Зміна динаміки заробітної плати та ввп в Україні у 2000-2007 рр.[20]

ПОКАЗНИК	РІК
	2000	2002	2003	2004	2005	2006	2007
Індекс реальної заробітної плати, %	99,1	11,2	115,2	123,8	120,3	118,3	112,5
Індекс номінальної заробітної плати, %	129,6	121,0	122,8	127,5	136,7	129,2	129,7
Індекс ВВП (у порівняних цінах), %	105,9	105,2	109,6	112,1	102,7	107,3	107,6

Таким чином можна констатувати, що в Україні спостерігається значна розбалансованість між зміною основного показника економічної діяльності та рівнем заробітної плати.

По-друге. Статистичне зростання заробітної плати не пов’язується із поліпшенням економічної діяльності, а є наслідком чергового підвищення рівня мінімальної заробітної плати (МЗП), темп зростання якої є підставою статистичного зростання заробітної плати. Але при такому підвищення, якщо погіршується робота економіки, традиційним заходом для суб’єктів господарювання щодо встановлення розміру ставок у відповідності до перерахунку за єдиними тарифними сітками та норм галузевих угод є скорочення певної кількості працівників та (або) фонду робочого часу.

По-третє. За умови дії чинного законодавства в Україні регламентувати чутке співвідношення між зміною результатів економічної діяльності та видатками на оплату праці неможливо, оскільки в країні існують вільні механізми ціноутворення, регулювання стосунків між роботодавцями та найманими працівниками у сфері оплати праці, вільне право роботодавців визначати питому вагу фонду оплати праці в структурі собівартості продукції. Тобто фактично відсутній контроль з боку держави за станом оплати праці та цін.

Концептуальною проблемою в Україні є обмеження сфери державного втручання у систему регулювання оплати праці (за винятком мінімальних державних гарантій та регулювання оплати праці в бюджетній сфері та в державних підприємствах). Це унеможливлює виконання більшості положень Концепції, задекларованих із метою обґрунтування зростання заробітної плати як економічної категорії разом із зростанням самої економіки.

Як наслідок, за період 2000-2007 рр. в Україні у порівнянні з індустріально розвинутими країнами, незважаючи на значне зростання основного економічного показника (ВВП), середньої заробітної плати та мінімальної заробітної плати, що призводило до зростання індексу споживчих цін, матеріальних витрат у собівартості, «деградації» всіх функцій заробітної плати. При цьому, якщо частка оплати праці у ВВП складала в Україні 42,3% у 2000 р. та лише 49,8% у 2007р., то в індустріально розвинутих країнах вона значно вища (наприклад, 59,8% у США, 58,5% у Швеції, 56,5% в Японії, 54,4% у Великій Британії, 52,7% у Німеччині, 51,9% у Франції). Розмір середньої заробітної плати в Україні у 20-25 разів нижчий, ніж у цих країнах та в 1,8 разу нижчий ніж у Китаї, де майже в 40 разів більше робочої сили, у 2,49 разу – на Філіппінах, у 1,4 разу – в Індії, у 2,06 разу – у Росії (тобто в тих країнах, які належать до однієї з Україною групи за рівнем ВВП на душу населення від 3126 до 9655$ на рік) [20].

За офіційними даними Держкомстату України, у 2006 р. 50,9% населення отримали дохід нижче прожиткового мінімуму. За підсумками грудня 2005 р. 10,7% найманих працівників (1,1 млн. осіб) що відпрацювали неповну норму робочого часу, нарахована заробітна плата, нижча за мінімальну (332 грн.), а 26,5% - в межах від 332 до 453 грн. (прожитковий мінімум).

Це дає підставу констатувати, що існуючі державні стандарти та гарантії в сфері оплати праці для значної частки населення не забезпечують можливості заробляти собі на життя працею, щоб «мати право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло», як це проголошено в статтях 43 та 48 Основного закону України – Конституції України. [22].

Необґрунтовано низький рівень мінімальної заробітної плати є не менш гострою проблемою. В Україні основою регулювання розмірів номінальної заробітної плати є мінімальна заробітна плата (МЗП). Основою оцінки дієздатності МЗП як регулятора номінальної заробітної плати є показник її співвідношення з прожитковим мінімумом та фактично досягнутим рівнем номінальної заробітної плати.

Отже, на підставі окреслених тенденцій можна зробити висновок, що проблема державного регулювання оплати праці загострюється внаслідок декількох причин:

1. відсутність дієвого контролю з боку держави за політикою оплати праці;

2. недосконалість науково-медичного забезпечення процесу регулювання опрати праці;

3. невиконання чинного законодавства.