2. Україна в системі рейтингових оцінок національної конкурентоспроможності країн

Основний матеріал дослідження.  "Конкурентоспроможність країни – здатність економіки однієї держави конкурувати з економіками інших держав за рівнем ефективного використання національних ресурсів, підвищення продуктивності народного господарства й забезпечення на цій основі високого та постійно зростаючого рівня життя населення. Найважливіша передумова конкурентоспроможності країни – активна діяльність держави, яка визначає і здійснює стратегію конкурентоспроможності, встановлює "правила гри” ринкових відносин”.

Також існує інша позиція українських дослідників, які трактують конкурентоспроможність національної економіки як економічну категорію, що характеризує здатність економічної системи забезпечувати досягнення економічними суб’єктами кращих, ніж у конкурентів, соціально-економічних параметрів за будь-якого впливу внутрішніх та зовнішніх чинників.

Отже, конкурентоспроможність національної економіки – це, власне, здатність країни в умовах соціально орієнтованої національної економіки забезпечувати високу якість життя нації на основі ефективного використання національних ресурсів та ефективної системи виробництва товарів та послуг, що відповідають установленим міжнародним стандартам [10].

Україна бере участь у дослідженнях рейтингу міжнародної конкурентоспроможності, які проводить Світовий економічний форум (СЕФ). Порівняно з високорозвинутими країнами, Україна займає низький рейтинг за індексом глобальної конкурентоспроможності, що оцінюється за наступними параметрами: якість інституцій, інфраструктура, макроекономічна стабільність, здоров’я і початкова освіта, вища освіта і професійна підготовка, ефективність ринку товарів і послуг, ефективність ринку праці, розвиненість фінансового ринку, технологічний рівень, конкурентоспроможність компаній, розмір ринку та інноваційний потенціал.

Ранжування країн за індексом глобальної конкурентоспроможності за 2012-2013 роки

Відмітимо, що в останні роки спостерігається тенденція до зростання позицій України у рейтингу. Так, за останні 2 роки відбувся підйом з 89 місця на 73.

За даними розгорнутого звіту Всесвітнього економічного форуму, причинами такого зростання є: скорочення бюджетного дефіциту; зменшення інфляції; значний обсяг ринку (38 місце в рейтингу за даним показником); ґрунтовність та доступність вищої освіти (47 місце в рейтингу за даним показником) та інноваційний потенціал.

Разом з тим причинами, які впливають на зниження рівня конкурентоспроможності є: недостатня конкурентність на ринку товарів та послуг в середині країни (117 місце в рейтингу за даним показником); слабкість фінансового та банківського секторів (114 місце в рейтингу за даним показником) та недорозвиненість ключових інституцій – 132 місце серед 144 країн.

За рівнем інших факторів, які визначають значення індексу, Україна посіла: за розвитком інфраструктури – 65 місце (найгірший показник -  стан автодорожньої інфраструктури, 137 місце); за розвитком системи охорони здоров’я – 62 місце (найгірший показник – розповсюдження ВІЛ, 117 місце; тривалість життя, 94 місце); за ефективністю ринку праці – 62 місце (найгірший показник – "виток мізків", 131 місце) тощо.

Проаналізувавши дані звіту за 2012-2013 рр. варто зазначити:

- по-перше, рівень конкурентоспроможності України на сучасному етапі є дуже низьким. Не зважаючи на значний природній, інтелектуальний та інноваційний потенціали, Україна не використовує свої конкурентні перевага у зв’язку з відсутністю належної структури та технологічною відсталістю виробництва, низькою якістю  державних інституцій та високим рівнем корупції тощо;

- по-друге, бюрократизація та корумпованість сфери економічного регулювання, незахищеність базових громадянських та економічних інтересів суб'єктів господарювання практично зводять нанівець можливість створення конкурентного ринку в Україні. Крім того, непривабливий імідж України, який утворився у світі у зв'язку з високим рівнем корупції, злочинності, розвитком "тіньової" економіки знищує бажання підприємців організовувати свою діяльність на вітчизняному ринку;

- по-третє, відсутність комплексних реформ у податковій, бюджетній та судовій системі перешкоджає здійсненню активної підприємницької діяльності в Україні, стримує приплив потенційних довгострокових іноземних інвестицій. Як наслідок, економічна криза в державі поглиблюється.

