Тема 2.

1.

Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного мистецтва, політичної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування приватної власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо[5, c. 36-38].

Ідеальна держава трактується Платоном (в діалозі "Держава"), як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичному житті — в полісі. Ідеальна справедлива держава — це досягнення тієї відповідності, яка існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. "Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не позбавлявся свого". Ідеальна держава Платона — це справедливе правління кращих. Платон поділяє природно-правове положення Сократа про те, що законне і справедливе — одне і те ж, оскільки в їхній основі лежить божественне, у Платона ще й ідеальне, начало. Правління філософів і дія справедливих законів для Платона в "Державі" — два взаємопов'язаних аспекти одного ідеального проекту.

Ідеальна держава, як правління кращих і знатних, — аристократичний державний устрій. Цей кращий, за Платоном, тип державного устрою можна назвати двояко: якщо з правителів виділиться хто-небудь один, це буде монархія, якщо правителів декілька — аристократія. Ідеальному (аристократичному) державному устроєві Платон протиставляє чотири інших, розміщуючи їх у порядку прогресуючого псування державності. Розглядаючи увесь цей цикл деградації, Платон створює цільну динамічну картину політичного життя і зміни його форм.

Виродження ідеальної аристократії призводить до тімократії, під якою Платон має на увазі крітсько-спартанський тип державного устрою. Така держава буде вічно воювати. А війна, за Платоном, — "головне джерело особистих і суспільних бід, коли вона ведеться".

Псування, захопленої війною і чварами, тімократичної держави призводить, в результаті зосередження значних багатств у приватних осіб, до олігархії. Цей лад базується на майновому цензі, владу мають тільки багаті, бідняки не беруть участі в правлінні[8, c. 19-20].

В результаті зміни олігархії в державі встановлюється демократія, яка, на думку Платона, "здійснюється тоді, коли бідняки, здобувши перемогу, певну частину своїх противників знищать, інших виженуть, а решту прирівняють і в громадянських правах, і в заміщенні державних посад, що при демократії, в більшості випадків, робиться за жеребом". Рівність при демократії зрівнює рівних і нерівних.

Демократія, сп'яніла свободою у нерозбавленому вигляді, перероджується у своє продовження і протилежність — тиранію. Надмірна свобода перетворюється у надмірне рабство. Тиран, власне, добивається влади, як "ставленик народу". Тиранія — найгірший вид державного устрою, де панує беззаконня, знищення більш або менш видатних людей — потенційних противників, — постійне інспірування потреби у провіднику, підозри у вільних думках і численні страти під надуманою підставою зради, "очищення" держави від тих, хто мужній, великодушний, розумний, багатий. Тиранія — панування найгіршого, оточеного натовпом негідників. Критика тиранії, яка міститься в VIII книзі платонівської "Держави", є, напевне, найбільш повна і ґрунтовна у світовій політичній літературі. Подальший розвиток і помітна зміна в ряді положень політичної філософії Платона чітко відображена в таких його пізніших діалогах, як "Крітій", "Політик", "Закони" — це останній значний твір філософа. Тут значна увага приділена закону та його значенню у суспільно-політичному житті. "Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєюсь владою. Там же, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю спасіння держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги", — підкреслював Платон. Закони встановлюються для загального блага держави в цілому, а не якоїсь обмеженої групи, що захопила владу. Важливим в концепції Платона і новим для політичної та правової думки є увага до ідеологічного забезпечення функціонування держави, яке полягає в поширенні серед населення переконання про божественність і непорушність встановленого порядку та законів, тобто, по суті, йдеться про своєрідний державний міф, комплекс філософсько-міфологічних уявлень, які повинні бути сприйняті населенням і, тим самим, забезпечити однодумство громадян і зміцнення соціально-політичного устрою і законопорядку в державі.

Що ж до політичних поглядів Платона, то варто спочатку зупинитися на формах держави, які виділяв мислитель. Платон розглядав чотири типи неправильно державного устрою, серед них: тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Всі ці чотири форми держави є в тій чи іншій мірі - погіршення та перекручення форми ідеального правління [2; с. 104].

Державний устрій, що базується на честолюбстві, називається за Платоном “тимократією”. Зміни в державі відбуваються через розбрат, що виникає там, де є влада. Вже з першими ознаками занепаду, виникає прагнення до збагачення та наживи. Спочатку в тимократичній формі зберігається риси честолюбного правління: правителі шануються, воїни - вільні, вони утримуються від будь-яких землеробських робіт, ремесел та інших видів наживи. В державі з таким політичним устроєм до влади не допустять мудрих людей, тут будуть схилятися на сторону тих, хто сильний духом, хто народжений не для миру, а для війни. Тут будуть в пошані військові хитрощі та маневри: держава буде завжди у стані війни. Людина, що мешкає в такій державі - жорстока, хоча і освічена та прислухається до інших, сама не володіє словом. По відношенню до рабів - дуже жорстка, хоча і не зневажає їх; чемна з вільними людьми; з владою - слухняна. На думку цієї людини - головним для правителя - не вміти говорити, а добре воювати.

Перехід від тимократії в олігархію здійснюється в такий спосіб: скупчення золота в коморах у приватних осіб руйнує тимократію; вони, насамперед вишукують, на що б його ужити, і для цього переробляють закони, не рахуючись з ними. Закінчується все це тим, що замість прагнення висунутися й мати почесті, розвивається схильність до корисливості і наживи, і одержують схвалення багатії - ними захоплюються, їх призначають на державні посади. З'являється заздрість та злість бідних людей проти багатих. Майнова протилежність, заздрість та злість призводять до повстання бідних проти багатих. Якщо результатом таких повстань є знищення вищого прошарку - багатих, то форма правління змінюється, і приходить демократія. Тобто, люди намагаються якомога справедливіше розподілити функції керування державою між собою [1; с. 45].

В державі з'являється повна свобода, відкритість та можливість робити те, що хочеш. В демократичній державі немає потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти до цього здатний; не обов'язково підкорятися, якщо ти не бажаєш; можна не воювати, коли інші воюють; не підтримувати мир, якщо ти проти цього. І знов ж таки, якщо будь-який закон забороняє керувати або судити, все одно можна робити те, що хочеш.

Платон ділить демократичну державу на три частини: трутні, багатії та народ. Одну частину складають так звані трутні: вони виникають тут внаслідок свавілля. При демократії ледве не стоять на чолі: найгірші з трутнів виголошують промови і діють, а інші всідаються ближче до помосту, дзижчать, і не допускають, щоб хто-небудь говорив інакше. Іншу частину складають багатії. Третій розряд складає народ - ті, що трудиться своїми руками; їх найбільше, і при демократичному ладі вони - найвпливовіші, особливо коли зберуться разом. Коли з'являється тиран, він виростає саме з народного кореня, тобто як ставленик народу.

Перехід від демократії до тиранії відбувається тоді, коли через повну свободу люди перестають рахуватися навіть з законами, щоб “ні в кого і ні в чому не було влади над іншими”. Все примусове викликає обурення. З цього, за Платоном, і виростає тиранія: від необмеженої свободи виникає найбільше рабство. Ненаситне прагнення одного та нехтування іншого перетворює демократичний лад у тиранію.

Правитель же у перші дні свого правління “посміхається й обіймає усіх, з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато чого в приватному і загальному, звільняє від боргів, народу роздає землі і прикидається милостивим і лагідним до всіх.” Тирану необхідно безупинно вести війну. Це робиться для того, щоб простий люд почував сильну потребу у вожді. Постійна війна, як відомо, породжує ненависть і, якщо тиран захоче утримати владу, він змушений буде поволі знищувати своїх обвинувачів, “поки не залишиться в нього ні друзів, ні ворогів, від яких можна було б очікувати якоїсь користі.

