2. Встановлення та законодавче оформлення фашистської диктатури в Італії.

Криза конституційної монархії. В 1917р. становище в Італії прийняло катастрофічний характер. Країна втратила під час першої світової війни (на стороні Антанти) близько 700 тис. чоловік убитими й понад 1 млн. покаліченими; торгівельний флот втратив 60% судів; еміграція із країни найбільш молодих і працездатних людей складала до 1 млн. у рік. У країні вибухнула економічна криза, що визначила активну революційну боротьбу. Підсилюється роль лівих рухів і насамперед італійської соціалістичної партії (в 1919р. ІСП одержала близько третини голосів виборців). Велике значення набула діяльність найбільшого профспілкового об'єднання — Загальної конфедерації праці. В 1921р. ліве крило соціалістичної партії утворювало італійську комуністичну партію, значного успіху добилася створена в 1919р. католицька народна партія.

Особливо загострилася внутрішньополітична обстановка в Італії в 1919—1920 рр. На півночі країни почали створюватися фабрично-заводські ради; у відповідь на локаути підприємців робочі почали займати закриті підприємства, а в Туріні спалахнуло збройне повстання.

Прихід фашистів до влади. На тлі запеклої політичної боротьби в Італії виникає фашистський рух. Членами руху в основному були, у минулому шовіністично настроєні, колишні офіцери й солдати, безробітні дрібні буржуа, що розорилися.

Програма фашистів являла собою набір демагогічних гасел. Італійські фашисти сповідували расистську ідеологію, антисемітизм і антикомунізм. В області зовнішньої політики лідер фашистів Б. Муссоліні виступав з відверто шовіністичних і расистських позицій, висунувши гасло «Велика Італія», створення якої повинне було здійснюватися за рахунок територіальних придбань у середземноморських країн. Виступаючи з демагогічними гаслами й спекулюючи на економічних труднощах країни, фашисти прагнули до створення політичного режиму, який міг би прийти на зміну традиційній буржуазній державі.

Фашистська пропаганда мала серйозний вплив на середні верстви італійського суспільства й на значну частину робітників і селян. Разом з тим поступово справжніми керівниками й натхненниками фашистського руху стали представники великої буржуазій і латифундистів.

Наприкінці жовтня 1922р. збройні загони фашистів при потуранні королівського уряду, армії й Ватикану почали так званий похід на Рим, що завершився листопаді 1922р. захопленням влади Б. Муссоліні, якого король призначив прем'єр-міністром.

Прихід до влади фашистів викликав подальше погіршення соціально-економічного становища в країні: колишнім власникам поверталися земельні ділянки, захоплені раніше селянами, збільшувалася тривалість робочого тижня, були підвищені податки на заробітну плату й т.п.

Державне оформлення фашистського режиму. Муссоліні, якого вже називали дуче (вождь), приступає до створення нового політичного режиму. Він змушений був використовувати старі інститути — монархію й Конституцію 1848р. Їхня роль була декоративною. Як говорили італійці, монархія була лише на поштових листівках.

Ухвалюються законодавчі акти, що надавали Муссоліні величезні повноваження як главі уряду. Так, в 1925 р. за законом « Про повноваження і прерогативи глави уряду» уся виконавча влада зосередилася в руках прем'єр-міністра, який призначався королем і відповідав перед ним за діяльність уряду, а міністри призначалися й зміщалися його владою. Крім поста глави уряду дуче протягом свого правління займав по 5—7 міністерських постів. Закон виключав принцип відповідальності уряду перед парламентом, тим самим позбавивши останній права відстороняти уряд від влади шляхом вираження йому недовіри. У той же час законом установлювалася залежність парламенту від глави уряду, тому що порядок денний парламенту визначав дуче. Наступними законодавчими актами глави уряду були надані й законотворчі функції.

Радикально змінилося положення парламенту в системі органів держави. Його правовий статус і склад визначалися реформою політичного представництва, яка була проведена в 1928 р. Згідно із цією реформою кандидати в депутати висувалися фашистськими профспілками, з яких Велика фашистська рада (ВФР) відбирав 400 людей. Кандидати вважалися обраними, якщо не менш половини голосів, учасників голосування було подано за цей список.

В 1939р. із прийняттям відповідного закону парламентська система була повністю зруйнована, що остаточно змінив державний устрій Італії. Замість палати депутатів була створена палата фашей і корпорацій, перетворена в партійно-державний орган. Разом із Сенатом (члени якого як і раніше призначалися королем) нова палата (призначувана у свою чергу дуче) стала вищим законодавчим органом країни. Депутати, звільнені зі своїх державних або партійних постів, автоматично переставали бути й членами парламенту.

