Філософська антропологія в контексті сучасної епохи / Булатов М.О., Загороднюк В.П., Малеев К.С., Солонько Л.А. -К.: «Стилос», 2001. - 245 с.

ББК87 Ф56

Редактор М.О.Булатов

Булатов М.0., Загороднюк В.П., Малеєв К.С., Солонько Л.А. Філософська антропологія в контексті сучасної епохи. -К.: «Стилос», 2001. - 245 с.

ISBN 966-8009-03-7

В даному дослідженні автори викладають концепцію, що пов'язує ряд проблем філософської антропології і дає їм певне розв'язання. Основними з них є такі: систематика антропології та основні її види в сучасній ситуації; феноменологія влади; антропологічний зміст розсуду і розуму (паралелі між класикою і сучасністю); історичні тенденції співвідношення метафізики та антропології, буття як головне поняття їх сучасного змісту; антропологічні виміри науки; апофатична, або негативна, антропологія.

Книга розрахована на фахівців в галузі філософії, студентів гуманітарних вузів.

ББК87

© «Стилос», видання, 2001. © Ю.Бородай, обкладинка, 2001.

ISBN 966-8009-03-7

Вступ: загальні риси концепції

Кожна значна епоха, котра характеризується певними загальними особливостями, має і свою антропологію як спосіб розуміння людини, і свою антропологічну історію як об'єктивну реальність. Бо об'єктивними є не лише виробничі сили та відносини, а й людина, яка їх породжує і в матеріальному, і в духовному плані. З цієї точки зору повинна була б існувати історія людини - не тільки як біологічної істоти, а також і як істоти, яка творить, культивує себе в процесі перетворення природи. Така історія частково існує, вона наявна в дослідженнях про походження людини, її становлення. Проте коли вона склалася, сформувалася, антропологічний аналіз поступився місцем соціально-політичному, економічному, світоглядно-духовному, історія постає як послідовність і різноманітність відповідних подій. Розвиток людини як типу відсувається в тінь чи на задній план, бо це історія тиха й малопомітна. Тому дослідники впевнено твердять про деградацію людини як біологічного виду (оскільки деградує її середовище, але немає такої впевненості про зміну її антропологічного змісту, типу).

Посилання на еволюцію людини як соціальної істоти було б недостатнім. Справді, така еволюція відома з марксистської філософії історії, згідно з нею маємо перелік соціальних класів та станів, породжуваних певними соціально-економічними формаціями. Але така історія не є антропологією.

5

Здається, питання тут залишається відкритим. Але немає сумніву, що сучасна епоха досить своєрідна. Основна її особливість - наявність глобальних проблем, а вони є наслідком того, що наукове пізнання і діяльність стали планетарною силою. Це ознака того феномена, який В.І.Вернадський та інші вчені назвали ноосферою. Саме ноосфера виступає показником специфічних властивостей сучасної людини в наш час, котрі можуть бути визначенням новітнього антропологічного типу. Справді, з якого боку ми не розглядали б сучасну людину - як носія розуму і пізнання, практичної і технічної діяльності, політичної влади і панування над природою тощо, - усі ці прикмети досягли граничного значення і масштабу, глобалізації. У такому розумінні дана проблема безпосередньо торкається питань, розглянутих у нашій праці «Філософія ноосфери: Філософський зміст і сучасний смисл феномена ноосфери» (К., 1995).

Усі зазначені прикмети - ознаки людини взагалі. Усі вони не залишаються тотожними з плином часу. Їх істотні зміни і можуть бути засобом виокремлення антропологічних типів в історичному процесі. Так, для стародавніх часів, включаючи античність, притаманне життя в злагоді з природою, її законами, а не підкорення її. Розум і пізнання взагалі розглядаються як теорія, споглядання і підносяться над практичною діяльністю. Зовсім інакше - в Новий час: знання - це сила, спрямована на підкорення природи, сама ж природа сприймається тільки як засіб для людини і втрачає самоцінність, практична діяльність постає як кінцева мета для будь-якого теоретичного пізнання. До цих відмінностей слід додати локальність і обмеженість пізнання і діяльності в давні часи і їх глобальність - у сучасності, і ми отримаємо різні типи людини, визначивши таким чином і відмітні риси сучасного типу.

