Змістовий модуль 2. Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина хх ст.).

Економічні причини Другої світової війни. Вплив військово – конверсійних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США. Наприкінці 1930-х років політичне напруження в Єв­ропі знову набуло критичного рівня. Відновивши сили після “Великої депресії”, провідні країни прагнули нового територіального переділу світу на користь власних монополій. Основні політико-економічні інтереси провідних країн того часу можна сформулювати так:

• Німеччина: військово-політичний реванш, захоплення джерел стратегічної сировини, родючих земель, ринків збуту;

• Великобританія, Франція, США: підсилення Німеччини з метою знищення нею СРСР, а потім знищення ослабленої війною Німеччини;

• Японія: посилення воєнно-економічної при­сутності у Тихому та Індійському океанах, на Далекому Сході, у країнах Південно-Східної Азії;

• СРСР: зміцнення Німеччини метою поділу із нею Східної Європи, а згодом експорт соціалістичної революції в інші країни світу.

Цілком очевидним засобом реалізації зазначених інтересів стала війна, що розпочалася 1 вересня 1939 р.

Господарство практично усіх країн в період Другої світової війни можна охарактеризувати як суцільна військова мобілізація. Проте державна політика істотно різнилася поміж країнами використовуваними для цього інструментами.

Німеччина:

• повне підпорядкування економіки державному регулюванню;

• запровадження карткової системи розподілу продуктів харчування та найнеобхідніших товарів;

• прийняття плану мобілізації стратегічних ресурсів (нафти, вугілля, електроенергії; металу, продовольства);

• запровадження загальної трудової повинності спочатку для молоді, а потім і для решти вікових груп населення;

• пограбування та використання ресурсів з окупованих територій;

• підвищення податкового тягаря (за роки війни зріс у 2,5 рази);

• збільшення внутрі­шніх позичок та кредитів, що істотно збільшувало і так великий державний борг;

• грошова емісія, що призвела поряд з іншим до зростання інфля­ції (за роки війни досягла 600%).

Починаючи з 1943-1944 рр. в країні різко заго­стрилося продовольче питання. Сільське господарство виявилося явно не­спроможним забезпечити постійно зростаючі потреби фронту та тилу навіть з урахуванням прямих грабунків продовольства на окупованих територіях. З осені 1944 р. розпочалася загальна дезорганізація економі­ки, порушилась стабільність роботи транспорту, все частіше промисловість виявлялась не спроможною виконати державні замовлення, що стало однією з незаперечних причин поразки Німеччини у війні.

Великобританія:

• ство­рення змішаних державно-капіталістичних компаній, що мали у своєму складі держа­вний капітал і діяли під державним контролем;

• стимулювання концентрації промисловості, адже воєнні замовлення надавалися лише найбі­льшим фірмам (щоб забезпечити виконання цих замовлень, дер­жава брала у свої руки розподіл сировини, палива, енергії та за­безпечувала насамперед ті фірми, які виконували воєнні замов­лення);

• ліквідація дрібних фірм або під­порядкування їх великим з допомогою залучення їх як помічни­ків у виконанні воєнних замовлень.

• зовнішні запозичення (аби обмежити грошову емісію), особливо в країнах Британської співдружності.

Франція не зважаючи на посилення тенденції державного регулювання економіки у 1930-х роках виявилася не готовою до ведення війни з Німеччиною. Відтак вона була швидко окупована і практично позбавлена можливості здійснювати власну економічну політику.

Для США повторилася ситуація Першої світової війни. Тривалий час країна зберігала нейтралітет (до грудня 1941 р.), однак в листопаді 1939 р. у закон про нейтралітет уведено поправку, що дала змогу вивозити зі США озброєння та стратегічні матеріали за готівку (золото).

Японія:

• нарощування військового потенціалу країни (воєнні видатки зростають до 70-80% держав­ного бюджету);

• прийняття у 1938 р. закону про загальну мобілізацію нації, за яким уряд отримав право здійснювати контроль і регулювання цін, при­бутку, заробітної плати, інвестицій у різних галузях;

• заборона страйків та інших форм боротьби за соціальні права;

• офіційне збільшення тривалості робочого дня до 12-14 год. (насправді досягав 14-16 год.);

• грошова емісія для покриття бюджетного дефіциту.

