39

Зміст

Зміст 2

Вступ 3

Розділ 1. Приклади архітектурних пам’яток Києва створених великими поляками 6

1.1. Приклади архітектурних шедеврів 6

1.2. Видатні архітектори Польщі в Україні та їх роботи 7

Розділ 2. Історичні події та архітектурні шедеври Києва 23

2.1. Співставлення історичних подій Польщі та Києва 23

2.2. Польська культура в Києві 30

Висновки 32

Список використанИХ ДЖЕРЕЛ 33

30. Електронний ресурс: [http://sumno.com/article/ukraine-poland/] - Спільна спадщина. Несистемні нотатки про стан польських архітектурних пам’яток в Україні 35

ДОДАТКИ 33

Вступ

Тенденції розвитку, ідеї і художні інтереси архітектури кінця XIX – початку XX століття мали свої корені у стилі барокко, який був останнім стилем, об’єднуючим в ряді країн мистецтво і будівельну культуру в систему, яка мала цілісне художнє вираження.

Коли в другій половині XVIII століття барокко втратило свою динамічність, його форми і тектоніка поступилися стилю – наступнику – класицизму. Класицизм був вираженням філософського раціоналізму, ідеологією і мистецтвом нового класу – буржуазії. Концепція класицизму заключалася у використанні в архітектурі античних систем формоутворення, які доповнювалися новим змістом. Естетика простих античних форм і суворий ордер ставилися на противагу випадку, живописності архітектурних і художніх проявів світобачення аристократії.

У сучасних історико-архітектурних працях спостерігаємо посилення уваги як до законів розвитку історії архітектури так і до творчої особистості самого дослідника. В таких дослідженнях поєднуються елементи історіографічної, джерелознавчої, бібліографічної та іншої роботи. Їх поява викликана принаймні двома головними обставинами – необхідністю осмислення значної кількості напрацьованого матеріалу та грунтовних праць і появою нових поглядів та підходів до оцінки історії архітектури, її місця в національній та світовій культурі.

Вивчення мистецької спадщини періоду, що розглядається, розпочинається вже в наші дні, коли зростає інтерес до художніх особливостей мистецтва класицизму.

Класицизм стимулював археологічні дослідження, які привели до дивовижних відкриттів і нових знань про розвинуті античні держави і цивілізації. Результати роботи археологічних експедицій, узагальнені у великих наукових дослідженнях, заклали теоретичні основи руху, учасники якого вважали античну культуру верхівкою досконалості в будівельному мистецтві, зразком абсолютної і вічної краси. Популяризації античних форм сприяли багаточисленні альбоми, які вміщували зображення архітектурних пам’яток.

Хоча про архітектуру Польщі кінця XIX – першої половини XX століть написано чимало, але інформація і матеріали до цієї теми знаходяться у різних виданнях і збірниках. І тому, новизною даної роботи є здійснення систематичного і комплексного аналізу архітектури Польщі, зокрема стилю класицизм.

Предметом дослідження розвиток класицистичної архітектури Польщі. В даній роботі інші види мистецтва Польщі кінця XIX – першої половини XX століть не є об’єктами дослідження. Вони потребують глибокого дослідження і аналізу і можуть бути темами самостійних наукових робіт.

Об’єкт дослідження

Дане дослідження проводиться на основі архітектурних пам’яток та проектів, що збереглися до нашого часу, записів істориків. Велике значення для обгрунтування даної теми мають також і соціально-культурні процеси, що проходили в цей час у Польщі.

Мета дослідження полягає в тому, щоб визначити особливості розвитку історичних досліджень архітектури Польщі кінця XIX – першої половини XX століть, показати їх як своє рідне культурне і наукове явище.

Завдання дослідження

1. Визначити історико-культурні передумови розвитку мистецтва Польщі кінця XIX – першої половини XX століть м. Києва.

2. Проаналізувати основні етапи розвитку архітектури Польщі періоду класицизму.

3. Визначити стилістичні та типологічні особливості архітектури Польщі даного періоду, як мистецтва запозиченого Києвом.

В першому розділі основної частини структура роботи обумовлена специфікою теми. Робота складається зі вступу; основної частини; висновку; списку використаної літератури та ілюстрацій.