Середньовіччя виступає перехідним етапом, бо християнська релігія поставила людину владарювати над землею і всім, що її наповнює (рослинами, тваринами), хоча й не дала засобів для повного оволодіння природою.

Отже, вирішальними для формування сучасної людини є дві передумови. По-перше, її визначають універсальні риси, основні з яких - мислення (розсудок і розум) та практична діяльність. Їх особливе значення в тому, що саме ці риси втілюються в науко-

6

вому пізнанні, а воно, у свою чергу, - в техніці і технології. Так званий світ людини виникає переважно завдяки цим факторам. По-друге, людина є результатом історичного розвитку. Немає жодної іншої істоти, для якої історичність відігравала б таку вирішальну роль. Людина є переважно історична істота. У процесі розвитку відбувається як накопичення, акумуляція добутих наслідків духовної і практичної діяльності, так і породження Нового, що веде до збагачення і переформування всього людського єства. Це відбивається і на багатоманітності видів антропології.

Виходячи з окреслених засад, ми в цьому дослідженні викладаємо концепцію, яка пов'язує ряд проблем і дає їм певне розв'язання. Основними з них є такі: систематика антропології та основні її види в сучасній ситуації; феноменологія влади; антропологічний зміст розсудку і розуму (паралелі між класикою і сучасністю); історичні тенденції співвідношення метафізики та антропології, буття як головне поняття їх сучасного змісту; антропологічні виміри науки; апофатична, або негативна, антропологія.

Потреба в систематиці постає внаслідок того, що поступово виникло багато різних антропологій і на перший погляд вони ніяк не пов'язані між собою, бо не впорядковані. У свою чергу дане багатство є результатом багатогранності людини як істоти працюючої, або виробничої, розумної, соціальної, політичної тощо. В.П.Войтенко налічує дванадцять таких складників: Homo sapiens (людина розумна, мисляча), Homo faber (людина виробнича), Homo aestethic (людина, яка високо поціновує красу), Homo retionalis (людина, схильна до екстатичної творчості і лідерства), Homo socialis (людина суспільна), Homo ludens (людина, схильна до ігрової поведінки), Homo paliens (людина стражденна, схильна до душевних мук), Homo religis (людина релігійна), Homo sexsualis (людина сексуальна), Homo suicidis (людина, схильна до самогубства), Homo bicerebris (людина двоголова, мозок якої складається з двох півкуль)'. Певним із

¹ Войтенко В.П. Феномен людини: Дванадцять дзеркал. - К., 1999. - С. 14.

13

надмірною і тому негативною. У нашому столітті це концептуально зафіксувала «Діалектика просвітництва» М.Хоркхаймера і Т.Адорно ⁷. В обох випадках «розум» не обмежується одним знанням, він охоплює всі напрями і види діяльності людства, а їх кінцева мета - влада над зовнішньою і внутрішньою природою.

Усі види влади зрештою базуються на мисленні, на двох основних його різновидах - розуму і розсудку. Саме з ними пов'язані фундаментальні властивості людини: перша - це «хитрість розуму», котра полягає в опосередковувальній діяльності, коли індивід, замість того, щоб працювати і взагалі діяти самому, ставить між собою і об'єктом іншого індивіда інше знаряддя, аби досягти бажаної мети; і друга - «абсолютна могутність» розсудку, абсолютна тому, що він здатен абстрагувати від речей і людей певні властивості і робити Їх спеціальним предметом своєї діяльності, особливо їх буття чи небуття, їх життя та смерть. Прикладом можуть бути полювання, війни, розбої тощо. Про вбивць-маніяків відомо давно. У наш час убивство стало професією (згадаймо кілерів). Проте сила розсудку має і позитивне значення. Як діяльності абстрагуючій, роз'єднуючій їй протистоїть сила розуму як об'єднуюча, синтезуюча.