За таких умов конкурентоспроможна модель економіки є безальтернативним напрямом економічної стратегії України. Для цього необхідно:

- визначити сфери відповідальності державних органів влади та громадських організацій щодо забезпечення реалізації стратегії побудови конкурентоспроможної моделі економіки;

- забезпечити сприятливі організаційно-правові умови функціонування бізнесу, зокрема, спрощення системи реєстрації, ліцензування та звітності, розробка законодавчої бази щодо захисту прав власності інвесторів тощо;

- активізувати діяльність держави та підприємницьких структур щодо розвитку інфраструктури в Україні;

- стимулювати приплив вітчизняних та іноземних інвестицій в стратегічні для України галузі економіки;

- заохочувати інноваційні процеси шляхом надання безпроцентних та пільгових позик та грантів як науково-дослідницьким інститутам та організаціям, так і окремим вченим, здійснення прямого державного замовлення на інноваційну продукцію, вжиття заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації тощо;

- здійснювати всебічний розвиток людського капіталу та підвищити фаховість трудових ресурсів.

Висновок. Таким чином, забезпечення конкурентоспроможності національної економіки України в сучасних умовах постіндустріалізації та глобалізації перетворилась у життєво важливу проблему, оскільки від можливості країни виробляти і продавати конкурентоздатну продукцію на світових ринках залежить її здатність забезпечувати національну безпеку (у т.ч. енергетичну), реальний суверенітет, добробут та розвиток громадян. Реалізація цієї стратегічної мети має відбуватися через формування інноваційної й водночас соціально орієнтованої моделі економічного розвитку, створення ефективної ринкової системи, адаптованої до викликів світових ринків через подальше якісне трансформування економічних відносин.

3.

У системі забезпечення національної безпеки України досі не розроблена концепція та методологія стратегічного моніторингу та аналізу у сфері забезпечення національної безпеки, зокрема не сформовано систему показників та критеріїв, відсутні конструктивні моделі та методики оцінювання ефективності державної політики забезпечення та просування національних інтересів. До того ж самі національні інтереси на державному рівні не систематизовано, визначено лише їх пріоритети, що спричинюватиме значну частку суб’єктивізму в оцінюванні ефективності державної політики забезпечення національної безпеки держави. Потребує удосконалення також науково-методичний апарат обґрунтування варіантів стратегічних рішень у сфері національної безпеки та прогнозування можливих негативних наслідків застосування цих рішень у визначених сферах.

Необхідність удосконалення стратегічного планування у сфері державного управління забезпеченням національної безпеки, крім того, обумовлена багатоваріантністю та неоднозначністю змін, що відбуваються, неможливістю точно спрогнозувати розвиток подій та стратегій основних політичних акторів у майбутньому, високим динамізмом трансформацій у Воєнній організації та правоохоронних органах держави, які мають протидіяти появі нових викликів, загроз, ризиків, бути адекватними змінам у геополітичній ситуації та здатними функціонувати в нових умовах. Асинхронність та відсутність системності, необхідної скоординованості дій в реформуванні складових сектору безпеки, недостатня наукова обґрунтованість механізмів державного управління в цій сфері та недосконалість чинного методичного та інформаційно-аналітичного забезпечення загострюють цю проблему.

Нерозробленість теоретичних основ стратегічного планування не дозволить на високому науковому рівні розробити згідно з останніми рішеннями Президента України [5, 6] та відповідно до чинного законодавства [2-4] такі стратегічні документи, як Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки, Концепція розвитку Воєнної організації держави тощо. А це може призвести не тільки до зниження ефективності державної політики у сфері забезпечення національної безпеки, а й до конфлікту інтересів між органами державної влади та непорозумінь з іншими державами та міжнародними організаціями у сфері безпеки та оборони.

