Пайдейя та філософія

Кількість і різноманітність педагогічних практик у грецьких полісах, містах-державах свідчить про високу загальну культуру давніх греків. Тут можна зробити спрощену класифікацію безлічі античних шкіл. Тоді треба виділити філософські школи (Сократ), що розвивали мистецтво про ведення абстрагованих, теоретичних бесід (діалектику), і риторичні школи (Ісократ), що розробляли мистецтво складання різних видів промов – судових, політичних та епідектичних (показових, урочистих) і культивували мистецтво суперечки (еристику). Крім цього, існували медичні школи (Гіпократ). Формувалася стійка традиція створення шкіл. Це, безсумнівно, було якісно новим і дуже важливим етапом у розвиткові освітніх інститутів в античності. Згодом більшість шкіл ставали науковими центрами. Афінська школа філософії безперервно існувала фактично тисячу років – безпрецедентний в історії культурний феномен.

Кажучи про становлення античної класичної системи освіти, треба віддати належне й софістам, учителям Сократа. Вони перші створили та здійснили перший значний гуманітарний проект – (paidein anthropos), «виховання людей». У колі софістів навіть існував своєрідний навчальний посібник під назвою «Подвійні промови», де основні теми софістичних бесід було рубрифіковано й до кожної теми додавався доказ істинності початкових тез, а потім спростування цього доказу. Така двозначність захоплювала вельми багатьох, і деякі софісти непогано заробляли, працюючи як «учителі мудрості» (що, власне, грецькою й буде «sophisthai»).

Для архаїчної грецької епохи, проте також і пізніше, в епоху розквіту античної класичної культури, формуючим і нормуючим першопринципом є arete (доблесть) у його героїко-аристократичному трактуванні. Одне із найважливіших завдань виховання полягало в тому, щоб давати місту юнацтво, здатне ефективно служити державі-полісу у військовий і мирний час, і тим підтримувати безперервність його існування.

Пізніше усвідомлюються, виховуються й посилюються ще дві додаткові необхідні якості: ergon – «доблесна праця», і paideia як ідеал освіченості, а надалі – ученості й досконалості, інтелектуальної (ноетичної) й естетичної (kalokagatia). Частково це пояснювалося тим, що після поразки Афін (від Спарти) були потрібні зусилля, щоб відновити минулу моральну й культурну перевагу.

Для Стародавньої Греції очевидний фундаментальний зв’язок філософії та виховання. Під кутом зору «державності» приватний характер давнього афінського виховання виявлявся недостатнім і повинен був бути доповнений системою суспільного (державного) виховання освіти. Однак державні діячі не мали уявлення про те, як це необхідно організувати. Задум і втілення ідеї суспільного виховання й освіти відбулися завдяки існуванню численних філософських і риторських шкіл. Філософія протягом декількох століть формувалася в креативному середовищі еллінської культури, де етичні принципи (ethos), любов до мудрості (philosophia), естетизація навколишнього середовища й прагнення до універсальної освіченості (paideia) досягли вищого культурного синтезу. Можна зробити висновок, що філософія загалом і філософська освіта зокрема отримали значний імпульс завдяки взаємодії та взаємодоповненості етичного, ноетичного, естетичного й освітнього принципів.

Метою філософської освіти стає aleteia (істина непредметного, нематеріального, неемпіричного плану). Уже до часу розквіту софістики (середина V ст. до н.е.) формується цілісний освітній канон enkyklios paideia.

У XX столітті видатний німецький філософ і знавець античної культури Мартін Хайдеггер показав глибинне значення феномена грецької освіти. У роботі «Вчення Платона про істину» він пов’язував значення слова «освічувати» з фундаментальними поняттями платонівської онтології. Якщо погодитися з онтологічним ствердженням Платона про те, що «ідеї» є праформами й «зразками» для всіх речей і видів діяльності, то «освічувати», вважав він, означає «встановлювати зразок і надавати розпорядження».

Іншим значенням «освіти» була функція формування й розвитку здібностей, що вже є в учнів. Освіта дає учням еталон-зразок, за яким організується кожна дія.

Зрештою, epistemе (знання) й mathesis (наукове пізнання), paideia (виховання/освіта) та praxis (діяльність) стають визначальними чинниками розвитку освіти й знання, які неухильно трансформувалися в напрямі універсалізму й енциклопедизму. Якщо порівняти «коло знань» софістів і Сократа і «коло знань» Арістотеля і Теофраста, то очевидним стане трансформація гуманітарного зразка від морально-етичного дискурсу й риторики до системи наук, де гуманітарне знання співіснує з природознавством.