Ця загальна проблема досліджена нами в розділі «Антропологічний зміст розсудку і розуму (паралелі між класикою і сучасністю)». У літературі опозиція «розсудок-розум» проаналізована переважно у сфері гносеології. Ми розкриваємо її в більш загальному, антропологічному контексті. Читач побачить відмінність наших постановок питань від проблематики «Діалектики просвітництва» М.Хоркхаймера і Т.Адорно, яка обмежується поняттям розуму, тоді як насправді негативні наслідки мислення пов'язані з особливостями розсудкової діяльності.

Надмірна влада розсудку і заснованих на ньому науки та практики поставила перед людством проблему його власного виживання і збереження природи як його основи, або, в тер-

Хоркхаймер М., Адорно Т. Диалектика просвещения.

14

мінах філософії, проблему сущого і буття. Традиційно остання була і є предметом метафізики як філософської дисципліни. Антропологія ж спочатку (в Аристотеля і в аристотелівській традиції) стояла осторонь метафізики. Історія їх розвитку показує, що існують дві всесвітньо-історичні тенденції. По-перше, обидві поступово об'єднуються в одне ціле. По-друге, від поняття сущого метафізика все більше переходить до феномена буття. Цей кінцевий результат найбільш проблемно і масштабно поданий у творчості М.Гайдеґґера, у котрого так звана «фундаментальна онтологія» є «метафізика людського буття» (Dasein), тобто й антропологія. Учення Гайдеґґера розкриває людське життя в граничній загальності. Ми показуємо, які потрібні конкретизації і нововведення в трактування цієї проблеми, щоб відповідна і відмінна від гайдеґґерівської - антропологія була достатньою для адекватного розуміння сучасної антропологічної ситуації у світі. Такими е головна ідея і зміст розділу «Метафізика і антропологія. Буття як основне поняття їх сучасного змісту».

Через запропоновані конкретизації підходимо до того різновиду антропології, схему якого намічено в згаданій праці про філософію ноосфери. У ній вперше здійснено систематичне переосмислення цього феномена. «Світ людини» і справді є сферою розуму, але не гармонії людини і природи та людей між собою. Ядро сфери розуму становлять глобальні суперечності людства.

Про поняття розуму і буття в такому широкому сенсі слід сказати докладніше, бо саме в них узагальнено відображається проблематика антропології. Їх філософське тлумачення і реальне, об'єктивне існування особливо чітко відмежовують сучасний зміст антропології не лише від класичних взірців, котрі завершуються вченнями Канта, Геґеля і Фейєрбаха, а також яскраво позначають стадії розвитку антропології вже в XX ст., визначаючи ідейні підстави найновітнішої фази даної дисципліни. А саме розкриття специфіки цієї фази є кінцевою метою нашого дослідження, і досягти її неможливо без історичного аспекту аналізу, без окреслення належних рамок і періодизації. Будь-яке явище дійсності, не

виключаючи і бут-

15

тя людини, еволюціонує в часі, тобто перебуває в генетичній неперервності, внаслідок чого збагачується чи збіднюється у певному ряді формоутворень від початку до кінцевого результату, учасниками якого є ми самі і котрий не можна зрозуміти без сукупного розвитку досліджуваного явища.

Кожне філософське вчення має свою періодизацію історії філософії або певний принцип її членування. Кант у невеликому розділі * Історія чистого розуму» накреслив принцип «основних переворотів у метафізиці», виходячи з трьох відношень щодо предмета будь-якого пізнання. Він розрізняв сенсуалістів та інтелектуалістів, з точки зору походження знань - емпіриків і ноологістів, а з точки зору методу («способу дії згідно з основоположенням») виділяв догматиків, скептиків і, як засновників критичного методу, себе та своїх прибічників. Кант накреслив принцип, але не розробив історико-філософської концепції і назвою «Історія чистого розуму» позначив «лише місце, яке залишається в системі і повинно бути заповнене в майбутньому»⁸. У самого Канта для цього є лише фрагменти.

