Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
унив образование.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
14.11.2019
Размер:
154.11 Кб
Скачать

Маруся, высылаю 1 лекцию. А также критерии начисления балов, тематику рефератов и индивид., творч. задания. Как их выполнять, объясню на лекции. Елена Алексеевна

Модуль 1. Сучасний світовий освітній простір

Тема 1. Світовий освітній простір та інновації в сучасній освіті канд. Пед. Наук, доцент

Павленко Олена Олексіївна

1.1. Історичний розвиток і становлення університетської освіти.

1.2. Інновації у вищій школі, міжнародні освітні проекти та інтеграція світового освітнього простору.

1.3. Входження України до Болонської освітньої програми.

1. З характеристики стану, основних тенденцій та проблем розвитку освіти в Україні очевидно, що локальні економікі в світовій економічній системі стали відкритими, капітали (і не тільки капітали) сьогодні перетікають з однієї країни в іншу. Вони концентруються в країнах, де суспільна продуктивність праці більш висока, де вкладати гроші елементарно вигідніше. Цей процес стосується не тільки грошей, а і «мозку». Найбільш енергійні та талановиті люди починають емігрувати в більш багатші та економічно «здорові» країни.

Вказаний процес в межах світової ринкової системи певно є не зворотнім. І це позбавляє відсталі країни будь-якої надії піднятися на поверхню, так як для підйому продуктивності праці потрібні значні капіталовкладення та кваліфіковані кадри. Причому не тільки для переозброєння промисловості, а і переходу на нові технології, а ще в більшій ступені для створення інтелектуального потенціалу. Останнє твердження є абсолютною умовою: без неї ніяке піднесення неможливе. Дана умова є також наслідком нового технологічного злету, він потребує зовсім нового розуміння терміну «інтелектуальний потенціал нації».

Таким чином, загально планетарний ринковий механізм, який сформувався, не підіймає, а знищує економіку інших країн, перетворюючи їх, в кращому випадку, в сировинні придатки країн з високою продуктивністю праці.

Науково-технічний процес і глобальна технологізація передових країн світової спільноти стали можливі завдяки, головним чином, рівня інтелектуалізації суспільства, його здібності виробляти та приймати нові знання. Все це тісно пов’язано з рівнем освіти в країні. В системі вищої освіти складається багаторівнева система, в яку включені навчальні заклади середньої професійної, вищої професійної та пост-вузівської освіти (наприклад факультети післядипломної освіти). В сучасній Україні система освіти безперервно розвивається і для неї характерне постійне оновлення та саморозвиток. Особливо потужний інноваційний процес став відбуватися в 1990-ті роки.

Замість попередньої єдиної та єдино-образної школи стали з’являтися гімназії, ліцеї, коледжі, інколи різних профілів та напрямків. З’явились міжнародні школи і університети. Замість інститутів та спеціалізованих вищих навчальних закладів (військових, громадянської авіації, мистецтва) основними вищими навчальними закладами стали переважно університети і академії.

Взагалі школи та вищі навчальні заклади, як світові освітньо-виховні системи, пройшли багатовіковий шлях історичного розвитку. З одного боку, вони чинили значний вплив на накопичення, збереження і прогрес культури та суспільства в цілому, і, з іншого боку, на собі, відчували різновидність кардинальних змін, які відбувалися в соціумі, науці, культурі усіх країн та народів.

Зупинимося, коротко, на історії університетів. Наприкінці ХІІ початку ХІІІ століття ряд кафедральних та монастирських шкіл Європи перетворюється на крупні навчальні центри, які потім стали називатися університетами. Наприклад, саме так виник Паризький університет (1200 рік, Франція), який виріс з об’єднання богословської школи Сорбони з медичними та юридичними школами. Подібним чином виникли університети в Оксфорді (1206 рік, Англія), Неаполі (1224 рік, Італія), Кембриджі (1231 рік, Англія), Лісабоні (1290 рік, Португалія). У ХІV ст. в Центральній Європі – Празький (Карлов університет, 1348 рік, Чехія), Краківський (1364 рік, Польща), Віденській (1365 рік, Австрія), Гейдельбергський (1386 рік, Німеччина). У ХV ст. в Північній Європі – Упсальській (1477 рік, Швеція), Копенгагенський (1479 рік, Данія) та ін.

Створення та права університету підтверджувалися привілеями. Привілеї були особливими документами, які закріплювали університетську автономію (власний суд, управління, права на присвоєння наукових ступенів, на звільнення студентів від військової служби).

