Розділ 8

Гносеологія як філософський аналіз пізнання

Зв'язок гносеології з онтологією

Одночасно з онтологічними міркуваннями про сутність буття виникало питання про сутність пізнання. Адже пізнання — це надзвичайно важлива ділянка буття людини, що випливає із самого її визначення як "апітаї гаііопаіе" — розумної істоти. Отже, онтологія людського буття має пря­мий стосунок до проблем пізнання, про що свідчить, скажімо, плато-нівська теорія ідей.

Пізнання — це особливий рід реляцій, відношення між предметом, що пізнає, і тим, що пізнається; це певне діяння предмета на підмет, схоп­лювання предмета підметом. Онтологія, коли прагне вивчити структуру всієї дійсності, досліджуючи відношення й зв'язок різних складників, зосе­реджується й на пізнанні. Пригадаймо, наприклад, декартівську теорію зв'язку між "гех езіепза" і "тез со^ііапз".

Таким чином, гносеологічні проблеми іманентні для онтології від по­чатку розвитку філософської думки. Вони стали самостійними і вирізнили­ся в окрему ділянку філософії наприкінці XVIII ст. (Кант), а у XIX ст. набули неабиякої актуальності у філософському мисленні. Висунення на перший план гносеології було наслідком тих розбіжностей і навіть супе­речностей в онтологічних поглядах, що зумовлювали розвиток онтології до XVIII ст. в її матеріалістичних, спіритуалістичних, дуалістичних та моні­стичних формулюваннях.

У зв'язку з цим мусило постати запитання: чому пізнання дійсності приводить до такої розмаїтості та розбіжності, а часом і суперечливості поглядів? Чи не чаїться джерело цього в обмеженості людського пізнання? Чи можна знайти метод пізнання, який би забезпечував адекватність до­слідження? У всіх великих філософських системах ставиться питання про можливість метафізики (зокрема, теорії Канта), на перший план висува­ються проблеми пізнання. Відтоді гносеологія посідає провідне, а в новіші часи, у XX ст.,— щонайменше рівноправне місце поруч з онтологією та аксіологією.

Проблематика гносеології

Якщо психологія вивчає поряд із психічними процесами й акти мис­лення, а логіка цікавиться змістом мислення, поняттями й їхнім вза­ємозв'язком, то предметом гносеології є відношення між змістом мислення та предметами мислення. Основна проблема гносеології пов'язана із відпо­віддю на запитання: чи узгоджується пізнання предметів із буттям пред­метів, на які звернене пізнання? Узгодженість предметів пізнання зі змі­стом пізнання називаємо істиною. Отже, завдання гносеології буде поляга­ти в тому, щоб розв'язати питання, чи можлива й за яких умов досяжна така узгодженість пізнання з його предметом. Щоб вирішити це питання, гносеологія зосереджується навколо трьох головних проблем: меж пізнан­ня, предмета пізнання та його джерел.

Проблема важливості та неодмінності пізнання

Яку важливість має наше пізнання, оскільки воно, зрештою, загально­обов'язкове? Чи існує взагалі істина? Чи існує адекватне пізнання? Такі

_в 31-5 113

основні проблеми значущості, об'єктивної істинності й неодмінності сили пізнання.

Проблему істинності пізнання в ході розвитку філософської думки розв'язували досить по-різному. За Спінозою, слід уважати, що логічному порядкові ідей у голові філософа (якщо цей порядок суто логічний, як, наприклад, порядок тверджень геометрії) відповідають ідеї, доведені дедук­тивним методом (тоге ^еотвігісо), відбивають фізичний порядок речей у світі. Порядок і зв'язок ідей той самий, що й порядок та зв'язок речей, бо обидва порядки та їхні зв'язки виникають як два різні прояви однієї нескінченної субстанції, яка у внутрішньому психічному світі виявляється порядком і зв'язком ідей, а в зовнішньому світі — таким же порядком і зв'язком речей.