2. Найбільший внесок у розвиток економічної думки Стародавньої Греції вніс найбільший мислитель давнини Аристотель. Він народився в 384 р. до н.е. в сім'ї лікаря (помер у 322 р. до н.е.). Будучи учнем Платона по Академії, Аристотель не поділяв, проте, платонівського ідеалізму. Проявляючи коливання між матеріалізмом і ідеалізмом, він йшов до матеріалізму.

Які аргументи Аристотель висунув проти вчення Платона про ідеї?

Аристотель відомий як вихователь спадкоємця престолу в Македонії знаменитого Олександра Македонського. Надалі він заснував філософську школу Лікей в Афінах, займався науковою та педагогічною діяльністю, став автором численних творів по природничо тематиці, філософії, логіки, економіки, літератури, історії і т.д. Його політичні погляди викладені у праці «Політика» та інших творах. Він - супротивник аристократичного ладу, олігархічної влади, прихильник рабовласницької демократії. Аристотель виправдовував розподіл людей на рабів і вільних, сприймаючи його як природне. На його думку, свобода була долею лише еллінів. Що стосується іноземців (варварів), то вони за своєю природою могли бути тільки рабами. Громадян Греції він поділяв на п'ять груп (класів): 1) землеробський клас, 2) клас ремісників, 3) торговий клас, 4) наймані робітники, 5) військові. Раби складали окрему групу, не включаються до цивільну громаду. Рабство Арістотель зв'язував з природним розподілом праці, вважаючи, що раби за своєю природою є такими і здатні тільки до фізичної праці. Раб прирівнювався до інших речей, що належали вільним, включався в їхнє майно. Раби, на думку Аристотеля, повинні були забезпечувати всі види фізичної праці.

Визначною заслугою Аристотеля в розвитку економічної думки є його спроба проникнути в суть економічних явищ, розкрити їх закономірності. У цьому Аристотель істотно відрізнявся від своїх попередників (Ксенофонта, Платона), поклавши початок економічному аналізу, що проявилося в підході до визначення предмета економічної науки, у вивченні обміну, форм вартості і т.д.

Будучи прихильником натурального господарства, заснованого на експлуатації рабів, Аристотель розглядав економічні явища з точки зору найбільшої користі. Все, що відповідало інтересам зміцнення господарства, приймалося як природне і справедливе. Навпаки, все, що розхитував і розкладало господарство, відносилося до розряду явищ протиприродних. З цієї точки зору оцінювалося багатство і його джерела, засоби задоволення потреб суспільства. Природні явища Аристотель відносив до економіки, яка розкривала джерела «істинного багатства», що складається із споживних вартостей. Економіка забезпечувала вивчення шляхів зміцнення натурального господарства; можливості розширення виробництва споживчих вартостей. Це відповідало підтримці помірних розмірів багатства, прихильником яких був Аристотель, який відкидав надмірне накопичення грошей, збагачення за рахунок форми звернення, спекулятивної торгівлі, лихварства і т.п. Він допускав мінову торгівлю, оскільки вона не порушувала переважної ролі споживчої вартості, і відносив її до економіки.

Протиприродні явища Аристотель пов'язував з надмірним розвитком сфери обігу і включав в хрематистику (хремастика - це наука про господарювання, про те, як нажити стан, збагатитися будь-якими способами), яка розглядалася як мистецтво «робити гроші», створювати багатство, яке не має кордонів. Він відкидав велику, спекулятивну торгівлю, котра має на меті накопичення грошових багатств, засуджував лихварство. Будучи прихильником ведення господарства на основі економіки, великий мислитель стародавності рішуче виступав проти того, що відносилося до хрематистике.

Геніальні здогади висловив Арістотель з приводу обміну, мінової вартості. Він розумів, що обмінювані товари без тотожності їхніх сутностей не могли б ставитися один до одного як сумірні величини. На його думку, обмін не може мати місця без рівності, а рівність - без сумірності. В обміні прирівнюються всі ремесла і мистецтва, а що у ньому споживчі вартості мають чимось загальним, хоча таке прирівнювання Аристотель не міг пояснити. Геній Аристотеля проявився в тому, що у виразі вартості товару він відкриває ставлення рівності. Лише історичні межі суспільства, в якому він жив, перешкодили йому розкрити, в чому ж полягає «в дійсності» це відношення рівності.

Представляє інтерес і те, як Арістотель розглядав форму вартості. Грошова форма товару приймалася як розвиток простої форми вартості. Хоча він не міг науково пояснити походження і суть грошей, однак важливо те, що він пов'язував їх з розвитком обміну, поклав початок розгляду функцій грошей як міри вартості і засобу обігу. «В історії економічних вчень давньогрецькі мислителі виявляють таку ж геніальність і оригінальність, - зазначав К. Маркс, - як і у всіх інших областях. Історично їх погляди утворюють тому теоретичні вихідні пункти сучасної науки »

3. Історія давньоримської політичної і правової думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни в соціально-економічній та політико-правовому житті Стародавнього Риму. Історію Стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди: царський (754 - 51О рр.. До н. Е..), Республіканський (509 - 28 рр.. До н. Е..), Імператорський (27 р. до н. Е.. - 476 г . н. е..). Причому єдина Римська імперія в 395 році н. е.. була остаточно розділена на Західну (столиця - Рим) і Східну (столиця - Константинополь) імперії, і остання (Східно-римська, Візантійська імперія) проіснувала до 1453 року.

Політико-правові інститути і погляди в Стародавньому Римі розвивалися протягом його довгої історії в умовах гострої боротьби між різними верствами населення - патриціями і плебеями, нобілітетом (з патриціїв і багатих плебеїв) і незаможними, оптиматами (прибічниками верхів суспільства) і популярами (прибічниками вільних низів), вільними і рабами.

В умовах рабовласницького суспільства, де раби не були самостійними суб'єктами політичного і правового життя і залишалися лише об'єктами чужої власності, боротьба за політичну владу розгорталася усередині привілейованої меншості.

Хоча рухи рабів не висунули скільки-небудь чітких і самостійних політико-правових концепцій і програм, однак вони, завдаючи відчутних ударів по підвалинам рабовласницького ладу, безсумнівно, впливали на розвиток політичної і правової ідеології тодішнього суспільства. Цей вплив помітний і в тій увазі до "проблеми рабів", яка характерна для провідних теорій Стародавнього Рима, для вчень Цицерона, стоїків, юристів, ідеологів раннього християнства.

Давньоримська політико-правова думка перебувала під значним впливом відповідних давньогрецьких концепцій. Примітно, що, коли в середині V століття до н. е.. плебеї зажадали складання писаного законодавства, у Грецію були направлені римські посланці для ознайомлення з грецьким законодавством, і особливо із законами Солона. Результати цього ознайомлення були використані при складанні важливого джерела давньоримського права - знаменитих 3 а к о н о в ХII т а б л и ц (перші десять таблиць були прийняті в 451 році до н. З., Дві останні складені і прийняті в 45о -- 449 рр.. до н. е..).

Значний вплив на давньоримських авторів зробили, крім того, погляди Сократа, Платона, Арістотеля, епікурейців, стоїків, Полібія і багатьох інших грецьких мислителів.

Так, матеріалістичні погляди Демокріта і Зпікура, уявлення Демокріта про прогресивний розвиток людей від первісного природного стану до створення упорядкованого політичного життя, держави і законів, думка Епікура про договірний характер держави і права були сприйняті і розвинені Т і т о м Л у к р е - ц і е м К а р о м (99 - 55 рр.. до н. е..) у його відомій поемі "Про

природу речей ".