Геґель розробив ґрунтовну систему історії філософії. У цілому він виділив у ній, згідно з принципом єдності історичного і логічного, три етапи: буття, сутності і поняття. Перше, як відомо, центральне в античній думці, друге переважає в Новий час, третє - в німецькій класичній, особливо в його, геґелівській, філософії. Такою ж є й основна структура його логіки.

У позитивізмі Конта, який підносив позитивне, спеціально-наукове знання над іншими формами чи видами осягнення світу, було сформульовано закон трьох стадій, згідно з яким духовний розвиток людства відбувався від релігії до метафізики (філософії як галузі знання, відірваної від досвіду), а звідси - до позитивної, досвідної науки. Сучасне і майбутнє, згідно з Контом, - за останньою.

Марксизм за основу членування історії людства брав спосіб матеріального виробництва. Таких способів було декілька, і вони

⁸ Кант И. Критика чистого разума // Сочинения: В 6-ти т. - Т. 3. -М.: Мысль, 1964. - С. 692.

16

отримали назву суспільно-економічних формацій. Оскільки спосіб життя людей у різних формаціях різний, то різними є й світоглядні, філософські та інші види духовного освоєння світу. Звідси виникає уявлення про історію філософії, що членується за формаціями.

Наведемо ще приклад з філософії життя. В.Дільтей виділяє закономірність, яка декілька разів повторюється в історико-філософському процесі: перехід від метафізичних систем до філософії життя. Такі системи - це універсальні вчення про буття, те, що отримало назву метафізики. Філософія життя - це вчення про цінності і цілі життя людини. Так, на зміну метафізичних систем Платона, Аристотеля приходять учення скептиків, епікурейців, стоїків, котрі розвиваються до письменницької діяльності Цицерона, Лукреція, Сенеки, Епіктета і Марка Аврелія. «Відтоді в межах нового співвідношення сил у галузі знання помітними стають загибель метафізичного світопізнання, розповсюдження скептицизму і характерний для старіючих націй поворот до внутрішнього самозаглиблення:

починається розвиток філософії життя... Проблема великих систем ще ставиться в повному обсязі. Але вимоги обов'язкових рішень стають дедалі слабшими. Центр тяжіння в межах окремих завдань стає іншим: проблема про світовий зв'язок підпорядковується проблемі цінності і мети життя... На перший план виступає здатність філософії формувати особу»⁹. Внаслідок цього змінюється структура філософії, співвідношення її частин та розділів, а це веде і до нових визначень:

Цицерон називає філософію «вчителькою життя, винахідницею законів, спонукальницею до всілякої доброчесності», а Сенека визначає її як теорію і мистецтво правильного способу життя. «Це передбачає, що вона не просто теорія, а законодавиця життя, і тому охоче користуються для її позначення словом мудрість»¹⁰.

⁹ Дильтей В. Сущность философии // Философия в систематическом изложении. - СПб.: Общественная польза, 1909. - С. 12.

¹⁰ Там само. - С. 12-13.

17

Згідно з Дільтеєм, в епоху Відродження панували над усією культурою світське мистецтво, література і споріднена їм вільна філософія життя. Останню заміняє тривала епоха створення великих метафізичних систем від Декарта до Геґеля. Досягти мети - знайти надійний філософський метод, на якому можна було б побудувати метафізику як науку, - не вдалося, і знову відбувається поворот до людини. Юм проголошує, що її вивчення і становить істинну філософію, і цим шляхом ідуть багато мислителів, що закладають основи сучасної Дільтею філософії життя, що її він оформив як самостійну філософську течію". Ми подали її дещо докладніше з огляду на певну спорідненість філософії життя і філософської антропології. Дільтей підкреслює, що після створення природничих наук на перший план висуваються науки гуманітарні. У центрі їх стоїть учення про людину, яке відкриває друге велике завдання перед людським духом. Сюди належать багато персоналій:

Д.Юм, А.Сміт, Бентам, Джемс Мілль, Д.С.Мілль, Бєн... Починаючи з Шопенгауера, думка про філософію життя як метод встановлення визначень цінності, цілей і правил життя розвивається в бік дедалі більшої ворожості до систематичної філософії. «За теперішнього часу вона утворює центральний пункт філософських інтересів молодого покоління»¹². Сказане не означає, що названі філософські течії тотожні, але про це йтиме мова далі.

Можна було б навести як з докантівської, так і з після-кантівської філософії багато інших прикладів того, що визначні філософські вчення мають відповідні періодизації історії думки, включаючи й щойно наведені. Наше твердження полягає в тому, що не існує однієї, єдино істинної періодизації, що всі вони по-своєму істинні. Це пояснюється двома обставинами. По-перше, надзвичайною складністю історії філософії та духовної культури взагалі. По-друге, своєрідністю проблем, які ставить перед собою кожне філософське вчення. Особли-

¹¹ Дильтей В. Сущность философии. - С. 13, 21, 29.

¹² Там само. - С. 29.

18

вість проблем та їхніх розв'язань відокремлюють учення від попередньої думки, яка внаслідок цього постає в новому світлі, виявляє нові, раніше приховані властивості, розкриває їх розвиток, можливості та межі і, нарешті, необхідність філософського новоутворення, - що в сукупності і дає певний цілісний погляд на історію, тобто на її періодизацію.

Наведене цілком стосується і філософської антропології як течії думки. Відповідна їй періодизація, на нашу думку, становить потрійну структуру, у якій можна помітити три головні періоди розвитку.

Перший період - це історія філософії від античності до системи Геґеля включно. Його характеризує загальна риса - філософія тут е переважно загальним ученням про свідомість, самосвідомість, пізнання, розум. Коротко кажучи, це філософія розуму. Особливо посилюється роль розуму в Новий час, що пов'язано з формуванням природничих та математичних наук. Звідси він переноситься і в суспільно-історичну сферу, резюмується в концепції прогресу, а його реалізація масштабно відбувається у французькій революції XVIII століття. Як знаменний факт слід відмітити численні соціалістичні і комуністичні утопії:

вони були проявом претензій розуму в суспільному житті, у його докорінній перебудові. Німецька класична філософія була апогеєм розвитку розуму в духовній сфері, а французька революція - у соціально-політичній.

«Зроблена дійсність» виявляє нікчемність претензій розуму людини, і з цього починається другий період розвитку філософії, для якого властиве більше наближення до життя, практики, позитивного знання і діяльності. Найбільш характерні течії цього періоду - позитивізм, марксизм, філософія життя. Які б вони не були відмінні, споріднює їх те, що всі вони виникають із критики абстрактної метафізики, ідеалізму, критики історичного розуму попередньої епохи. У такому розумінні Геґелівська система становить кінець не лише німецької класичної, а й усієї попередньої європейської філософії. Нову ж епоху позначають О.Конт, К.Маркс, В.Дільтей і весь спектр «філософів життя».

Третій період починається у 20-ті роки XX ст., коли виникає філософська антропологія в працях М.Шелера,

19

Г.Плеснера, А.Гелена. Своєю назвою вона завдячує збігові двох тенденцій: по-перше, осмислення проблем, що постали і вирішувалися в межах природничої науки антропології, яка виникла в середині XIX ст. зусиллями Ч.Дарвіна, Е.Геккеля та інших, і, по-друге, саме як філософське їх осмислення. Філософська антропологія - це синтез двох наук, які до того часу йшли паралельно, вона була поєднанням антропології як біологічної науки і філософії.

