[Ред.]Сучасне українознавство

З кінця 80-х рр. XX ст. українознавство в Україні знову починає відроджуватися: естафету попередників у формуванні українознавства як інтегративної науки, навчальної дисципліни і методології освіти з цього часу переймають науковціНаціонального науково-дослідного інституту українознавства МОН України.

30 серпня 2000 р. у зв'язку з перепідпорядкуванням Інституту українознавства Міністерству освіти і науки України, в складі науково-дослідної частини Київського національного університету імені Тараса Шевченка було створено Центр українознавства. Керівником Центру було призначено доктора історичних наук, професора В. І. Сергійчука. З 15 березня 2007 р. Центр українознавства — у складі філософського факультету. Його керівник — доктор політичних наук, професор М. І. Обушний.

Теоретико-методологічні основи діяльності Центру українознавства базуються на тому, що українознавство, як відроджена традиційно-українська система світобачення й творення, розглядається як підґрунтя, на основі якого формується сучасний український громадянин. Українознавство ставить за мету цілісне достовірне знання про Україну і світове українство, українське світобачення у часі й просторі.

У XXІ ст. українознавство переросло межі дослідження суто національних проблем. Його оперативне поле відтепер суттєво розширилося, охоплюючи і соціальні, і державотворчі процеси, і питання формування свідомості й моралі, освіти й виховання, політики й культури.

Дослідженнями українознавчої тематики присвячені діяльність ряду наукових установ у світі. Українознавству присвячена також і міжнародна конференція Ґрайфсвальдський Українікум.

[ред.]Терміносистема українознавства Наукове пізнання України, українців, українства призвело до вироблення великої групи термінів, що сформувалася у певну систему на основі історичних, географічних, політологічних, філологічних, культурологічних, філософських та термінів інших наук.

[ред.]Методи українознавчих досліджень

.[ред.]Джерельна база українознавчих досліджень

[ред.]Українознавство у системі національної освіти і виховання України

]У системі виховання

У родинному вихованні

У системі виховання дошкільнят

У системі виховання школярів

У системі виховання студентської молоді

[ред.]У системі освіти

У системі загальної обов'язкової освіти України Українознавчий складник загальної освіти України міститься серед навчальних курсів молодшої, середньої і старшої школи як окремі навчальні предмети (українська мова, історія України, географія України, українська мова тощо) та певні частини (групи тем, теми, навчальні питання) природничих та суспільних навчальних курсів.

У системі вищої освіти України

Підготовка кадрів найвищої кваліфікації за спеціальністю «українознавство»

[Ред.]Українознавство у світі (за межами України) [ред.]Австрія

Україністика в Австрії стала розвива­тися від 1-ї пол. 19 ст.: спочатку в Галичині й пізніше на Буковині, що входили на той час до Австро-Угорської імперії, а пізніше у Віденському університеті. Вже в 1820-ті — 1940-ві pp. у загальному контексті слов'янських національно-культурних рухів зароджувалася позауніверситська мовознавча україністика в Галичині. Представ­ники раннього галицького просвітницького руху, випускники духовних семінарій Іван Могильницький,Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Йосип Левицький, Іван Вагилевич, Йосип Лозинський у своїх листах ука­зували на самобутність української мови, підкреслюва­ли етнічну, мовну та культурну єдність українського народу в усіх частинах України, вивчали давньоукраїнську пи­семність, досліджували членування українських говорів, створювали перші рукописні та друковані грамати­ки і підручники тодішнього галицького різновиду української літературної мови.

У Віденському університеті після заснування 1849 першої в Австрії кафедри слов'янської філології внесок у мовознавчу україністику зробили її пер­ший завідувач Франц Міклошич та його наступ­ник на цій посаді Ватрослав Ягич. У період1848—1918 україністика в Галичині та на Буковині розвивалася на створених українознавчих кафедрах у Львівському (1849) і Чернівецькому (1875) університетах, а також завдяки перетворенню Львівського товаристева імені Тараса Шевченка (засновано 1873) на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1893). НТШ, де працювали такі видатні наукові діячі, як Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк, Іван Верхратський, набу­вало значення всеукраїнської академії наук. У Львівському університеті розвивали діяльність філологи Яків Голо­вацький, Омелян Огоновський, Гнат Онишкевич, Олександр Колесса, Кирило Студинський, Іларіон Свєнціцький. У Чернівецькому університеті працювалиОмелян Калужняцький, К. Ганкевич, С. Смаль-Стоцький, 3. Кузеля. Крім того, ряд філологів-україністів — таких, як М. Осадца, її Дячан, О. Партацький, Є. Желехівський, І. Верхратський, В. Кміцикевич, Ю. Кобилянський, О. Макарушка, О. Маковей, М. Возняк, І. Завадовський, — працювали вчителями української мови в галицьких і буковинських гімназіях.