Методологічна основа дослідження базується на синтезі культурологічного та мистецтвознавчого підходів до предмету дослідження. Унікальність підходу до аналізу кожної архітектурної пам’ятки. На захист виносяться наступні положення:

• суть виникнення класицизму в Польщі;

• розмаїття запозичених та національних особливостей у формуванні класицистичної архітектури Польщі українськими архітекторами;

• особливості будівництва Київських архітектурних пам’яток що створені поляками у кінці XIX – першої половини XX століть.

Розділ 1. Приклади архітектурних пам’яток Києва створених великими поляками

1.1. Приклади архітектурних шедеврів

Особня́к Могильо́вцева, широко відомий як «Шоколадний будиночок» — пам’ятка історії та архітектури у Києві, що знаходиться на вулиці Шовковичній, 17/2 (поряд із відомим будинком Ікскюль-Гільденбанда, що має №19)(Додаток А).

Будинок збудовано у 1901 році за проектом Володимира Ніколаєва на замовлення відомого промисловця, фінансиста та мецената Семена Могильовцева, який жив у ньому до своєї смерті 10 серпня 1917 року. Будівля загальною площею близько 900 м2 має два поверхи, інтер’єри яких були виконані в різних архітетурних стилях та відзначалися вишуканістю та багатством.

В наступні роки мешканцями будинку були:

у 1917-1918 роках тут мешкав Ігор Кістяківський;

1919 року (з приходом до Києва більшовиків) в особняку мешкав Христіян Раковський;

від 1925 року будинок було передано під помешкання для науковців ВУАН та поділено на квартири і у 1929-1930 рр. тут жив Матвій Яворський, а у 1927-1934 роки в квартирі №6 професор Микола Макаренко.

1934 року особняк реконструйовано за проектом Павла Альошина і передано від ВУАН до НКВС.

У 1948 році будівлю було передано Управлінню справами Ради Міністрів УРСР, з 1952 року в ньому містилося «ВОКС» — Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном.

З 1960 року тривалий час у приміщенні Шоколадного будинку був міський Палац одружень. Після будівництва нового Палацу одружень 1982 року будинок майже у аварійному стані був переданий Управлінню культури і мистецтв київського виконкому[4].

Будинок з химерами (Додаток Б)

Колись честолюбний поляк Владислав Городецький всерйоз захопився архітектурою та полюванням.

Саме завдяки цьому у центрі Києва з'явився Будинок із Химерами.

Ця відома споруда, збудована у 1902-1903 роках, може сміло бути названа найвизначнішим українським особняком. Його химери не можуть не вражати.

До того ж стиль інтер'єра цього будинку, виконаний в епоху модерну, ніколи й ніде не повторювався.

1.2. Видатні архітектори Польщі в Україні та їх роботи

Лешек Городецький народився в травні 1863 року в родині Владислава Городецького, в селі Шолудьки Подільської губернії Російської імперії. Рід Городецьких належав до католицької шляхти гербу Корніц[2][3]. Антоній Городецький, прадід Олександра Віктора Городецького, діда майбутнього архітектора, був дідичем земель у Петрашівки та Дубинова на Поділлі в 1782 році[4].

Після закінчення реального училища Святого Павла в Одесі та Імператорської академії мистецтв у Петербузі (1890) Городецький переїхав до Києва, де прожив майже 30 років.

Життя в еміграції

Городецький емігрує у 1920 до Польщі, де він продовжив архітектурну практику за рахунок американських інвестицій в розбудову міського господарства розореної війною країни.

1928 року та сама американська компанія запросила Городецького на посаду головного архітектора синдикату зі спорудження перських залізниць. Там, у далекому Тегерані, вже літньою людиною, Владислав Городецький спорудив залізничний вокзал, палац для шаха, спроектував готель тощо.

3 січня 1930 року Владислав Городецький відійшов у вічність і був похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб у Тегерані. На сірому камені викарбували польською мовою епітафію зі словами: «Професор архітектури».

А вулиця в центрі Києва, яку він проектував, на якій стоять споруджені за його кресленнями будинки, де він жив, названо ім'ям архітектора Городецького.

