§ 2. Мінливість знака

Забезпечуючи безперервність розвитку мови, час чинить на неї ще один вплив, який на перший погляд заперечує перший: він з більшою чи меншою швидкістю змінює мовні знаки, тобто до певної міри можна говорити водночас про незмінність та мінливість знака⁶.

Зміна в часі набирає різних форм, кожна з яких могла б стати матеріалом для великого розділу в теорії мовознавства. Не заглиблюючись у подробиці, виділимо такі положення.

Перш за все слід правильно розуміти сенс, наданий тут слову зміна. Воно може навести на думку, що йдеться спеціально або про фонетичні зміни, яких зазнає позначення, або ж про зміни змісту позначу-ваного поняття. Такий погляд на зміну був би недостатнім. Якими б не були чинники зміни, діють вони нарізно чи спільно, це завжди призводить до зсувувідношення між позначеним і позначенням.

Ось кілька прикладів. Латинське слово песarе "вби-ти" у французькій мові перейшло в поуеr із значен-ням "топити" (у воді). Змінився і акустичний образ, і саме поняття; але даремно розрізняти обидві час-тини цього явища; досить констатувати іп globо, що зв'язок між поняттям і знаком7 послабшав, і у від-ношенні між ними стався зсув. Трохи інший випадок маємо, порівнюючи класичне латинське песаrе не з французьким поуеr, а з народнолатинським песаrе IV—V ст. зі значенням "топити"; однак і тут наявний

6 Було б хибно закидати Ф. де Сосюру нелогічність або парадоксальність у приписуванні ним мові двох суперечливих якостей. Протиставленням двох взаємозаперечних термінів він хотів лише наголосити на тій істині, що мова зазнає перетворень, а самі мовці перетворити її не можуть. Іншими словами, можна сказати: мова є недоторкана, але не є незмінна. — Прим. вид.

7 Тобто "позначенням, назвою". — Прим. ред.

зсув у відношенні між поняттям і знаком, хоча по-мітних змін у позначенні ми й не зауважуємо.

Старонімецьке dritteil "третина" стало в сучасній німецькій Drittel. У цьому випадку, хоча поняття й не зазнало змін, відношення між ним і позначенням змінилося у два способи: позначення змінилося не лише в матеріальному плані, а й у граматичній формі; воно більше не нагадує поняття Теil "частина", це вже просте слово. Так чи інакше, тут знову оче-видний зсув у відношенні між позначеним і позна-ченням.

В англосаксонській мові дописьмова форма fot "но-га" залишилася без змін — fot (суч. анґл. foot), у той час як її форма у множині foti  "ноги" перейшла у fet (суч. анґл. feet). Які б не були зміни, що породили ці форми, з певністю можна сказати одне: стався зсув у відношенні; між звуковим матеріалом і поняттям виникли інші відповідності.

Мова принципово неспроможна протидіяти чинни кам, які повсякчас змінюють відношення між позначеним і позначенням. Це один із наслідків принципу довільності знака.

Усі інші суспільні інституції — звичаї, закони тощо ґрунтуються різною мірою на природних зв'язках речей; вони мають необхідну відповідність між вжитими засобами і поставленою метою. Навіть мода, що визначає наше вбрання, не зовсім довільна: не можна надмірно відхилитися від умов, продиктованих фігурою людини. Мова, навпаки, ні в чому не обмежена у виборі своїх засобів, оскільки не видно, що саме могло б перешкодити об'єднанню будь-якого поняття з будь-якою послідовністю звуків.

Бажаючи унаочнити той факт, що мова є суспіль-ною інституцією в чистому вигляді, Витні слушно наполягав на довільному характері знака, тим самим вказуючи мовознавству правильні орієнтири. Але він зупинився на півдорозі, бо не роздивився, що мова докорінно відмінна від усіх інших інституцій саме через свій довільний характер. Це дуже добре помітно на тому, як вона розвивається; нема нічого складнішого за цей розвиток: ніхто нічого не може в мові змінити, оскільки вона існує заразом і в часі, і в суспільстві; з іншого боку, довільність її знаків теоретично дозволяє утворювати які завгодно відно-шення між звуковим матеріалом і поняттям. Звідси випливає, що обидва ці елементи, поєднані у знаках, живуть кожний своїм власним життям, що не має аналогій поза мовою і що сама мова змінюється або, скоріше, розвивається під впливом усіх чинників, що стосуються або звуків, або значення. Цей розвиток неминучий, і жодна мова не може чинити йому опір. Через певний час завжди стають помітними відчутні зміни.

