Антропологія пізнання, або етнометодологія

Початок антропології пізнання, або етнометодології (принагідно зазначимо, що ту галузь знання, яку в колишній радянській літературі позначають як етнографію, в англомовних і раїнах називають антропологією), як відносно самостійної дисципліни в царині загальної соціології та соціології науки зокрема пов'язують з виходом у 1967 p. книги Г.Гарфінкеля "Дослідження з етнометодології»¹⁴. У цій книзі професор Каліфорнійського університету здійснив спробу генералізувати методи етнографії, які застосовуються для дослідження примітивних культур, і, виходячи з цього, здійснив аналіз сучасних когнітивних і комунікативних форм соціального життя. Цей і наліз, окрім емпіричних методів етнографії, ґрунтується на феноменологічній соціології, у першу чергу на феноменології Шюца, і спрямований проти традиційної, позитивістської соціології.

Критичні стріли етнометодологів спрямовані головним чином проти позитивістського протиставлення суб'єкта і об'єкта пізнання. Головна увага приділяється комунікації між людьми не більш істотній і фундаментальній характеристиці пізнавального процесу порівняно з вербальними, логічними струк-

¹⁴ Garfmkel H. Studies in erthnomethodology. - Englwood, 1967.

69

турами пізнання, адже існує й феномен неявного, фонового знання (який пізніше детально проаналізував британський учений М.Поляні), деякі неявні, утаємничені смисли, які приймаються учасниками комунікації і які об'єднують людей у певне співтовариство.

Отже, царина антропології пізнання - це конкретні методики інтерпретації неусвідомлених, неявних, нерефлексивних способів комунікації між людьми, які, як ми змогли бачити на прикладі аналізу антропологічної лінгвістики, досить часто зводяться до дослідження мови повсякденного вжитку. Такий підхід спирається на деякі онтологічні припущення, серед яких дослідники етнометодології відзначають такі: по-перше, ототожнення соціальної взаємодії з мовленнєвою комунікацією, по-друге, ототожнення соціологічного дослідження з тлумаченням дії і мови іншої людини, по-третє, розмежування в інтерпретації двох рівнів - розуміння і розмови, по-четверте, ототожнення структурної організації з синтаксисом буденної мови. Вочевидь антропологія пізнання ґрунтується на прагненні зрозуміти процес комунікації через конкретні процедури обміну значеннями, що є спробою надати універсального статусу антропологічним методам вивчення інших культур ¹⁵.

На думку Г.Гарфінкеля, центральною темою етнометодології є раціональний опис практичних дій як поточної практичної реалізації. Ця тема, на його думку, розкривається через дослідження трьох взаємопов'язаних сюжетів: 1) «невиконання» програмного розмежування об'єктивних (вільних від контексту) та індексних (контекстне зумовлених) висловлювань, а також заміну останніх першими; 2) «незацікавлену» (у сенсі Р.Мертона) сутнісну рефлективність опису практичної дії; 3) аналіз практичної дії в контексті практичної реалізації.

Якщо абстрагуватися від досить-таки туманного викладу основних ідей етнометодології її фундатором, то суть справи зводиться ось до чого.

¹⁰ Современная западная социология науки: Критический анализ. - М., 1988. - С. 211.

70

Існують певні спільноти людей, у тому числі й наукові колективи, члени яких зобов'язані знати контексти своєї діяльності. Учасники співтовариства знають, вимагають, враховують і використовують подібні знання для того, щоб співвідносити свою діяльність з конкретними практичними цілями, поставленими перед тією чи іншою спільнотою. У конкретній ситуації взаємодії учасників комунікації така їхня поведінка є сама собою зрозумілою, непроблематичною і буденною. Проте для професійних соціологів трансформація комунікації між членами конкретного колективу в предмет практичного соціологічного осмислення неминуче потребує, щоб вони тлумачили раціональні властивості практичних дій як «антропологічне чужі».

Звідси випливають дві взаємопов'язані проблеми. Перша полягає в тому, яким чином буденна, рутинна, індексна діяльність члена того чи іншого колективу стає зрозумілою в «іншому новому випадку», тобто яким чином вона реалізує свій сенс І для інших, набуваючи при цьому об'єктивного статусу. І друга, обернена проблема: яким чином «об'єктивні» висловлювання прив'язати до того чи іншого контексту, адже в цьому випадку не існує поняття контексту взагалі, і водночас будь-яке без винятку використання «контексту» само по собі буде ідексним ^1а.

На думку Г.Гарфінкеля, наукове знання, зокрема знання соціологічне, є об'єктивацією індексних висловлювань, тобто вонор є похідним від буденного досвіду. Відзначимо, що, на думку американського професора, об'єктивація загальних значень віддається вже на рівні повсякденного життя, тобто наука виявляється «другою похідною» від об'єктивації на рівні масової свідомості. І навпаки. Завдяки цій метарефлексії наукове знання, у свою чергу, редукується до значень дорефлексивного буденного досвіду.

