1.3. Гітлерівська Німеччина

Прихід фашистів (націонал-соціалістів) до влади. Веймарська республіка проіснувала не набагато більше 10 років. Її історія — це багато в чому історія гострої боротьби могутніх фінансово-промислових корпорацій, з одного боку, і високоорганізованих загонів робітничого класу — з іншої. Незважаючи на свою поразку, листопадова революція ще довго давала про себе знати. В 1923р. Німеччина знову пережила революційну ситуацію: у Саксонії й Тюрінгії виникли робочі уряди, у Гамбурзі робітники піднялися на збройне повстання, але, потрапивши в ізоляцію, змушені були припинити боротьбу. Повстанням керували комуністи, але до них примкнула й частина соціал-демократів.

Положення стабілізувалося, але вибухнула світова економічна криза 1929р. Рівень промислової продукції знизився майже на половину, а число безробітних досяглося 9 млн. Народні маси переходили на сторону компартії. На загальних виборах 1930р. вона одержала 4,5 млн. голосів — на 1 300 000 більше, чим в 1928 р.

Побоюючись нової робочої революції, німецька буржуазії, особливо велика, стала зв'язувати свої інтереси й надії з фашистською партією Гітлера. Ця партія, що демагогічно йменувала себе націонал-соціалістичною робочою партією Німеччини, виникла в 1919р.; програма її, брехлива у своїй рекламованій частині, була розрахована на залучення незадоволених — робітників, селян, дрібних крамарів. Робітникам обіцяли ліквідацію безробіття, селянам — підвищення цін на сільськогосподарську продукцію, крамарям — ліквідацію великих магазинів. Програма партії проголошувала створення «нового німецького рейха», великої імперії, побудованої на костях усіх німецьких народів, викоріненні марксизму й комунізму, фізичне винищування євреїв та ін.

Передбачаючи небезпеку фашизму, компартія Німеччини змінила тактику. Вона запропонувала лівим силам, у першу чергу соціал-демократам, об'єднатися в єдиному антинацистському фронті. Ця пропозиція була відкинута соціал-демократичними лідерами, що заявили, що їх партія не виявить опору Гітлеру, якщо той прийде до влади легальним, тобто конституційним, шляхом. Позиція, зайнята соціал-демократами, великою й впливовою партією, була згубною для Німеччини, і вона не позбавила членів партії від переслідувань, як це було з комуністами.

Тим часом тактика єдиного антифашистського фронту, реалізована у Франції, що й відвернула там настання реакції, була єдиною рятівною для Німеччини. У такого роду ситуаціях «легалізм» реакції згубний для демократії, що зрозуміли, але занадто пізно й теоретики німецької соціал-демократії.

На виборах у рейхстаг, що відбулися в липні 1932 р., гітлерівці одержали 13 млн. голосів; не завоювавши більшості, вони спробували поправити справи на виборах у листопаді, але зненацька для себе за які-небудь три місяці втратили 2 млн. голосів. У те ж . час компартія одержала 6 млн. голосів — більше, чим на всіх попередніх виборах. Результати листопадових виборів стали повною несподіванкою для монополістичних кіл Німеччини, і вони розв'язали призвати Гітлера до влади. На самому початку 1933 р. за допомогою банкіра Шредера відбулася зустріч Гітлера з тодішнім реакційним канцлером Німеччини Ф. фон Папеном і між ними був досягнутий компроміс. Президент Німеччини фельдмаршал Гинденбург, важко хвора й дуже стара людина, незадовго до цього клявся, що не допустить на пост рейхсканцлера «австрійського єфрейтора», яким був у свій час Гітлер. Але він не витримав тиски з боку свого оточення, як цивільних, так і військових членів, і незадовго до смерті призвав Адольфа Гітлера на пост імперського канцлера (рейхсканцлера). Це трапилося 30 листопада 1933р.— чорний день не тільки для Німеччини, але й для всієї Європи.

Три обставини сприяли встановленню фашистської диктатури в Німеччині:

а) монополістична буржуазії бачила в диктатурі єдиний вихід з тієї гострої політичної ситуації, яка виникла у зв'язку з економічною кризою;

б) дрібна буржуазії й деякі верстви селянства прийняли на віру демагогічні обіцянки гітлерівців, які стосувалися ліквідації економічних труднощів, викликаних всевладдям монополій і збільшених кризою;

в) робітничий клас Німеччини, і це чи не головне, виявився розколотим і тому ослабленим. Компартія країни була недостатньо сильна, щоб боротися з фашизмом без допомоги, соціал-демократії.

Політичний режим і державний устрій гітлерівської Німеччини. Як і авторитарний режим німецький фашизм почав з ліквідації буржуазно-демократичних свобод. Із цією метою вже в перші місяці гітлерівського правління були видані надзвичайні декрети. Так, лютневий декрет 1933р. «Про захист народу й держави» скасовував свободу особи, слова, друку, зборів; прийнятий у тому ж місяці декрет «Про захист німецького народу» наділяв необмеженими Правами поліцію і т.д. Репресії обрушилися насамперед на комуністів. За законом від 23 березня 1933р. депутати-комуністи в рейхстазі були позбавлені мандатів і арештовані, у березні ж компартія була заборонена, її преса закрита.

Гітлерівці вдалися до провокацій. У ніч на 26 лютого 1933р. вони підпалили будинок рейхстагу, щоб обвинуватити в цьому компартію й одержати новий привід для гонінь на комуністів. Відомий Лейпцігський процес, покликаний довести це обвинувачення, провалився: обвинувачені в підпалі болгарські комуністи Г. Димитров і інші були виправдані за повною недоведеністю обвинувачення. Проте провал справи не перешкодив розгорнути в країні травлю комуністів і демократів взагалі, включаючи членів соціал-демократичної партії.