Будинок Національного художнього музею України, по вулиці Грушевського, 6, зведено у 1897—1899 із застосуванням у центральному порталі колон класичного давньогрецького доричного ордеру, а горельєф у фронтоні зображує алегорію торжества мистецтв. Пара величних левів стережуть цей храм прекрасного. Храм виконано у досить класичній манері, якби не те, що зведено його з бетону. Справа в тому, що Городецький був власником цементного заводу «Тон» під Києвом і «задля реклами» зводив більшість замовлень винятково зі свого бетону. Тому будинок музею, спроектований з дотриманням усіх пропорцій та канонів класичної архітектури, все ж є унікальним у своєму роді.

Костел Святого Миколая, по вулиці Великій Васильківській, 75, збудовано у рафінованих формах готики — з двома шпилястими вежами, традиційними для стилю круглими вікнами — «трояндою», з насиченим ліпним декором(Додаток В). Щодо костелу, можна зауважити, що у різних джерелах повідомляється про двох різних архітекторів храму. В одних джерелах стверджують про те, що храм зводив саме Городецький, в інших — що його архітектором був Валовський, а Городецький лише керував власне будівництвом. Як би там не було, але храм дійсно вражає своєю пишністю та автентичністю — спорідненістю зі своїми середньовічними західноєвропейськими братами[8, c.99].

Караїмська кенаса, по вулиці Ярославів Вал, 7, зведено 1900 року в ретельно оздоблених формах і деталях мавританського стилю. На жаль, під час реконструкції купол було знищено.

Привертають увагу монументальні фасади колишньої меблевої фабрики Й.Кімаєра, по вул. Архітектора Городецького, 13, та колишнього прибуткового будинку, по вулиці Великій Васильківській, 25, споруджених за проектами Городецького. Натомість практична доцільність і простота форм присутні в корпусах колишнього Південноросійського машинобудівного заводу по вулиці Жилянській, 101, споруджених повністю за проектом Городецького у 1890-х роках.

Але найбільшу славу принесла Городецькому найоригінальніша споруда ХХ століття у Києві — власний прибутковий будинок, зведений ним по вулиці Банковій, 10 у стилі модерн у 1901—1903 роках. Розташований на стрімкому крутосхилі і тому — на три поверхи з вулиці і на шість — із двору, розкритий на всі чотири боки різними асиметричними фасадами, будинок Городецького вражає уяву кожного, хто його бачить. Раціонально розпланований, технічно досконалий будинок оздоблений ззовні і зсередини безліччю скульптурних прикрас. Їх виконав талановитий італійський скульптор і близький друг архітектора — Еліо Саля (1864—1920), співавтор усіх архітектурних творів Городецького у Києві. Новація полягала в тому, що всі оздоби виготовлено з цементу — найпередовішого матеріалу сторіччя, і в тому, що скульптор проходив вже по готовому твору карбом, залишаючи авторську руку, надаючи поверхні виду натурального каменю.

Справжній зоопарк прикрасив фасади будинку на Банковій: голови слонів та носорогів, ящірки та жаби, пітон і крокодил, пантера й орли, нарешті величезні квітки латаття, казкові риби, косулі й дівчата в ретельно й дотепно продуманих та не менш майстерно виконаних композиціях створили незабутній фантастичний образ будинку-казки.

Владислав Городецький будував гімназії в Умані та Черкасах, в Мошнах — лікарню, в Шпикові — цукровий завод, в Печері — мавзолей Потоцьких, в Євпаторії — власну віллу тощо.

Храм св. Архистратига Михайла (Додаток Г)

Достеменно відомо, що у 1751 році поляки капітально відремонтували храм. Те саме було зроблено й у 1852 р., вже за кошти державних служб Російської імперії. Тоді ж первісні чисті лінії храму були порушені добудовою дияконника, ризниці та незугарного тамбура. На щастя, дзвіницю спорудили за українською традицією — окремо від церкви. Наприкінці ХІХ ст. храм належав до «бідного» 5-го розряду (тобто до нього було приписано десь із півтисячі парафіян). Прикро, але факт: як слідує із архівних документів, вишуканий бароковий іконостас ХVІІІ ст. не становив для російських чиновників ніякої цінності, вважався старим та таким, що потребує заміни. Чудо, що його не розібрали або не перемалювали за новою академічною модою. Ще більшим дивом є те, що іконостас та й сам храм уникнули цілковитого знищення під час військових подій та комуністичного богоборства[5].

