Trivium і quadrivium – перша диференціація освітніх практик

У римській культурній традиції, завдяки зусиллям стоїків, особливо Панетія (185–110 рр. до н.е.) і Посідонія (166–50 рр. до н.е.), а потім Марка Туллія Цицерона (106–43 до н.е.) і Марка Теренція Варрона (116–27 рр. до н.е.) неухильно зростає морально-етична складова філософського дискурсу. Так, поступово, зв’язок філософії, культури й освіти, сконцентрований раніше в грецькому понятті paideia, реалізовується в римській культурі, трансформуючись у латинську систему освіти й набуваючи додаткового значення «гуманітарності гуманістичності», що фіксується латинським терміном humanitas.

У епоху еллінізму ідеальною моделлю стає виховання самостійності та здібності до політичної діяльності. Основною метою тоді було завдання навчити людину досягати успіху у своєму роді діяльності. З часів Цицерона був прийнятий у Римі й надалі продовжував існувати протягом усіх Середніх віків освітній канон artes liberales або septem artes liberales (римський еквівалент грецького типу освіти – enkyklios paideia), що містив «гуманітарний цикл» – trivium (діалектика, риторика та граматика) і «точні науки» – quadrivium (арифметика, геометрія, астрономія та музика).

Філософія (у Платона й Арістотеля синонімічно використовувалося також слово «діалектика») вважалася вищою формою грецької освіченості, при цьому будучи методологічно організованою й рефлексивною (усвідомленою) критикою неписьменності як «незнання». Уже піфагорійці відділяли «незнаючих» (акусматиків), непосвячених, допущених лише до вислухування сакральних істин, «акусм», від «знаючих» (математиків), тих, хто знає. Грецьке слово mathema в той історичний період означало і знання, і науку, і сам процес вивчення. Про це можна судити за значеннями таких слів: mathemathike – наука, пізнання, власне математика; mathesis – вивчення, пізнання; mathetes – учень.

Очевидна близькість «математичної» та «класичної» освіти при порівнянні таких виразів, як enkyklia mathemata і enkyklios paideia, що засвідчено у Фукідіда.

Сократ протиставляє незнаючого, «філодокса», тобто «любителя думок», знаючому, «філософу», тобто «любителеві знання». Того ж погляду дотримувався і його учень Платон.

З такою ж постановкою проблеми «знання-незнання» пов'язане розрізнення alethes (істини) і pseydos (брехні) в Арістотеля.

Зрозуміло, що чіткого розмежування між «раціональним» (філософським, науковим дискурсом) та «ірраціональним» (міфопоетичним дискурсом) в античності не було. Треба зазначити, що навіть у класичній античній філософії «знання» безліччю ниток ще пов’язане з «міфом» (наприклад, діалоги Платона). Основою інваріантної пізнавальної форми в міфі, науці та філософії було розуміння та пояснення взаємозв'язку речей і явищ невидимих сил природи. У міфі – це божественні сили і впливи (кратофанії), а у філософії та науці – це закон (номос) природи або космосу.

Мета всіх античних пізнавальних форм – виявлення й опис цілісної «системи світу речей». Відмінність пізнавальних позицій полягала у створенні специфічних картин світу: міфопоетичної, наукової та філософської. У різних термінах і схемах міф (в символах й образах), філософія й наука (у поняттях) пояснюють природу. По-різному в них відбувається пояснення причин і наслідків явищ: у міфі – асоціативний зв’язок, у філософії та науці – логічний. Зухвала успішна спроба – перейти від незнання до знання – стала рушійною силою розгортання всіх раціональних «пояснювальних моделей» буття.