Третій період не є однорідним, він розвивається в часі і за змістом і може бути умовно розчленований на три етапи. Перший з них представлений працями названих мислителів -Шелера, Плеснера, Гелена. У їхніх вченнях є певна загальна особливість, яка найрельєфніше виявилася у працях двох останніх: вони виходять з факту - біологічної недостатності людини, її ексцентричності і з неї виводять усі основні риси людини, передусім мислення і діяльність.

Другий етап - це філософії людини неантропологічного типу. Сюди належать екзистенціалізм, персоналізм тощо. Якщо філософська антропологія намагається, як і відповідна біологічна наука, але іншими засобами, з'ясувати походження людини, то екзистенціалізм та персоналізм беруть людину в готовому вигляді й у своїх вченнях аналізують її. Екзистенціалізм та інші філософії людини відсувають філософську антропологію на другий план.

Отже, біологічну недостатність людини було подолано за допомогою власне людських якостей. Але в останні півстоліття самі ці якості виявилися також недостатніми. Смисл подолання полягав у тому, що людина як біологічна істота повинна була загинути, тобто мова йшла саме про її існування. Але мислення і діяння, ставши планетарною силою, також поставили під питання буття людини. Вони також недостатні для його подальшого існування. Це - недостатність другого порядку. І тут повторюється проблемна ситуація: як урятуватися від того, що свого часу врятувало людину як біологічну істоту? Де і в чому шукати засоби спасіння людини як істоти розумної і діяльної?

Ця ситуація позначила зворотний поштовх думки - від розуму і дії до природи. Але тепер справа вже не лише в природі

20

людини, а в природі як цілому, до якого належить і людина. Ію під загрозою знаходяться обидві - і внутрішня, і зовнішня природа.

Даний поворот можна конкретизувати в загальній тенденції і структурі сучасної філософської антропології. Ця тенденція і структура утворюються із синтезу трьох проблем чи теорій, найбільш загальних для сучасної епохи: проблеми людини у філософії, глобальних проблем, концепції ноосфери. Як відомо, проблема людини вже визнана основною у філософії. Поряд, поза нею, обговорюються глобальні проблеми, переважно в екології. І знов-таки, поряд з останніми досліджується феномен ноосфери. Ми дійшли висновку, що концепція (чи теорія) ноосфери в тому вигляді, у якому вона розроблена В.І.Вернадським або П.Т. де Шарденом, а зараз продовжується їхніми послідовниками, застаріла. Ноосфера - це не загальна гармонія, а навпаки, дисгармонія поміж людьми, між ними і природою. Проявом цієї дисгармонії є глобальні проблеми - вони становлять ядро ноосфери в її сучасному розумінні. У свою чергу, проблема людини в конкретному і розвинутому вигляді представлена у глобальних проблемах. У них і зосереджується суть проблеми людини, вони є розкритим образом і структурою таємничої «сутності людини та її існування». Таким чином поєднуються в єдине ціле три проблемні сфери або аспекти людини і її світу. У даному поєднанні і полягає специфіка філософської антропології сьогодні.

Головна, наскрізна проблема сучасної філософської антропології полягає в тому, чи може людина врятуватися від свого розуму і діяльності, подібно до того, як свого часу вона врятувалася за їхньою допомогою від своєї біологічної недостатності. І тут видно, наскільки все невизначене й загадкове. Підкреслимо ще раз: філософські антропологи (М.Шелер та інші) виходили з факту недовершеності людини як біологічної істоти, але чим її пояснити, цього вони не знали, не знаємо й ми. У подібних випадках тварини або гинуть, або перетворюються на інший вид тваринного світу. У людині ж узагалі здійснився вихід за межі природного, тобто відбулося щось третє. З яких причин і яким чином - невідомо. Інакше кажучи, незро-

21

зуміло не лише те, чому предок людини виявився таким беззахисним перед навколишнім світом, а й чому і як виник розум - його рятівник. Це, так би мовити, незрозумілість другого ступеня.