При цьому варто мати на увазі, що для етнометодолога соціальна реальність не має об'єктивних характеристик. Вона набуває їх у ході мовленнєвої комунікації, виражаючи їх у категоріях, які й приписуються реальності. Конструювання соціаль-

¹⁶ Garfmkel H. Studies in erthnomethodology. - С. 1-11.

71

ної реальності, рефлексивність соціально-культурних феноменів у ході цієї конструктивістської діяльності є чи не визначальною прикметною особливістю етнометодології. Саме ця риса етнометодології дала поштовх для зародження таких сучасних версій соціології, як когнітивна соціологія, інтерпретивна соціологія, конструктивістська соціологія тощо.

Але про це трохи згодом, а зараз наголосимо на тому, що з погляду антропологів пізнання, реальність, з якою має справу наука, - це світ смислів і значень. Вона лише має позірність об'єктивного, незалежного від дослідника існування. Сконструйована (=об'єктивна) реальність - це мозаїчне полотно унікальних ситуацій, значення яких релятивні, контекстуальне зумовлені як біографічними особливостями учасників комунікації, так і фоновими експектаціями та консенсусом між ними. Іншими словами, об'єктивна реальність - це продукт інтерпретаційної діяльності людей, у якій широко використовується як буденний, так і спеціалізований досвід.

Саме витлумачення наукового знання як певної організації інтерсуб'єктивних значень, напрацьованих і прийнятих членами наукового співтовариства, дає можливість антропології пізнання претендувати на статус загальної методології. Увага акцентується не на істинності тих чи інших висловлювань і тим паче не в її кореспондентському сенсі як відповідності об'єктивній реальності, а саме на досягненні консенсусу між членами групи стосовно реальності.

Цю тезу було піддано критиці, зокрема відомим англійським соціологом Е.Гідденсом, саме за антропоцентричність, за абсолютизацію конструктивістської ролі суб'єкта пізнання. Свого часу представники марксистської філософії звинуватили Гарфінкеля в суб'єктивному ідеалізмі, соліпсизмі.

Проте, мабуть, варто погодитися з І.Кантом, що світ є такий, як ми його знаємо; поза нашими знаннями світ є річ у собі. А знаємо ми світ лише завдяки нашій діяльності з його перетворення і конструювання, тобто в деякому сенсі світ насправді такий, яким ми його створюємо (порівняй з антропним принципом). Проте оскільки людина не є гносеологічним робінзоном, то постає питання, яким чином і наскільки знання окремої людини і

72

наукового колективу можуть претендувати на статус аподиктичності, себто всезагальності та необхідності. Саме цим питанням, а більш конкретно тим, яким чином досягається консенсус між членами наукового співтовариства, і переймаються представники етнометодології.

Так, Ч.Роджерс вважає, що «об'єктивність» знання прирівнюється до його відповідності нормативним базовим судженням наукового співтовариства. П.Мак-Х'ю і А.Сікурел ототожнювали перевірку знання на істинність з дотриманням низки норм і правил для «нормалізації» досвіду.

Окрім методик прийняття результатів наукового знання, існують емпіричні етнометодологічні дослідження, присвячені спростуванню знання. Так, наприклад, Г.Коллінз і Т.Пінч переконливо показали, що наукове співтовариство відторгнуло парапсихологію, виходячи насамперед з соціальних міркувань і використовувало для цього не наукові, а власне соціальні засоби, як-от: відмова друкувати статті парапсихологів у наукових часописах, звинувачування парапсихологів у підтасуванні фактів тощо.

На відміну від раціональної реконструкції науки, етнометодологи особливу увагу звертають на герменевтичну інтерпретацію розвитку наукового знання, вплетеного в соціально-культурний контекст. Завдяки цьому в їхнє поле зору потрапляють антропоморфні проекції пізнання. Для їх експлікації антропологія пізнання звертається до з'ясування ролі мови повсякденного вжитку, метафор, гумору вчених, інших царин наукового пізнання, від розгляду яких раніше абстрагувалися на тій підставі, що вони є нераціональними і дорефлексивними.