Софія Київська (Додаток Д)

Державний архітектурно-історичний заповідник «Софійський музей» міститься в центрі Києва. На території заповідника, площа якого становить 5 гектарів, розташований чудової краси ансамбль пам’яток вітчизняного зодчества 11-18 століть. Найціннішою спорудою заповідника є Софійський собор – всесвітньовідома пам’ятка архітектури і монументального живопису 11 століття. Він велично височить у центрі ансамблю. Собор споруджено в період розквіту Київської Русі, великої східнослов’янської держави, колиски трьох братніх народів - російського, українського та білоруського.

Давньоруська держава досягла вершини своєї могутності у часи правління князя Володимира Святославича ( 978 - 1015 р.) та його сина Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.).

У 988 році за князя Володимира Святославича на Русі було запроваджено християнство, що мало велике значення для дальшого розвитку феодальних відносин, зміцнення єдності держави, піднесення культури, розширення політичних і культурних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами.

Із запровадженням християнства в Давньоруській державі почалось інтенсивне будівництво кам’яних християнських храмів. До їх створення залучались кращі будівельники і художники свого часу, використовувалися художні й технічні досягнення епохи. Храми прикрашалися настінними розписами, кам’яним різьбленням, ставали справжніми творами мистецтва.

За часів сина Володимира - Ярослава Мудрого в Києві почалось велике будівництво. У цей же період збудовано митрополичий храм - Софійський собор, який став головною монументальною будовою міста.

У літописах закладини собору датуються 1017 або 1037 роком. Певно, що його будівництво велося в 20-30 роки 11 ст.

Навколо Софійського собору-центральної споруди Ярославового міста - стояли кам’яні храми, боярські палаци, житла городян, а подвір’я митрополії було огороджено муром. До наших днів з 11 століття збереглися лише Софійський собор і руїни Золотих воріт - парадного в»їзду в древній Київ.

Назва собору «Софійський» походить від грецького слова «софія» ,що в перекладі означає «мудрість». Присвячений «мудрості християнського вчення», собор, за задумом творців, мав утверджувати на Русі християнство і феодально-князівську владу.

Збудований як головний, митрополичий храм Русі , Софійський собор був у давнину громадським і культурним центром держави. Тут відбувалися царемонії «посадження» князів на київський престол, прийоми іноземних послів; біля стін собору збиралося київське віче; при соборі велося літописання і була створена Ярославом Мудрим перша відома в Стародавній Русі бібліотека.

Уже в 11 столітті сучасники оцінили Софійський собор , як видатний твір мистецтва. Перший руський митрополит Іларіон - видатний публіцист свого часу - писав про нього: «Церковь дивна и славна всем округниим странам, яко же ина не обращаеться во всем полунощи земнем от востока до запада.»

За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови.

В один з найважчих періодів історії древнього Києва - захоплення міста полчищами хана Батия в 1240 році - більшість архітектурних споруд було перетворено на руїни. Софійський собор уцілів. Однак, розграбований і спустошений, він втратив колишню красу і велич, хоч і залишився головним міським діючим храмом.

У 16 столітті посилюється гніт польських феодалів. В умовах загарбання українських земель, поневолення і насильного окатоличування населення в 1596 році було укладено Брестську релігійну унію, яка ставила за мету об’єднати православну і католицьку церкви під главенством римського папи. Католицьке духовенство і уніати почали ліквідацію православної церкви. Захоплений уніатами Софійський собор цілком занепав. Спорохнявіла покрівля, зруйнувалися склепіння галерей, загинуло багато настінних розписів.

У 30-40 роки 17 століття київський митрополит Петро Могила відібрав в уніатів і заснував при храмі чоловічий монастир. Собор було частково відремонтовано, навколо нього споруджено дерев’яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев’яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні.

У 1654 році кияни затверджували у Софійському соборі історичні рішення Переяславської ради. Возз’єднання викликало велике політичне і культурне піднесення на Україні.

У 1697 році велика пожежа знищила дерев’яні будівлі Софійського монастиря. Через 2 роки почалося за указом Петра І спорудження нових кам’яних будинків навколо собору.

Будівництво тривало по 1767 рік. У цей період споруджено дзвіницю, трапезну, хлібню ( пекарню ), будинок митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в’їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софійського собору після поновлень знаходимо характерні риси української барочної архітектури 17-18 століть. У 19 столітті проводились часткові перебудови споруд.