Органи місцевого самоврядування розпускалися, а влада на місцях передавалася префектам і старостам, призначуваним зі членів фашистської партії.

Муссоліні ліквідував традиційні ліберально-демократичні інститути, щоб на їхньому місці створити інститути тоталітарної фашистської держави. Серед них слід назвати насамперед Велика фашистська рада (ВФР), створену15 грудня 1922р., до складу якої ввійшли керівники фашистської партії й міністри-фашисти.

Не маючи законодавчої влади, ВФР проте виконувала законотворчі функції. Вона контролювала розробку декретів і законів для представлення їх у парламент; могла виступати із законодавчою ініціативою; у ряді випадків санкціонувала декрети й навіть розробляла акти конституційного характеру, наприклад Хартію праці, що поклала початок створенню корпоративної системи в Італії; контролювала діяльність уряду (причому Муссоліні був одночасно керівником ВФР і уряду).

Сам факт створення ВФР свідчив про зрощування партійного й державного апарата. Законом від 9 грудня 1928р. за ВФР визнавалися й законотворчі функції; вона проголошувалася «верховним органом..., що зосереджує у собі всю активність режиму».

Ще одним кроком на шляху руйнування буржуазно-демократичної держави була ліквідація багатопартійної системи. Законом 1926—1927рр. «Про захист держави» заборонялися всі політичні партії, крім фашистської, анулювалися мандати депутатів від опозиційних партій, закривалися всі опозиційні газети й журнали, члени опозиційних партій і рухів переслідувалися, відмінялася виборність в органі влади, у тому числі місцевого самоврядування.

Фашистська партія стала опорою режиму особистої влади. На чолі партії стояв незмінюваний вождь (дуче) Муссоліні. Партійні органи підрозділялися на одноособові й колегіальні дорадчі функції, що виконують. Партія перетворилася в бюрократичний воєнізований державний орган зі строгою централізацією. Змінився й соціальний склад керівництва партії, на місце представників дрібної й середньої буржуазій призначалися особи, пов'язані з великою буржуазією. Поступово на державні пости почали призначати тільки членів фашистської партії. Разом з тим рядові члени партії були безмовні й не брали участь у рішенні партійних питань.

Корінним змінам піддалася й виборча система. Виборчим законом 1923р. країна оголошувалася єдиним виборчим округом. Партія, кандидати якої одержували не менш чверті поданих голосів, одержувала дві третини місць у парламенті. За виборчим законом 1928р. принцип загального рівного голосування й пропорційного представництва (закон 1919р.) був замінений висуванням кандидатів фашистськими профспілками з обов'язковим їхнім схваленням ВФР.

Участь у виборах могли приймати італійці, що досяглися 21 року, якщо вони вклали певну суму грошей у фашистські профспілки, або мали духовне звання, або платили не менш 100 лір прямого податку. Знищення виборчої системи завершилося остаточною ліквідацією парламенту й місцевого самоврядування.

Фашистськими ідеологами була висунута ідея «національної солідарності», тобто класового співробітництва за допомогою створення особливих інститутів — корпорацій, покликаних ліквідувати класові протиріччя й сприяти розвитку проведення.

В 1927р. ВФР прийняв Хартію праці, у якій проголошувалося розширення державного втручання в сферу трудових відносин. Згідно з Хартією основою фашистської держави повинні бути корпорації, що поєднують підприємців і працівників найманої праці по галузях. Страйку й локаути заборонялися, трудові конфлікти розглядалися спеціальними комітетами, що складалися із представників фашистської партії, держави, організацій підприємців і фашистських профспілок.

Фашистським режимом були створені спеціальне міністерство корпорацій і Національна рада корпорацій. Корпорації, так само як і профспілки, стали частиною державного апарата. У середині 30 років утворено 22 корпорації в різних областях промисловості, а Національна рада корпорацій стала органом, що керує економікою країни (Рада визначала тарифи, норми проведення, зарплату, ціни).

Як законодавчими, так і організаційними заходами фашистський режим намагався придушити будь-який опір тоталітарній політичної системі. Урядом Муссоліні ухвалюються закони, що склали так званий комплекс заходів щодо захисту держави: усі опозиційні політичні партії розпускалися, антифашистська преса заборонялася; вводилася смертна кара за замах на короля, королеву й главу уряду; заборонялася діяльність профспілок (за винятком фашистських); у практику правосуддя вводилася надзвичайна юстиція із застосуванням політичної й адміністративної висилки; були прийняті законодавчі акти про чищення державного апарата від «ненаціонально мислячих елементів».

