§ 3. Другий принцип: лінійний характер позна-чення
Слухове за своєю природою, позначення розгор-тається лише у часі, запозичивши від нього харак-терні особливості: а) воно наділене тривалістю; б) його тривалість має лише один вимір — це лінія. Цей принцип очевидний, але, здається, про нього ніколи не згадують, бо, мабуть, вважають занадто простим, а, однак, цей принцип також фундаментальний, і наслідки його теж незліченні. За своєю важливістю він не поступається першому принципові. Від нього залежить увесь механізм мови (див. с. 156). На від-міну від візуальних позначень (морські сигнали то-що), які можуть водночас сполучатися в кількох ви-мірах, акустичні позначення розташовуються лише на лінії часу; їх елементи йдуть один за одним, утво-рюючи низку. Ця їхня особливість унаочнюється, щойно ми починаємо зображати акустичні елементи на письмі, замінюючи їх послідовність у часі просто-ровою низкою графічних знаків4.
В окремих випадках це не так очевидно. Коли, наприклад, я наголошую певний склад, може здатися, що в цій одній точці я нагромаджую різні елементи позначення. Однак це ілюзія, бо склад і його наголос утворюють один акт фонації; всередині цього акту немає двоплановості, існують лише різні опози-ції (протиставлення) його і суміжних елементів (див. с. 166).
4 Як видно з тексту, Ф. де Сосюр не ототожнює лінгвістичний знак і графічний знак, як це роблять (посилаючись на нього) деякі сучасні мовознавці. Див. також початок § 2 розділу VI Вступу. — Прим. ред.
Розділ II
НЕЗМІННІСТЬ ТА МІНЛИВІСТЬ ЗНАКА
§ 1. Незмінність знака
Якщо позначення виступає щодо позначуваного ним поняття як вільно вибране, то щодо мовної громади, яка його використовує, воно, навпаки, не вільне, а накинуте. З цією громадою не радяться, і обране мовою позначення замінити іншим не можна5. Цей позірно суперечливий факт можна було б назвати "вимушеним ходом". Мові немовби кажуть: "Вибирай!", але до цього додають: "Ось цей знак, а не інший". Не лише окремий індивід неспроможний, — коли б він і захотів, — ні в чому змінити вже зроб лений мовою вибір, а й саме суспільство не має влади над жодним словом. Мовна громада має справу з мовою такою, якою вона є.
Отже, мову не можна уподібнювати до простої угоди, і саме з цього погляду лінгвістичний знак становить особливий дослідний інтерес; адже коли ми хочемо показати, що прийнятий у суспільстві закон є щось накинуте, а не вільно обране, то найблискучі-шим доказом тут буде саме мова.
Розгляньмо тепер, у який саме спосіб лінгвістичний знак уникає впливу нашої волі, а згодом зупинімося на важливих наслідках, що з цього випливають.
За будь-якої доби, — як далеко б ми не заглиблювалися в минуле, — мова завжди виступає як спадщина попередньої епохи. Можна уявити собі в минулому такий акт, коли в певний момент речі отримали свої назви, тобто коли було немовби укладено угоду про розподіл понять за акустичними образами, — хоча насправді про такий акт нам нічого не відомо. Думку про те, що це могло б бути саме так, і підказує нам загострене відчуття довільності знака.
5 Тут слово "мова" вжите метафорично: очевидно, що певне позначення свого часу обрала не мова, а предки членів цієї мовної громади. — Прим. ред.
Насправді всяке суспільство знає і завжди знало мову лише як успадкований від попередніх поколінь продукт, що має сприйматися лише таким, яким він є. Тому й питання про походження мови не має того важливого значення, якого йому звичайно надають. Таке питання можна навіть і не ставити; єдиний реальний об'єкт лінґвістики — це нормальне і регу-лярне життя вже сформованої мови. Будь-який да-ний стан мови завжди є продукт історичних чинни-ків, які й пояснюють, чому знак незмінний, тобто чому він чинить опір усякій спробі довільної заміни.
Однак твердження, що мова — це спадщина, геть нічого не пояснює, коли на цьому й зупинитися. Хіба не можна будь-коли змінити успадковані віддавна закони?
Таке заперечення змушує нас, врахувавши суспільне середовище мови, ставити питання про неї як про всяку іншу суспільну інституцію. Яким чином передаються ці останні? Ось те загальніше питання, що охоплює і питання про незмінність. Передусім слід з'ясувати ступінь свободи інших інституцій; ми побачимо, що кожній з них властивий свій баланс між накинутою традицією та вільною від традиції діяльністю суспільства. Потім з'ясуємо, чому в даній суспільній категорії першорядні чинники в цілому потужніші від другорядних. І нарешті, повертаючись знову до мови, маємо запитати себе, чому історичний чинник спадкоємності є в ній панівним і заперечує будь-яку можливість загальної раптової зміни в мові.
