2.2. Сучасний етап функціонування вез

Після Другої світової війни у ряді країн Східної Європи була застосована так звана «імпортозаміщуюча» стратегія регіонального розвитку. Згідно цієї стратегії, імпорт планувався на основі матеріальних балансів, а експорт розглядався як вимушена плата за ввезені товари, які необхідні для економіки. Така стратегія незабаром була визнана неспроможною. З визнанням «експорто-заміщюючої стратегії», за якої більшу частину ресурсів, необхідних для соціального розвитку, регіон одержує зовні за рахунок обміну і торгівлі, стало швидкими темпами розвиватися підприємництво, яке і дало поштовх розвитку відкритої економіки. За цих умов з'явилася можливість створення концепції вільної експортно-промислової (промислово-орієнтованої, індустріальної) зони. З утворенням ВЕПЗ пов'язувалися перспективи організації на власній території нових видів промислового виробництва експортної орієнтації. Першим розвинутим варіантом ВЕПЗ стало створення у 1959 році в Ірландії зони сприяння з центром у аеропорту «Шеннон». Перша мета була досить скромною: одержати додатково 300 робочих місць. Однак з часом цілі розширилися: необхідність залучення іноземних інвестицій для експортного виробництва, яке користується послугами аеропорту для імпорту комплектуючих та експорту готової продукції при пільговому 10% вивізному миті. Вільна зона вже розглядалась як один із засобів індустріалізації Ірландії. У 1969 році ВЕПЗ вже забезпечувала зайнятість 8 тис. робітників і давала 20% промислового експорту країни.

Особливого поширення ці зони набули у молодих державах, що розвиваються. Найбільший розмах припадає на 70-і роки. Ще у 1966 році у країнах, що розвиваються існувало всього 2 експортно-промислові зони «Кандла» в Індії і «Майагуес» в Пуерто-Рико. За період 1966-1978 рр. виникло ще 52 нові ВЕПЗ.

У епоху науково-технічного прогресу, про яку багато писали в минулому Радянському Союзі, а на Заході багато робили, з'явилось наступне покоління вільних економічних зон, у яких об’єдналися наука і виробництво високих технологій. Це науково-технічні зони або технополіси (технопарки, технологічні села, інноваційні центри). Перший технополіс був створений поблизу Сан-Франціско у Кремнієвій долині (Силікон-Веллі). У Японії реалізується проект технополіса третього тисячоліття, де зроблена спроба об'єднати стратегію інтелектуалізації всього господарства з урахування національної (історичної, етнічної та культурної) різноманітності .

Поряд з відносно обмеженими за розмірами території вільними економічними зонами, у сучасному світі поширюється субрегіональна форма відкритої економіки - нові економічні простори. Там вже є необхідні передумови нового економічного земноводного простору, який включає моря і приморські держави. Створення таких ВЕЗ буде сприяти більш інтенсивному використанню морського транспорту та вирішенню екологічних проблем [3, 12-ІЗ].

В умовах глобальних екологічних проблем успішна економічна діяльність можлива при певному стандарті (стані) природного середовища. А тому, як результат єдиного процесу освоєння людиною земної поверхні, починають формуватися нові економічні простори, у яких вирішуються не тільки економічні, але й екологічні проблеми. Наприклад, Балтія, Чорноморський район економічного співробітництва та ін. Власті вільних міст Гамбурга і Бремена, ряду балтійських держав виступили з ідеєю створення Союзу балтійських країн.

У 1992 році створена Північноамериканська зона вільної торгівлі у складі США, Канади і Мексики (НАФТА). Цей новий економічний простір характеризується сукупним обсягом виробництва у 7 трильйонів доларів і нараховує 360 млн. споживачів.

Зараз ВЕЗ існують майже у всіх промислово-розвинутих країнах. Але більше всього їх у США - біля 200. Найстаріша ВЕЗ у Нью-Йорку. Крім того, вони діють у Бостоні, Чикаго, Клівленді, Сан-Франціско, Сіетлі та інших містах.

У американських ВЕЗ загальний обсяг товарів, які надходять збільшився з $100 млн. у 70-х роках до $2 млрд. На кінець 80-х років. Частина цих товарів піддавалась обробці і внаслідок цього вартість щорічно відвантажуваних товарів оцінювалась на початок 1990 року вже у $4 млрд.

Але найбільше поширились ВЕЗ у країнах, що розвиваються. У 1981 році у цих країнах було 96 зон, а на початок 1990р. — вже біля 300. І ще декілька десятків ВЕЗ знаходиться у стадії формування. До середини 90-х років кількість зайнятих у ВЕЗ в країнах, що розвиваються перевищила 3 млн. чол. Виручка від експорту із ВЕЗ складає $ 13-15 млрд.[1, 8].