У своїх теоретичних побудовах римські автори використовували природно-правові ідеї грецьких мислителів, їх вчення про політику і політичну справедливість, про форми держави, про змішану форму правління і т. д.

Проте слід мати на увазі, що римські автори не обмежувалися лише простим запозиченням положень своїх попередників, а застосовували їх творчо і розвивали далі з урахуванням специфічних соціально-політичних умов і завдань римської дійсності. Наприклад, характерна для давньогрецької думки ідея

стор 3 взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове вираження в трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільності. Уявлення грецьких стоїків про вільну особистість було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) при створенні, по суті, нової концепції - поняття юридичної особи (правової особистості, персони).

Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки - юриспруденції. Римські юристи ретельно розробили великий комплекс політико-правових проблем в галузі загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних дисциплін (цивільного права, державного та адміністративного права, кримінального права, міжнародного права).

Римські автори у своїх побудовах теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і діяли (високий розвиток рабовласництва і відносин товарного виробництва, криза полісного устрою держави і старої полісної ідеології, перетворення Риму в світову державу, перехід від республіки до імперії, від традиційних форм правління до нових форм одноосібної влади - до принципат і домінаті, криза рабської праці і становлення колоната і т. д.). Залишаючись ідеологічними захисниками основ існуючого ладу, вони разом з тим у теоретичному відношенні внесли своєю творчістю помітний внесок в історію вчень про державу і право і тим самим зробили великий вплив на подальший розвиток політікоправових навчань в середньовіччі і новий час.

Сенек Ціцерон

Марк Туллін Ціцерон (106—43 рр. до н. е.)—знаме¬нитий римський державний діяч, оратор і мислитель при¬діляв значну увагу проблемам політики і держави. Відомі його праці «Про державу», «Про закон», «Про обов'язки», численні політичні і судові публікації. Ціцерон у своїй творчості протягом всієї практичної діяльності виступав за .устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб. У 45 р. до н. е., коли сенат зазнав поразки" в бороть¬бі з тріумвіратом (Антоній, Октавіан Август, Лепіт), ім'я Ціцерона було занесене у проскрипційні списки осіб, що підлягали страті без суду.

Ціцерон визначав державу як здобуток народу. Він підкреслював, що «народ — не будь-яке об'єднання лю¬дей, зібраних разом хоч яким би то було способом, а об'єд¬нання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів». Тим самим держава в трактуванні Ціцерона бачиться не лише виявом загаль¬них інтересів усіх її вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно і як одно¬стайна правова єдність (спільність) тих членів, окреме правове утворення (загальний правовий порядок).

Основну причину походження держави Ціцерон вба¬чає у вродженій потребі людей жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, він розходиться з поши¬реним на той час уявленням епікурійців про договірний характер виникнення держави. Вплив Арістотеля помітний і в трактуванні Ціцероном ролі сім'ї як первинного осеред¬ку суспільства, з якого поступово і природним шляхом виникає держава. Ціцерон "визначає споконвічний зв'язок держави та власності і відтворює положення стоїків про те, що причиною утворення держави є охорона влас¬ності. Критерій розрізнення форм державного ладу Ціцерон вбачав у «характері і волі» тих, хто править державою.

Залежно від кількості правлячих він виділяв три прос¬ті форми правління: царську .владу, владу оптиматі(аристократію) і народну владу (демократію). Під поміт¬ним впливом Арістотеля і особливо Полібія Ціцерон зро¬бив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв'язку та єдності. Зразком змішаного дер¬жавного ладу він вважав Римську республіку III — почат¬ку II ст. до н. е.Спотворені форми панування (тиранія одноосібних во¬лодарів або натовпу, панування кліки багатих і знатних) не є, згідно з Ціцероном, формами держави, оскільки в цих випадках зовсім відсутня сама держава в розумінні спільної справи і досягнення народу, відсутні спільні інте¬реси і загальнообов'язкове для всіх право. Так, правління оптиматів може .перетворитися в правління кліки багатих. Хоч така влада і продовжує помилково називатися прав¬лінням оптиматів, але насправді, зазначає Ціцерон, «немає більш спотвореної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими». Запобігти виро¬дженню державності, на думку Ціцерона, можна лише в умовах найкращого змішаного виду державного ладу. «Бажано, — писав він, — щоб у державі було щось виз¬начне і величне, щоб одна частина влади була виділена і вручена авторитетові провідних людей, а деякі справи .були дані на розсуд і волю народу». Найважливішим до¬стоїнством такого державного ладу Ціцерон вважав міц¬ність держави і правову рівність громадян.

У дусі утвердження саме форми змішаного правління Ціцерон, слідом за Полібієм, інтерпретував еволюцію рим¬ської державності від первісне царської влади до сенатор¬ської республіки. При цьому аналогію початків царської влади він вбачав у повноважених магістратів (передусім консулів), влади оптиматів, повноважених сенату, народ¬ної влади, повноважених народних зборів і народних три¬бунів. Показуючи небезпеку збочення в бік того чи іншо¬го починання змішаної державності і виступаючи "за їх взаємну рівновагу, він наголошував на необхідності «рів¬номірного розподілення прав, обов'язків і повноважень з тим, щоб у магістратів було достатньо влади, достатньо впливу у раді провідних людей і достатньо волі у на¬роду».

яд важливих положень про правову регламентацію державної діяльності висловлював Ціцерон у висунених ним проектах законів про магістрати. Ціцерон зазначав, що імперій (повноваження посадових осіб) повинен бути законним. Слід, зауважував він, встановити «не лише для магістратів міру їх влади, але й для громадян міру їх послуху».

Концепція Ціцерона про змішане правління і взагалі його судження про державу як справу народу явно роз¬ходилися з тогочасними соціально-політичними реаліями і дійсними тенденціями розвитку римської державності. Як теоретик і практичний політик, що був у гущі тодіш¬ньої боротьби за владу, Ціцерон не міг не бачити тенден¬ції перегрупування сил і влади, відплив реальних повно¬важень від попередніх республіканських інститутів і їх концентрації в руках окремих осіб, насамперед тих, хто спирався на армію. Про це красномовно свідчили прикла¬ди возвеличення Сулли, Цезаря, Октавіана Августа. Кон¬цепція змішаної держави була частково здійснена в Рим¬ській республіці в той час, коли Ціцерону вдалося об'єд¬нати блок сенатського і вершниківського станів проти змови Каталіни (у 63 р. до н. е.) —претендента на монар¬хічну владу.

Людський "ідеал Ціцерона — «перша людина у респуб¬ліці, утихомирювач, опікун» — в епоху криз поєднував у собі грецьку філософську теорію, а також римську полі¬тичну ораторську практику. Зразком такого Діяча він вва¬жав себе. Відповідність чи невідповідність людських зако¬нів у природі (у природному праві) виступає, за Ціцероном, критерієм справедливості чи несправедливості. При¬родне право (вищий правдивий закон) виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, вірніше, будь-яка держава взагалі була заснована. Сама держава (як «загальний правопорядок») з ЇЇ встановленими законами (тобто називним правом) є за своєю суттю втіленням того, що за природою є справедли¬вість і право.

В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема, положення Ціце¬рона про правовий характер держави, про державу як справу народу І правове суспільство (спільність), про справедливість і правдивий закон, про природне право, про громадянина як суб'єкта держави і права.