Активно формувався репресивний апарат. Уже в 1923р. рішеням ВФР створена добровольча міліція по захисту національної безпеки; її співробітники безпосередньо підкорялися дуче, а їх чисельність перевищувала збройні сили країни. Надзвичайними законами 1926р. були утворені й інші органі репресивної системи режиму: поліція національної безпеки, організація охорони від антифашистських злочинів, особлива служба політичних розслідувань. Збройні сили також підкорялися главі уряду, йому ж як міністрові МВС був підлеглий корпус карабінерів.

Цілям придушення супротивників режиму служила й судова система. Створювалися особливі комісії — поліцейські суди, членами яких були керівники поліції, прокурор, начальник фашистської міліції й інші посадові особи. Таким судам для осуду було достатньо підозри в «політичній неблагонадійності». Найбільш важливі політичні справи розглядалися особливим політичним трибуналом, членами якого були офіцери, призначені Муссоліні. Вироки трибуналу (в основному це смертна кара) були остаточними й оскарженню не підлягали.

Однією з ланок державного механізму був величезний пропагандистський апарат (до того невідомий світовий практиці), створений з метою контролю над усім суспільним і духовним життям італійців. Фашистський політичний режим активно втручався в розвиток економіки країни. Діяльність державних органів по управлінню економікою була спрямована на створення умов самозабезпечування країни за допомогою створення потужних напівдержавних акціонерних об'єднань.

Велике значення для фашистського режиму мало встановлення співробітництва з католицькою церквою, що виразилося в 1929р. в угоді про офіційне примирення. Італія визнавала державу Ватикан (собор св. Петра, сади Ватикану й ряд будинків у Римі і його околицях) під верховним суверенітетом Папи, а Ватикан визнавав Італійську державу зі столицею в Римі й на чолі із Савойською династією. Італія зобов'язувалася виплатити Ватикану величезну суму в розмірі 1 млрд. 750 млн. лір. Католицька релігія була названа єдиною релігією Італії. Дані угоди дозволили фашистському режиму надалі використовувати авторитет церкви для підтримки режиму як усередині країни, так і за її межами.

Важливою рисою зовнішньої політики фашистського режиму була експансія, здійснена під гаслом відродження Римської імперії. Фашистської Італії вдалося захопити Абіссінію (1936 р.), окупувати Албанію (1939 р.), в 1940р. італійські війська вторглись в Грецію. Італія стала активним членом союзу Італія — Німеччина — Японія, що знайшло своє вираження в створенні «антикомінтернівського пакту» (1937р.) і підписанні надалі договорів між цими країнами, що визначили їхню спільну участь у другій світовій війні. У червні 1940р. Італія оголосила війну Англії й Франції, а потім фашистський режим брав активну участь у навалі гітлерівських військ на Радянський Союз.

Падіння фашистського режиму. Положення в країні різко погіршилося під час другої світової війни: підсилювалося безробіття робітників і селян, розорилися дрібні й середні підприємці.

У стані кризи, що поглиблювалась, перебувала й армія. Погано оснащена, дезорганізована, спонукаєма боротися за далекі інтереси, армія терпіла одну поразку за іншою, втрачаючи десятки тисяч солдат і офіцерів, що й послужило причиною її розпаду влітку 1943р. Італія втрачала також політичну й економічну незалежність, перетворюючись у васала Німеччини. Розгром німецько-фашистських військ і італійського експедиційного корпуса під Сталінградом став початком краху фашистського режиму в Італії.

Правлячі кола країни почали шукати можливість вийти з війни й прибрати керівника фашистського режиму Б. Муссоліні. В оточенні короля була організована змова, підтримана генералітетом, великими промисловцями. 24 липня 1943р. Велика фашистська рада прийняла рішення просити короля очолити збройні сили, що стало вираженням недовіри до дуче. Правлячі кола Італії, переконавшись у тому, що фашистський режим веде до військового й соціально-економічному краху, пішли на усунення Муссоліні й ліквідацію найбільш ненависних народом фашистських державно-правових інститутів і партій.