У відповідь на це запитання можна було б висунути чимало аргументів і сказати, наприклад, що зміни мови не пов'язані з чергуванням поколінь, які зовсім не надбудовані взаємно, наче шухляди в комоді, а змішані й переплетені, охоплюючи людей різ ного віку. Можна нагадати і про те, скільки зусиль потребує вивчення рідної мови, щоб прийти до висновку про неможливість її загальної зміни. Варто додати, що рефлексія не бере участі у використанні певної мови і що мовці значною мірою не усвідом-люють законів мови. А коли вони їх не усвідомлю-ють, то яким чином вони могли б їх змінити? Хай
навіть вони ставилися б до мовних фактів і свідомо, — нагадаймо, що самі ці факти аж ніяк не викликають критики з боку мовців у тому розумінні, що кожний народ у цілому задоволений своєю успадкованою мовою.
Це досить важливі міркування, однак справа не в них: ми віддаємо перевагу викладеним далі суттєвішим і безпосереднішим міркуванням, від яких залежать усі інші.
1. Довільний характер знака. Вищеми визнали теоретичну можливість зміни у мові. Заглиблюючись у питання, ми побачимо, що насправдісама довільність знака захищає мову від будь-якоїсвідомої спроби її змінити. Мовці, навіть коли б вонибули свідоміші, ніж насправді, не змогли б обгово- рювати мовні питання. Адже для того, щоб якийсь факт підлягав обговоренню, він має виходити з ро-зумної норми. Можна, наприклад, сперечатися проте, яка з форм шлюбу раціональніша — моногаміячи полігамія, і висувати докази на користь кожної.Можна також обговорювати систему символів, томущо символ і позначувана ним річ пов'язані раціонально (див. с. 90). Однак у мові, системі довільних знаків, відсутня така розумна норма, а отже, і будь-який ґрунт для обговорень: немає жодної підстави,аби віддати перевагу soeur перед sister або Осhs передboeuf.
2. Численність знаків, необхідних дляутворення будь-якої мови. Цей факт дуже важливий.Систему письма з 20 — 40 літер можна в крайньомуразі замінити іншою. Так само можна було б вчинитиі з мовою, коли б вона складалася з обмеженої кількості елементів. Насправді ж кількість лінгвістичних знаків незліченна.
3. Заскладний характер системи.Мова являє собою систему. Згодом ми побачимо, щосаме з цього боку мова не цілком довільна і що вній панує відносна розумність. Проте саме тут і ви-являється неспроможність мовців її перетворити. Адже ця система являє собою складний механізм, збагнути який можна лише шляхом спеціальної рефлексії: навіть ті, хто щоденно її вживає, про саму систему нічого не знають. Можна було б уявити собі можливість перетворення мови саме внаслідок втручання фахівців — граматистів, логіків тощо, але до свід доводить, що дотепер такі спроби не мали жодного успіху.
4. Опір колективної інертності всякому оновленню мови. За своєю пе-реконливістю всі наведені міркування поступаються такому: повсякчас мова є справою всіх і кожного. Існуючи в певному суспільстві і служачи йому, мова являє собою річ щоденного вжитку. З цього погляду вона несумірна з жодною іншою суспільною інституцією. Приписи закону, релігійні обряди, морські сигнали тощо завжди поширюються водночас на обмежену кількість людей і то протягом обмеженого відрізку часу. Мова ж безупинно зазнає впливу від усіх, бо всі щомиті нею користуються.
Вже цього найсуттєвішого факту досить, аби показати неможливість мовної революції.
З усіх суспільних інституцій мова залишає найменше поле для ініціативи. Мова складає невіддільну частку життя суспільства, яке, інертне за своєю природою, виступає передусім як консервативний чинник.
У всякому разі, стверджувати, що мова — це продукт суспільних сил, іще не досить для унаявлення її залежності від них; пам'ятаючи, що мова завжди успадковується від попередньої доби, слід додати, що ці суспільні сили діють залежно від часу. Мова характеризується сталістю не лише тому, що обтяжена консерватизмом суспільства, а й тому, що існує в часі. Ці два факти невіддільні один від одного. Пов-сякчас вірність минулому унеможливлює свободу ви-бору. Ми кажемо людина й собака тому, що й до нас казали людина йсобака. Це не заважає тому, аби в цілому явищі зберігався зв'язок між двома антиноміями: довільною угодою, що зумовлює вільний вибір, і часом, що цей вибір суворо фіксує. Саметому, що знак довільний, він не знає іншого закону,
крім закону традиції, і, навпаки, знак може бути довільним, лише спираючись на традицію.