У результаті науково-дослідних і реставраційних робіт, які ведуться у музеї, створено реконструкцію первісного вигляду Софійського собору, на стінах розчищено сотні метрів розписів 11 століття, розкрито фрагменти древніх мозаїчних підлог, розшифровано середньовічні написи-графіті, виявлено на території заповідника залишки будівель 11-12 століть, відреставровано пам’ятки 18 століття.

Збереглися і крізь віки до нас дійшли 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Навряд чи десь в Європі можна знайти стільки фресок та мозаїк 11 сторіччя, що зберіглися в одній церкві. Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Імена мозаїстів невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).

Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму — центральну баню і головний вівтар. Тут зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».

Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти- розміщеної в центральному апсиді — фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів в вишину. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні куполу Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

В XIX столітті, під час реконструкції собору, на стіни були нанесені нові малюнки, виконані олійними фарбами, які, як правило, повторювали контури старих зображень. В ХХ столітті, під час чергової реставрації вченими було виявлено, що велика частина фресок ХІ століття збереглася під шаром тиньку та олійних фарб, і, де це було можливо, старі фрески були відкриті.

Головною композицією південної вежі є фреска «Іподром», що розповідає про другий прийом княгині імператором — на константинопольському іподромі, де вона була свідком кінних змагань.

Фрески веж — унікальна пам’ятка середньовічного монументального мистецтва і важливе історичне джерело, що свідчить про культурні зв’язки Київської Русі та Візантії.

На стінах Софійського Собору до цього часу залишилися написи та малюнки, залишені священиками та відвідувачами собору.

Ці написи та малюнки мають загальноприйняту назву — графіті. Кількість графіті та малюнків (збереглися понад 300) свідчать про високий рівень писемності в Київській Русі.

Софія Київська з давніх часів слугувала усипальницею князів і вищого духовенства. Некрополь Св. Софії, що містив десятки поховань як у соборі, так і на його подвір’ї, є найдавнішим і охоплює найдовший за часом існування період в історії України (1054—1995). Більшість імен тих, хто похований у Софійському некрополі невідома, однак ідентифіковані поховання свідчать про те, що тут знайшли притулок видатні діячі національної історії.

Довгий час на території заповідника музеєм був лише Софійський собор. Тепер створено експозицію в спорудах 18 ст.

Однак Софія Київська, як і раніше, залишається головним і найціннішим об’єктом огляду. Вона приваблює нескінченний потік екскурсантів із зарубіжних країн. Щороку заповідник відвідують близько двох мільйонів чоловік, які прагнуть ознайомитися з прекрасним творінням світової культури.

Отже, через головний вхід під дзвіницею ви вступаєте на територію заповідника. Пропоную спочатку оглянути Софійський собор, потім - архітектурні пам’ятки 18 століття[7].

Дерев'яний будинок лікаря - архітектор Городецький (Додаток Ж)

Владислав Лєшек Дезидерій Городецький (1863 - 1930) - нащадок польського шляхетського роду, був не лише геніальним архітектором, а й мандрівнкиком, літератором, авантюристом, містіфікатором.

Владислав славився своєю екцентричністю та широтою інтересів. Але, головним захопленням Городецького було полювання. І не на качок у плавнях, а на левів в Африці.

Цю свою пристрасть він закарбував у "Будинку з химерами".

В. Городецький часто приїздив на полювання до Мошен в маєток Балашових в 90-х роках ХІХ та на початку ХХ століть. В один із приїздів він відгукнувся на прохання поміщиці Катерини Балашової і спроектував в 1905 році дві дерев'яні будівлі лікарні та будиночок лікаря

Наприкінці ХІХ сторіччя В.Городецький заснував у Києві власну будівельну контору, яка за його проектами звела кілька будинків у чотирикутнику між Хрещатиком і вулицями Миколаївською (нині Архітектора Городецького), лютеранською та Банковою. Серед них вирізнялася чотириповерхова будівля Російського страхового товариства на розі Прорізної та Хрещатика, увінчана баштою із шпилем (не зберігалася, зруйнована вибухом 1941року). Її перший поверх займали улюблена киянами кав’ярня-кондитерська «Жорж», фотосалон, хімчистка, ковбасний магазин Карла Бульйона та інші крамниці, які торгували ювелірними виробами, зброєю, годинниками, галантереєю, рамами, лампами, посудом і навіть корсетами.

