1.2.Формаційний і цивілізаційний підходи до періодизації суспільного розвитку

В економічній літературі існують різні критерії класифікації економічних систем. Серед них:

1) загальноцивілізаційний і формаційний підходи;

2) Панівна форма власності;

3) Спосіб координації економічної діяльності (господарський механізм);

4) Технологія виробництва (продуктивні сили суспільства) тощо.

Отже, економічні системи формуються і змінюються разом із розвитком суспільства, його духовності, матеріальної та організаційної структури.

Сучасна економічна теорія має багато парадигм (систем поглядів на сутність соціально-економічних процесів).

Виокремлюють два основних напрями:

• марксистський;

• немарксистський (напр., інституціональний).

При аналізі сутності та особливостей історичного розвитку суспільства найбільше поширення набули формаційний та цивілізаційний підходи до періодизації як розвитку людського суспільства.

Рибалкін с.73

Економічна система суспільства

Рис. 2. Марксистська та інституціональна інтерпритація структури суспільства.

Основні положення:

Формаційний підхід був розроблений К.Марксом і його послідовниками. Дає системну характеристику базису і надбудови. Суть → продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва. Спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства – соціально-економічну формацію.

Основним ядром кожного способу виробництва (формація) є панівна форма власності. Саме вона визначає спосіб поєднання працівника з засобами виробництва.

Згідно формаційного підходу, розвиток людства є послідовною зміною одного способа виробництва іншим:

• первіснообщинний;

• рабовласницький;

• феодальний;

• капіталістичний;

Вирішальна роль у суспільному розвитку належить процесу виробництва. Головне протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами є його рушійною силою.

Недоліки даного підходу:

1. Він не має всеохоплюючого характеру (простежується, в основному, в історії Західної Європи). Не відбиває еволюцію Китаю, Індії тощо

2. Не розкриває багатоваріантності життя, практично не враховує ролі соціокультурного та ін. неекономічних факторів у розвитку суспільств (національних, релігійних, етнічних, ментальних тощо).

3. Історія розвитку людства представлена як процес «революційного» руйнування старого способу виробництва новим (формаційним). Припускає певну перервність (дискретність) природно-історичного процесу.

4. Надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між роботодавцями і найманими працівниками.

Другий підхід до пізнання історії людства – цивілізаційний (частково відображає розвиток технологічного способу виробництва).

Вчені виділяють в історії людства три головні етапи:

епоха дикості	(3 млн.років до 10 – 8 тис. до н.е.)	споживання переважно готових продуктів природи
варварства	(10 – 8 тис. до н.е. до кінця XVIII ст.-початку ХІХ ст.)
цивілізація	(кінець XVIII ст.-початок ХІХ ст до промислової революції)	Пов‘язане з переходом від збиральної до переробної виробничої технології

(Ю.Канигін «Шлях Аріїв»)

Цивілізація – це історичний кругообіг різних типів суспільства та історичних епох від зародження до загибелі (Франція, кінець XVIII ст., Мірабо).

Епоха цивілізації класифікується у горизонтальному і вертикальному аспектах.

Горизонтальний аспект дає характеристику співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом локальних цивілізацій окремих народів (грецька, римська, азійська, славянська).

Вертикальний аспект показує розвиток суспільства за ступенями зрілості: (табл.)

• аграрна цивілізація

• індустріальна (початок ХІХ до пол. 50-х рр.)

• постіндустріальна (термін запропонував американський соціолог Д.Белл, франц. соціолог Р.Арон)

Рис 3. Історичний розвиток господарської організації суспільства

В основі класифікації – розвиток технологій виробництва, принцип технологічного детермінізму. Соціально-економічні відносини , передусім відносини власності, відіграють підпорядковану роль.

Принципи цивілізаційного підходу:

• багатовимірність аналізу економічних систем;

• природна еволюційна поступовість історичного процесу;

• відмова від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи;

• єдність екологічних і соціокультурних елементів

• посилення ролі людського фактору у суспільному розвитку.