Економічні наслідки другої Другої світової війни. Економічні наслідки Другої світової війни стали ще більш катастрофічними, ніж від попередньої війни. Знову мала місце істотна диференціація, що проявлялась передовсім у таких специфічних наслідках.

Німеччина:

• значні втрати у живій силі (7 млн. осіб загинуло, більше 2 млн. стали інвалідами) та техніці;

• поділ країни на чотири зони окупації;

США:

• значне економічне пожвавлення та зростання промислового ви­робництва у 2 рази порівняно з 1937 р.;

• зростання частки США у світовому виробництві (на кінець війни частка США у виробництві промислової продукції досягла 62%);

• закріплення на Бреттон-Вудській конференції (1944 р.) за доларом ролі світової конвертованої валюти, розрахун­кової та резервної грошової одиниці;

• концентрація та зростання матеріально-технічної бази сільського господарства, збільшення обсягу сільськогосподарської продукції (в 1944 р. він збільшився вдвічі порівняно з 1939 р.);

• значне нагромадження золотих резервів у країні (на кінець війни вони досягли майже 3/4 світового золотого запасу);

• підвищення рівня зайнятості та добробуту населення.

Японія:

• втрата всіх захоплених територій, що позбавило країну колоніальних поставок сировини, палива, продовольства, від яких вона знач­ною мірою залежала;

• зниження рівня промислового виробництва (у 1945 р. воно становило лише 28,5% від рівня 1937-1938 рр.);

• зупинка більшості підприємств та витіснення япон­ських товарів зі світового ринку;

• інфляція та, відповідно, зниження реальної заробітної плати;

• надзвичайне збільшення кіль­кості безробітних (до 10 млн. осіб) за рахунок демобілізованих солдатів та офіцерів, працівників воєнних підприємств, що за­кривалися, а також японців, депортованих з колишніх колоній та окупованих територій.

Великобританія:

• втрата значної частини торговельного та воєнно-морського флоту;

• втрата колоній, які проголосили незалежність (Індія, Цейлон, Бірма та ін.);

• зростання майже втричі державного боргу.

Франція:

• людські втрати близько 1,1 млн. осіб;

• скорочення промислового виробництва на 70%;

• повне зруйнування транспорт­ної системи (більше як 80% локомотивів, велика кількість вагонів, а також залізничні колії, мости тощо);

• скорочення майже вдвічі сільськогосподарського ви­робництва;

• повна втрата торговельного та воєнно-морського флоту.

• втрата колоній (В’єтнам, Сирія, Ліван).

Післявоєнна відбудова економіки капіталістичних країн. План Маршала. Загальні риси повоєнного економічного становища світу:

• надзвичайний занепад сільського господарства, обумовлений нестачею знарядь праці, скороченням поголів’я худоби, нестачею добрив, знищенням ве­ликої кількості господарств під час воєнних дій;

• виснаження сировинних баз;

• зруйновані сухопутні транс­портні зв’язки;

• моральний та фізичний знос промислового обладнання, а в багатьох випадках його знищення або демонтаж;

• зниження життєвого рівня, що призвело до високої смертності населення;

• нестабільність національних валют;

• розпад колоніаль­ної системи – багатовікового та невичерпного джерела європейської могутності;

• зміна у співвідношенні сил на світовій арені, що була обу­мовлена зростанням національно-визвольного руху та формуван­ням соціалістичної системи господарства.

Прийняті у зазначених умовах численні програми щодо відбудови економіки мали багато як спільних рис, так і відмінних національних особливостей. До спільних чинників економічного відродження можна віднести такі:

• використання здобутків науково-технічної революції (розвиток хімії та нафтохімії, реактивної авіації, атомної енергетики, телебачення, виробництво транзисторів та електронно-обчислювальної техніки, запровадження автоматизації виробництва);

• наймасштабніша в історії капіталістичних країн націоналізація промисловості, банків, фінансових установ, транспорту;

• запровадження адміністратив­ного та економічного контролю над цінами та заробітною платою;

• застосування різноманітних мето­дів державного регулювання (найбіль­шого поширення досягло у 1960-х роках);

• розвиток державного підприємництва;

• запровадження систем соціально-економічного програмування.