Це настільки правильно, що даний принцип підтверджується і щодо штучних мов. Доти, доки штучна мова не вживається суспільством, вона цілком підкоряється своєму створювачеві; однак щойно ця мова починає виконувати своє призначення і стає надбанням усіх, вона виходить з-під контролю. Есперанто править тут за зразок; якщо спроба будевдалою, то чи уникне ця мова неминучої дії закону розвитку мови? По першій фазі свого існування вона, цілком імовірно, почне своє семіологічне життя. Ця мова стане існувати за законами, цілком відмінними від логічних законів, за якими вона була створена, і повернення її до вихідного стану буде неможливим. Людина, що претендувала б на створення незмінної мови, яку нащадки мали б лише відтворювати, нагадувала б курку, що висиджує качаче яйце: ство рена мова так чи інакше була б підхоплена течією, що несе всі існуючі мови.

Безперервність знака в часі, пов'язана з його зміною у часі, і становить принцип загальної семіології; підтвердження цьому можна знайти у системах письма, в мові глухонімих тощо.

Однак на чому ж ґрунтується необхідність у зміні? Нам можуть закинути, що цей пункт, на відміну від принципу незмінності, висвітлений тут менш розгорнуто. Річ у тім, що ми не розглядали окремі чинники зміни; треба було б їх дослідити в усій різноманіт-ності, щоб визначити, наскільки вони необхідні.

Причини безперервності а рriorі досяжні для спо-стереження, чого не можна сказати щодо причин змі-ни в часі. Краще тимчасово не висловлювати про них якихось конкретних міркувань, а обмежитися за-гальним положенням про зсув відношень; час змінює все, й немає жодних підстав вважати, що на мову це універсальне положення не поширюється.

Підсумуємо етапи нашого викладу відповідно до сформульованих у передмові принципів.

1.  Уникаючи безплідного визначення слів, всереди ні загального явища — мовної діяльності — ми виділили передусім два складники:  мову і мовлення.

Мова для нас — це мовна діяльність мінус мовлення.      Вона є сукупністю мовних навичок,  що дозволяють людині розуміти інших і бути для них зрозумілою.

2.  Однак таке  визначення залишає  мову все щепоза її суспільною реальністю, воно робить її чимосьнереальним,   адже   враховує  лише  один  з  аспектівреальності — індивідуальний; для існування мови по трібна сукупність мовців. Всупереч зовнішньому враженню, мова ні миті не існує поза суспільним фактом, оскільки мова — семіологічний феномен. її су-спільна природа — це одна з її внутрішніх харак-теристик; повне її визначення ставить нас віч-на-вічз двома нерозривно пов'язаними явищами, що й зображено на схемі:

За таких умов мова лише життєздатна, але не жива; ми врахували лише суспільну реальність, але не історичний факт.

3. Через довільний характер лінґвістичного знака може вида-тися, що визначена нами у та-кий спосіб мова становить віль-ну систему, залежну від волімовців і засновану виключно на раціональних засадах. її су-спільний характер, розглянутий сам по собі, якраз не супере-чить цьому поглядові. Поза сум-нівом,   суспільна   психологія  не

оперує самим лише логічним матеріалом. Варте взяти до уваги і все те, перед чим розум відступає у практичних стосунках між людьми. Проте аж ніяк не це заважає розглядати мову як просту угоду, змінювану за бажанням зацікавлених осіб, — а поєднання з дією суспільних сил дії часу. Поза часом мовна реальність неповна й жодні висновки неможливі.

Якщо розглядати мову в часі поза сукупністю мовців (спробуємо уявити собі людину, що живе ізольовано від інших протягом багатьох сторіч), то, можливо, ми й не виявимо у ній жодних змін; час не впливав би на неї. І навпаки, якщо розглядати сукупність мовців поза часом, то ми не побачимо впливу на мову суспільних сил. Аби наблизитися до реальності, слід іще позначити на нашій схемі хід часу:

Тепер мова стає залежною, адже час дозволяє суспільним силам впливати на неї; так ми приходимо до принципу безперервності, яка усуває всяку свободу. Проте безперервність неминуче передбачає зміну, тобто більш-менш значний зсув у відношеннях між позначеним і позначенням.