Потім настала черга всіх інших партій, не виключаючи й буржуазних. Право на існування й панування одержала одна лише націонал-соціалістична партія. Професійні союзи були розпущені, їх кошти конфісковані. Спираючись на досвід фашистської Італії, нацисти створили власні профспілки, контрольовані партією, у які насильно заганяли людей. Дуже скоро нацистська партія стала частиною урядової системи. Рішення з'їздів партії з моменту прийняття одержували чинність закону. Перебування в рейхстазі й на урядовій службі пов'язувалося із присягою на вірність націонал-соціалізму. Центральні й місцеві органи партії одержали урядові функції й практично вирішували всі скільки-небудь істотні питання правління.

Партія мала воєнізовану структуру. Члени партії були зобов'язані підкорятися наказам і вказівкам місцевих «фюрерів», які призначалися зверху й тільки по цій лінії несли відповідальність. У безпосередньому підпорядкуванні партійного центру перебували так звані штурмові загони, охоронні загони, відомі за назвою есесівських, нарешті, військові частини, укомплектовані прихильниками Гітлера. Злочини, вчинені членами партії, розглядалися особливими судами, виділеними із загальної судової системи, і по особливому ритуалу (на таємних засіданнях).

Особливе місце в системі репресивного апарата займало гестапо (державна таємна поліція), що розпоряджалось величезними коштами й масою співробітників, які перед призначенням зазнавали перевірки на вірність фюреру й націонал - соціалізму.

Державна влада в гітлерівській Німеччині зосередилася в уряді, урядова влада — у руках фюрера. Уже закон 24 березня 1933 р. дозволяв імперському уряду без санкції парламенту видавати акти, які «ухиляються від Конституції» 1919р. Серпневий закон 1934р. ліквідував посаду президента республіки, його права передавалися фюреру, який разом з тим залишався главою уряду. Ні перед ким не відповідальний, фюрер перебував у цій ролі довічно й міг призначати собі спадкоємця.

Рейхстаг був збережений для парадних демонстрацій. Тієї же меті служили й так звані народні опитування, результат яких був відомий заздалегідь, тому що всякий, хто користувався правом таємного голосування, оголошувався ворогом народу з усіма наслідками, що випливають звідси. Традиційний розподіл держави на землі, яким німці так дорожили, було ліквідовано в інтересах централізації керування. А в якості обґрунтування цього була обрана теза про єдність націй. Областями управляли чиновники, призначені в Берліні центральним урядом. Місцевого самоврядування не існувало. Державний апарат, попередньо підданий чищенню (що характерно для подібних режимів), був збільшений у два рази. Від Веймарської конституції, формально не скасованої, не залишилося й сліду.

Управління економікою. Як і у фашистській Італії, у нацистській Німеччині між правлячою партією, державою й монополіями (банками, концернами та ін.) існував прямий зв'язок. Ті, хто привів Гітлера до влади, квітнули: це був їхній режим.

Законом від 27 лютого 1934р. у Німеччині закладалися так звані господарські палати — загальноімперська й провінційні, очолювані банкірами й промисловцями. Ці палати мали важливі повноваження в сфері регулювання економічному життя й соціальних відносин. Результати позначилися майже одразу: середня тривалість робочого дня збільшилася з 8 до 10—12 годин, тоді як реальна заробітна плата склала вже в 1935р. усього 70% заробітної плати 1933р. У той же час різко виросли прибутки концернів і банків; так, доходи відомого Сталевого тресту склали в 1935р. 8,6 млн. марок, а в 1941р. — 27 млн. марок.

Не без сприяння палат відбувався процес картелірування економіки, що призвів до зникнення маси дрібних підприємств, про які нацисти говорили (до приходу до влади) як про предмет особливої турботи, як і про дрібних крамарів, так і не дочекались порятунку від руйнівної конкуренції великих магазинів.

Обмануті були й селяни, що не одержали ні землі, ні відстрочки боргів, ні обіцяних їм кредитів (законом 1933р. про так звані спадкоємні двори були введені пільги для великих і почасти середніх селянських дворів). Ліквідованими виявилися соціальні завоювання трудящих, у тому числі ті, про яких говорилося у Веймарській конституції. Закон про порядок національної праці від 20 березня 1934р. встановлював підприємця вищою інстанцією для робітників даного підприємства. До його компетенції були віднесені питання тривалості робочого дня, видів винагороди, розмірів штрафів та ін.; він же видав положення про провини, що тягнуть «негайне звільнення без попередження».

В 1938р. була введена загальна трудова повинність: робітника й взагалі трудящого могли послати в адміністративному порядку на будь-яку роботу в будь-який район країни незалежно від професії.

Агресія в зовнішній політиці. Друга світова війна. Отримавши владу (і навіть до цього), гітлерівці говорили про «велику війну», у якій «велика Німеччина» завоює собі «гідний життєвий простір». Ідеологічною підставою цих цілей служила так звана расова теорія, яка проголошувала німців пануючої над миром нацією. Відповідно із цим Німеччина в однобічному порядку анулювала для себе Версальський мирний договір 1919р. і почала всебічну підготовку до світової війни за новий «життєвий простір». 1 вересня 1939р., порахувавши момент підходящим, Німеччина обрушилася на Польщу й в 10 днів знищила її як військову державу. Територія Польщі була окупована. Вона повинна була послужити, і дійсно послужила, головним плацдармом для нападу на СРСР.

Потім Німеччина завдала поразки Франції й ряду інших країн Європи. В 1941р. німецько-фашистські війська вторглись на територію Радянського Союзу. Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу, у ході якої агресорові була нанесена нищівна поразка. В 1945р. Радянський Союз і його союзники, насамперед США й Великобританія, завершили військовий розгром фашистської Німеччини.