Післявоєнному відродженню багатьох країн передовсім Європи сприяла реалізація плану Маршала, схваленого у квітні 1948 р. Він передбачав надання 16 європейським країнам, передовсім ФРН, Великобританії, Франції та Італії допомоги в розмірі 17 млрд. дол. Радянському Союзові також запропонували взяти участь у пла­ні Маршала. Цілком ймовірно, що за умови участі СРСР у цьому плані, вплив США в Європі посилився б меншою мірою, а відбу­дова народного господарства в країні відбулася б більш успішно та менш болюче. Але партійне керівництво з ідеологічних міркувань не лише саме відмовилося від допомоги, а й заборонило брати в ньому участь східноєвропейським країнам.

Основні цілі плану Маршала:

• відбудова економіки країн Західної Європи аби ті змогли погасити зовнішню заборгова­ність;

• зміцнення середнього класу у європейських країнах, що є гарантом політичної стабільності;

• отримання США великого ринку збуту, а відтак і прибутків від зовнішньої торгівлі;

• послаблення у Європі та в цілому у світі впливу соціалістичних ідей та СРСР.

Водночас, план Маршала передбачав жорсткі умови отримання допомоги (відмова від націоналізації промисловос­ті, забезпечення свободи підприємництва, зниження митних тарифів, обмеження у торгівлі із соцтабором та надання те­риторій для розміщення американських військових баз).

Чинники та риси економічного розвитку окремих провідних країн світу.

США:

• швидка та ефективна конверсія;

• прискоре­ний розвиток господарства за рахунок експортоорієнтованої урядової політики;

• зростання зайнятості населення за рахунок збільшення мінімальної заробітної плати та збільшення урядових видатків на війну в Кореї (поч. 1950);

• реалізація програми будівництва дешевого житла;

• збільшення внутрішнього боргу і як наслідок ско­рочення соціальних витрат;

• скорочення золотих та валютних резервів;

• послаблення позицій на світовому ринку внаслідок утворення нових промислових центрів та посилення міжнародної конкуренції з боку ФРН та Японії.

У результаті економіка США дещо втратила динамізм, на деяких напрямках на початку 60-х років стало помітним відставання.

Великобританія:

• част­кова націоналізація базових галузей економіки (енергетики, транспорту, кам’яновугільної та сталеливарної промисловості, а також інфраструктури) з метою забезпечення повної зайнятості;

• обмеження імпорту задля досягнення рівноваги платіжного балансу та під­тримання курсу фунта стерлінгів.

Франція:

• запровадження системи індикативного планування та прог­рамування. Реалізація трьох стратегічних планів щодо модернізації націоналізованого сектора економі­ки (1947-1953 рр.), зміцнення конкурентоспроможності приват­них фірм (1954-1957 рр.) та переходу від протекціонізму до “від­критої економіки” (1958-1961 рр.);

• створення фонду соціально-економічного розвитку, який дає змогу здійснювати інвестування в державний та приватний сек­тори економіки.

Основні заходи післявоєнної відбудови господарства Японії значною мірою були засновані на програмі “Зворотного курсу” і передбачали:

• прийняття нової конституції, що проголосила демократичні права і свободи;

• структурну перебудову економіки, спрямовану на розвиток зовсім нових галузей промисловості, передовсім переробних галузей, які б враховували забезпе­чення експорту та заміщення імпорту;

• стрімку торговельну експансію, яка досить швидко набрала глобального характеру;

• аграрну реформу, що сприяла значному розширенню внутріш­нього ринку;

• лі­бералізацію господарської системи та демонополізацію промисловості шляхом розпуску вертикальних концернів-холдингів;

• радикальну бюджетну реформу;

• реформу трудо­вого законодавства та середньої школи, що дало Японії висококваліфіковану і водночас найдешевшу у світі робочу силу;

• запровадження специфічних методів управління та організації праці, зокрема колективних форм стимулювання та відповідальності, систему довічного найму та ін.

Зазначені чинники сприяли перетворенню Японії у велику індустріальну державу, що вже у 1950-60 рр. посіла одне з перших місць у світі за рівнем економічного розвитку.

Повоєнну відбудову Німеччини (ФРН) пов’язують із політикою Л.Ерхарда, розробленою на основі концепції “соціального ринкового гос­подарства”. Вона включала:

• грошову реформу (1948) – заміну знецінених рейхсмарок на дойчмарки, що значною мірою вирівняло вартість фінансових активів населення;

• цінову реформу (лібералізація цін);

• податкову реформу, що сприяла розвитку малого і середнього бізнесу.

