2. Мова як «домівка буття»

Це метафоричне висловлювання належить М.Гайдеґґеру. У «Листі про гуманізм» він писав: «Мова є домівка буття. У домівці мови живе людина. Мислителі й поети - охоронці цієї домівки. Їх варта - здійснення відкритості буття, оскільки вони дають їй [думці. - Авт.] слово у своєму мовленні і тим самим зберігають її в мові»¹².

Причому мова тут - це не просто мова як ми її собі зазвичай уявляємо (і то лише в кращому випадку) як єдність фонетичного (письмового) образу, мелодії, ритму і значення (смислу). Ми вбачаємо у звуковому і письмовому образі тіло слова, у мелодії і ритмі - душу, у семантиці - рух мови. Ми зазвичай уявляємо мову в її відповідності до сутності людини як animal rationale, тобто як єдності тіла - душі - духу. Проте як у huma-nitas homo animalis екзистенція і тим самим відношення істини буття до людини залишаються за лаштунками, так і метафізичне тілесно-духовне витлумачення мови ховає мову в її буттєво-історичній суті.

Відповідно до останньої, мова є здійснювана буттям і пронизана його ладом домівка буття. Тому ще потрібно осмислити сутність мови у її відповідності буттю, а саме як цю відповідність, тобто як домівку людини. За Гайдеґґером, людина - не лише жива істота, котрій серед інших її здатностей притаманна і мова. Мова є домівка буття, мешкаючи в якій людина екзистує, оскільки мова, оберігаючи істину буття, належить їй.

Отже, якщо не виривати відому гайдеґґерівську метафору із загального контексту, то не важко помітити, що в його концепції

Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - С. 414.

64

перевертається традиційне для метафізики відношення «думка-мова». Для німецького мислителя мова є не стільки засобом для вираження думки, скільки думка є способом актуалізації первісних смислів, які притаманні мові.

Тому філософ повинен уміти дослухатися до «буття сущого», чути «глибоку тишу», котра оповиває річ. Він повинен критичні) ставитися до різного роду логічних та інформаційних систем, "штучних» мов, які подавляють природні, органічні форми мови. Цим і пояснюється та увага, яку приділяє Гайдеґґер мові поезії. Звідси і його вільна, асоціативна манера викладу власної філософської концепції. Подібний тип філософування, на його думку, був притаманний стародавнім мислителям, які завдяки такій відкритості світові мови, завдяки «довірі до мови» були набагато ближчими до істинної мудрості, ніж сучасні філософи. Підмова від органічного розвитку мови призведе до її виродженії и в знаряддя чисто формального впорядкування емпіричних фактів і подій, її перетворення в «універсальну» мову, придатну пише для логіко-знакової презентації світу. Якщо мова буде обмежена лише однією утилітарно-прикладною функцією, тобто буде тільки засобом для чогось, що є чужим по відношенню до її сутності (а саме до цього, на думку Гайдеґґера, ми й наближаємося), то їй загрожує небезпека перетворитися на безмовний автоматичний регулятор потоку інформації. Тим самим мова втрачає своє сутнісне призначення бути «домівкою буття», перетворюючись на безслідно зникаючу миттєвість між діянням і Путтям. Щоб запобігти цьому, мова не потребує деякого «позамовного» носія, адже вона є не «мовою субстанції», а «мова-губстанція».

Не зважаючи на подібні перестороги, філософи впродовж тривалого часу не змогли відмовитися від, по суті справи, суїцидальної ідеї абсолютної, довершеної, універсальної мови. Досить пригадати спроби побудови досконалого синтаксису Г Карнапа, логіко-атомістичні теорії (Дж.Айєра, М.Шліка, І' Рассела) тощо.

Більш вдалою виявилася доля гайдеґґерового розвінчання і'і'иресивного характеру наукової й метафізичної мови як дискурсу панування та покори. Цю тему продовжили філософи Франкфуртської школи. Саме завдяки зміні універсальних для

65

європейської цивілізації мовних форм, на їх думку, можливо було забезпечити зміну соціуму. Практичні спроби створення дискурсу, вільного від панування репресивних структур, здійснили Т.Адорно в «Негативній діалектиці», Ю.Габермас у концепції комунікативної дії тощо. Ці ідеї франкфуртців, у свою чергу, помітно вплинули на розвиток сучасного постструктуралізму. Саме їм значною мірою завдячують «дискурс легітимності» Ж.-Ф.Ліотара, граматологія Ж.Дерріда, «генеалогія влади» М.Фуко, «номадологія» Ж.Дельоза і Ф.Гваттарі.

Уважний читач уже, певно, помітив, що торкаючись сучасних концепцій мови, ми все частіше вживаємо поняття «дискурс». Це поняття, яке тісно пов'язане з мовою, є одним з найбільш вживаних у сучасній філософській літературі і потребує спеціального висвітлення.