Ідеї фундатора етнометодології були розвинені відомим американським соціологом К.Кнорр-Цетіною, у працях якої найбільш рельєфно окреслені можливості і перспективи розпитку антропології пізнання. Головна увага зосереджується на соціальних умовах отримання наукового знання в межах мікросоціології наукового колективу. Ґрунтуючись на численних польових дослідженнях, вона робить акцент на вивченні генезиису і трансформації об'єктів пізнання у процесі діяльності конкретного наукового колективу. У її поле зору насамперед

73

потрапляють пояснення і розуміння механізмів формування консенсусу, досягнення якого, з одного боку, є специфічною формою соціальної детермінації наукового пізнання, а з другого - завдяки йому формується база суджень, яким приписується об'єктивно істинний статус. Саме розуміння наукової реальності як певного артефакту, як конструкта, що формується у процесі наукової діяльності, є найважливішою прикметною особливістю конструктивістської концепції науки. Такий підхід, на думку К.Кнорр-Цетіни, відкриває можливість зрозуміти, «як об'єкти виробляються у лабораторії» і як ті чи інші твердження вчених отримують статус «природних фактів». «Дайте мені лабораторію, і я переверну світ» - ось головне гасло етнометодолога.

Зрозуміло, що при такому підході об'єкт пізнання є лише функцією практичної діяльності того чи іншого наукового колективу, що постійно трансформується, і завдяки цій діяльності і формується «артефактичний» світ. Світ пізнаваний, тотожний світу, сконструйованому науковим товариством.

Зазначимо, що нині первісний радикалізм і навіть екстремізм етнометодології поступово змінюється усвідомленням деяких її вад, з'являються більш рафіновані і виважені версії антропології пізнання. Подібні зміни помітні і в концепції Кнорр-Цетіни. Не випадково вона вводить поняття «трансепістемічні арени дослідження», тобто компоненти наукового дослідження, які виходять за межі діяльності конкретного наукового співтовариства ^п. Дані компоненти є також соціальне сконструйованими, але не в актуальній діяльності конкретної групи учених, вони зберігаються в соціальній пам'яті людства, тобто задані діяльністю попередніх поколінь вчених і суспільства в цілому. Завдяки введенню в науковий обіг цих компонентів етнометодологи змушені фіксувати не лише варіабельні, а й інваріантні параметри діяльності вчених.

Knorr Cetma K. Scientific communities or transepistimic arenas of research? // Soc. Stud. Sci. - 1982. - Vol. 12. - N. 2. - C. 101-130.

74

Радикалізм засновників етнометодології не є прийнятним і для І.Елкани. У його варіанті антропології пізнання наука вилумачується як культурна система. На думку І.Елкани, теорія розвитку наукового знання має перейматися аналізом трьох важливих чинників: корпус знання, соціальне детерміновані образи знання та ідеологія наукового співтовариства. Головним серед них є поняття «образ знання», який включає в себе джерело піання, форми легітимації знання, аудиторію, на яку спрямоване знання, різні рівні свідомості, ставлення до норм і цінностей ікання. Ці досить різнорідні компоненти забезпечують певну наступність у розвитку знання, допомагають уникнути крайнього релятивізму, оскільки культура зумовлює не зміст знання, а лише його образи. Незважаючи на те, що цінності, стандарти і норми наукового пізнання не є універсальними, а релятивні конкретному науковому товариству, І.Елкана все ж змушений виріити, що існує найбільш раціональна система цінностей, яка їй домінує в тій чи іншій культурі18.

На ґрунті етнометодології було започатковано серію конкретно-емпіричних досліджень, так званих case-studies, які, у свою чергу, зміцнили теоретичні підвалини антропології пізнання. Найбільш відомі ситуативні дослідження в цьому руслі виконали французький антрополог Б.Латур і англійський соціолог С.Уолгар¹⁹, а також британські соціологи Дж.Гілберт і М.Мелкі..

Досліджуючи життєдіяльність однієї з лабораторій Інститу біологічних досліджень у Каліфорнії, Латур і Болгар на основі методики «включеного спостереження» запротоколювали кожен крок досліджень учених цієї лабораторії. Ці «польові заміри» було доповнено аналізом наукових публікацій та інтерв'ю і ученими.

На ґрунті подібного case-study було показано, що в ході внукових дискусій вчені все більше реальності приписують об'єк-

¹⁸ Elkana Y. Of cunning reason // Trans. N/Y. Sci. Ser. 2. - 1980. -M 39. - C. 32-42.

¹⁹ Lautor B., Woolgar S. Laboratory life: The social construction of iriitific facts. - Beverly Hills, L., 1979.

75

ту і все менше - висловлюванням про цей об'єкт. Іншими словами, у результаті досягнення консенсусу між ученими їхні судження перетворюються в об'єктивний факт. Причому варто зазначити, що консенсус досягається не тільки і не стільки за рахунок логічних, раціональних аргументів, а радше в ході невербальної комунікації вчених співтовариства. Отже, «наукова активність -це не активність стосовно природи, це конструювання реальності, що протікає в гострих суперечках»²⁰. Саме ці суперечки, різні точки зору вчених знаходяться у фокусі ситуативних досліджень.