Результати здійснених заходів досить швидко проявилися у поступовому наповненні внутрішнього ринку товарами, стабілізації темпів зростання цін та заробітної плати, підвищенні продуктивності праці. Уже в 1954 р. на третину було перевищено рівень довоєнного виробництва, а згодом ФРН вийшла на друге місце в світі після США за рівнем золотих запасів. Ставши провідною країною Західної Європи, ФРН вдруге випередила своїх минулих переможців за рівнем господарського розвитку.

Неокейнсіанські теорії економічного зростання. У післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виступають не проблеми «повної зайнятості», а проблема економічного зростання.

Об’єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки в післявоєнний період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток капіталістичних країн, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Найбільш непокоїли західних економістів високі темпи зростання економіки соціалістичних країн, що загострювали проблему «економічного змагання двох систем». Не випадково американський економіст Є. Домар писав, що проблема темпів перетворюється на проблему самого існування капіталізму.

Саме за цих умов і з’являються теорії економічного зростання, автори яких роблять спроби створити теорію відтворення придатну для різних кон’юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання.

Поява цих теорій була б неможливою без суттєвої зміни поглядів на роль держави в регулюванні відтворювальних процесів.

Теоретична модель зростання, що була побудована Кейнсом, передбачала можливість впливати на величину сукупного попиту, зайнятості та національного доходу регулюванням «незалежних змінних» — схильності до споживання, граничної ефективності капіталу та норми процента.

Ідеї Кейнса розвинули його послідовники — А. Хансен, Р. Харрод, Є. Домар та ін. Після другої світової війни, намагаючись уникнути недоліків моделі Кейнса, неокейнсіанці опрацювали нові (моделі Р. Харрода, Є. Домара).

Теоретики економічного зростання — неокейнсіанці — прагнуть динамізувати статичну модель Кейнса та обгрунтувати умови стійкої рівноваги з використанням не тільки «дохідного ефекту» Кейнса, а й «виробничого ефекту», тобто повної зайнятості виробничих потужностей і робочої сили, а також виявити причини порушення такої рівноваги. Якщо Кейнс застосовував модель мультиплікатора для короткострокового періоду, то неокейнсіанці розширили часові межі дії мультиплікатора, використовуючи цю модель у динамічному аналізі. Важливим нововведенням неокейнсіанської теорії саме і є включення «виробничого ефекту» у модель зростання і врахування умов, необхідних для забезпечення безперервного зростання економіки (динамічної рівноваги).

Послідовник Кейнса англійський економіст Рой Харрод у спробі подолати кейнсіанську статичну модель розробив динамічний варіант теорії економічного зростання. «Динаміка», за Харродом, передбачає стійкий темп зростання протягом тривалого часу на відміну від «статики», що передбачає просте відтворення (або таке зростання, чи скорочення виробництва, яке має епізодичний характер). Харрод виходить з того, що підставою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або дохід на душу населення, розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він запровадив такий показник науково-технічного прогресу, як капіталомісткість, тобто відношення величини капіталу до обсягу випуску продукції.

У статті «Нарис теорії економічної динаміки» (1939), а потім у книжці «До динамічної економічної науки» (1948) Р.Харрод запропонував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має відношення до однопродуктової замкненої економіки: одна середня величина граничної схильності до заощадження, одна середня величина граничної продуктивності капіталу (обидві величини є константами); заощадження та інвестиції є функціями тільки доходу; відсутня взаємозамінюваність факторів виробництва, не береться до уваги технічний прогрес і т. п.

Рівняння Р.Харрода, яке є найбільш поширеною неокейнсіанською формулою економічного зростання, можна зобразити так:

,

де Gn — темп зростання валового національного продукту;

S — відношення чистих заощаджень до сукупного доходу, або норма нагромадження;

Cr — маржинальний коефіцієнт капіталомісткості, або відношення капіталу до випуску продукції.

Рівняння показує, що темп зростання є прямо пропорційним коефіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропорційним коефіцієнту капіталомісткості. З погляду тривалої перспективи коефіцієнт капіталомісткості у Харрода — величина постійна за незмінної норми процента внаслідок нейтральності технічного прогресу, тобто фіксується тільки технологічними умовами виробництва. Отже, темп зростання національного доходу, по суті, є функцією лише однієї змінної — величини норми нагромадження, або приросту капіталу.