Луцій Сенека (6—3 рр. до н. е.—65 р. н. е.) — один із основних представників стоїцизму в Стародавньому Ри¬мі перебував під великим впливом давньогрецьких стоїків. Не відкидаючи рабства як соціально-політичного інститу¬ту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність раба і закликав гуманно поводитися з ним як з духовно рівним суб'єктом. За Сенекого, неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» грав роль того права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі дер¬жава і закон. Вселенна, за Сенекою, природна держава зі своїм природним правом — справа необхідна і розумна. Членами такої держави за законами природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Щодо окремих державних утво¬рень, то вони випадкові і значні для всього людського роду.Найбільш цінним і безумовним, згідно з Сенекою, є ве¬лика держава. Розуміння «закону долі» (природного пра¬ва, божественного духа) власне полягає в тому, щоб про¬тидіяти випадку (в тому числі — належності до тієї "чи іншої «малої держави»), визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Він схильний до проповідей каталізму, космополітизму та індивідуалістичної етики, морального самовдоскона¬лення.

Подібні ідеї розвивав стоїк — раб, за походженням Епіктет (50—130 рр.). Він закликав до особистого мораль¬ного удосконалення і відповідного виконання тієї ролі, яка послана кожному долею. Його теорія доповнюється різкою критикою багатства і засуджує рабство. Акцент при цьому робиться на аморальності рабства.

Стоїк, імператор Марк Аврелій Антоній (121—180 рр.) учив, що дух цілого вимагає спілкування, але не хаотичного, а такого, що відповідає злагодженому порядку світу. Звідси випливає повсюдне в світі «підкорення і супідкорення», а серед людей («найбільш досконалих істот») — «однодумство», досягненню чого, за Марком Авреліем, і служить стоїцизм.

Політико-юридичне обґрунтування гегемонії Риму і прав було дано римськими юристами. При переході від республіки до монархії і в імператорський період вони доклали чимало зусиль для обґрунтування претензії імператора до законодавчої влади. Так, законну силу імператорських розпоряджень відстоював юрист Гай. Акти імпе¬ратора є законом, згідно з поглядом юриста Ульпіана. Йому належать вислови: «принцип волі від (збереження) законів», «що бажано принципам, те має силу закону».

Право народів, розроблене римськими юристами, місти¬ло ряд норм міжнародного правового характеру (сам тер¬мін «міжнародне право» у римлян не існував), наприклад, море визнавалося «спільним для всіх». Поняття «вороги» використовувалося юристами на означення тільки тих» кому римляни публічно оголосили війну або хто сам при¬людно оголосив війну римлянинові.

Історична зумовленість політичної думки Стародавньо¬го Риму означає в той же час ЇЇ історичну обмеженість. Разом з тим теоретичні досягнення цієї думки використо¬вувалися в наступних концепціях, модифікуючись і набу¬ваючи нових значень в умовах, які змінювалися.

Сучасний цивілізований світ перейняв від Стародавньої Греції феномен публічної влади, а від Стародавнього Ри¬му — принцип розподілу влади. Особливо треба відзна¬чити роль Ціцербна, котрий стояв біля витоків тієї юриди¬зації поняття «держава», яка в майбутньому здобула ба¬гато прихильників.

Пильний інтерес до ідей Цицерона виявляли мислителі епохи Відродження, а потім французькі просвітники, які вбачали у Цицероні свого великого предтечу.

Тема 3

1. В історії Західної Європи Середні Віки охопили понад тисячолітню історію від V до XVI сторіччя. Це була епоха формування і розвитку феодалізму. Політичні вчення цієї епохи постійно змінювалися. Значний вплив на них справляла християнська релігія.

Одним із основних творців християнської політичної теорії вважається італієць Аврелій Августин (354 — 430), за свої заслуги перед церквою названий Блаженним.

Августин Блаженний — християнський мислитель Середньовіччя. Народився в Тагасті (Північна Африка) у сім'ї римлянина — язичника. Августин різко протиставляв церкву й державу. У своєму головному творі «Про державу Божу (град Божий)» стверджував, що «град земний», тобто держава, пов'язаний із царством диявола й нічим не різниться від зграї розбійників. Вихід він вбачав у створенні «града земного» на засадах християнської моралі: всі форми правління повинні поважати Бога й людину. У праці обґрунтовано ідеї всесвітнього панування Церкви, підкорення світських начал (у тому числі науки) релігії, божественним настановам. Уся історія людства, за Августином, це грандіозне завершення задуму божественного спасіння. Місія церкви в цьому є вирішальною. Держава перетворюється на «світську руку» церкви. Єдність роду людського означає єдність християнської віри під егідою церкви.

Вчення Августина набуло поширення та впливу й істотно вплинуло на розвиток християнських концепцій держави, політики та права Середньовіччя.

Фома Аквінський (1226—1274), розвиваючи концепцію Августина про зверхність церкви над світською владою, дійшов висновку, що держава має позитивну цінність у самій собі і зовні себе. Держава не тільки підтримує мир, а є вираженням волі Бога в ім'я людей. Політика означає моральну відповідальність, обдумане розумом спрямування волі людини в усіх соціальних діях. Заснування та існування держав, планування міст, будівництво замків, створення ринків, поширення освіти — це провидіння, за допомогою якого Бог творить світ і править ним.

У праці «Сума теології» Фома Аквінський розглядає природне й позитивне право. Вічне право — це мудрість Бога. Божественне право спрямовує право природне, яке властиве всім людям як свідомим, моральним і соціальним творцям. Позитивне право необхідне, щоб забезпечений мир і перешкодити людям чинити зло.

Ідеальною формою правління Фома Аквінський, як Аристотель і Цицерон, вважав змішану, за якої монарх уособлює єдність, аристократія — перевагу заслуг, народ є гарантом миру та злагоди. Право держави має бути санкціоноване аристократією і народом.

Серед форм державного устрою Фома Аквінський перевагу надає монархії, бо, на його думку, історичний досвід переконує, що стабільності та успіхів досягали держави, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізнив два різновиди монархії: абсолютну й політичну. Симпатії його були на боці останньої, в якій влада правителів підкоряється закону й не виходить за його межі.

Метою державності є спільне благо, забезпечення умов. І ця гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, беззастережного дотримання встановленого Богом обов'язку підкоритися правителям, які уособлюють державу.

Фома Аквінський проголошував, що церква має стояти вище за громадянське суспільство. Головний володар на небі — Ісус Христос, на землі — Папа Римський, а тому світська влада підпорядковується владі духовній. Саме церква, виховуючи у людей почуття добра, спрямовує земне блаженство таким чином, щоб воно привело до щастя на небесах. Так Аквінський обґрунтовував гармонію двох інститутів v християнському суспільстві: церкви й держави. Християнська віра навчала людину не вбачати в підкоренні ненависне ярмо, а владу сприймати як великий тягар відповідальності. Аквінат вважав смертельним гріхом підбурення до бунту й непокору владі, проте стверджував, що виправданий опір тиранії не є бунтом.

Римо — католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського, яке дістало назву «томізм» (від лат. Thomas - Фома), проголосила його автора святим і надала йому титул «доктора ангельського».

Розвиток торгівлі й ремесел у країнах Західної Європи сприяв у XII—XIV ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торгівців, ремісників, банкірів, що прагнули незалежності від феодалів, подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної королівської влади, були проти втручання церкви у державні справи. Найвиразніше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці «Захисник миру» (1324—1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл.1270 — 1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі нещастя у світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.

На думку вченого, церква має бути відокремлена від держави, бо в них різні мета й сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідуючи християнське віровчення.

Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди — в племена, на базі яких виникають міста й у кінцевому підсумку — держава, що ґрунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом будь-якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада — й світська, й духовна, тільки він — носій суверенітету й верховної законності. Щоправда, народом учений вважав не всіх громадян держави, а лише представників впливових суспільних станів — військовиків, священиків, чиновників, торгівців, землевласників і ремісників.

Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені — обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обґрунтував ідею розмежування законодавчої й виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади важливе місце відводилося виборності як засобові утворення установ і добору посадових осіб держави всіх рівнів. Надаючи перевагу монархії, оптимальною формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.

Політичне вчення Марсилія Падуанського мало істотний вплив на формування уявлень про демократичний політичний устрій суспільства.

2. Одну з перших світських державно-правових концепцій у XVI ст. розробив італійський політичний мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Він у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія." заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі).

З цього приводу Макіавеллі зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу. На його думку, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі. Форми держави залежать від кількості правителів. Це, за вченням ученого, держави, що управляються "єдиновладно" - монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї, або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники. Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всілякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і зовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці згодом отримав назву макіавеллізму.

цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:

1) відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

2) заклав основи політичної науки;

3) виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Пали;

4) увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні;

5) сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".

Макіавеллізм - образ, схема політичної поведінки, що зневажає нормами моралі для досягнення політичних цілей. Термін пов'язаний з іменем італійського політичного діяча й письменника І. Макіавеллі (1469-1527), прихильника сильної державної влади. Відмінною рисою макіавеллізму, його підставою є теза «ціль виправдовує кошту», коли заради досягнення поставлених цілей уважаються виправданими й прийнятними будь-які кошти, включаючи віроломство, підступництво, жорстокість, обман політичного супротивника. Головним механізмом боротьби за владу і її здійсненням є чинність. Саме чинність дозволяє гарантувати стабільність влади, а при її втраті важко повернути влада. Основа влади государя — гарні закони й гарне військо. Пристрасть до завоювань — справа природня й звичайне, а «міцна й рішуча влада ніколи не допустить розколу». Макіавеллі виділяє чотири способи придбання влади государем: милістю долі, особистою доблестю, шляхом злочину й у чинність благовоління до нього співгромадян. Доля відіграє більшу роль у житті людей, але величезна в ній роль самих дій людей, тому, «у дійсності, хто менше покладався на милість долі, той довше втримувався у влади». У першому випадку влада легко придбати, але втримати її важко, тому що правителі втримуватися у влади не можуть і не вміють сновное. Придбання влади государем у чинність благовоління до нього співгромадян можливо на вимогу знаті або народу. Зіткнення цих початків дозволяється потрійно: або єдиновладдям, або безвладдям, або волею. При єдиновладді, засновуваному знаттю або народом, государеві в першому випадку сутужніше втримати владу, чому в другому, оскільки він не вільний вибирати народ, але вільний вибирати знати, і до того ж у народу більш чесне життя, чому в знаті. Знати бажає гнобити народ, а народ не бажає бути пригнобленим. Звідси головне для государя - не гнобити народ, якщо він прийшов до влади з його допомогою, шукати в ньому опори, бути з ним у дружбі. Государеві слід виявляти повагу до знаті, але не викликати ненависті в народі.

3.

Першим письменником, який із чистих початків природного права розвинув повне і систематичне вчення про державу, був англієць Томас Гоббс (Hobbes). Боротьба королів з парламентом в середині сімнадцятого століття викликала в Англії різноманітні політичні напрями, як в житті, так і в теорії. Гоббс виступав різким противником революції. Він хотів на непорушних основах природного закону ствердити права верховної влади проти бунтівних підданих. Першим його систематичним твором в цьому дусі був трактат “Про громадянина” (“De Cive”), який спочатку частково було видано в 1642 році, потім в повному обсязі - в 1646. Через деякий час в 1651 році Гоббс виклав своє вчення у більш об’ємистому творі “Левіафан або матерія, форма і влада держави” (“Leviathan or the Matter, Form and Power of Commonwealth”).

Переходячи безпосередньо до “Левіафана”, хочу проілюструвати основні методологічні погляди Гоббса, які стають засновками його політичної теорії.

Філософію Гоббс визначав, як набуте правильним мисленням пізнання дій або явищ через розуміння їх причин, або, навпаки, причин через дані їх дії. Під правильним мисленням Гоббс розумів мислення математичне, яке відправляється від аксіом і встановлює закони шляхом дедукції або демонстрації. Проблему причинності розумів як знаходження причини поміркованої, як виведення математичного співвідношення між явищами за принципом causa aequat effectum (причина дорівнює дії). Об’єктом філософського пізнання є тіла, що мають матеріальну субстанцію. До поняття тіла зводиться все, що існує в світі. Нематеріальна субстанція представляє собою внутрішнє протиріччя. В світі немає духів. Весь світовий процес є рухом тіл, і так зване духовне життя людини зводиться до руху матеріальних частинок. Рух здійснюється з механічною необхідністю, і тому, будь яке теологічне пояснення явищ виключається. В основі пізнання лежить вплив тіл на наші органи чуття; він викликає в нас враження (світла, кольору, звуку), що залежать від об’єктивного руху, але не тотожні з ним і мають суб’єктивний характер. Всі ці враження залишають в нас сліди, які і складають пам’ять; завдяки пам’яті утворюється досвід, як сукупність одержаних вражень; завдяки досвіду, складається можливість в певній мірі передбачувати майбутнє по аналогії з минулим.

Практична діяльність людини підкорена повністю механічній необхідності. Дії людини викликані не вільною свободою, але тими відчуттями, які вони одержують від зовнішніх тіл. Ці відчуття зводяться до двоякого почуття: задоволення і незадоволення. Моторна їх дія така, що ми прагнемо отримати задоволення і уникнути незадоволення. Переважаюче стремління і визначає нас до дії з механічною необхідністю. Протиставлення добра і зла співпадають з протиставленням приємного і неприємного, корисного і шкідливого. Всі етичні судження суб’єктивні і набувають об’єктивну обов’язковість лише в державі.

Політична теорія Гоббса побудована за тим же математичним, дедуктивним методом, що лежить в основі всієї його філософії. Відправною точкою для неї слугує означення індивідуальної природи людини; виведення з неї держави розкриває причину останньої і встановлює математичний закон політичного спілкування. Людина за своєю природою егоїстична і прагне виключно досягнення власної користі. Згідно цього будь-яка людина визнає себе в праві на все, чого може добитися силою, і не рахується з інтересами інших людей. Звідси - невідворотність безперервних зіштовхнень, і “війна всіх проти всіх”, як природній стан людини. Однак, війна протирічисть інстинкту самозбереження, і люди необхідно шукають миру. Мир можливий лише за умови самоподолання і обмеження природного права індивіда на все. Необхідно при цьому, щоб вказане обмеження було прийняте всіма і було дотримуване примусово. Те і інше може бути досягнуте не інакше, як шляхом погодження всіх і домовленого встановлення незалежної влади, що оберігає домовленість від порушення. Таке походження держави.

Стан всезагальної війни і протиборства - природній стан людського роду - відсутність громадянського суспільства, державної організації, державно-правового регулювання життя людей. В природному стані діє лише природнє право, що дозволяє людині робити все, що завгодно і проти кого завгодно.

В такому стані знаходяться люди, коли над ними немає вищої влади. Пізнання всякої речі повинно починатися з вивчення її складових частин. Для пізнання держави потрібно роздивитися спочатку її як би в стані розмноження, тобто потрібно спочатку дослідити природу окремої людини і дізнатися, наскільки вона спроможна або неспроможна до створення держави, і як повинні поєднуватися люди, які хочуть об’єднатися у державу.

Якби ми могли уявити, що велика маса людей погоджується дотримуватися справедливості і інших природніх законів за відсутності загальної влади, що тримає їх в страху, то ми на цій же підставі могли б уявити те саме стосовно всього людського роду, і тоді не існувало б, так і не було б ніякої необхідності в громадянському правлінні або державі, бо тоді існував би світ без підкорення.

