§ 5. Юридична техніка: поняття і види

Юридична техніка — це сукупність юридичних засобів і правил розробки, оформлення, опублікування і систематизації правових актів, що має на меті забезпечити максимально повну й точну відповідність форми нормативного акта його змісту.

Виокремлюють два види юридичної техніки: 1) правотворчу і 2) правозастосовчу.

Від дотримання правил юридичної техніки залежить рівень досконалості законодавства і всього нормативного матеріалу, доступність нормативних актів для тлумачення, стабільність, високий рівень обліку й систематизації нормативного матеріалу.

Серед юридичних засобів розробки й оформлення юридичних актів важливе місце посідають юридичні терміни. В термінах формулюються правові веління, дозволи або заборони, загальні та індивідуальні приписи. Не всі терміни, що вживаються в законодавстві, мають юридичний характер. Вони поділяються на загальновживані (дія, обов’язок, угода); спеціально-технічні (рентген, графік, катіон, офсет); спеціально-юридичні (злочин, реституція, позов, зворотна дія, необхідна оборона), які не можуть замінятися ніякими іншими.

До юридичних засобів належать також юридичні конструкції — особливий спосіб побудови нормативно-правового матеріалу, який створює модель, завдає певний тип для конкретних правових подій. Наприклад, усі правопорушення викладаються в законі за схемою, зміст якої випливає з поняття склад правопорушення, форми різних угод у цивільному праві.

Засоби юридичної техніки охоплюють певні правила розробки, викладення і оформлення нормативно-правових актів.

Результатом їх застосування повинна бути:

а) логічна послідовність викладення, взаємозв’язок нормативних приписів, що містяться в нормативному акті;

б) відсутність суперечностей у структурі акта і системі законодавства;

в) максимальна компактність викладених норм при належній глибині і всебічності їхнього змісту;

г) ясність і доступність мови нормативних актів;

ґ) точність і визначеність термінів та юридичних конструкцій;

д) скорочення кількості актів, виданих з одного й того ж питання для полегшення користування ними.

При нормотворчості застосовуються два прийоми викладення норм права: абстрактний і казуальний. При абстрактному викладенні норм права ознаки юридичних понять формулюються в загальному вигляді, а при казуальному — в індивідуальній формі. Наприклад, абстрактний характер має норма права, яка формулює поняття необхідної оборони. Це узагальнююча норма є правовою основою при застосуванні вирішення питання про кримінальну відповідальність за дії, які передбачені рядом інших норм. Зовсім інший, конкретний характер має норма, що визначає структуру рішення суду, у якій детально перелічуються усі необхідні атрибути рішення як юридичного документу.

Техніко-юридичний характер має також пряме, відсилкове і бланкетне викладення норм права в статях нормативних-правових актів, що спрямоване на економію правового матеріалу.

§ 6. Систематизація нормативно-правового матеріалу

Система діючих в Україні нормативно-правових актів є досить складною внаслідок значної кількості нормотворчих органів і швидких змін, які вносяться до нормативно-правових актів. Нові закони, укази Президента України і нормативні акти інших органів вносять суттєві корективи в діючі акти, частина з них доповнюється новими приписами, інші змінюються або визнаються такими, що втратили силу.

Систематизація — це діяльність з упорядкування та обєднання нормативних актів, приведення їх до єдиної, визначеної системи.

Відповідно до правил правової техніки діяльність по систематизації нормативного матеріалу повинна проводитись у певній послідовності.

Систематизація може здійснюватися в інтересах і в рамках діяльності окремих державних органів, юридичних та фізичних осіб шляхом систематичної підборки нормативних актів, необхідних для їх діяльності, розташуванні в зручному для цих суб’єктів порядку (внутрішня систематизація); видання різних видів збірників законів та інших нормативно-правових актів шляхом об’єднання на державному рівні окремих актів, виданих з одного або кількох питань, в один великий нормативний акт (уніфікація).

На базі цих способів систематизації здійснюються такі її види, як інкорпорація та кодифікація.

Інкорпорація — це впорядкування нормативних актів без переробки їх змісту, тобто це форма систематизації, що здійснюється поза законотворчим процесом.

Вона обмежується тільки обробкою нормативного матеріалу, його розташуванням у певному порядку. Головне призначення інкорпорації — впорядкування нормативних актів. Інкорпорація може впливати і на правотворчу діяльність. Це має місце тоді, коли виникає потреба смислової переробки правових норм або видання нових норм права.

Інкорпорація може здійснюватися за двома головними ознаками: хронологічною і тематичною. Хронологічна інкорпорація передбачає розташування нормативного матеріалу за часом їх видання у Відомостях Верховної Ради України. Тематична інкорпорація допомагається найповніше обєднати акти однієї тематики або галузі права, того чи іншого виду правовідносин (наприклад, Збірник законодавства з охорони праці, Збірник законодавства з приватизації державного майна в Україні). Це сприяє виявленню можливих прогалин, полегшує пошук і використання нормативно-правових актів на практиці.

Для прискорення впорядкування нормативно-правового матеріалу і скорочення обсягу чинного законодавства проводиться ще консолідація правового матеріалу, тобто обєднання численних законодавчих актів у єдиний структурно узгоджений акт. Даний вид систематизації не має самостійного значення, оскільки виступає лише елементом інкорпорації або перехідним етапом від інкорпорації до кодифікації.

Інкорпорація поділяється на офіційну й неофіційну. Офіційна інкорпорація — це впорядковане обєднання нормативних актів шляхом видання компетентними органами збірників діючих нормативно-правових актів. Вона є формою офіційного опублікування і перевидання діючих актів або тих, що набувають чинності і виступають офіційними джерелами достовірної правової інформації, як, наприклад, видання Збірника Постанов Уряду України.

Неофіційна інкорпорація здійснюється різними органами й організаціями, а також окремими особами і має суто довідково-інформаційний характер.

Кодифікація — це впорядкування правових норм, яке супроводжується переробкою їх змісту, скасуванням застарілих і прийняттям нових норм права, обєднанням нормативного матеріалу в єдину, логічно узгоджену, побудовану на наукових принципах систему.

Кодифікація є по суті різновидом законотворчого процесу. Якщо результатом поточного законодавства є утворення окремих законодавчих актів, то кодифікація впорядковує значну частину чинного законодавства, об’єднуючи їх у певні галузі права, змінюючи, доповнюючи і перетворюючи його. Внаслідок кодифікації з’являються гранично широкі за змістом законодавчі акти, що регулюють значну частину суспільних відносин у сфері дії певної галузі права.

У юридичній літературі відокремлюють загальну, галузеву і спеціальну кодифікації.

Під час загальної кодифікації утворюються об’єднані кодифікаційні акти з усіх основних галузей права. Галузева кодифікація охоплює законодавство певної галузі або підгалузі законодавства. Спеціальна кодифікація об’єднує норми певного правового інституту або кількох інститутів.

Кодифікаційний акт регулює важливу, значну і досить велику галузь суспільних відносин, юридично оформлює й закріплює найсуттєвіші та найстабільніші відносини, що склалися в суспільстві. Ефективність дії кодифікаційного акта залежить від того, наскільки точно законодавець врахував тенденції розвитку й динаміки суспільних процесів у своїй країні.

Найдинамічніші суспільні відносини регулюються нормативними актами, які видаються в процесі поточної нормотворчості.

Таким чином, кодифікаційний акт являє собою впорядковану систему пов’язаних між собою нормативних приписів, що регулюють на основі єдиних принципів права регулюють певну сферу відносно однорідних, достатньо стабільних суспільних відносин.