Для забезпечення стійкості темпу зростання виробництва за повної зайнятості, за Харродом, частка доходу (GnCr), що інвестується, має дорівнювати частці (S), що заощаджується. У цьому Харрод близький до Кейнса. Проте якщо в Кейнса розмір інвестицій визначається граничною ефективністю капіталу (норма прибутку), то Харрод зв’язує ці зміни зі збільшенням населення, технічним прогресом та розміром капіталу.

Модель зростання Р. Харрода є найбільш раннім та найбільш наочним прикладом ідеї «нейтральності» технічного прогресу, яка бере початок із тези про стагнацію 30-х рр.

Багато хто із тогочасних західних економістів стверджував, що зростання значення капіталозберігаючих інновацій було одним з факторів, що зробили свій внесок у хронічну дефляцію економік розвинутих країн. Це був розрив з концепцією «ухилу» в бік автоматизації. У 40-х рр. емпірично виявлена довгострокова стабільність агрегованого показника капіталомісткості зробила економістів більш сприйнятливими до ідеї «нейтрального технічного прогресу».

Р. Харрод розділив економіку на два сектори: сектор, що виробляє інвестиційні блага, та сектор споживацьких благ. Особливість двосекторних моделей полягає в тім, що загальна нейтральність технічного прогресу не передбачає нейтральності інновацій у кожному секторі. Технічний прогрес у цілому, показує Харрод, яким би не був його факторозберігаючий характер у секторі, що створює інвестиційні блага, є капіталозберігаючим, оскільки він зменшує витрати капіталу на реальні капіталовкладення у кожному секторі, навіть за постійної ставки процента. Дешевші машини, у свою чергу, стимулюють заміщення праці капіталом.

Аналогічно технічний прогрес у секторі споживацьких благ здешевлює працю, заохочуючи заміщення капіталу працею. Отже, загальна нейтральність, стверджує Р. Харрод, означає або технічний прогрес (без ухилу в той чи інший бік), що здійснюється однаковим темпом на всіх стадіях виробничого процесу; або ситуацію, в якій капіталозберігаючий технічний прогрес у секторі інвестиційних благ цілком компенсується працезберігаючим ухилом у секторі споживацьких благ, залишаючи середню капіталомісткість постійною за незмінної процентної ставки.

Р. Харрод відмовився від зауважень Хікса щодо факторних пропорцій та «миттєвості» інновацій, котрі повністю витісняють старі технології. Йому належить класифікація, що спеціально призначена для постійного процесу технічних удосконалень: працезберігаючий технічний прогрес збільшує, а капіталозберігаючий, навпаки, зменшує показник капіталомісткості, тоді як нейтральний технічний прогрес залишає його незмінним за фіксованої процентної ставки.

Цей висновок Харрода врахував існуючі на той час побоювання, що весь технічний прогрес призводить до зменшення середньої капіталомісткості, оскільки перешкоджає зниженню граничного продукту праці в міру нагромадження капіталу в часі. Показник капіталомісткості виявляється показником темпу інноваційної діяльності; капіталоозброєність, що не зростає, передбачає компенсацію інноваціями зменшення прибутковості капіталу. Проте Харрод зазначав, що працезберігаючі інвестиції, скорочуючи розходження, здатні збільшити граничний продукт праці без збільшення середнього граничного продукту або зниження капіталомісткості. Отже, малоймовірно, щоб стійкий потік працезберігаючих інновацій спричинився до стійкого зниження показника капіталомісткості. Відтак тренд показника капіталомісткості можна використати для отримання загальних уявлень про характер технічного прогресу.

Американський економіст Є. Домар, як і Харрод, протиставляючи економічну динаміку статичним теоріям, передовсім кейнсіанству, розглядає принцип акселерації як теоретичне положення, що найбільш яскраво відображує динамізм економіки. Домар вважає інвестиції основним фактором і рушійною силою економічного зростання у зв’язку з їх подвійним ефектом («дохідний» та «виробничий»). Інвестиції, на думку Домара, є необхідною умовою зростання, оскільки збільшення потужності виробничого апарату забезпечується інвестиціями — так званий виробничий ефект. Але цього ще недостатньо, бо для перетворення можливості виробництва у дійсність необхідним є ефективний попит, який формується переважно тими самими інвестиціями з допомогою «дохідного ефекту», причому тут інвестиції відіграють роль стимуляторів наступних інвестицій. Формула економічного зростання Домара відображує ті самі закономірності, що й рівняння Харрода, але в іншій математичній інтерпретації. У ній приріст продукції дорівнює добуткові AБ, де А — схильність до заощадження, Б — продуктивність інвестицій. Що вище значення А, то більше має бути частка доходу, що інвестується, і більше наступне зростання доходу. Так само що більшим є значення Б, то більше продукту може бути створено за даної суми капіталу і швидше зростатиме дохід. Якщо національний дохід, стверджує Домар, зростає за такого відносного щорічного темпу АБ, який дорівнює оптимальному, то надлишкового нагромадження капіталу не буде.