Аналізуючи літературу, присвячену відкриттю пульсарів, Болгар виявив значні розбіжності між різними версіями цього відкриття, які стосувалися не лише його суті, а й навіть хронології. Зокрема в шести публікаціях лауреата Нобелівської премії Е.Х'юїша, який отримав звання лауреата саме за це відкриття, пропонуються різні версії і називаються різні дати відкриття пульсарів.

На думку Волгара, зосереджуючи увагу на відмінностях між різними версіями та інтерпретаціями одних і тих самих подій і фактів, ми зможемо не лише оцінити їх обґрунтованість, виявити можливі джерела неточності або викривлення, а й, що набагато важливіше, отримати нові можливості дослідження розвитку тих чи інших ідей.

Ці нові можливості були сповна реалізовані в дискурсаналізі Дж.Гілберта і М.Мелкі. В основі цього методу, який використовується не лише в соціології, а й, як ми вже мали змогу переконатися, і у лінгвістиці, лежить вивчення висловлювань (письмових або усних) людей стосовно тих чи інших подій. Британські соціологи розмежовують дві традиції дискурс-аналізу - «континентальну», яка започаткована працями М.Фуко, і специфічну для британської соціолінгвістики з її особливою увагою до варіацій у використанні мови.

Гілберт і Мелкі вважають, що в різних контекстах учені по-різному тлумачать свої дії, дії своїх колег, а також результати цих дій. На їхню думку, науковий світ, як «скринька Пандори»,

²⁰ Lautor В., Woolgar S. Laboratory life: The social construction of scientific facts.

76

містить суперечливі і взаємонесумірні версії, які постійно конструюються і реконструюються різними інтерпретаціями. Тому найбільш адекватне уявлення про цей світ можливо отримати на основі дискурс-аналізу.

Діяльність учених насамперед буде розрізнятися у двох контекстах дискурс-аналізу, а саме: формальному, або емпіричному (наукові статті та монографії), і «континджентному» (англ. contingent - випадковий, залежний від обставин), який включає в себе приватні розмови, інтерв'ю з ученими, створення різного роду професійних спілок, «полювання» за ґрантами тощо. Розвиток науки зумовлений головним чином не раціональними аргументами формального контексту, а випадковим збігом соціальних обставин на континджентному рівні. Раціональність встановлюється post-festum.

Так звана стандартна концепція науки ґрунтується наемпіричному (формальному) репертуарі; радикальна концепція науки бере до уваги передусім континджентні версії вчених.

Детальне вивчення континджентного контексту діяльності вчених - це, безумовно, заслуга представників дискурс-аналізу. Проте вони схильні абсолютизувати цю сторону діяльності вчених.

У цілому, характеризуючи антропологію науки як напрямок соціологічної теорії, потрібно зазначити, що, безумовно, етнометодологія фіксує і вивчає реальний пласт наукової діяльності, а самі- діяльність конкретного наукового колективу і конкретного вче-іцно. Подібний мікросоціологічний підхід, на думку його криги ісів, веде до крайнього релятивізму. З такою критикою можна погодитися лише стосовно найбільш радикальних версій антропології науки, у яких заперечується принципова можливість інших образів знання. Що стосується самої можливості вивчення діяльності вчених у межах конкретної лабораторії, то доцільність та •гктивність подібного дослідження не викликає сумніву. Ніхто, наприклад, не стане заперечувати творчі потенції мікроекономіки лише на тій підставі, що існує макроекономіка. І тому етнометодологічний погляд на науку, діалог з представниками інших методологічних концепцій відкривають нові горизонти вивчення тако-складного і неоднозначного феномена, як наука.

77

Досліджуючи проблему соціально-культурної детермінації науки, ми свого часу звертали увагу на існування різних рівнів подібної детермінації: зумовленість пізнання всією суспільно-історичною практикою, безпосередня і опосередкована детермінація цілей наукової діяльності в контексті наукового пізнання, вписаність пізнання в соціально-культурне середовище і наявність соціокультурних параметрів у категоріальному апараті мислення, філософія і світогляд як безособова і особова форми соціальної детермінації пізнання, комунікативність пізнавального процесу, особливості пізнавальної діяльності в аспекті універсальних характеристик наукової праці тощо²¹.

Очевидно, що аналіз антропологічних вимірів пізнання не вичерпується дослідженнями етнометодології і антропологічних чинників розвитку конкретних наукових дисциплін. Ці виміри теж мають досить складну, багаторівневу структуру, яка потребує свого спеціального дослідження.

²¹ Загороднюк В.П Целеполагание в практике, культуро, позна-нии. - К., 1991. - С. 50-61.

78