Одним з підходів до вирішення цієї актуальної проблеми є розробка та впровадження спеціального дослідницького прийому, що базується на об’єднанні сильних сторін різних підходів; збереження переваг управління в обчислювальних експериментах, врахування обмежень, притаманних державному управлінню забезпеченням національної безпеки; введення прогнозу розвитку сценаріїв, можливостей, передумов на підставі методів експертного оцінювання; впровадження постійного стратегічного моніторингу та аналізу результатів формування та реалізації стратегічного планування в цій сфері, а також введення адаптивного управління процесами формування та реалізації стратегічного планування для будь-яких умов невизначеності та непередбачуваності.

Це дасть змогу підвищити якість розробки та реалізації стратегічних документів у сфері державного управління забезпеченням національної безпеки, сприятиме підвищенню ефективності державної політики захисту та просування національних інтересів у сучасній геополітичній обстановці.

За розробки методу формування теоретичних засад стратегічного планування у сфері державного управління забезпеченням національної безпеки необхідно врахувати певні особливості процесу дослідження методології стратегічного планування в цій сфері:

• неможливість здійснення повноцінного експерименту з такою складною та великомасштабною системою, як система забезпечення національної безпеки;

• унікальність та складність системи стратегічного планування забезпеченням національної безпеки держави, що не дозволяє застосовувати будь-які формалізовані, типові або стандартні процедури; вирішення проблем забезпечення національної безпеки належить до класу слабоструктурованих або неструктурованих задач;

• значна ціна помилок стратегічного планування у цій сфері для особи, суспільства та держави;

• обмежені можливості безпосереднього використання досвіду з інших сфер життєдіяльності суспільства, держави, бізнесу, а також інших країн;

• низька якість ретроспективних даних, насамперед щодо їхньої достовірності, точності та повноти, через значну динаміку, невизначеність і непередбачуваність процесу, що досліджується, та значною мірою через суб’єктивний характер знань щодо закономірностей, причинно-наслідкових залежностей та сталих зв’язків між ними; це суттєво обмежує застосування традиційного апарату кореляційно-регресійного моделювання, орієнтованого насамперед на дослідження стабільних процесів;

• наявність обмежень щодо можливостей застосування стратегічного планування у сфері державного управління забезпеченням національної безпеки, передусім нормативно-правового характеру;

• нелінійний характер взаємозв’язків та взаємовпливу складових системи забезпечення національної безпеки держави.

4.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про основи національної безпеки України" до основних напрямів державної політики національної безпеки у зовнішньополітичній та внутрішньополітичній сферах належать:

у зовнішньополітичній сфері:

• створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресиввого економічного і соціального розвитку України;

• запобігання втручанню у внутрішні справи України та відвернення посягань на її державний суверенітет і територіальну цілісність з боку інших держав;

• забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу;

• сприяння усуненню конфліктів, насамперед у регіонах, що межують з Україною;

• участь у міжнародній миротворчій діяльності піл егідою (Х)Н. ОБСЄ, інших міжнародних організацій у сфері безпеки;

• участь у заходах щодо боротьби з міжнародними організованими злочинними угрупуваннями та міжнародним тероризмом, протидія поширенню ядерної та іншої зброї масового ураження і за* собі в її доставки;

• адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

у внутрішньополітичній сфері:

• забезпечення неухильного дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист конституційного устрою, вдосконалення системи політичної влади з метою зміцнення демократії, духовних і моральних підвалив суспільства;

• підвищення ефективності функціонування політичних інститутів влади;

• створення дійових, у тому числі судових механізмів захисту конституційних прав людини и основних свобод;

• забезпечення політичної стабільності, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві, запобігання проявів екстремізму;

• забезпечення прозорості в діяльності державних органів, прийнятті управлінських рішень, інформованості населений, зміцнення на цій основі його довіри до владних інститутів;

• створення повноцінного, ефективно діючого місцевого і регіонального самоврядування;

• формування і вдосконалення політико-право них, соціально економічних та духовно-культурних засад етнонаціональної стабільності, відпрацювання ефективних механізмів узгоджений інтересів етнічних спільнот та розв'язання міжнаціональних суперечностей;

• забезпечення міжконфесійної стабільності та запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення протистояння різних церков, у тому числі щодо) щодо сфер впливу на території України

- в економічній сфері:

недопущення незаконного використання бюджетних коштів і державних ресурсів, їх перетікання в тіньову економіку;

контроль за експортно-імпортною діяльністю, спрямованою на підтримку важливих для України пріоритетів та захист вітчизняного виробника;

боротьба з протиправною економічною діяльністю, протидія неконтрольованому відпливу національних матеріальних, фінансових, інтелектуальних, інформаційних та інших ресурсів

5.Стратегічні ризики в системі національної безпеки України

На сьогоднішній день діяльність органів  державного управління у сфері національної безпеки носить досить складний характер, який обумовлюється наявністю особливих об’єктів безпеки. Національна безпека держави – це стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Отже, вже на даному етапі можна виділити основні об’єкти безпеки:

• особа – її права і свободи;

• суспільство – матеріальні і духовні цінності;

• держава – конституційний лад, суверенітет, і територіальна цілісність.  

Основні принципи забезпечення національної безпеки: законність, дотримання безпеки інтересів особи і держави; їх взаємна відповідальність за забезпечення безпеки; взаємозв’язки національної і міжнародної безпеки. Реалізація основних принципів забезпечення національної безпеки можлива за рахунок створення системи безпеки, основними функціями якої виступають виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам об’єктів безпеки, здійснення комплексу оперативних та довготривалих заходів по їх попередженню і реалізації.

Зважаючи на те, що проблематика безпеки традиційно має статус найвищого пріоритету в державній політиці, поняття економічної безпеки набуває виняткового значення як аргумент прийняття політичних рішень: наука про економічну безпеку забезпечує формування відповідної політики щодо забезпечення економічної безпеки держави чи суб’єктів нижчих організаційних рівнів. Система забезпечення економічної безпеки передбачає здійснення постійного моніторингу соціально-економічних процесів з точки зору їхнього впливу на стан економічної безпеки, оцінку з цих позицій стратегічних програм, нормативно-правових актів, а також аналіз ефективності поточних рішень у сфері економічної політики.

Економічна безпека є головною складовою національної безпеки і визначає спроможність держави забезпечувати захист національних економічних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз, здійснювати поступальний розвиток економіки з метою підтримання стабільності суспільства і достатнього оборонного потенціалу за будь-яких умов і варіантів розвитку подій.

При аналізі економічної безпеки виділяються передусім три основні складові:

1. Економічна незалежність, що означає насамперед можливість здійснення державного контролю над національними ресурсами, спроможність використовувати національні конкурентні переваги для забезпечення рівноправної участі у міжнародній торгівлі.

2. Стійкість і стабільність національної економіки передбачає міцність і надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення гарантій для ефективної підприємницької діяльності, стримування дестабілізуючих факторів.

3. Здатність до саморозвитку і прогресу, тобто спроможність самостійно реалізовувати і захищати національні економічні інтереси, здійснювати постійну модернізацію виробництва, ефективну інвестиційну та інноваційну політику, розвивати інтелектуальний і трудовий потенціал країни.

Виразником національних економічних інтересів і гарантом його захисту є держава, яка має забезпечити прозорість прийняття і реалізації рішень щодо здійснення макроекономічної політики, бюджетного процесу, управління фінансовими потоками і ресурсами, реформування податкової системи, формування приватного сектора. Як інституційний представник нації держава має орієнтуватися на захист власних раціонально сформульованих національних інтересів. Саме від того, наскільки правильно визначені національні інтереси і наскільки послідовно та рішуче державне керівництво їх відстоює у внутрішніх і зовнішніх стосунках, залежить добробут нації та стан її національної безпеки.

Зокрема, до основних принципів забезпечення економічної безпеки України відносять:

• дотримання законності на всіх етапах забезпечення економічної безпеки;

• баланс економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави;

• взаємну відповідальність особи, сім'ї, суспільства, держави щодо забезпечення економічної безпеки;

• своєчасність і адекватність заходів, пов'язаних із відверненням загроз і захистом національних економічних інтересів;

• надання пріоритету мирним заходам у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів економічного характеру;

• інтеграцію національної економічної безпеки з міжнародною економічною безпекою.

  Державне регулювання економіки — це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства.