Рівняння Харрода та Домара дуже близькі, і тому здебільшого говорять про рівняння Харрода—Домара.

Дія принципу акселерації у моделях Домара та Харрода базується на тому, що зміни споживацького попиту зі зростаючою інтенсивністю передаються на різні ступені виробництва, до того ж між змінами масштабів споживацького попиту та змінами розмірів інвестицій існують прямі кількісні залежності: відносно незначні зміни споживацького попиту приводять до відносно значних змін масштабів інвестицій. Отже, початкове нарощування інвестицій через мультиплікатор індукує зростання доходів і валового споживацького попиту, який, у свою чергу, через акселератор індукує новий приріст інвестицій (похідні інвестиції) з новим ефектом мультиплікатора і т.д. Значення акселератора у цьому разі можна визначити як відношення абсолютної величини індукованих чистих інвестицій до змін споживацького попиту. Він дає можливість визначити, якою мірою динаміка виробництва інвестиційних засобів випереджає у часі (за даної техніки виробництва) темп виробництва предметів споживання.

Якщо кейнсіанська рівновага потребувала рівності між фактичними заощадженнями й бажаними інвестиціями, моделі економічного зростання потребують для забезпечення рівноваги певного зв’язку між основним капіталом і темпом зростання продукту. Провідна ідея цієї концепції полягає у визнанні того, що інвестиції є «творцями» виробничих потужностей. І саме вона стала головним нововведенням, яке повернуло кейнсіанську теорію до теорії зростання.

Моделі економічного зростання Харрода—Домара були однофакторними, тобто спрощеними. Вихідним їхнім положенням було те, що динамічна рівновага потребує певної відповідності виробництва та попиту.

Складнішими системами моделювання є багатофакторні моделі економічного зростання Е. Хансена, Д. Хікса, Д. Дьюзенберрі. Ці моделі є неокейнсіанськими, модифікованими за рахунок запровадження в базові (однофакторні) моделі механізму циклічних коливань, змін галузевої структури виробництва, впливу науково-технічного прогресу, аналізу та залучення конкретних економічних даних. Теорії економічного зростання, що зросли з кейнсіанської концепції, дали поштовх серйозним статистичним розробкам, глибшому вивченню економічної кон’юнктури для розширення використання математичних методів у економічних дослідженнях.

Кейнсіансько-неокласичний синтез як наслідок перегляду теорії Дж. М. Кейнса. Уже з 30-х років розпочався поступовий теоретичний перегляд моделі Кейнса з метою влити її в систему загальної економічної рівноваги як особливого випадку. Цей варіант під назвою "стан-дартної кейнсіанської моделі", або "кейнсіансько-неокласичного синтезу", займав панівне положення в структурі ринкової еконо-мічної думки до кінця 60-х років. Він виник як наслідок трактуван-ня теорії Кейнса його послідовниками - відомими економістами Дж. Хіксом, А. Хансеном, Л. Клейном, П. Самуельсоном, Ф. Модільяні та ін. Їх трактування поєднало елементи кейнсіанської та неокласичної моделей і отримало назву кейнсіансько-неокласич-ного синтезу.

Перша його суттєва риса полягає в тому, що в основу покладено виведення макроекономічних поведінкових функцій із неокласич-ного постулату максимізації корисності окремими індивідами. Тому макроекономічні теорії сукупної поведінки будуються простим під-сумовуванням індивідуальних функцій.

Друга суттєва риса синтезу - відмова від важливого кейнсіанського допущення про негнучкість цін і прийняття протилеж-ної неокласичної передумови про їх цілковиту гнучкість, що пов'яза-но із введенням в кейнсіанську модель так званого ефекту Пігу, або реальних касових залишків.

Третя суттєва риса кейнсіансько-неокласичного синтезу - допущення про нейтральність грошей і зосередження уваги на рівно-вазі економіки в умовах повної зайнятості.