Уряд на чолі з новим прем'єр-міністром П. Бадольо, підписавши умови беззастережної капітуляції (3 і 29 вересня 1943р.), перейшов на сторону країн антигітлерівської коаліції й, оголосивши Італію «спільно воюючою країною», втік під захист англо-американських військ на південь країни.

Країни антигітлерівської коаліції були єдині в тому, що фашистський режим Італії потрібно знищити, про що й було заявлено на Московській конференції в жовтні 1943р. міністрами закордонних справ СРСР, США й Великобританії. Італійському народу повинна бути надана можливість демократичним шляхом сформувати органи влади й управління. Говорилося й про необхідність включення в уряд представників антифашистських напрямків, чищення державного апарата й передання до суду видних фашистів.

На виконання рішення Московської конференції була створена Консультативна рада з питань Італії, до складу якої ввійшли представники США, СРСР, Великобританії, Франції, Югославії й Греції. Під тиском руху Опору й рішенням керівництва країн антигітлерівської коаліції влітку 1943р. були прийняті акти про розпуск фашистської партії, палати фашей і корпорацій, Великої фашистської ради, спеціального фашистського трибуналу по захисту держави, фашистських органів управління й контролю над економікою. Разом з тим значна частина державної машини фашистського режиму і її кадрів зберігалася протягом двох-трьох десятиліть.

Величезну роль у перемозі над німецькими військами й фашистським режимом зіграв рух Опору. Восени 1943р. п'ять антифашистських партій (соціалісти, комуністи, представники Дії, демократичні християни, ліберали) на паритетних засадах створили систему комітетів національного звільнення (КНЗ). Комітети національного звільнення виступили як організаційні структури, засновані на нових, невідомих до цього італійській державі демократичних принципах.

Поступово була створена розгалужена система КНЗ, що охопила всю країну, що й відображала її адміністративний поділ: комуна, місто, район, провінція, область. Очолив систему КНЗ в центрі Італії й на півночі країни Комітет національного звільнення Північної Італії (КНЗПІ). Він наділив КНЗ областей (а їх в Італії 20) прерогативами органів влади, що мають право контролю над державним апаратом, що залишився від фашистського режиму, управління. Крім того, йому доручалося й керівництво новими органами в особі КНЗ й виконавчими органами при них.

Особливо яскраво виявилася діяльність КНЗ як нових органів влади в зонах, що звільняються антифашистами від німецьких військ і фашистських формувань — «партизанських республіках». Усього за період дії руху Опору таких зон налічувався 18. Існували «республіки» від 1 до 3 місяців і охоплювали території з населенням у десятки тисяч людей.

До кінця серпня 1945р. тільки в Північній Італії налічувалося 42 обласних і провінційних КНЗ; 72 — комунальних; 149 — на підприємствах і в сільській місцевості. У КНЗ входили представники різних соціальних верств — інтелігенції, дрібної й середньої буржуазій, робітників і селян. Діяльність КНЗ здійснювалася по трьом основним напрямкам:

- організація збройної боротьби з німецькими загарбниками й італійськими фашистами;

- діяльність лівих сил у КНЗ, спрямована на зміну форми правління Італійської держави;

- здійснення в Північній і Центральній Італії (у міру поглиблення революційно-демократичних процесів у країні) функцій адміністративного управління, соціально-економічних перетворень, відправлення правосуддя й законотворчість.

До весни  1945р. партизанська армія від створення вільних зон перейшла до повсюдного звільнення Північної Італії від нацистів і фашистів. Саме партизанами були звільнені найбільші міста Італії Мілан, Турін, Генуя й ін. Англо-американські війська входили у вже звільнені міста й села. У зв'язку з величезною роллю, яку відіграли КНЗ в русі Опору й суспільно-політичному життя країни, англо-американська окупаційна адміністрація й постфашистський режим пішли на їхнє визнання, а представники КНЗ увійшли до складу уряду.

КНЗ вплинули на суспільно-політичне життя країни й на її державний устрій. Насамперед уперше в історії Італії на половині її території рухом Опору були створені демократичні органи влади й управління. Завдяки діяльності КНЗ стали можливі хоча б обмежене чищення державного апарата й законодавча заборона фашизму.

За допомогою КНЗ були створені Консультативні й Установчі збори, що зіграли велику роль як у встановленні республіканського ладу, так і в створенні демократичної конституції.

У системі КНЗ одержали національне визнання й стали відігравати визначальну роль протягом наступних десятиліть у суспільно-політичному житті Італії антифашистські партії. Італійська держава знову повернулася до багатопартійної системи.