  Необхідність втручання держави в економіку зумовлена:

• створенням умов для ефективного функціонування самого ринкового механізму;

• усуненням негативних наслідків ринкових процесів;

• захистом національних інтересів на світовому ринку

• вирішення проблем, які ринковий механізм вирішити не може або вирішує їх погано. 

Серед найважливіших національних економічних інтересів, від реалізації яких залежить майбутнє України, добробут і процвітання нації, співробітники Національного інституту стратегічних досліджень виділяють наступні:

• створення самодостатньої, конкурентоспроможної, соціально спрямованої, потужної національної економіки;

• створення надійної системи економічної безпеки України, забезпечення можливості самостійного, прогресивного національно-економічного розвитку;

• здійснення структурної перебудови економіки;

• забезпечення ефективного розвитку національної промисловості;

• здійснення державою протекціоністських заходів, спрямованих на підтримку національного товаровиробника;

• істотне зменшення енергомісткості і матеріаломісткості ВВП;

• здійснення кардинальної модернізації виробництва та розвиток його наукомістких галузей;

• створення замкнених циклів виробництва стратегічно важливої продукції, зокрема, військової техніки та озброєння;

• пошук і освоєння родовищ нафти, газу, вугілля, золота, алмазів тощо;

• забезпечення альтернативних джерел надходження нафти і газу;

• створення потужного воєнно-промислового комплексу, зокрема, ракетно-космічної галузі;

• збереження та розвиток інтелектуального та науково-технічного потенціалів України;

• закріплення за Україною її загальносоюзної частки зовнішнього державного боргу та активів (золотого запасу, алмазного і валютного фондів, фінансових ресурсів, майна за кордоном, боргів іноземних держав);

• створення достатніх запасів державних золотовалютних резервів;

• здійснення політики енерго- та ресурсозаощадження;

• здійснення прогресивних економічних перетворень на базі власної моделі реформ;

• здійснення широкого комплексу інституційних змін з метою динамічного розвитку національної економіки;

• здійснення реформи податкової системи, посилення стимулювального впливу податків на розвиток виробництва;

• забезпечення фінансової стабілізації, подолання кризи платежів;

• подолання інфляції;

• проведення земельної реформи, підтримка фермерських господарств;

• здійснення реформи агропромислового комплексу, відродження села;

• забезпечення конвертованості національної грошової одиниці;

• залучення внутрішніх інвестиційних ресурсів до розвитку національної економіки;

• зростання добробуту українських громадян;

• вирішення державою соціальних проблем (безробіття, бідність, злочинність, житлове забезпечення тощо);

• забезпечення населення продовольчими товарами, поліпшення якості і структури споживання;

• розвиток внутрішнього ринку та внутрішнього попиту;

• проведення рішучої боротьби з «тіньовою» економікою;

• створення соціально-однорідного середовища в усіх регіонах держави, усунення дисбалансу в їхньому соціально-економічному розвитку;

• забезпечення зайнятості населення та високого рівня трудових ресурсів;

• створення рівних соціальних та економічних можливостей для всіх громадян України;

• здобуття Україною належного місця у світовому розподілі праці та міжнародній торгівлі, інтеграція у світове господарство;

• побудова економічних відносин з іншими країнами на засадах рівноправності та взаємовигідності;

• забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;

• вдосконалення товарної структури експорту та імпорту;

• забезпечення географічної збалансованості експорту, та імпорту;

• нарощування експортного потенціалу, забезпечення позитивного сальдо зовнішньоторговельної діяльності;

• підтримка вітчизняних експортерів, сприяння виробникам імпорто-замінної продукції, особливо критичного імпорту;

• захист національного ринку від несприятливої дії світової кон'юнктури та іноземної конкуренції;

• ефективне використання Україною свого вигідного географічного положення для здійснення міжнародного транзиту.

Для створення цілісної системи національних, економічних інтересів та їх ефективного функціонування насамперед необхідно:

• створити відповідну нормативну базу;

• проводити моніторинг національних економічних інтересів та їх моделювання;

• створити банк даних щодо національних економічних інтересів;

• забезпечити баланс національних економічних інтересів та їх гармонійне поєднання.

