3. Інструменти забезпечення повернення банківських кредитів

Повернення банківських кредитів означає своєчасне і повне погашення позичальником виданого йому кредиту і відповідних сум відсотків за користування кредитними коштами. Забезпечен­ня повернення кредиту — це складна цілеспрямована діяльність банку, яка охоплює систему організаційних, економічних і пра­вових заходів, що складають особливий механізм, котрий визна­чає засоби видачі кредитів, джерела, терміни і засоби їхнього по­гашення, а також документацію, що забезпечує повернення кре­дитів.

Джерела повернення кредитів поділяють на первинні та вто­ринні . Первинним джерелом є дохід позичальника. Вторинним джерелом є виторг від реалізації закладеного май­на, перерахування коштів гарантом або страховою організацією.

Умови погашення кредиту обумовлюються під час підписання кредитного договору, виходячи з:

• цільового спрямування кредиту;

• обсягів та терміну кредиту;

• порядку та строків надходження коштів на рахунок підпри­ємства;

• сезонності та циклічності виробництва;

• рівня платоспроможності та надійності матеріального забез­печення тощо.

Банк-кредитор для уникнення проблем щодо повернення бор­гу в процесі оцінки діяльності підприємства-позичальника вису­ває такі вимоги:

• підприємство має бути кредитоспроможним;

• підприємство повинно забезпечувати зростання обсягів ви­робництва та реалізації продукції (робіт, послуг);

• співвідношення суми зобов'язань, включаючи суму кредиту, що планується отримати, до суми власного капіталу має станови­ти не більше 70 : 30;

• інвестиційний проект підприємства-позичальника має бути фінансово окупним та не передбачати виробництва з високим екологічним ризиком;

• кредит має бути забезпечений. Як застава використовуються акції, нерухоме (будівлі, комплексне технологічне обладнання) і рухоме (автотранспортні засоби, механізми) майно, виробничі та інші активи, що належать підприємству-позичальнику і можуть бути прийняті в забезпечення згідно з чинним законодавством України. Відповідно до умов, що їх висувають більшість україн­ських банків, вартість застави має становити не менше 130 % від суми зобов'язань позичальника.

Банк включає до кредитного договору зауваження про те, що у випадку виникнення суперечки між учасниками він переда­ється на розгляд Господарського суду.

4. Методи кредитного ціноутворення

Банки на ринку функціонують в умовах жорсткої конкуренції, тому необхідною передумовою для забезпечення їх нормальної діяльності є визначення плати за банківські операції та послуги, зокрема на кредитному ринку.

Принцип платності кредиту означає, що юридична чи фізична особа (позичальник) зобов’язана внести до банку певну плату за тимчасово отримані (позичені) у нього для своїх потреб кошти.

Реалізація цього принципу на практиці здійснюється за допомогою механізму, яким є банківський процент. Ставка банківського процента – це своєрідна "ціна" кредиту.

Платність (ціна) кредиту безпосередньо впливає на господарський (комерційний) розрахунок підприємців, стимулює їх до збільшення власних і раціонального використання залучених коштів. Щодо банку, то платність кредиту забезпечує покриття його витрат, пов’язаних зі сплатою процентів за ресурси, і витрат на утримання свого апарату, а також отримання прибутку.

Процентна ставка за кредитом повинна бути:

• достатньо високою для отримання доходів за кредитом та компенсації всіх ризиків;

• достатньо низькою для того, щоб клієнт міг успішно погасити кредит та не звернувся до інших банків;

• конкурентоспроможною порівняно з іншими кредиторами;

• повністю покривати вартість ресурсів банку;

• враховувати всі взаємовідносини банку з клієнтами.

Основні чинники, які повинні враховуватися при встановленні плати за кредит такі:

• облікова ставка Національного банку України;

• середня процентна ставка за міжбанківськими кредитами, тобто за коштами, що купуються в інших банках для здійснення активних операцій даним банком;

• середня процентна ставка, яка сплачується банком за залучені на депозити кошти;

• ступінь ризику, яким обтяжений банк, залежно від терміну, на який надається кредит, виду та типу кредиту, забезпечення;

• попит на кредит;

• стабільність грошового обігу в країні (чим вищі темпи інфляції, тим вища плата за кредит, тобто у банку зростає ступінь ризику втрати своїх ресурсів через знецінення грошей).

Цінова політика при наданні кредитів передбачає обґрунтованість встановлення рівня процентних ставок за кредитами, тарифів, комісійних, премій, знижок.

До інструментів цінової політики кредитних операцій належить диференціювання ціни. Диференціювання ціни здійснюється залежно від:

• ступеня ризику операцій;

• терміну виконання угоди між банком і позичальником;

• кредитоспроможності позичальника та його можливості постійно генерувати грошовий потік;

• характеру взаємовідносин між банком і клієнтом.