Але люди не погоджуються. Вони:

безперервно змагаються між собою, домагаючись почоту і посад; внаслідок цього виникають заздрощі, ненависть, війни;

людині, самозадоволення якої полягає в порівнянні себе з іншими людьми, може подобатися лише те, що підносить його над іншими;

серед людей є багато таких, що вважають себе мудрішими і більш здібними у керуванні державними справами, ніж інші, і тому намагаються реформувати і оновлювати державний лад кожний по-своєму, чим вносять в державу розбрат і громадянську війну;

людям притаманне мистецтво слова, за допомогою якого деякі люди вміють представити іншим людям добро злом, а зло добром і перебільшити або зменшити за своїм бажанням видимі розміри добра і зла, вносячи неспокій в душі людей і бентежачи їх мир;

людина стає найбільш занепокоєною саме тоді, коли йому найкраще живеться, так як тоді вона любить показувати свою мудрість і контролювати дії тих, хто керують державою.

На закінчення Гоббс зауважує, що взагалі згода людей обумовлена чимось штучним.

Та Гоббс не лише ідеалізував природній стан людства, а, навпаки, підкреслював, що він заважає нормальному розвитку суспільного життя, відволікає сили і здібності людей від творчої діяльності. В природньому стані немає місця трудолюбству, бо нікому не гарантовані плоди його труда і навіть власна безпека. Звичайно, у людей в такому стані відсутній будь-який стимул для заняття землеробством і скотарством, для розвитку ремесел і торгівлі. Не можуть при таких умовах з’явитися науки і мистецтва. В суспільстві, де немає державної організації і управління, панують випадок і безправ’я, і життя людини одиноке, бідне, безпроглядне, тупе і короткочасне.

Ідея суспільного договору, за допомогою якого громадяни прогодошують встановлення державної влади, надаючи їй право управління громадським життям, зосереджуючи в її руках всі сили і засоби, необхідні для підтримання миру і безпеки, була прогресивною ідеєю в умовах того часу. По-перше, ця ідея протистояла концепціям божественного походження держави. По-друге, вона була напрямлена проти теорій держави і права, які захищали і виправдовували прерогативи королівської влади і федеральних державців взагалі. По-третє, ідея суспільного договору, органічно пов’язана з більш загальною теорією природного права, згідно якої люди мають невід’ємні права від народження, як право на життя і особисту безпеку, мали ярко виражену демократичну спрямованість.

Таким чином, об’єднання людей в державу відбувається внаслідок взаємного страху, з метою самоохорони. Люди можуть підкорятися або тому, кого бояться, або тому, від кого чекають захисту проти ворогів. Перший спосіб веде свій початок від сили, що встановлюється людьми. Звідси два роди держав: природня і встановлена. Перша поділяється на батьківську, джерело якої лежить в батьківській владі, і на деспотичну, яка походить від війни.

Держава за Гоббсом - єдина особа, відповідальною за дії якої зробила саму себе шляхом договору між собою величезної кількості людей для того, щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх їх так, як вважатиме за необхідне для їх миру і загального захисту.

В цьому визначенні слід звернути увагу на три моменти:

1) Держава є єдиною Особою. Це не означає, що на чолі держави повинна стояти обов’язково одна людина. Суверенна влада може належати зібранню людей. Але в обох випадках влада держави єдина і неподільна, вона зводить волю всіх громадян в одну волю;

2) Люди, що створюють державу шляхом взаємної домовленості, не лише санкціонують всі її дії, а й визнають себе відповідальними за ці дії;

3) Верховна влада може використовувати сили і засоби підданих таким чином, як вирішить за необхідне для їх миру та захисту. При цьому верховна влада не несе ніякої відповідальності за свої дії перед підлеглими і не зобов’язана звітувати ці дії перед ними.

Мета держави - головним чином забезпечення безпеки. Кінцевою причиною, метою або намірами людей (які від природи люблять свободу і панування над іншими) при накладанні на себе пут (якими вони зв’язані, як ми бачимо, живучи в державі) є турбота про самозбереження і при цьому про більш сприятливе життя. Інакше кажучи, при встановленні держави люди керуються прагненнями позбавитися лихого стану війни, що є необхідним наслідком природних пристрастей людей там, де немає видимої влади, що тримає їх в страху і під загрозою покарання, що змушує їх виконувати домовленості і слідкувати природнім законам (як справедливість, безпристрасність, скромність, милосердя і (взагалі) поведінка відносно інших така, як ми хотіли б, що ставилися до нас).

4. Класовий компроміс буржуазії з дворянством, який увійшов в історію під назвою «славної революції» 1688 p., становлення в Англії конституційної монархії знайшли своє теоретичне обгрунтування в політичному вченні видатного англійського філософа Джона Локка (1632—1704), насамперед у його праці «Два трактати про правління» (1690)

Дж. Локк не тільки сприйняв і збагатив ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невід'ємних свобод особи, законності опору тиранові тощо, а й інтегрував їх у цілісне політичне вчення — класичний лібералізм.

За Дж. Локком, до виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було «війни всіх проти всіх». Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю. Однак у природному стані не було органів, які б безпристрасно вирішували спори між людьми, здійснювали належне покарання винних у порушенні природних законів. З метою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і власності люди погодились утворити державу. Держава, на думку Дж. Локка, є сукупністю людей, які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і карати злочинців. Від інших форм об'єднань людей держава відрізняється тим, що втілює політичну владу, тобто право створювати закони з метою регулювання відносин власності й застосовувати силу об'єднання для виконання цих законів -і захисту держави від зовнішнього нападу

Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частину своїх природних прав і свобод, залишаючи за собою передусім право на життя й володіння майном, свободу і рівність. Це невід'ємні природні права людини, які не можуть бути відчужені ні на чию користь. Держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства — створення умов для того, щоб усі і кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, насамперед щодо життя, свободи і власності. Засобами забезпечення досягнення державою цієї мети Дж. Локк вважав законність, поділ влади, оптимальну форму правління, право народу на опір свавіллю влади та ін.

У законі мислитель вбачав першу державотворчу ознаку. Під законом він розумів не будь-який припис держави, а лише той її акт, що вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і слугує загальному благу. Ознаками закону є також стабільність і довготри-валість дії. Закони лише тоді сприяють досягненню головної мети держави, коли їх усі знають і всі виконують, закон є обов'язковим для всіх.

Реалізація головної мети політичного співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності, на думку Дж. Локка, вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами. У зв'язку з цим він розрізняє законодавчу, виконавчу і союзну владу. Законодавча влада має належати лише загальнонаціональному представницькому органові — парламенту, який періодично збирається для прийняття законів, але не втручається у їх виконання. Виконавча влада повинна належати королю, котрий керує втіленням законів у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб. Король і кабінет міністрів здійснюють також союзну, або федеративну, владу: відають питаннями війни, миру та зносин з іншими державами

Щоб уникнути узурпації ким-небудь усієї повноти державної влади, Дж. Локк визначає ієрархію видів влади та принципи їх взаємодії. Перше місце він відводить законодавчій владі як найвищій у країні. Інші види влади підпорядковуються їй, але й самі справляють на неї значний вплив. Так, король наділений правом розпуску парламенту, може накладати вето на закони тощо. По суті справи, Дж. Локк заклав основи механізму стримувань і противаг різних гілок влади, який після подальшої теоретичної розробки був упроваджений у конституціях США та інших країн.

Дж. Локк приділяв певну увагу також формам державного правління. Він негативно ставився до абсолютної монархії, в якій монарх зазіхає на свободу і власність людей і ніхто не гарантований від порушення своїх прав. Симпатії мислителя схилялися до конституційної монархії, яка сформувалася в Англії після 1688 р. Для Дж. Локка було важливо, щоб будь-яка форма держави виростала з суспільного договору, добровільної згоди людей, охороняла їх природні права і свободи та дбала про спільне благо.