Філологи-україністи навчалися не тільки у Львівському (І. Верхратський, Є. Желехівський, В. Гнатюк, 0. Макарушка, О. Маковей, М. Возняк) та Чер­нівецькому (С. Смаль-Стоцький, Ю. Кобилянський, В. Сімович) університетах, а й у Віденському (філологічну освіту тут здобули Г. Онишкевич, В. Щурат, 1. Зілинський, І. Завадовський; завершували або поглиблювали. її там П. Дячан, О. Огоновсь­кий, О. Калужняцький, 3. Кузеля, І. Панькевич, І. Франко, О. Колесса, І. Свєнціцький).

Основні твори австро-угорського періоду мовознавчої україністи­ки:

• «Студії в галузі руської мови» О. Огоновського (1880, нім. мовою),

• «Малоруско-німецкий словар» Є. Желехівського з доопрацюван­ням С. Недільського (1886),

• «Граматика русь­кої (української) мови» С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера (1913, нім. мовою)^[1].

Після розпаду Австро-Угорщини (1918) і пов'я­заного з цим виїзду професорів та студентів до нових незалежних слов'янських держав Відень ут­ратив своє значення як центр підготовки західноукраїнської інтелігенції та українознавчих досліджень, що призвело до занепаду україністики в Ав­стрії. 1921 українська еміграція у Відні заснувала Український вільний університет, але цього ж року його було пе­реведено в Прагу.

Протягом 20—80-х рр. 20 ст. публікації з мовознавчої україністики з'являлися в Австрії нерегу­лярно. Тільки після відновлення незалежності України (1991) в Австрії зріс інтерес до української мови й культури, особливо у Віденському іЗальцбурзькому університетах, а також в Австрійському інституті досліджень Східної і Південно-Східної Європи (Відень)^[2].

Від початку 1990-х рр. австрійські славісти опублікували низку праць з пи­тань нормалізації української літературної мови (Г. Бідер), мовної політики й мовної ситуації (Г. Бідер, Г. Бургер, Ю. Бестере-Дільгер), церковнослов'янсько-української диглосії (М. Мозер), історії української філології (К. Штурм-Шнабль), а також західнополіських українсько-біло­руських межових говорів і західнополіської літературної мікромови в Білорусі (Г. Бідер)^[3][4].

[ред.]Аргентина

[ред.]Білорусь

[ред.]Болгарія

[ред.]Бразилія

[ред.]Велика Британія

Україністика у Великій Британії була запо­чаткована ще В. Р. Морфіллом. Уперше про українську мову як окрему лінгвістичну систему він писав у статті «Російська мова та її діалекти» (1876). В. Р. Морфілл впровадив українознавчі матеріали до енциклопедичних видань Великобританії. Найповнішу характеристику української мови з боку фонетично­го, морфологічного і синтаксичного він дав у нарисі «Слов'янські мови» («Британська Ен­циклопедія», 9-е вид., 1887, т. 22).

У 1-й пол. 20 ст. україністика у Великобританії майже не розвивалася. Найвагомішими здобутками середини 20 століття стали праці В. К. Метьюза і В. Свободи. Славіст В. К. Метьюз приділив значну увагу українській мові в монографії «Мови СРСР» (1951), присвятив їй статті «Відміни іменників в українській мові» (1949), «Деякі спостереження щодо української мови» (1955), «Фонеми укра­їнської мови» (1957). Ґрунтовним аналізом вирізняються його статті «Вимова ятя в давньоруській мові» (1950), «Східнослов'янські фонеми 10 ст. у світлі візантійських джерел» (1957). Відомий україніст В. Свобода досліджував в основному давню українську лексикографію («Слов'янська час­тина Oxford Heptaglot Lexicon: Українсько-латинський словник першої половини 17 ст.», 1956), білорусько-українські («Дещо з особливостей бі­лоруської дієслівної лексики та її зв'язків з українською», 1971) та їдиш-українські мовні контак­ти («Український компонент у слов'янізмах словникового складу їдиш», 1980), художнє мов­лення Олеся Гончара (ст. „Лінгвістичні нововведен­ня і живе мовлення в «Соборі» Олеся Гончара: іменники і прикметники“, 1983). В. Свобода писав про українську літературу та окремих українських письменни­ків до англомовних енциклопедичних видань, вів (з 1962 до 1992) відділ україніки в бібліографічній се­рії «Праці року, присвячені дослідженню су­часних мов».