Перші університети були дуже мобільні, оскільки їх суттєвою рисою являвся, в певній мірі, наднаціональний і демократичний характер. В разі загрози епідемії або війни університет міг перебратися в інше місто або навіть країну. Міжнародні студенти та викладачі об’єднувалися в національні земляцтва (нації, колегії). Наприклад, в Паризькому університеті нараховувалось 4 земляцтва: французьке, пікардійське, англійське та німецьке, а в Болонському університеті-17.

В другій половині ХІІІ століття в університетах стали з’являтися факультети або коледжі. Факультети присвоювали вчені ступені – спочатку бакалавра (після 3-7 років навчання під керівництвом професора), а потім – магістра, доктора або ліценіата. Земляцтва і факультети визначали життя перших університетів і сумісно обирали офіційного голову інституту - ректора. Ректор мав тимчасові повноваження, які тривали, як правило, один рік. Фактично влада в університеті належала факультетам і земляцтвам. Однак таке положення речей змінилося в кінці ХV століття. Факультети і земляцтва втратили колишній вплив, і головні посади університету стали призначатися владою.

Самі перші університети мали всього декілька факультетів, але їхня спеціалізація була звужена, мала постійну звужену спрямованість, і лише тільки з певним часом стала з’являтися більша кількість нових факультетів та розширився перелік нових спеціальностей. Перші університети, в основному, мали кожний свою спрямованість. Наприклад, Паризький університет славився викладанням теології і філософії, Оксфордський – канонічного права, Орлеанський – громадянського права, університети Італії – Римського права, університети Іспанії – математики та природничих наук.

На протязі століть, аж до ХХ століття, мережа навчальних закладів швидко розширюється, являючи собою широкий і різноманітний спектр спеціалізацій. Ідея університету розкривається в самій назві universitas, що в перекладі з латинської означає сукупність. Університет – вищий навчально-науковий заклад, ведучий підготовку фахівців після сукупності дисциплін, складових основи наукового знання.

Вже в період зародження університетів в «сукупність» вкладали різноманітний сенс. В першу чергу акцентувався організаційний аспект, по суті, університетом стали називати результат об’єднання різних типів вищих навчальних закладів. Наприклад, Паризький університет виріс із об’єднання богословської школи Сорбони з медичними та юридичними школами. Але основна місія університету складалась із залучення молодої людини до сукупності усіх видів знань. З давніх-давен університет (Alma Mater) був джерелом наукових знань, мудрості та просвітництва. Його задача полягала не тільки в збереженні та передачі існуючих знань, духовних та культурних цінностей, вищих зразків людської діяльності, але і в розвитку інтелекту заради оновлення культури. Університет прагнув дати універсальну освіту тим, хто навчався, які потім входили в еліту суспільства (вчені, державні і суспільні діячі).

Головними принципами університетської

освіти(за С. І. Гессеном) вважають:

■ повноту представленого в університеті наукового знання;

■ дух свободи і творчості в процесі викладання та навчання;

■ здібність університетів до само поповнення шляхом підготовки викладачів та вчених (20).

Ці принци притаманні будь-якому університету, незалежно від історичної епохи та характеру його розвитку.

В умовах університету повнота знання проявляється в тому, що в цей термін вкладають знання основ гуманітарних і природознавчих наук, знання про природу, людину і суспільство; освітні знання та серйозну теоретичну підготовку в межах конкретної спеціалізації.

В процесі розвитку університету завжди ставилась проблема свободи викладання. Світовий досвід демонструє різноманітні шляхи її рішення. Одні університети віддають перевагу блискучому оратору і лектору, вмілому пропагандисту наукових досягнень, який може викликати у студентів інтерес до пізнання істини. Інші вбачають в університеті не стільки навчальний заклад, скільки привілейовану цехову організацію, або вищу наукову школу, яка відкриває наукові істини, перевіряючи результати новітніх відкриттів. Але сучасні університети готують своїх випускників не тільки до науково-дослідницької діяльності, а і до різноманітних професійних обов’язків. При цьому традиційна – духовна і культурологічна місія університетів залишається незмінною. Всі університети світу єдині в основній ідеї, яка полягає в їх виникненні в якості наукового і інтелектуального центру розвитку будь-якого суспільства.