Заслугою Дж. Локка є також обгрунтування ним законності опору народу владі, якщо та зазіхає на його природні права і свободи. Суверенітет народу він вважав вищим від суверенітету створеної ним держави. Якщо більшість народу вирішує покласти кінець свавіллю правителів, котрі порушили суспільний договір, то збройне народне повстання з метою повернути державу на шлях свободи й закону буде цілком правомірним.

Політичне вчення Дж. Локка було найповнішим виявом ідеології ранньобуржуазних революцій, що склала основу класичного лібералізму, як однієї з основних течій суспільно-політичної думки.

5.

Французький просвітитель, правознавець, філософ. Виступав проти абсолютизму. Намагався виявити причини виникнення того чи іншого державного устрою, аналізував різні форми держави та правління. Засобом забезпечення законності вважав принцип розподілу влади.

Основні твори: «Персидські листи»(1721), «Про дух законів»(1748)

Шарль Луї Секонда барон де Ля-Бред і де Монтеск'є народився 18 січня 1689року. Прізвище Монтеск'є прийняв від свого бездітного дяді, який заповідав йому весь свій статок.

В 1705році Монтеск'є почав самостійно вивчати юриспруденцію. Можливо, що саме в цей період виник замисел трактату «Про дух законів». Також досить корисним виявився досвід судової практики, коли Монтеск'є прийнявся за написання цього твору.

Шарль-Луї Монтеск'є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму й політичного абсолютизму.

Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають "дух законів".

До таких чинників належать насамперед географічні:

1. клімат

2. величина території

3. рельєф місцевості

4. ґрунт.

Спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний - породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах - схильні до підкорення чужій волі тощо.

До утворення суспільства й держави люди жили за природними законами, до яких належать

1. рівність

2. прагнення до миру

3. добування їжі

4. бажання жити спільно та ін.

Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів, до яких належать

1. міжнародне право (визначає відносини між народами),

2. політичне право (визначає відносини між правителями і підданими)

3. цивільне право (регулює відносини між громадянами).

Потреба людей у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави.

Позитивні закони мають відповідати

§ природі

§ формі правління

§ географічним чинникам

§ способу життя населення

§ чисельності

§ звичаям.

Вирішальний вплив на закони справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління визначається в залежності від кількості тих, хто здійснює владу

- республіку (верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія)

- монархію (правління однієї особи, здійснюване на основі законів)

- деспотію (все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і правилами).

Для характеристики кожної форми правління вводяться поняття "принцип правління" (те, що примушує державу діяти). У республіці таким принципом є доброчесність, у монархії - честь, в деспотії - страх.

Проблема співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. Звідси його знаменитий вислів: "Свобода дає право робити все, що дозволено законами". Мислитель наголошував, що політична свобода можлива лише за поміркованих форм правління. Державою, в якій найповніше здійснюється політична свобода, є монархія. Політичним ідеалом Монтеск'є була англійська конституційна монархія.

Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на

11. законодавчу

12. виконавчу

13. судову.

Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею (різні влади повинні стримувати одна одну). При цьому жодна із влад не повинна бути необмеженою чи навіть домінувати над іншими гілками. Водночас законодавча, виконавча чи судова гілки не повинні перетворюватись на самодостатні інститути а залишатись функціональними ланками єдиної суверенної влади.

Шарль Луї Монтеск’є демонструє, яким чином міра концентрації влади прямо відповідає мірі безправності особистості. Послідовно розглядаючи кожну з гілок влади, а також різні їх взаємні комбінації, Монтеск’є приходить до висновку: головна небезпека для свободи громадян криється в об’єднанні окремих влад у одних руках, яке робить громадянина безправним перед апаратом держави. Так, говорить Монтеск’є, при сполученні в одних руках законодавчої і виконавчої влади стає можливим прийняття спеціальних тиранічних законів “для того, щоб так само тиранічно їх застосовувати”. Коли ж “судова влада буде поєднаною з виконавчою владою, то суддя одержить можливість стати гнобителем”. Монтеск’є зазначає: “Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, за якого різні влади мали б змогу взаємно стримувати одна одну”.

Політико-правова теорія Монтеск'є — це перший систематичний виклад величезного історичного матеріалу, набутого в XVIII ст. Власне, він систематизував всі роздроблено існуючі політико-правові знання, розглянувши їх, як єдине ціле, складові частини якого знаходяться в історичному взаємозв'язку та взаємодії.