Українську мову з погляду соціолінгві­стики розглядають М. Добрянський, М. Єнкала. З 1955 в Інституті слов'янських і східноєвропейських студій Лондонського університету впроваджено факультативне вивчен­ня української мови, а з1970 її викладають тут як другий фаховий предмет для деяких славістів^[5], з 1991 — як окрему навчальну дисципліну. 1991 в Лон­доні засновано Асоціацію україністів Великобрита­нії (голова — М. Добрянський).

У країні є українське видавництво (Лондон), українські книжково-сувенірні крамниці й бібліотеки (в Лондоні, Манчестері та інших міс­тах). Бібліотека Інституту слов'янських і східноєвропейських студій (заснована 1915) Лондонського університету має значний український фонд (бл. 6 000 одиниць). Більшість книжок закуплено або одержано в дарунок (від НАН України) у післявоєнні роки. Серед них — чи­мало підручників української мови (зокрема для анг­ломовних користувачів), праці таких видатних українських філологів, як Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький, Іван Огієнко, Ю. Шевельов, Л. Булаховський, Ю. Жлуктенко, П. Плющ, Ф. Жилко. Сюди надходять 50 періодичних видань. Українські книж­ки, зокрема з лінгвістики, є і в Тейлорівському інституті Оксфордського університету, передусім у фонді В. Р. Морфілла, а також у Бодлеанській бібліотеці та бібліотеці Ко­леджу св. Антонія в Оксфорді^[6].

[ред.]Грузія

[ред.]Італія

[ред.]Казахстан

[ред.]Канада

[ред.]Молдова

[ред.]Німеччина

[ред.]Польща

[ред.]Португалія

[ред.]Російська Федерація

Слід зазначити, що у колах, близьких до україномовних національно-культурних автономій Російської Федерації прийнято іменування україніка (рос. украиника). Наприклад, відділ україніки Української бібліотеки в Москві.

З перших днів свого існування російська україністика розвивалася в кількох напрямах. Частина української діаспори у Російській Федерації розробляла мовну проблематику, проблематику української історії і культури. Члени цієї корпорації виходили з принципу непорушності державного суверенітету України. Інші члени української діаспори РФ дотримувалася думки, що краще майбутнє України обумовлене максимально тісною інтеграцією з Російською Федерацією і іншими державами, що виникли на пострадянському просторі. В період становлення російської україністики значний вплив на її проблематику робили такі наукові і політичні центри, як Інститут діаспори і інтеграції (Інститут країн СНД), відділ України Російського інституту стратегічних досліджень, Фонд «Політика», Інститут країн Європи, Комітет у справах СНД Державної Думи РФ і ін.

У даний час періодичні й систематичні дослідження в області україністики проводяться в Інституті російського зарубіжжя, в МГУ ім. М. В. Ломоносова, Фонді ефективної політики, Інституті економіки РАН, ряду інших наукових, освітніх і дослідницьких установ. Російська україністика — порівняно молода галузь знання. У її формуванні беруть участь не тільки учені, але й суспільно-політичні діячі, журналістський корпус, російська й українська інтелігенція.