Відповідно само поповнення необхідно зауважити, що відмінною особливістю університету є його здібність до само поповнення з кола своїх студентів, яка символізує потенціал саморозвитку та свободи науки. Таким чином, університет – це автономний, за своєю сутністю, союз вчених, в прямому сенсі слова «союз що сам продовжується».

В наш час в усьому світі і в Україні з’явилися гуманітарний, технічний, педагогічний, медичний університети та інші. В зв’язку з різноманітністю, з одного боку, виникає тенденція розмивання сутності університетської освіти, а з іншого боку, перетворення всіх видів вищих навчальних закладів в уніфікований для всього світу тип вищої навчальної школи – університет. Але, незалежно від шляхів розвитку університету в майбутньому слова академіка Дмитра Ліхачьова залишаться актуальними: «Университет, будь он для химиков, физиков, математиков, юристов – учит всегда многомерности жизни и творчества, терпимости к непонятному и попытке постигнуть бескрайнее и разнообразное».

2. Вища освіта набуває особливого значення на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Причиною цього є не лише збільшення вдвічі кількості навчальних закладів в України, але передусім трансформація сучасної парадигми освіти у змісті, структурі, формах та методах вищої освіти, що забезпечується інноваціями у навчальному, виховному, управлінських процесах.

В сучасних умовах становлення та розвитку вищої школи та освіти взагалі є актуальною проблема інноваційної освіти. Інновація (від лат. in, novus-новий) означає нововведення, новина. Один із принципів інноваційної освіти полягає в тому, що освіта спрямована на формування світогляду, який заснований на багатокритеріальності рішення, терпимості до інакомислячих та моральної відповідальності за свої дії. Сьогодні людина, що може мислити, зобов’язана спостерігати, аналізувати, вносити пропозиції, відповідати за прийняті рішення та уміти долати конфлікти та протиріччя. А для цього вона повинна володіти культурою багатокритеріальної постановки і рішення завдань, а також розуміти, що ніхто не може претендувати на істину в останній інстанції, і ні одна теорія не може вважатися універсальною і вічною.

Головна мета інноваційної освіти – збереження та розвиток творчого потенціалу людини. Але сьогодні не достатньо творчості та проектування. Освіта повинна бути пронизана загальнолюдськими цінностями. Для цього в першу чергу необхідно зробити так, щоб вона розвивала гармонійне мислення, яке засноване на сполученні внутрішньої свободи особистості і її соціальної відповідальності, і, як вже вказувалось, на терпимості до інакомислення. Саме ці характеристики особистості сьогодні включені в число головних цінностей земної цивілізації, які декларовані в документах ООН.

Перехід України в режим інноваційного розвитку суттєво прискорює процеси реформування освіти. Трансформаційні процеси у світі призвели, насамперед, до зміни парадигм в освіті всіх рівнів. В центрі уваги (за всіма концепціями, доктринами, законами про освіту) виступає компетентна, духовна, конкурентноздатна особистість.

Отже, на наш погляд, сучасна освіта повинна бути орієнтована, в першу чергу, на оволодіння знаннями – інструментами, на досягнення багатогранності й цілісності мислення, адекватного некласичній складності навколишнього світу. Це дозволить людині відчути себе частиною природи, відповідальною за гармонійне співіснування з нею та сприймати науку та культуру як засіб досягнення цієї гармонії. На початку ХХІ століття освіта опинилась у пошуках гуманістичної парадигми. Гуманістична педагогічна традиція, яка має глибинне історичне коріння, набула сьогодні яскравої виразної тенденції до парадигмального оформлення як цілої сукупності певних теоретичних положень та способів їх практичної реалізації, принципових для спілки вчених – педагогів та вчителів. У сучасному світі гуманістичність в освіті пов’язана з усвідомленням та практичним втіленням у різних сферах суспільного життя (економічній, соціальній, політичній, духовній) ідей свободи окремої людини, правових та матеріальних гарантій її автономного незалежного існування, визнання цінності її неповторної індивідуальності. На початку ХХІ століття соціум, в якому живе індивід, змінюється із запаморочливою швидкістю. Мова вже йде не просто про те, що інформація, якою людина оволодіває в ході отримання освіти, моментально застаріває. Перед освітньо-виховними закладами ставиться завдання допомогти особистості знайти своє «Я», сформувати механізм самозахисту від постійного змінного динамічного світу, який цю особистість деформує. Якщо раніше криза освіти мала інституційний характер, потребувала пристосування школи та вузу до конкретних суспільних потреб, то нині криза освіти має особистісний характер. Людина тепер повинна сформувати не тільки здібність до певних видів діяльності, а й здібність визволятися від вже засвоєних, оволодіваючи новими (навіть в межах однієї професії), і найголовніше, людина повинна сформуватися як особистість із вираженою індивідуальністю і вміти зоставатися сама собою, незважаючи на всі соціальні негаразди. Це різко підвищує значення загальнолюдських цінностей, які у відомому сенсі протистоять груповим (класовим, національним, клановим, професійним і т.п.) і в умовах руху людства до світової цивілізації виступають все важливішими при розробці педагогічних ідеалів і цілей (72; 73; 74; 75).