Два визначені питання пов'язані між собою. З'ясування механізму людського походження, процес антропогенезу, дуже ймовірно, могло б допомогти людині у її сучасному стані віднайти шлях до спасіння. Оскільки ж корені антропогенезу нам відомі мало, то не ясно й те, як і в чому шукати засіб проти того, виникнення чого нам невідоме. Із цього видно, що сучасна філософська антропологія складніша за проблематикою - до питання про походження людини додається й питання про її збереження. Розв'язання останнього є кінцевою метою філософської антропології і сенсом її існування.

При цьому слід підкреслити дві обставини. По-перше, справа полягає не лише в тому, філософи чи екологи винайдуть певні засоби і внесуть їх у людське життя: останнє повинно саме, своєю власною силою виправитися, якщо така сила взагалі існує. Тут мала б певною мірою повторитися ситуація антропогенезу:

адже розум і дія, скажімо так, начебто самі собою увійшли у світ. Не було мислителя або мислителів, які їх винайшли, а потім застосували. Відносно них можна сказати те, що відзначають і щодо людини в цілому: вона увійшла у світ тихо, непомітно.

По-друге, сучасна ситуація суттєво відмінна від первісного походження людини. Розум розвинувся надзвичайно, а втілившись у науку, він став планетарною силою. Отже, і теоретичне вирішення проблем філософської антропології могло б мати неабияке значення, принаймні для з'ясування сучасного стану світу і людини в ньому. Але можливі практичні наслідки такого вирішення не слід перебільшувати. Натяком на це може бути відомий факт: існують окремі занепокоєні вчені або невеликі групи їх на зразок Римського клубу, але не існує занепокоєного людства. У своїй масі люди, навіть знаючи негативні наслідки своєї діяльності, все ж таки не відмовляються від неї, якщо не отримують опору з боку закону чи сили. Загальнолюдський розум набагато нижчий від того рівня, який потрібен для

22

відвернення катастрофи, що насувається з боку глобальних утруднень людства. Такого рівня досягає лише розум дуже обмеженої кількості людей. Тому цілком можливо, що зовсім не з цього боку має очікуватися допомога для розв'язання зазначених проблем чи утруднень.

В усякому разі очевидно, що сучасна філософська антропологія суттєво відрізняється від попередніх її образів. Очевидно й те, що зараз це - основна філософська наука, якими б важливими не були інші теорії чи науки, що входять до складу філософії.

Аналіз історії даної галузі знання був би неповним, якщо не взяти до уваги ще одного суттєвого повороту, який характеризує її сучасну стадію. Цей поворот стає очевидним з наскрізної тенденції, яка ще не виділена чітко, усвідомлена частково, бо її заключна ланка не стала об'єктом дослідження, воно обмежується лише першими ланками. Насправді, розкриваючи сутність людини, класична філософія виділяла в ній розум як визначальну властивість, післякласична - волю і діяльність. Згодом вони були об'єднані, прикладом чого є теорія ноосфери. Остання розглядалася і, як правило, розглядається як стан світу, коли наукове пізнання і діяльність стали планетарною силою. Без зазначених властивостей людина не існує, і в такому сенсі правий був Геґель, коли писав, що «істинне буття людини... є її дія; в останньому індивідуальність дійсна...»¹³. Але чи зводиться людина до дії та розуму, що керує нею?

Є третій вимір цієї істоти, добре відомий з історії думки, але поступово відсунутий у тінь яскравим світлом досягнень знання і практики. Йдеться про такі кореляції, як «душа і тіло», «тіло і дух», що ними визначали склад людини ще стародавні і новочасні мислителі. Під впливом ідеалізму й активізму тіло як предмет філософії майже зовсім зникло, а коли й залишилося, то воно скоріше мається на увазі, ніж досліджується в тому аспекті, який проводиться в даній праці.