На початку вулиці Миколаївської архітектор збудував у співавторстві з Георгієм Шлейфером та Едуардом Брадтманом чотириповерховий готель «Континенталь» (тепер тут консерваторія, вул.Архітектора Городецького, буд.3). Актова зала готелю була оформлена у мавританському стилі, а один з трьох ресторанів – у стилі Людовика ХV.

На вул. Архітектора Городецького, біля перетину її з нинішньою вулицею Марії Заньковецької В.Городецький, теж із Г.Шлейфером та Е.Брадтманом, побудував пишно оздоблений шестиповерховий прибутковий будинок, що і сьогодні пофарбований у блакитний колір (будинок №11). Поруч із ним Городецький звів чотириповерховий будинок меблевої фірми Йосипа Кімаєра, який сьогодні займає Міністерство юстиції (будинок №13). На перших двох поверхах будинку розташовувався салон меблів, у флігелях на подвір’ї – виробничі корпуси та склади готової продукції, а внутрішній дворик архітектор накрив скляним дахом.

Вершиною ж творчого злету В.Городецького стає його власний маєток на Банковій, 10, так званий «Будинок з химерами», зведений ним у 1903 році до свого сорокаріччя.

Загалом же впродовж київського періоду творчості В.Городецький здійснив десятки проектів. При цьому творив свої шедеври легко і натхненно.

Своєму рідному краєві його талановитий син Владислав Городецький залишив у спадок одну з перлин його творчої фантазії - мавзолей графів Потоцьких в с.Печера Тульчинського району, що розташований на мальовничому березі Південного Бугу, вище його рідних Шолудьок. Там, серед старовинного парку, стояв тоді двоповерховий палац паладіанської архітектури. В роки визвольних змагань палац було знищено, а на його місці на початку 1930-х років споруджено примітивної архітектури лікувальний корпус санаторію. І чудом, в затишному куточку здичавілого парку, залишився мавзолей як згадка про минулі часи. На цоколі польською мовою викарбовано: «Планував Владислав Городецький» та «Будували Костянтин і Яніна з Потоцьких подружжя Потоцькі. 1904». Це - чи не єдиний напис, що свідчить авторство В.Городецького. Будівля мавзолею виконана в стилі романської архітектури. Невеличкий меморіальний ансамбль у Печері є справжнім шедевром архітектури історизму, однією з кращих робіт Владислава Городецького.

Ще, на Поділлі, були спроектовані також Шпиківський цукроварний завод та будинок управителя шпиківськими маєтками, в Рахнах-Лісових - каплиця для палацу.

Черкаси зобов'язані В.Городецькому спорудженням вишуканого приміщення у стилі модерн для жіночої гімназії, Мошни - двоповерхової лікарні, Волинь - греблі і шлюзів.

Мав він і відомий будівничий інтерес до Криму. В Сімферополі він спорудив власний завод вуглекислоти і штучного льоду, в Євпаторії звів собі віллу.

Вочевидь Городецький був улюбленцем долі - йому вдавалося все, за що не брався. Є багато публікацій, які знайомлять і відкривають його як людину різнобічних обдарувань. Його знали не тільки як архітектора, але і як художника-монументаліста. Він розписував плафони, прагнув осягнути секрети фрескового живопису.

Річ дивна і гідна уваги - прихильність Владислава Владиславовича до матері-природи, його мисливська пристрасть. Він по праву вважався стрільцем світового класу, великим авторитетом у цій справі. Полював по Сибіру, в Монголії та Тибеті, на Алтаї, Кавказі, Закаспійському краї, Східній Африці. Повертаючись із далеких мисливських мандрів, Городецький виготовляв із здобутих трофеїв чучела тварин і птахів, які ставали музейними експонатами.

Про своє мисливське життя В.Городецький повідав в ілюстрованій власними малюнками і фотографіями книзі «В джунглях Африки. Дневник охотника».

В житті Владислав Городецький був спокійною, врівноважено товариською, цікавою висококультурною людиною, людиною високих чеснот серця, розуму, доброти та лагідності[6, c.76].

