усіх інших ресурсів, використовуючи "криві байдужості", які відображають збереження сумарних корисностей товарів у їх різних комбінаціях, їх поєднання і перевагу одних комбінацій над іншими. У результаті з'явились паретовські тривимірні діаграми, на вісях яких відкладаються неоднакові величини кількості різних благ, що знаходяться у споживачів. Застосовуючи ці діаграми, можна простежити порядок (послідовність) ранжування індивідом своїх переваг, виявити його "байдужість" у конкретний момент часу між двома альтернативними благами (тобто такі їх комбінації, які забезпечують однаковий рівень загального задоволення), оскільки очевидно, що, використовуючи поняття "байдужість", виміряти щось неможливо
Простий варіант аналізу являє собою порівняння набору із двох товарів (у даному прикладі яблука і банани). Кількість цих товарів відкладається на вертикальній і горизонтальній вісях, а крива демонструє варіанти поєднань і, очевидно, переваг. Пряма, що з'єднує крайні точки (тільки яблука — тільки банани), є бюджетна лінія (співвідношення двох товарів, виражене у цінах); крива байдужості показує всі комбінації двох товарів, поєднання яких має однакову корисність для споживача, котрому байдуже, на якому із варіантів (точка на кривій байдужості) зупинитися.
Крива байдужості дозволяє дійти висновку, що, виходячи із бюджетних можливостей, споживач віддасть перевагу варіанту, який відповідає точці дотику кривої байдужості до бюджетної лінії. Варіанти, які лежать за межами кривої, споживача не задовільняють. Який із варіантів буде вибрано? Очевидно, той, для здійснення якого є достатня сума грошей. Пряма, тобто бюджетна межа, торкається кривої байдужості у точці М. При даному бюджеті і рівні цін, який склався на ринку, буде вибрано саме той варіант як оптимальний.
Крива байдужості може використовуватися для прогнозування споживчого попиту. У своєму "Вченні політичної економії" В. Парето відмовився від традиційних підходів до кількісної характеристики корисності на основі міжособистісних порівнянь корисності, сформулювавши поняття суспільної максимальної корисності, тобто те поняття, яке в економічній літературі зараз прийнято називати "оптимум Парето". Це поняття вживають для оцінки таких змін, які або поліпшують добробут усіх, або не погіршують їх добробуту з покращенням добробуту принаймні однієї людини. Оптимум Парето визначається як стан, за якого неможливо поліпшити чийсь добробут шляхом трансформації товарів і послуг у процесі виробництва або обміну без шкоди для добробуту певного індивіда.
Концепція "оптимуму Парето" дозволяє, таким чином, прийняти оптимальне рішення щодо максимізації прибутку (відповідно і корисності), якщо теоретична аргументація оптимальної комбінації споживання ґрунтується на наступних передумовах: суто особистісна оцінка власного добробуту; визначення суспільного добробуту через добробут окремих людей; неможливість зрівняння добробуту окремих людей.