Розглядаючи державу, він був одним з перших, хто розмежував поняття суспільства і держави. Виходячи з цього, він пов'язував появу держави з певним етапом історичного розвитку суспільства. Згідно з Монтеск'є, головна мета держави — примирити суперечності, що виникли між людьми у суспільстві, і скерувати їх у русло правової форми вирішення спорів між приватними особами, використовуючи загальну силу, якщо окремі індивіди не захочуть підпорядковуватися створеному правопорядку. Поділяючи концепцію суспільного договору, мислитель, разом з тим, розглядає державу не як довільну, а як історично необхідну умову, що визначається об'єктивними факторами суспільного розвитку. В цілому, слід зазначити, що для Монтеск'є характерне розуміння фізичного світу, як такого, що має у своїй основі природні причини і частиною якого є і соціальні явища. Разом з тим, він виділяв якісну відмінність суспільства і природи. Він не погоджувався з ідеями французьких матеріалістів, які стверджували, що суспільство розвивається на законах, аналогічних до законів розвитку природи, тобто суспільні явища є прямим продовженням природних явищ, тільки в інших проявах і якостях. Монтеск'є вказував на більш складну організацію соціального світу, у порівнянні зі світом природи, заперечував фатальний вплив дії суспільних законів і звертав увагу на вільну волю у вчинках людей. Закономірності соціального світу отримують у Монтеск'є концентроване втілення у категорії загального духу нації кожного історично даного суспільства, яке є результатом взаємодії фізичних і моральних причин, що впливають на суспільство і визначають його розвиток чи занепад. На думку мислителя, саме загальний дух є основою державної влади. Монтеск'є заперечував договірні теорії, які розглядали утворення держави, як своєрідну цивільну угоду, де дві сторони (правителі і народи) визначають свої взаємні права і обов'язки. Розумну угоду між народами і правителями Монтеск'є трактував, як акт прийняття основних законів держави, які регулюють їхні взаємовідносини. Тобто, він обґрунтовував ідею правління законів, а не людей, ідею конституційного правління. Суверен, у концепції Монтеск'є, зобов'язаний виконувати не тільки природні, але й позитивні закони в державі. Значну увагу мислитель приділяв формам правління. Він обґрунтував теорію множинності природних форм правління, які відповідають загальному духові нації. В історії держави він виділяв чотири типові форми правління: демократію, аристократію, монархію і деспотію. Центральне місце в розумінні вченим державного ладу займає протиставлення поміркованих і непоміркованих форм правління. Демократія, аристократія і монархія, де відносини між правителями і громадянами здійснюються у правовій формі, а державна влада розділена і розподілена між різними соціальними силами, установами і посадовими особами, які здійснюють взаємний контроль і стримування від зловживання владою та порушення законів, належать до поміркованих форм правління. У непоміркованих формах правління державна влада здійснюється свавільно, там немає розподілу і розподілення позицій влади, і вона, частіше всього, концентрується в одній особі, органі або станові. Непомірковані форми правління Монтеск'є характеризує, як деспотію. Ідеал держави для мислителя — це вільна держава, яка базується на концепції розподілу влади. Мета теорії розподілу влади — гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживання влади, забезпечити їхню політичну свободу, зробити право справжнім регулятором відносин між громадянами та урядом. Монтеск'є розрізняє природну і політичну свободу. Природна свобода існує тільки у досуспільному стані; як і рівність, вона — «предмет турботи дикунів» і забезпечується звичаями. На зміну досуспільному станові приходить суспільство, як результат природного бажання людей жити у колективі. Але у суспільстві люди втрачають природну свободу і рівність, оскільки між ними починаються війни, розбрат, боротьба за владу. Щоб покласти цьому кінець люди змушені приймати закони, які регулюють відносини між людьми і створюють державу для управління суспільством. Закони в державі відновлюють свободу і рівність, але останні неминуче набувають політичного характеру і знаходяться у тісному зв`язку з правом. «У природному стані люди народжуються рівними, — писав Монтеск'є, — але вони не можуть зберегти цієї рівності — суспільство забирає цю рівність у них — і вони знову стають рівними тільки завдяки законам.» Керуючись таким уявленням, Монтеск'є так визначав політичну свободу: «Свобода є право робити те, що дозволено законами. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, оскільки те ж саме могли б робити й інші громадяни». Зв'язок політичної свободи з правом і його реальним здійсненням мислитель підкреслював, визначаючи також свободу, як безпеку громадянина, яка забезпечується наявністю в державі справедливих кримінальних законів. Таким чином, Монтеск'є не пов'язував політичну свободу з якоюсь певною формою правління, зокрема з демократією, підкреслюючи, що політична свобода може бути тільки в державі, де всі відносини регулюються правом і де закони панують над волею правителів. В деспотії немає законів, а отже, немає і політичної свободи, там панує свавілля і рабство. Тобто, мірою свободи у Монтеск'є незмінно виступає право. Свавілля, зловживання владою випливає з людської природи. «Будь яка людина, наділена владою, схильна зловживати нею, і вона йде в цьому напрямку, доки не досягне встановленої для неї межі», — писав мислитель. Тому верховенство права, у концепції Монтеск'є, може бути забезпечене лише розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову, з тим щоб «різні влади могли би взаємно стримувати одна одну». Законодавча влада у вільній державі є тільки виразом загальної волі. Її головне призначення — сформулювати право у вигляді позитивних законів, обов'язкових для всіх громадян. Найкращим Монтеск'є вважав належність законодавчої влади народові; там, де це не може бути реально здійснене через велику кількість народу, ці функції повинен брати на себе представницький орган. Виконавча влада, згідно з Монтеск'є, виступає, як виконавчий орган загальної волі держави, і розповсюджується на всіх її громадян. Її функції — виконувати закони, встановлені законодавчою владою. У цьому аспекті, вона обмежена за самою своєю природою. Виконавча влада повинна зосереджуватися в одних руках, оскільки ця «сторона правління, майже завжди вимагає швидких дій, виконується краще одним, ніж багатьма». Цю владу можуть здійснювати й інші люди, але тільки не члени законодавчого органу, так як, в іншому випадку, можлива повна втрата політичної свободи. Судова влада «карає злочинців і вирішує спори приватних осіб», тоді як дві попередні влади регулюють і виконують спільні справи держави. Таким чином, свобода і безпека громадян залежить, перш за все, від функціонування судової влади. Враховуючи принцип верховенства права у концепції Монтеск'є, слід мати на увазі, що не йдеться про рівновагу влад, оскільки законодавча влада відіграє домінуючу роль — вона створює закони, які виражають загальну волю, дві інші влади тільки реалізують і виконують встановлені закони. Праворозуміння Монтеск'є — одна з ключових проблем його концепції. Він був першим, хто у Франції почав розробляти систему правових поглядів, що базувалася на ідеалах Просвітництва і була світською за своїм характером. Право, на його думку, має загальнолюдську цінність, оскільки його мета полягає у свободі, рівності, безпеці і щасті всіх людей. Для праворозуміння Монтеск'є характерним є принцип історизму — порівняльно-історичного вивчення і трактування правових явищ. Ця обставина відрізняє вчення Монтеск'є від інших природно-правових концепцій, які виводили право з абстрактно зрозумілої природи людини, вічної і незмінної. Крім того, Монтеск'є чітко відзначав, що позитивні закони держави не результат свавільної діяльності законодавця, не проста проекція природних законів, що випливають з розумної і вічної природи людини, а результат закономірного впливу факторів суспільного розвитку на правотворчий процес. Ці фактори обумовлюють поведінку законодавця і проявляються у тому, що Монтеск'є назвав «духом законів». Тобто, концепції Монтеск'є притаманний і соціологічний підхід. Для успішної законодавчої діяльності правильне визначення «духу законів» — необхідна умова створення розумних позитивних законів, які адекватно відображають справедливе право. Законодавець, у концепції Монтеск'є, — це, перш за все, вчений, дослідник, який керується у процесі створення законів об'єктивними закономірностями, які діють у суспільстві. Заперечуючи свавілля у встановленні законів, Монтеск'є вважав, що законодавець повинен виражати у позитивних законах суспільні відносини, що склалися у суспільстві. Мислитель підкреслював, що тільки освічений законодавець, наділений достатньо розвинутими розумовими здібностями і який має знання про цілі, принципи і правила нормотворчості, може адекватно відобразити у своїй діяльності справедливе право в державі.

6. Своєрідну роль у Просвітництві відіграв Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 рр.) — уродженець та громадянин Женеви, старовинного центру кальвіністського богослов’я та кальвіністського морального укладу життя. Молодість його минула в поневіряннях. Талановитий письменник Руссо дебютував коротенькою дисертацією “Міркування про науки та мис­тецтва”, висунутою на здобуття премії Дижонської академії. На запитання, чи сприяють успіхи науки та мистецтв поліпшенню звичаїв. Руссо відповів красномовно і з великою переконаністю. Він був нагороджений премією і став знаменитим. Серед філософських творів, які написав Руссо,— “Міркування про походження і причини нерівності між людьми”, “Про суспільний договір”, “Еміль, або Про виховання” та деякі інші. Вони містять роздуми Руссо про долю особистості в тогочасному суспільстві.

Джерелом протиріч цивілізації Руссо визнав соціальну нерівність, зумовлену нерівністю майновою. Справжнім засновником суспільства, на думку Руссо, був той, хто перший “відродив ділянку землі, сказав “це моє” і хто знайшов людей доволі простодушних, щоб цьому повірити”. Лихі наслідки соціальної нерівності існуючих форм розподілу праці Руссо розкрив з великою проникливістю та обуренням. Набагато слабший він у рекомендації засобів для подолання протиріч культури. З одного боку, Руссо шукав порятунку в уповільненні темпів історичного розвитку, його гальмуванні, а з другого — вважав, що перешкоди, які виникли на шляху людини до гармонійності, повинні бути усунені не тільки поступовим розвитком, а й боротьбою. Однак “боротьба”, про котру каже Руссо

це не суспільна революція, а етична боротьба особистості проти власних хиб та недоліків, перемога над своєю пристрастю та панування над своїми почуттями.

У праці “Про суспільний договір” Руссо доводив, що єдиною корективою до історичної нині соціальної нерівності— нерівності майнової та нерівності обов’язків — можуть і повинні бути свобода та безумовна рівність юридичних прав. Цю ідею, в якій виявився буржуазний характер соціології Руссо, пізніше високо цінували діячі Французької революції, передусім якобінці.

Буржуазним демократизмом і республіканізмом пройнята вся програмна частина твору “Про суспільний договір”. Основу політичного життя суспільства Руссо вбачав у суверенності волі народу і її неподільності, відмежовувався від принципу розподілу влади на законодавчу та виконавчу і запропонував систему постійно діючого в державі плебіс­циту стосовно всіх питань політичного життя.