Відповідно до обраної стратегії та тактики банк може здійснювати ціноутворення на кредитні операції за такими основними методами:

• метод "вартість плюс";

• метод "базова ставка плюс";

• метод "аналізу дохідності клієнта".

Метод "вартість плюс" враховує:

• вартість ресурсів банку;

• всі витрати банку, пов’язані з наданням кредиту;

• премію за ризик невиконання зобов’язань клієнтом;

• премію за ризик, пов’язаний зі строком кредитування;

• бажаний рівень прибутковості кредиту.

Необхідною умовою застосування такого підходу до ціноутворення за кредитними операціями є наявність у банку ефективної системи обліку витрат за кожним кредитом, а також управлінської інформації.

Головний недолік методу — ігнорування ринкових чинників, таких як попит і пропозиція, стан кредитного ринку, конкуренція тощо, а також припущення, що банк точно може обчислити свої витрати в розрахунку на кожний кредит. Метод «вартість плюс» використовується на ринках із низьким рівнем конкуренції.

Метод "базова ставка плюс" полягає у визначенні кредитної ставки як суми базової ставки і кредитного спреду.

За базову можна взяти ставку пропонування міжбанківського регіонального ринку; ставку першокласного позичальника; ставки міжнародних ринків (LIBOR, FIBOR), інші ставки, що є загальноприйнятними на конкретних ринках (на українському ринку — це ставка KIBOR).

Кредитний спред включає премію за ризик невиконання зобов’язань клієнтом і премію за строк надання кредиту, що відоб­ражає ризик тривалості періоду кредитування. Величина кредит­ного спреду диференціюється залежно від категорії клієнта і його кредитоспроможності. На міжнародних ринках для першокласних позичальників кредитний спред дорівнює нулю. У разі надання кредиту позичальникам, які не належать до категорії першокласних, кредитний спред становить 0,25—5 % і вище. Оскільки базова ставка складається як середньоринкова, то прибуток банку залежить від рівня його власних витрат.

Переваги цього методу — простота, необов’язковість точного врахування витрат за кожним кредитом, зручність застосування в умовах установлення плаваючих ставок за кредитом, урахування впливу конкуренції.

Метод "аналізу дохідності клієнта" базується на врахуванні всіх взаємостосунків із конкретним клієнтом. Оцінюючи всі складові дохідності, особливу увагу приділяють розрахунку прибутковості тих видів операцій, які здійснюються клієнтом у цьому банку. Такий метод потребує точного обліку всіх доходів та витрат, пов’язаних із кожним клієнтом, і застосовується насамперед для кредитування великих компаній, які мають постійні та різноманітні зв’язки з банком. Визначення ціни кредиту за таким методом має на меті зниження кредитної ставки нижче від загальноприйнятого рівня для заохочення найвигідніших клієнтів.

Доходи банку від операцій з клієнтом включають відсотки та комісійні за проведення кредитних, валютних, факторингових, лізингових та інших операцій, за надання трастових, консультативних, інформаційних послуг. Витрати, пов’язані з клієнтом, складаються із заробітної плати банківських працівників, які його обслуговують, витрат на вивчення кредитної документації, на ведення, перевірку та обробку рахунків. Якщо різниця між доходами і витратами щодо суми кредиту перевищує середню норму прибутковості банку, то ставка за кредитом може бути знижена.

Метод аналізу дохідності клієнта має певні недоліки: складність, громіздкість, необхідність розробки докладної звітності за доходами та витратами з обслуговування кожного клієнта. Часто аналіз дохідності включає консолідовані дані не лише самого позичальника, а також і його дочірніх компаній, найбільших акціонерів та вищого керівництва. З розширенням спектра пропонованих банком послуг метод дедалі ускладнюється і потребує застосування автоматизованих систем обліку та аналізу. Але такий підхід до управління кредитними ставками може бути корисний для виявлення найприбутковіших клієнтів і видів банківських послуг та операцій.

Крім методів визначення кредитної ставки вартість кредиту залежить і від обраної системи встановлення та нарахування відсотків за кредитом. Відсоткові ставки за кредитами можуть бути фіксовані, якщо вони визначаються в момент видачі кредиту і лишаються незмінними протягом всього періоду кредитування, або плаваючими, тобто такими, що переглядаються періодично зі зміною базової ставки. У банківській практиці використовують три основні системи нарахування відсотків:

• американська — база 360 днів і 30 днів у кожному місяці;

• англійська — база 365 (366) днів (фактична) і фактична кількість днів у кожному місяці;

• європейська — база 360 днів та фактична кількість днів у кожному місяці.

У кредитному договорі обов’язково фіксується обрана система нарахування відсотків та правила встановлення ставок (фіксована чи плаваюча).