2. Поняття та основні риси державного управління.

Як уже зазначалось, державне управління є одним із ключових складових предмету адміністративного права. Беручи до уваги триваюче оновлення українського адміністративного права, його методологічних та фактичних засад, все ж необхідно зазначити наступне. Зміна «державоцентриської» ідеології на «людиноцентриську», пріоритет служіння з боку держави людині (публічно-сервісна діяльність) – це безумовно позитивні демократичні досягнення як українського суспільства, так і правового наукового осмислення вказаних досягнень. Водночас необхідно зазначити, що державне управління в економічній, соціально-культурній, адміністративно-політичній сферах життя суспільства з порядку денного адміністративного права не може бути зняте. Попри всі позитивні досягнення державотворення та правотворення в Україні останніх десяти-п’ятнадцяти років, реальний стан справ, практика західних розвинених країн свідчать про неможливість обійтись без державного управління. Можуть змінюватись пріоритети, ступінь прояву того чи іншого аспекту управління з боку держави, але як явище у суспільному житті, як складова предмету адміністративного права, державне управління не повинно визивати ніяких сумнівів.

Затребуваність часом державного управління може бути проілюстрована через показ його основних функцій. Саме так можна уявити напрями діяльності у державі, котрі реалізуються шляхом державного управління. Відтак, основними функціями державного управління є:

• сприяння забезпеченню прав, свобод та законних інтересів громадян;

• забезпечення стабільності всередині країни та побудова позитивного іміджу держави за кордоном;

• стратегічне планування розвитку галузей суспільного життя та країни в цілому;

• регулювання за допомогою нормативно-правових актів та інших чинників суспільних відносин;

• координація діяльності різних державних органів та організацій з метою досягнення найбільш ефективної діяльності та досягнення позитивних загальнодержавних результатів

• здійснення контролю та нагляду за станом справ у різних сферах суспільного життя шляхом встановлення відповідності визначеним у державі стандартам, правилам, регламентам.

Говорячи про такий різновид соціального управління як державне управління, відразу необхідно вказати, що в ньому реалізується потужний вплив держави (перш за все владний вплив). Основна характеристика державного управління полягає у тому, що управлінські дії держави легітимні, а невиконання тих чи інших завдань, котрі лежать в основі управлінського впливу, приводить до можливості застосування примусу (знову ж таки на легітимній основі).

В сьогоднішній науці адміністративного права продовжує існувати два підходи щодо тлумачення феномену державного управління. Мова йде про так звані широке та вузьке розуміння державного управління. Задля об’єктивності представимо обидва.

Державне управління в широкому розумінні – це сукупність усіх видів діяльності держави, що реалізується в функціонуванні органів всіх гілок влади і спрямована на регулювання суспільних відносин. Говорячи про широке розуміння державного управління ми повинні казати, що воно охоплює діяльність:

а) органів виконавчої влади – за рахунок здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності, спрямованої на втілення у життя приписів норм законів;

б) органів законодавчої та судової влади – за рахунок законотворчої діяльності та здійснення правосуддя;

в) інших державних органів, котрі не відносяться до певних гілок влади – прокуратури, Центральної виборчої комісії, Національного банку тощо;

г) недержавних органів (органів місцевого самоврядування, громадських організацій) в ході реалізації ними делегованих державною повноважень.

Свого найбільшого розвитку широке розуміння державного управління набуло в радянський період існування нашої держави, коли у практику втілювалась ідея, при якій Ради являють собою не тільки органи законодавчої (представницької) влади, але і органи, безпосередньо здійснюючі державне управління. В реаліях сьогодення широке тлумачення державного управління свідчить про єдність державно-управлінської діяльності всіх органів держави та спрямування їх функціонування для досягнення єдиної мети – стабільність у державі.