Нарешті, прибічники синтезу використовують закон Вальраса, який пов'язує воєдино ринки грошей, облігацій, товарів і робочої сили і застосовується переважно для дослідження рівноваги з повною зайнятістю. Кейнсіанські противники неокласичного синтезу розглядають подібну спробу включити теорію Кейнса в зовсім непридатну для цього вальрасівську систему загальної рівноваги як "безнадійну".

Кейнсіансько-неокласичний синтез був основою третього класичного стану, оскільки досяг статусу загальноприйнятої панівної ортодоксії. Цей процес в галузі економічної теорії обумовлений рядом причин. Основні з них: економічні (підрив віри у здатність вільної ринкової економіки автоматично підтримувати повну зайнятість і стабільність цін, практична ефективність кейнсіанських засобів економічної політики тощо); соціальні (досягнення соціального консенсусу предствників приватного капіталу, середніх верств, значної частини робітничого класу); політичні (помітне тяжіння до реформізму); ідеологічні (вплив досвіду народногосподарського пла-нування, соціальних заходів в колишніх країнах командно-адмініс-тративної системи на економічну науку і політику Заходу, пропа-ганда політики активізму, заснованої на рекомендаціях прихиль-ників кейнсіансько-неокласичного синтезу) та ін. Разом з тим від-повідність кейнсіансько-неокласичного синтезу належному трак-туванню "Загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей" Дж. М. Кейнса не викликала до середини 60-х років серйозних сумнівів в академічній науці і викладанні її. Все це сприяло зміцненню панів-ного становища синтезу і усталенню третього класичного стану.

Посткейнсіанство: новітня критика кейнсіансько-неокласичного синтезу. У другій половині 60-х років серед прихильників економічної теорії Кейнса намітився новий поворот. Провідні неокейнсіанці Р. Клауер, А. Лейонхувуд, Р. Берроу, Г. Гроссман, П. Девідсон, С. Вайнтрауб (США), Дж. Робінсон, Р. Кан, Г. Шекл, Н. Калдор (Великобританія) та інші виступили з критикою кейнсіансько-неокласичного синтезу і альтернативними витлумаченнями теорії Кейнса. Відправним пунктом їх критики стало положення про те, що "стандартна кейнсіанська модель" - це лише одна з ряду можливих інтерпретацій теорії Кейнса. Звідси - витоки чіткого розрізнення еконо-мічної теорії самого Кейнса та його послідовників як таких, що різняться між собою. На противагу кейнсіансько-неокласичному синтезу, або "класичному кейнсіанству", виникли різні варіант посткейнсіанства, насамперед "монетарного" і "нового".

Розкол і хитання в стані прибічників економічної теорії Кейнса підривали класичну ситуацію, що існувала. Однак вирішальну роль в її порушенні все ж відіграли інші чинники. По перше, - це кризові процеси в розвитку ринкового господарства. Особливу роль відіграла світова економічна криза 1974-1975 рр. - найбільш значна після „великої депресії” 30-х років. В економічній літературі не відчувається нестачі в постановці представниками всіх напрямів в прямий зв'язок кризових процесів в ринковій економіці із кризою кейнсіанства заснованої на ньому економічної політики. Проте спільний висновок - віднині з "кейнсіанською революцією" покінчено - отримує різне трактування залежно від напряму, основні поло-ження якого сповідує той чи інший вчений. Для посткейнсіанців він означає занепад "хибного" кейнсіансько-неокласичного синтезу і надії на швидке відродження "справжньої" економічної теорії Кейнса.

По друге, значна роль належала політичному чиннику - боротьбі двох тенденцій в суспільній свідомості, ідейно-політичному житті західного суспільства - ліберально-реформістській і консервативній. На зміну реформізмові прийшов консерватизм.

По-третє, велике значення мали процеси в розвитку економіч-ної теорії поза межами кейнсіанства. В умовах свободи творчості і можливостей критики пануючої ортодоксії її противники, насам-перед монетарне™, вели атаки на "класичне кейнсіанство". Представники неокейнсіанства стверджують, що насправді монетаризм піддав критиці не економічну теорію Кейнса, а її хибні інтерпретації. Однак це не похитнуло факту значного реального впливу монетаризму на остаточний підрив третього класичного стану і на тісно пов'язані з цим інтенсивні пошуки нового консенсусу в су-часній економічній теорії.