Тридцять років невтомної і натхненної праці Владислава Городецького у Києві збагатили столицю унікальними архітектурними шедеврами, а їх автору принесли заслужену славу і неабияку заможність. Немає сумніву, що архітектор залишив би улюбленому місту ще немало своїх архітектурних автографів, якби не подих більшовицької революції.Свідок величезних соціальних потрясінь в Україні, повністю втративши всі свої маєтності, нажиті сумлінною працею, В.Городецький навесні 1920 року разом з дружиною Корнелією Йосипівною Марр емігрував до Варшави. Там він працював в Міністерстві суспільних робіт як архітектор. В Польщі за його проектами було споруджено в Пьотркові Трибунальському критий ринок і водогінну вежу, в Радомі і Любліні - водогінну вежу та механізовані бойні, а в останньому ще й електростанцію. Майже всі ці споруди збереглися.

У 1928 році інвестиційна компанія «Генрi Улен i К°» запросила його в Іран на посаду головного архітектора синдикату, що займався прокладанням перських залізниць. Тамтешній шахиншах узяв курс на європеїзацію стародавньої імперії, й будівничому з його фантазією вистачило роботи: у Тегерані В.Городецький на замовлення уряду споруджує театр, вокзал, розкішний палац для шаха, фешенебельний готель. Ці вишукані будівлі збереглися до наших днів.

Купатись у променях слави на Сході довелося недовго... У вівторок 7 січня 1930 року вечірнє видання «Кур’єр Варшавський» подало в чорній жалобній рамочці під католицьким хрестом новину про смерть Владислава-Лешека Городецького. Ще довго у Києві на нього чекали друзі (й газетні репортери, для яких пан Владислав був справжньою знахідкою). До останньої хвилини вони не вірили, що вже ніколи не побачать Городецького за кермом авто з хвацько підкрученими вусами, а головне — його нестримно веселого погляду щасливої людини. Не вірити, власне, підстави були. Адже стільки разів він повертався з полювання в далеких краях, коли його вже оголошували загиблим від пазурів пораненого лева.

Він помер від серцевого нападу у спорудженому ним готелі далеко від України, Києва, якому віддав найкращі роки життя. Похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб у Тегерані.

На його могилі встановлено просту кам'яну брилу сірого кольору, яким він так широко користувався у своїх спорудах. Напис на камені викарбовано польською мовою: «С. п. Владислав Лєшек Городецький. 23.5.1863-3.1.1930. Професор архітектури».

Зведення подібних об'єктів було не просто вигідним вкладенням капіталу, а й своєрідним змаганням. Замовники запрошували відомих архітекторів і не шкодували грошей на те, щоб їхній будинок вигідно відрізнявся від сусідніх. Першу скрипку тут грало марнославство, адже називалися ці оселі не за адресою, а на прізвище власника: будинок Гінзбурга, будинок Гільденбранда, будинок Родзянка...

Тепер вони стали окрасою міст України.

1. Будинок Гільденбранда (вул. Шовковична, 19)

Особняк у неоготичному стилі споруджений у 1901 році як прибутковий будинок на замовлення барона Володимира Ікскюль-Гільденбранда, вихідця з Естляндії (північної частини теперішньої Естонії). На фасаді зберігся родовий герб барона. Автор проекту – Микола Вишневський. Зараз завершується реконструкція постраждалої від війни і часу будівлі – їй надають первісного вигляду.

2. Будинок з химерами (вул. Банкова, 10)

Ця споруда спроектована й побудована архітектором Владиславом Городецьким на початку 1900-х років всупереч колегам, які запевняли, що на цьому крутому обриві неможливо нічого спорудити. Передбачалося, що це буде прибутковий будинок, а самому архітектору належатиме один поверх. Проте киян відлякували химери – фантастичні скульптурні прикраси, виконані італійським скульптором Еліо Салой за власними ескізами Городецького. І зодчий врешті-решт змушений був закласти будинок. Нині будівля використовується як резиденція Президента України.

3. Готель «Лейпциг» (вул. Володимирська, 39/24)

Будинок постав на розі вулиць Володимирської та Прорізної на початку ХХ століття за проектом архітектора Карла Шимана, на той момент це була найвища споруда у столиці. Замовник, торговець мисливською зброєю Петро Григорович-Барський, протягом процесу будівництва збанкрутував, і завершив зведення будинку вже купець Олександр Сироткін. Частину приміщень новий власник здав під мебльовані кімнати, а на першому поверсі відкрив знамениту кондитерську «Маркіз», згадану в романі Михайла Булгакова «Біла гвардія».