Державне управління в вузькому розумінні – це виконавчо-розпорядча діяльність органів виконавчої влади а також інших органів, в частині реалізації ними виконавчо-розпорядчих функцій. Слід зазначити, що поряд із органами виконавчої влади, для яких виконавчо-розпорядча діяльність є основною (саме тому вказані органи і є «серцевиною» державного управління у вузькому розумінні), державне управління у своїй частині реалізують також інші органи та посадові особи (Президент України, прокуратура, недержавні органи під час виконання делегованих повноважень тощо). Особливість щодо вказаної діяльності інших (не виконавчих) органів, яка дозволяє чітко відмежувати широке і вузьке розуміння державного права, полягає у наступному. Лише та частина із всієї сукупності видів діяльності державних органів, що носить виконавчо-розпорядчий характер, входить складовою у державне управління (в його вузькому розумінні). Причому така діяльність не є провідною для вказаних органів, вона носить другорядний, допоміжний, внутрішньоорганізаційний характер. Слід зазначити, що в адміністративному праві саме вузьке розуміння державного управління є основним, тому що такий підхід дозволяє якісно аналізувати виконавчо-розпорядчу діяльність органів виконавчої влади (для яких державне управління є основним напрямом діяльності) а також внутрішньоорганізаційну діяльність в рамках функціонування інших державних органів.

Якісне розуміння сутності державного управління можливе через аналіз основних його рис. Вони являють собою ключові характеристики, знання яких дозволяє чітко розуміти, що та чи інша діяльність насправді являється (чи не являється) державним управлінням.

Основні риси державного управління:

1. Владний характер, який характеризується наявністю у суб’єкта управління певних повноважень, делегованих державою. Йдеться про те, що шляхом внесення у положення нормативно-правових актів приписів про ті чи інші повноваження певних державних органів, у державі забезпечується легальний владний характер діяльності вказаних органів. Тобто вони виступають від імені держави.

2. Підзаконний характер, тобто діяльність в галузі державного управління спрямована на виконання вимог законів. В продовження першої риси державного управління важливо наголосити, що владний характер діяльності державних органів обмежений підзаконним характером вказаної діяльності. Тобто органи чи посадові особи, реалізуючи на практиці державне управління, повинні і мають право діяти лише в межах положень законів. Тут доцільно акцентувати увагу на обставину, про яку вже йшла мова у рамках висвітлення способів правового регулювання, що використовуються в адміністративному праві: в адміністративно-правовому регулюванні компетенції органів виконавчої влади та посадових осіб повинен діяти принцип загальних заборон «дозволено лише те, що прямо передбачено законом».

3. Масштабність, котра проявляється в управлінському впливові на економіку, соціально-культурну та адміністративно-політичну сфери. Напрями діяльності держави по реалізації державної політики є дуже численними, тому що суспільне життя характеризується великою кількістю аспектів. Освіта, медицина, охорона здоров’я, національна безпека, оборона, закордонні справи – ці та інші сфери суспільного життя підлягають управлінському впливу з боку держави.

4. Систематичність – сутність її полягає в тому, що державне управління здійснюється не час від часу, не за потреби, а постійно. Лише за такої умови державне управління має шанси бути якісним.

5. Підпорядкованість – наявність у системі органів, здійснюючих державне управління, вищих та нижчих функціональних ланок з чіткою субординацією та ієрархією. Підпорядкованість дозволяє гарантувати втілення у життя державної політики у всіх без винятку адміністративно-територіальних одиницях держави, що потенційно робить рівними можливості для реалізації своїх законних прав, свобод та інтересів всіма громадянами України незалежно від місця проживання.

6. Наявність системи адміністративного примусу у випадках порушення чинного законодавства. Йдеться про легальну можливість застосування з боку держави сили по відношенню до тих осіб (об’єднань громадян), котрі не виконують приписів нормативно-правових актів або їх дії носять протиправний характер. Для реалізації примусу у державі існують так звані «силові» структури, до яких відносяться міліція, внутрішні війська, Служба безпеки, прикордонна та митна служби тощо.

7. Підконтрольний характер діяльності, зумовлений наявністю органів, здійснюючих контроль та нагляд за реалізацією функцій державного управління. Детально вказана риса державного управління буде розкрита при висвітленні способів забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні. В рамках же загальної характеристики необхідно вказати, що функціонування контролю (який у певних межах здійснюють практично всі органи держави) та нагляду (перш за все органи прокуратури, протипожежного та санітарно-епідемічного нагляду тощо) дозволяє мінімізувати можливість вчинення правопорушень та у більшій мірі гарантувати захист прав та свобод громадян у всіх сферах суспільного життя.