[ред.]Румунія

[ред.]Сербія

[ред.]Словаччина

[ред.]США

[ред.]Туреччина

[ред.]Угорщина

[ред.]Франція

Вивчення і до­слідження української мови у Франції починається у 20 ст. Протягом 1904—1906 відомий лінгвіст Л. Леже читав курс української мови і літератури в Колеж де Франс (Париж). Державне відродження України в період УНРсприяло пожвавленню інтересу француцьких мовознавців до української мови. 1920 Л. Леже в праці «Історія Австро-Угорщини від початку до 1918 року» зазначав, що, яким би не було завершення подій, «українцям вдасться посіс­ти певне становище в світі». А. Мейє, іноземний член НАН України з 1924, в працях «Вступ до по­рівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Спільнослов'янська мова» (1924) та ін. торкається проблем історії української мови. А. Мазон, член НТШ з 1927, в заснованому ним «Жу­рналі славістичних досліджень» (1921—1924) вів бібліографію україністики і вмістив ряд статей про українських вчених, у тому числі мовознавців (М. Сумцова, Л. Булаховського та ін.). А. Мартель у праці «Польська мова в русинських країнах, в Укра­їні та Білорусі» (вид. 1938) дав загальну характерис­тику української літературної мови 16—17 ст.

У наш час дослідження з україністики здійс­нюють науковці Національного інституту східних мов і цивіліза­цій (Париж), де одне з відділень готує (від 1939) фахівців з української мови й культури (навчання — З роки), а з 1972 — в університетах Парижа і Бордо. З україністами цих закладів постійно співпра­цює НТШ в Європі (м. Сарсель під Парижем). У виданій тут «Енциклопедії українознавства» у 2 томах (т. 1 — тематичний, ч. 1—3, Мюнхен— Н.-Й., 1949-52; т. 2 — словниковий, ч. 1-11, Париж—Н.-Й., 1955—95) міститься розділ «Мова» (т. 1,ч. 1), а також численні статті про українську мову (т. 2, ч. 1—11).

Паризький інститут слов'янознав­ства з 1921 видає журнал «Revue des études sla­ves», де в розділі україністики публікуються огляди мовознавчих праць в Україні та статті з окремих питань української мови (А. Жуковський, Е. Круба, Б. Струмінський, Б. Унбегаун, Ю. Шевельов, M. Шеррер та ін.). Франц. мовою опубл. пра­ці: «Українські читання» І. Борщака (1946), «Українські думи» М. Шеррер (1947), «Осно­ви української граматики» П. Наум'яка, «Роз­мовна українська мова» Г. Панчука, посібник «Говорімо українською. Мова і культура» В. Коптілова (1995).

Серед багатьох асоціацій, що пі­сля відновлення державної незалежності України були створені у Франції з метою налагодження француцько-українських зв'язків, однією з найдіяльніших є Французька асоціація за розвиток україно­знавства (з 1993), яка спрямовує зусилля на впровадження україномовних передач на французькому радіо, сприяє розширенню викладання української мови у французьких вищих навчальних закладах і включен­ню її як однієї з навчальних дисциплін до програми французьких середніх шкіл. Асоціація видає «Бюле­тень»^[7] (тричі на рік).^[8][9]

[ред.]Хорватія

[ред.]Чехія

[ред.]Українознавство та засоби мосової інформації і комунікації

[ред.]Українознавство і преса

[ред.]Українознавство і радіо

[ред.]Українознавство і телебачення

[ред.]Українознавство і веб-ресурси

Українознавство і Вікіпедія

Нині Вікіпедія є найбільшим у світі зосередженням знань про Україну, українців, українство, українське і в цьому сенсі не має конкурентів. Вікіпедія є найбагатомовнішим зібранням українознавчих знань, що твориться в багатьох країнах користувачами з різним рівнем компетентності. Започаткування Вікіпедії українською мовою відкрило нову еру української енциклопедистики і її українознавчого складника зокрема.

Енциклопедія українознавства стала однією з основ української Вікіпедії, яка одразу мала не лише українську форму (мову інформації), але й зміст. У ній представлено знання про українську національну сутність, показано українську національну самобутність, проявляється українське національне єство. Глибина і всебічність розкриття багатьох категорій, що стосуються українознавства, ще не задовольняють фахівців, проте для пересічного користувача якість українознавчих статей можна вважати задовільною.

Знання про Україну представлено у Вікіпедії (на кінець літа 2011 р.) вужче і поверховіше, ніж про Німеччину, Францію, Італію, Велику Британію, Іспанію, Нідерланди, Росію, Китай, Індію, Австралію, але ширше і глибше, ніж про Албанію, Білорусь, Македонію, Чорногорію. Загалом українознавчі знання представлено на рівні багатьох інших європейських націй, розташованих географічно між провідними країнами Західної Європи та євразійськими Росією й Туреччиною (Болгарія, Фінляндія, Словаччина, Хорватія, Чехія, Румунія, Угорщина, Польща, Греція, Австрія тощо). Перебування України у середині зазначеної групи країн не відповідає потенціалу енциклопедичного українознавства світового українства (одному з найвищих серед націй зазначеної групи), але узгоджується з рівнями інформатизації українського суспільства та людського розвитку (сьогодні одним з найнижчих у цій групі).