За радянських часів у будинку відкрився двоповерховий ресторан «Лейпциг», а з початку 1990-х років будівля пустувала. Від 2002-го тут ведеться реконструкція, і до Євро-2012 планують відкрити готель.

4. Готель «Прем'єр Палац» (бульв. Тараса Шевченка / вул. Пушкінська, 5-7/29)

Місце на розі Пушкінської та бульвару Шевченка придбало свій нинішній вигляд у 1911–1912 роках, змінивши кількох власників. Автори будівлі – архітектори з Одеси Адольф Мінкус та Фавель Троуп'янський – перетворили кілька особняків в один цілісний будинок, що став самим помпезним столичним готелем і отримав горду назву «Паласт Готель».

Ще до революції будинок орендував Яків Целлєрмайєр, підданий Австро-Угорської імперії, який проживав у Києві. І відтоді, як він зробив його найкращим готелем Києва, будівля не змінювала свого призначення.

5. Прибутковий будинок (вул. Пушкінська, 45/2)

Один з найкращих творів відомого українського архітектора Михайла Артинова – прибутковий будинок, що належав спадкоємцям київського купця Адама Снєжко.

Споруда добре збереглася, реконструкція майже не змінила її первісного вигляду: на фасадах можна побачити дату завершення будівництва (1901) та ініціали власників. На початку ХХ століття фотограф Дмитро Марков, видавець листівок з краєвидами Києва, включив зображення будинку в серію «Красиві будівлі м. Києва». Удостоєних такої честі можна перерахувати на пальцях.

6. Пасаж (вул. Хрещатик, 15)

Це місце, нині притулок дорогих бутиків і кафе, було забудовано в 1913–1914 роках за проектом Павла Андрєєва. Архітектор обрав стриманий неокласицизм – комплекс складається з двох паралельних корпусів, що завершуються арками, які утворюють проїзд між вулицями Хрещатик та Заньковецької.

Крім квартир, там розташовувалася фабрика кондитерських виробів швейцарця Мартіна Штіфлера, а також два магазини з їх продажу з буфетами й більярдними. Під час Другої світової війни Пасаж був зруйнований, але в післявоєнні роки відновлений у первинному вигляді.

7. Будинок Гінзбурга (вул. Городецького, 9 і 11-а)

На вулиці Городецького (до революції – Миколаївській) розмістилися прибуткові будинки відомого київського забудовника-підрядника Лева Гінзбурга. Київські архітектори Григорій Шлейфер та Едуард Брадтман, яким доручили проект, віддали данину стилю неоренесанс, популярному тоді у Києві. Фасади прикрасили фігурами богів, ангелів, крилатих чудовиськ, і будівлі ідеально вписалися в богемну атмосферу вулиці.

Правда, реставрація тут проводилася після Другої світової війни й нині будівля не може похвалитися ідеальним станом. Але виглядає вона так само елегантно, як і за Гінзбурга[13, c.54].

У 1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви — архітектурного шедевру світового значення. Вибір місця для спорудження не випадковий. На пагорбі, що домінує над Подолом, ще на початку XVIII ст. була побудована церква, що завершувала перспективу головної вулиці Києва. Центрична об'ємна композиція нового храму визначалась вже тим, що цю споруду було видно з усіх боків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андріївська церква — один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особливостей. Стрункий силует хрестової у плані церкви із стрімко злітаючим вгору високим куполом, що завершується бароковою главкою і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін "прочитується" на фоні неба. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору.

Також за проектом Растреллі в той же час у Києві споруджується Імператорський (Маріїнський, як він став називатись пізніше) палац. У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури.

Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим С. Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Вся архітектура дзвіниці — композиційний ефект її двох ярусів розбудовано на контрасті горизонтальних і вертикальних елементів — відзначається високим професіоналізмом. Проект дзвіниці, як вважають, належав видатному українському архітекторові І.Г. Григоровичу-Барському, багаторічному головному архітектору київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні риси.

З багатьох його споруд найцікавіша — як продовження традицій української національної архітектури — Покровська церква на Подолі: три главки, що підкреслюють її основну композицію, "ґанки", що прилягають до головних бокових фасадів, витончено промальований декор, що не порушує ілюзію площинності стін — традиційний для української архітектури прийом.