2. Етапи розвитку стратегічного управління в зарубіжних країнах.

У загальному вигляді сучасне стратегічне управління пройшло такі етапи: бюджетне планування, довгострокове і стратегічне планування, стратегічне управління, стратегічне підприємництво.

Бюджетне планування дуже активно впроваджувалось у 40-50-х роках ХХ ст., де основними його ознаками були: короткостроковий характер (один рік); внутрішня націленість, тобто показники, що характеризували внутрішню діяльність організації; прийняття рішення здійснювалось за принципом «зверху вниз». У процесі розвитку бюджетного планування діяли два його варіанти: незмінність бюджетів протягом року, кварталу; гнучке планування, але за умови гарантованого отримання приросту прибутку. Недоліком цієї системи було те, що за поточними справами організація не бачила свого майбутнього.

Довгострокове планування припадало на 50-70-ті роки, коли завданням було складання прогнозу продажу на декілька наступних років. Обмеженість цієї

системи планування полягала у використанні методів екстраполяції для прогнозування обсягів продажу. В умовах нестабільності зовнішнього середовища та інтенсивності конкуренції згадувані методи неефективні.

Стратегічне планування запроваджене у другій половині ХХ ст.., коли зовнішнє середовище організацій ставало все складнішим і динамічнішим, що вимагало переорієнтації з виробничо-технічних проблемна маркетинг. Власне, це і спонукало до об’єднання довгострокового планування і маркетингу та створення на цій основі стратегічного планування. Стратегічне планування – це системний спосіб управління змінами, творчий процес визначення і здійснення найбільш важливих дій. Правда, незважаючи на прогресивний характер цього стану, останній мав теж істотні недоліки.

Стратегічне управління, яке започатковане у 70-х роках в американській економіці, а згодом поширившись в інших країнах, вважається найсучаснішою модифікацією стратегічного планування.

Основна відмінність між ними полягає в тому, що стратегічне планування націлене на прийняття оптимальних стратегічних рішень, тоді як стратегічне управління зорієнтоване на досягнення певних результатів: нових ринків, нових товарів і нових технологій; тобто стратегічне управління кидає свій погляд далі, ніж стратегічне планування. В сучасній літературі виділяється два напрямки розвитку стратегічного управління: перший є продовженням стратегічного планування, другий – стратегічним управлінням у реальному масштабі часу, оскільки забезпечує вирішення стратегічних завдань, які несподівано виникають.

Змістовний модуль 1. Еволюція розуміння та передбачення майбутнього підприємства.

__________________________________________________________________________________________________________________

Цей вид розвивається у тих галузях, де зміни у зовнішньому середовищі відбуваються у тих галузях, де зміни у зовнішньому середовищі відбуваються досить часто і є непередбачуваними, що вимагає адекватної реакції.

Проте реальне життя заставляє думати про пошук нових стратегій управління. У цьому зв’язку достатньо зіслатись на Х. Віссемо, який обґрунтовує трансформацію стратегічного управління у стратегічне підприємництво. Одним із мотивів є проблематичність стратегічного управління у диверсифікованих організаціях із єдиного центру. Тому кращим варіантом нового стилю керівництва стало створення у компаніях незалежних господарських одиниць, залишаючись частиною організації. Ці організації мають свою стратегію, узгоджену з центральним керівництвом, і несуть повну відповідальність за свою господарську діяльність. Звичайно, ця система знаходить своє реальне застосування лише за умови повної децентралізації повноважень і відповідальності.