Національні ризики — це імовірність втрати державою частини своїх ресурсів, недоотримання доходів або появи додаткових витрат у результаті здійснення певної діяльності в умовах невизначеності.

Національні ризики — це нестабільність внутрішнього стану країни, що впливає на результати діяльності підприємств.

Національні ризики включають в себе стандартні ризики, які мають певну ступінь вірогідності настання, що характеризують стан розвитку економіки та політики даної країни, а також сукупність специфічних ризиків, характерних для розвитку даної країни.

До стандартних ризиків будь-якої країни відносять такі:

• природні;

• країнові;

• політичні;

• загально-економічні;

• фінансові.

Особливе місце в цій групі займає країновий ризик. Даний ризик пов'язаний з наявністю глобального ризику, залежить від політико-економічної стабільності країни, імпортерів та експортерів, факторів, що зумовлюють внутрішньоекономічні та зовнішньоекономічні ризики.

Чинним законодавством України визначені основні напрямки державної політики з питань своєчасного виявлення, попередження і нейтралізації зовнішніх та внутрішніх загроз в економічній сфері. Ними, зокрема, передбачається:

• забезпечення умов для сталого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

• прискорення прогресивних структурних та інституціональних змін в економіці, поліпшення інвестиційного клімату, підвищення ефективності інвестиційних процесів;

• стимулювання випереджувального розвитку наукоємких високотехнологічних виробництв;

• вдосконалення антимонопольної політики; створення ефективного механізму державного регулювання природних монополій;

• подолання «тінізації» економіки через реформування податкової системи, оздоровлення фінансово-кредитної сфери та припинення відпливу капіталів за кордон, зменшення позабанківського обігу грошової маси;

• забезпечення збалансованого розвитку бюджетної сфери, внутрішньої і зовнішньої захищеності національної валюти, її стабільності, захисту інтересів вкладників, фінансового ринку;

• здійснення виваженої політики внутрішніх та зовнішніх запозичень;

• забезпечення енергетичної безпеки на основі сталого функціонування і розвитку паливно-енергетичного комплексу, в тому числі послідовного й активного проведення політики енергозбереження та диверсифікації джерел енергозабезпечення;

• забезпечення продовольчої безпеки;

• захист внутрішнього ринку від недоброякісного імпорту — поставок продукції, яка може завдавати шкоди національним виробникам, здоров'ю людей та навколишньому природному середовищу;

• посилення участі України у міжнаціональному поділі праці, розвиток експортного потенціалу високотехнологічної продукції, поглиблення інтеграції у європейську і світову економічну систему та активізація участі в міжнародних економічних і фінансових організаціях;

• створення економічних і суспільно-політичних умов для підвищення соціального статусу наукової та технічної інтелігенції.

За умов, що нині склалися в Україні та світі, зростає роль стратегії національної безпеки, яка має полягати не так у захисті держави та її політичних інститутів, як — людини і суспільства. Основним принципом стратегії національної безпеки має бути принцип балансу інтересів людини, суспільства та держави.

За нових умов основу стратегії національної безпеки України мають становити універсальні ціннісні орієнтири, спрямовані на побудову правової демократичної держави, громадянського суспільства і соціально орієнтованої ринкової економіки.

Підвалини забезпечення економічної безпеки закладені відповідними документами, що прийняті і впроваджені в державі.

Правовою базою, що регламентує забезпечення економічної безпеки України, є:

• Конституція України — у ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу.

• Закони України: «Про національну безпеку України», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»; податкове та валютне законодавство; законодавство України про приватизацію, банкрутство, зовнішньоекономічну діяльність; Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Цивільний, Цивільно-процесуальний, Митний, Бюджетний, Господарський кодекси України тощо, які мають безпосереднє відношення до регулювання відносин в економічній сфері.

• Укази та Розпорядження Президента України;

• Постанови та Розпорядження Кабінету Міністрів України.

6.

Встановлення, зокрема, порогових значень індикаторів економічної безпеки України ґрунтується на врахуванні світового досвіду щодо нормалізації показників економічної безпеки та напрацювань українських вчених. Перелік індикаторів економічної безпеки України та їхні порогові значення, визначені Міністерством економіки України, наведено Таблиці 1.