Головним входом на українознавчу складову сегмента українською мовою є портал "Україна", що містить категорію "Україна" з великою кількістю підкатегорій. З-поміж усіх порталів української Вікіпедії приблизно третину становлять (на початок травня 2011 р.) такі, що містять переважно знання про Україну й українців. Серед представлених в українському сегменті українознавчих категорій найбільшу питому вагу за обсягом становлять такі: "Персоналії", "Україна", "Українська культура", "Історія України", "Географія України".

Українознава інформація за межами української Вікіпедії зосереджена переважно в категоріях порталів тематичного розділу "Географія". 12 мовних сегментів Вікіпедії (влітку 2011 р.) мали портал "Україна" (англійською, іспанською, французькою, російською, німецькою, польською, шведською, каталонською, українською, литовською, білоруською, грузинською).

Стаття "Україна" на початку серпня 2011 р. була представлена 199 мовами (й діалектами) з усіх 281, що мали на той час власний сегмент у Вікіпедії. Тобто 70 % мовних сегментів Вікіпедії містили цю українознавчу статтю принаймні у започаткованому стані. Серед обов'язкових для всіх мовних сегментів Вікіпедії статей є лише одна українознавча — "Україна". Лише у 5 мовних сегментах стаття "Україна" відзначена (на середину літа 2011 р.) за якісним критерієм як добра (у двох), та обрана (у трьох). Стаття "Україна є однією з найпопулярніших енциклопедичних статей у сегменті Вікіпедії українською мовою , а в багатьох інших вона входить до першої тисячі найпопулярніших сторінок. У Вікіпедії російською мовою стаття "Україна" за популярністю в 2010 р. була на 30-й позиції, німецькою - 662-й, англійською - 753-й.

Слово "Україна" і похідні від нього вживаються у різних мовних сегментах з різною частотою, що характеризує їх наповненість знаннями про Україну й українців. Найбільшу кількість сторінок, де вжито слово "Україна", мали сегменти такими мовами (на початок липня 2011 р.): російською (59048), англійською (36950), німецькою (15059), українською (13131), французькою (7135), іспанською (6847), італійською (6695), японською (5019), польською (4454), румунською (2960)^[10].

Українська Вікіпедія містить широкий спектр українознавчих знань, вирізняється з-поміж інших складною розгалуженою структурою українознавчого складника, глибиною висвітлення українознавчих тем, великою питомою вагою українознавчих знань.

Знання про минуле України й українства широко представлені в українському сегменті Вікіпедії багатьма категоріями і статтями. Історичні українознавчі знання становлять вагому частку всіх вікіпедичних знань українською мовою і мають великий попит у користувачів. 18 листопада 2011 р. історія (в усіх сенсах цього слова) згадувалася в текстах і назвах 43399 статей (що становило 13,27 % від загальної кількості статей), а історія України - 12274 статей (3,75 %). Певні складники історично-українознавчого вмісту української Вікіпедії кількіснео окреслювалися так: історії української культури стосувалося (щонайменше згадкою) 1757 статей, історії української мови - 1090, історії української літератури - 870, історії української діаспори - 183. На гострі дискусійні теми у статтях з історії України представлено різні погляди й оцінки подій.

Надалі очікується суттєве тематичне розширення та поглиблення українознавчого вмісту насамперед українськомовного складника Вікіпедії, поява вікі-порталів "Україна" та статті "Україна" у тих мовних сегментах, де їх ще немає, збільшення питомої ваги українознавців-науковців серед активних користувачів Вікіпедії.

[ред.]Важливі українознавчі друковані праці

[ред.]Українознавчі енциклопедії

Докладніше див. у статтях: Енциклопедія українознавства; Енциклопедія сучасної України; Енциклопедія історії України;Енциклопедія української діаспори; Енциклопедія народного господарства Української РСР.