Згідно Геґелю, процес філософського мислення у внутрішньому світі філософа тотожний, ідентичний із процесом "діалектичного" розвитку зов­нішнього світу та його відношень. Коли все, що існує,— розумне, а все, що розумне, — існує, тобто світ здійснює і виявляє зовні у самому бутті закладений і в ньому діючий розум, "абсолютний дух", то досить засвоїти діалектичний метод мислення (тези, антитези й синтез), щоб остаточно пізнати буття у цілості й сутності. Таке трактування пізнання здобуло у гносеології назву гносеологічного догматизму, який вже сам по собі свід­чить про наявність логічних вад. Адже переконання про пізнаваність світу цілком спирається на догматичний погляд, згідно з яким "порядок і зв'язок наших ідей" відтворює дійсність і "точно" відповідає "порядкові й зв'язку речей". Але саме це твердження виявляється недоведеним, а тому звідси й випливає догматизм, заснований не на доказі, а на вірі.

Крайній догматичній вірі у необмежену силу людського пізнання про­тиставляється погляд' про цілковите його безсилля, який відповідно до фі­лософської школи називається скептицизмом. Засновник даного напрямку Піррон твердив, що "жодна річ не є така чи інакша", бо щодо кожної речі можна стверджувати, що вона "гарна й бридка, добра й погана". Супроти цього наше завдання — не пізнавати, а, навпаки, утримуватися від будь-яких суджень. Тільки таке утримування може забезпечити нам спокій душі (атараксію). Пізніший скептицизм (Енесідемос, Секст Емпі­рик) доповнює твердження Піррона докладним аналізом і обгрунтуванням причин непізнанності дійсного буття. Разом з тим так званий поміркова­ний скептицизм (Аркесілаос, Карнеад) припускає різні щаблі адекватності пізнання, хоча й заперечує можливість пізнання абсолютної істини.

Дещо поміркованішу позицію займають релятивісти (від лат. "геіаііо" — відносність), які твердять, що немає загальних істин, тобто усіма людьми визнаного пізнання; кожне пізнання відносне, релятивне, бо визнається лише певною частиною людей. До того ж треба розрізняти ін­дивідуальний та загальний релятивізм. Індивідуальний релятивізм виявля­ється, наприклад, у твердженні софіста Протагора про те. що люди­на — це міра всіх речей. Загальний релятивізм твердить, що те, котре вважаємо істиною для людей, може бути неправдою для інакше організо­ваних істот (психологічний релятивізм) або що кожна історична доба й кожна своєрідна культура мали свої істини (історичний релятивізм).

З погляду творців так званого позитивізму (Огюст Конт та Герберт Спенсер) можливе пізнання тільки реляцій — відношень між явищами, а не їхньої сутності. Саме таке пізнання — це пізнання наукове. Пізнання сутності явищ, тобто пізнання метафізичне, неможливе. Наприклад, на­укове пізнання може твердити, що "за певних умов, завдяки натиранню скла, утворюється електрика", тобто може виявити реляцію, відношення

114

між натиранням скла і створенням електрики. Чому це так, як це вини­кає і яка сутність, наприклад, електрики — відповісти не можна. Таким чином, метафізика, на думку позитивістів, неможлива; філософія повинна й може бути тільки узагальненням і здобутком пізнання окремих наук. Так сприйнята філософія може стверджувати, що весь всесвіт підлягає розвиткові, еволюції (Герберт Спенсер), однак, вона мусить одночасно ви­знати, що внутрішня сутність цього всесвіту, який перебуває у розвит­ку,— є щось непізнанне.

Ще одну відміну релятивістських поглядів знаходимо у прагматизмі, засновник якого Уільям Джеймс уважає істиною те, що допомагає нам у дії ("прагма" — дія), що корисне для людського життя. Фальшивість суд­ження, за висловом Ніцше, не є ще закидом проти нього. Питання поля­гає у тому, наскільки це твердження підтримує життя. Істина й неправ­да — однакові вигадки, фікції. Ті фікції, що справджуються й виявляють­ся у житті корисними, допомагають у життєвих починаннях, визнаються за істину.