Таблиця 1. Перелік основних індикаторів економічної безпеки України та їхніх порогових значень.

Індикатор, одиниця виміру	Порогове значення
Індикатори та порогові значення індикаторів стану  макроекономічної безпеки
Рівень "тонізації" економіки, % до ВВП	Не більше ЗО
Відношення обсягу ВВП  до середнього значення у країнах  ЄС, %	Не менше 75
Валове нагромадження  основного капіталу, % до ВВП	Не менше 25
Відношення сальдо платіжного балансу України до ВВП, %	-1 -+1
Відношення темпу зростання  продуктивності праці до темпу зростання  заробітної плати, разів	Не менше 1
Частка сектору загальнодержавного управління в наявних доходах, %	Не більше 20
Індикатори та порогові значення індикаторів стану  фінансової безпеки
1. Бюджетна безпека
Рівень перерозподілу  ВВП через зведений бюджет, %	Не більше 30
Відношення дефіциту, профіциту  державного бюджету до ВВП, %	Не більше 4
Покриття дефіциту зведеного  бюджету за рахунок зовнішніх  запозичень, %	Не більше ЗО
Обсяг трансфертів з державного бюджету, % до ВВП	Не більше 10- 15
Амплітуда коливань бюджетних  видатків на одну особу між регіонами  України, %	Не більше 20- ЗО

Нормативними актами України рекомендується переглядати перелік системи  індикаторів та їх порогових значень не рідше ніж один раз на два роки. Разом з тим слід зазначити, що вони можуть переглядатися частіше у разі різких змін економічної кон'юнктури національного та світового ринків, структурних зрушень у національних економічних системах, загострення кризових явищ. Такі оцінки є основою для прийняття управлінських рішень щодо аналізу, попередження та нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам у відповідній сфері діяльності.

З метою забезпечення економічної  безпеки держава реалізує низку  системних заходів, спрямованих  на внутрішню і зовнішню стабілізацію. Основними напрямами державної  політики гарантування національної безпеки  України в економічній сфері  є: забезпечення умов для сталого  економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності національної економіки; прискорення прогресивних структурних та інституціональних змін в економіці, поліпшення інвестиційного клімату, підвищення ефективності інвестиційних процесів; стимулювання випереджального розвитку наукомістких високотехнологічних виробництв; удосконалення антимонопольної політики та створення ефективного механізму державного регулювання природних монополій; скорочення рівня "тінізації" економіки через реформування податкової системи, оздоровлення фінансово-кредитної сфери та припинення відпливу капіталів за кордон, зменшення позабанківського обігу грошової маси; створення гарантій соціальної стабільності у суспільстві. 

7.

Зовнішньоекономічні зв’язки стали більш актуальними і різнобічними, побудованими на основі рівноправності і взаємовигоди після того, як Україна стала незалежною, самостійною державою.

Особливість України полягає в тому, що їй доводиться водночас вирішувати кілька досить складних проблем:

• утвердження своїх позицій у світовій співдружності як суверенної незалежної новоутвореної держави через подолання суттєвих як внутрішніх, так і зовнішніх перешкод на цьому шляху;

• просування в європейський і євроатлантичний економічний простір з пріоритетним наміром вступити у перспективі до ЄС;

• розвиток дво- і багатосторонніх відносин з країнами Центральної і Східної Європи через інтеграційні зв’язки;

• упорядкування взаємозв’язків з країнами Співдружності Незалежних Держав (СНД), особливо з Російською Федерацією. [1]

Відомо, що Україна оголосила своїм стратегічним пріоритетом інтеграцію до ЄС. Для досягнення цієї мети необхідно всебічно розвивати торгові зв’язки з країнами ЄС, а також державами Східної Європи, які мають невдовзі приєднатися до цього інтеграційного угруповання.

Іншим пріоритетом України в її зовнішньоекономічній діяльності є Росія і інші країни колишнього СРСР, з якими Україна історично пов’язана тісними економічними зв’язками.

На сьогодні головними партнерам України залишаються Росія, Білорусь, Туреччина, Китай, Німеччина, Польща, США ( на них приходиться більше 50% експорту).