[ред.]Українознавчі довідники

[ред.]Українознавчі словники

[ред.]Українознавчі монографічні праці

[ред.]Наукові періодичні видання за спеціальністю "українознавство"

Докладніше див. у статті Українознавство (журнал); Збірник наукових праць НДІУ.

Українознавство як засіб формування історичної свідомості молоді

Однією з пріоритетних функцій українознавства є формування всебічно розвиненої особистості, вироблення у молоді наукового, національно-державницького світогляду, почуття українського патріотизму, прищеплення любові до України, утвердження етнічної і громадянської ідентичності українців. Важливе місце у цьому складному і багатогранному процесі займає історична пам’ять, на якій ґрунтується більш-менш однакове суспільне розуміння не тільки своєї минувшини, але й спільність поглядів на майбутнє та усвідомлення історичної місії сучасного українства як продовжувача традицій попередніх поколінь. Як зазначав Іван Павло ІІ, «нації, як і окремі індивіди, обдаровані історичною пам’яттю історії націй, об’єктивовані й зафіксовані письмово, є одним із найважливіших елементів культури – елементом, який є вирішальним для ідентичності нації у вимірах часу» [1, 83].   Ключова роль у закладанні та утвердженні підвалин ідентичності відводиться історичній свідомості як «цементному розчину», здатному об’єднати, сконсолідувати суспільство. Формування історичної свідомості – складний і багатоплановий процес, який починається від народження людини і триває впродовж усього її життя, а в умовах глобалізації та інформаційного суспільства набуває особливої актуальності, гостроти та специфіки.  Основу історичної свідомості складають система знань з історії, які передаються від покоління до покоління, сукупність наукових поглядів на історичний процес, події і явища минулого та сучасності. Розвиваючи думку «батька історії» Геродота про історію як учительку життя (magіstra vitae) i засіб свого самопізнання, найвидатніший український історик і глава Української Народної Республіки М.Грушевський ще в 1917 р. у статті «Історія і її соціяльно-виховуюче значення», опублікованій у газеті «Нова Рада», зазначав, що в епіцентрі історичного виховання має бути «культ рідної традиції, рідної сторони, культ моральних вартостей, культ предків» [2, 123–124] . Актуальність формування історичної свідомості української молоді, а відтак і наукового осмислення шляхів його досягнення не підлягає сумніву, вона зумовлюється низкою чинників. Сьогодні проблеми історичної свідомості, як ніколи раніше, постали надзвичайно рельєфно, оскільки українське суспільство перебуває на етапі масштабної трансформації, а маніпуляції навколо історії та історичної пам’яті активно використовуються в арсеналі зовнішніх і внутрішніх сил для створення реальних загроз збереженню державної незалежності України, її соборності, неподільності і цілісності. Це потребує ясного усвідомлення кожним українцем, яким тернистим був шлях до національного визволення, незалежності України, якою дорогою ціною далося відновлення самостійності держави. Відсіч будь-яким спекуляціям щодо легітимності нашої державності, її території, окремішності українського етносу неможливо дати без опори на глибокі знання правдивої історії, без врахування її повчальних уроків. Як підкреслив Президент України В.Ющенко у виступі на відкритті історико-архітектурного заповідника «Чигирин», з історичної пам’яті, з власної історії починається національна ідея, яка спроможна об’єднати і сконсолідувати націю, а безпам’ятство веде до розмивання нації, до перетворення її у звичайне населення [3]. Проте нині мало не кожна політична партія, виборчий блок, претендент на пост президента намагаються нав’язати своє, часто далеке від істини, бачення історії, використовують її як об’єкт політичних спекуляцій, передвиборних маніпуляцій, що й підштовхує до розколу і протистояння суспільства. Ось чому методологічне, теоретичне і науково-дидактичне осмислення сутності історичної свідомості, удосконалення шляхів, форм, методів та засобів її формування належать до винятково актуальних проблем теорії і практики українознавства як науки і навчальної дисципліни.   Мета пропонованої статті полягає в тому, щоб з урахуванням праць попередників [4] і нагромадженого науково-педагогічного досвіду чіткіше з’ясувати сутність поняття «історична свідомість», розкрити місце і роль українознавства в системному підході до її формування в умовах активізації антиукраїнських акцій, спрямованих на руйнацію державності України та нівелювання духовних цінностей українського народу.  Як професійний історик, учитель і...