Перетворення освіти, її високого призначення пов’язане, по-перше, з усвідомленням посилення зв’язку між знаннями та багатством суспільства, нації, держави, по-друге, зі змінами в самій освітній системі. Ці зміни передбачають нову освітню парадигму – інноваційну: не підтримувати знання на якомусь рівні, а розвивати їх. Інноваційна освіта передбачає не тільки загальне укрупнення (а тому і збільшення потенціалу) вищих навчальних закладів, а й зміну їх функцій – вони повинні бути дійсно освітніми, а не навчальними закладами. Це означає, що «центр ваги» наукових досліджень має бути привнесений в освітні заклади (в першу чергу в університети), які повинні здійснювати не тільки прикладні, але і в значній мірі, фундаментальні дослідницькі проекти. Такий підхід у структуру освітніх закладів передбачає і міждисциплінарний характер як у змісті навчання, так і в наукових дослідженнях. В цих умовах освіта стане засобом реалізації політики розвитку і збагачення людських ресурсів, а наука – засобом забезпечення знаннями сфери освіти, а отже, і сфери управління (72; 73; 74; 75).

На наш погляд, освітню парадигму майбутнього, яка формується, можливо представити у вигляді тріади: від цілісної картини світу – до цілісного знання і від нього – до цілісної особистості. Найважливіша місія університетської освіти в ХХІ столітті – реалізація цієї парадигми. І вона може бути виконана лише за умов подальшого розвитку університетів як епіцентрів освітнього середовища в контексті загальносвітової культури. Розвиток та взаємодія подібного роду університетів, як зазначає М.В. Кларін, може призвести до створення в майбутньому своєрідної «едукосфери», поряд із інфо- та ноосферами, які вже формуються. Оцінюючи пріоритети ХХІ століття, будемо пам’ятати, що технологічний, соціальний та культурний прогрес зупиниться й приведе до катастрофи, якщо не буде вирішена в загальносвітовому масштабі проблема освіти (72).

Одним із інноваційних аспектів, на якому необхідно зосередити увагу при наданні вищої освіти є використання новітніх інформаційних технологій в навчальному процесі, а також не тільки їх використання, а і надання можливості майбутнім спеціалістам уміло користуватися ними. Виходячи з цього при отриманні вищої професійної освіти повинні бути вирішеними наступні задачі:

■ в процесі навчання з метою його ефективності, доступності та якості повинні максимально використовуватися інформаційні технології;

■ ті, хто навчається, повинні отримати спеціальні знання та навички з використання інформаційних технологій в предметній галузі їх майбутньої професійної діяльності;

■ повинні поглиблюватися та розширюватися знання про основи життєдіяльності в «інформаційному суспільстві» з урахування професійної орієнтації того, хто навчається.

Однім із найважливіших завдань розвитку сучасної освіти є включення циклу загальних природничонаукових дисциплін в гуманітарну освіту і відповідно циклу загальні гуманітарних дисциплін – в природничонаукову і технічну освіту.

Отже, сучасна освіта перебуває в пошуках нової стратегії мислення, спрямованої на парадигмальні трансформації в системі знання про людину, суспільство, природу, світ в цілому, і спрямована на впровадження інновацій.

До інновації в освіті відносяться також міжнародні освітні проекти, які діють в різних країнах світу, деякі діють в Україні. Світовий освітній простір об’єднує національні освітні системи різного типу та рівня, які значно різняться філософськими та культурними традиціями, рівнем цілей і завдань, своїм якісним станом. Тому слід вести мову про сучасний освітній простір, як про формуючий єдиний організм, при на яві в кожній освітній системі глобальних тенденцій і збереження різноманіття. В рішенні проблем світової освіти важливе значення мають крупні міжнародні проекти і програми, оскільки вони з необхідністю передбачають участь різноманітних освітніх систем.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]