Навернення заходу (350—700 pp.)

Аж ніяк не було неминучим, що католицьке хрис­тиянство переживе розпад Західної Римської імперії і що воно наверне у свою віру завойовників, багато з яких були прийняли єретичну форму християнства, аріанство. Проте католицьке християнство виявилося надзвичайно гнучкою релігією, здатною успішно при­стосуватися до найрозмаїтіших економічних, політич­них та суспільних ситуацій. За три сторіччя існування християнської Римської імперії католицьке християн­ство створило досконалу теологію, літургічну службу та освітні традиції, а крім того, детально розписані пункти канонічного права, що регулювали такі прак­тичні дії, як обрання церковнослужителів, управління майном та залагодження суперечливих питань.

Процві­тання нормативного християнства залежало від поряд­ку та безпеки, яку гарантувала своїм підданим Римська держава, хоча ціною за цю безпеку був високий сту­пінь контролю з боку імператорів, що вважали себе заступниками і володарями церкви. Крах римської мо­гутності на Заході означав, що нормативне християн­ство більше не могло розраховувати на підтримку держави. Воно вже не відчувало на собі важку долоню державної опіки, але на початку не змогло вчинити опір силам розколу. Регіональні відмінності, завжди в ньому присутні, тепер різко посилилися і стали бурх­ливо розвиватися, і все ж таки нормативне християн­ство зуміло зберегти основи своєї єдності — свої ідеа­ли, свій церковний канон, свої священні книги. Воно діяло, як і раніше у Візантійській імперії, включаючи й великі області в Італії.

Навернення завойовників

Історичні події, які спричинили загибель Західної Римської імперії, завдали великої фізичної та мораль­ної шкоди церкві. Протягом двох сторіч становище нормативного християнства в багатьох місцевостях За­хідної Європи було безрадісним. Повсюди воно при­бирало тубільні форми, змішуючись із давнішими релі­гійними традиціями. Але близько 700 року припливна хвиля стала відкочуватися назад. Нащадки тубільного римського населення у своїй переважній більшості залишалися християнами, і завойовники стали поступо­во асимілюватися з ними в мовному, культурному та релігійному плані, хоча слово «навернення» не слід розуміти надто спрощено. Офіційне прийняття като­лицького християнства германськими королями та ари­стократією було тільки першим кроком на шляху наба­гато складнішого процесу заміни традиційної пове­дінки, вартостей та вірувань християнськими. Англо­сакси, самі нещодавно навернені у християнство, близько 700 p. почали посилати місіонерів до германсь­ких континентальних племен, що жили за межами колишньої Римської імперії, хоча знадобилося аж п'ять століть, щоб прилучити до християнської віри да­лекі європейські околиці — Скандинавію та Східну Європу.

Навернення у християнство примітивних народів ці­лими племенами було новим явищем у історії цієї релігії, звичної до практики індивідуальних навер­нень у Римській імперії. Існує давній міф, поширюва­ний християнами на доказ особливої Божої прихиль­ності до них, що християнство швидко розповсюдилося по всій імперії. Вже на початку третього сторіччя житель Північної Африки Тертулліан (бл. 155—після 220 pp.) під'юджував своїх язичницьких опонентів:

«Ви все стогнете і стогнете, що християн стає більше і більше. Ви плачете та голосно нарікаєте, що ваше місто перебуває в облозі, що християни проникли в сільську місцевість, у військові табори, у міські меш­кання. Для вас велике лихо, що люди всякої статі, всякого віку та всякого суспільного стану втікають від вас [до нас]». Цю тему підхопили і стали розвивати ще з більшим запалом апологети християнства в четвертому сторіччі, з тріумфом нагадуючи про навернення в їхню віру римських імператорів та про швидке поширення нової релігії як про незаперечний вияв Божої ласки.

Та якщо оцінити зростання кількості християн кри­тичнішим оком, ми побачимо далеко менш ефектну картину. Згідно із сучасними оцінками, коли 317 року імператор Константин прийняв християнство, христия­нами-католиками було тільки 15 відсотків римського населення, причому переважна їхня більшість жили на Сході. Через 250 років після свого виникнення хрис­тиянство здобуло прихильність лише сьомої частки підлеглих Римської імперії — отже, навряд щоб воно поширювалося, як вогонь під час стихійної пожежі. Темпи його розповсюдження, безперечно, зросли, коли імперія стала активно підтримувати нову релігію, але ревні єпископи не плекали жодних ілюзій щодо ду­ховної переконаності тих, хто наверйувся у нову віру з економічних або соціальних причин. І навіть коли наприкінці четвертого та в п'ятому сторіччях потік новонавернених перетворився на повінь, люди в Римсь­кій імперії переходили в нову віру по одному або принаймні родинами, але не племенами і не етнічними групами.

Церква в Римській імперії була федерацією досить слабко об'єднаних єпархій, кілька з яких були багатші і престижніші, аніж інші. Єпископи були центральни­ми діючими особами в процесі навернення людей, що проживали в межах їхньої єпархії. Не було ані місіо­нерських орденів, ані братств, які спрямовували б людський персонал та ресурси на навернення невірних. Християни-індивіди залучали до своєї віри сусідів та родичів, але відповідальність за прийняття та випробу­вання новонавернених лягала на місцевих єпископів.

У містах імперії єпископи застосовували для навчання, випробовування та духовного очищення неофітів спе­ціально опрацьовану процедуру, яка називалася «катехуменат». Дорослі новонавернені висвячувалися в християни, відбуваючи неодмінні церемонії, що трива­ли близько сорока днів і досягали свого апогею у хре­щенні вдосвіта на Великдень. У містах, де було багато священнослужителів, які могли навчати нової віри, де найдужче проявлялося державне заохочення і де найпо­тужніше діяв суспільний тиск, християнство вже на­прикінці п'ятого сторіччя етало релігією більшості, хоча могла'там залишатися і значна меншина, складена з євреїв, деяких непохитних язичників і християнських єретиків.

Існували неабиякі перешкоди на шляху християніза­ції сільської місцевості, де проживала більша частина населення імперії. В п'ятому сторіччі багаті землевлас­ники та їхнє безпосереднє оточення вже, як правило, охрестилися, але селянська маса становила складнішу проблему. На кількох східних територіях, насамперед у долині Нілу та в Анатолії (сучасна Туреччина), християнство стало панівною релігією в цілих регіонах наприкінці третього сторіччя, хоча ми точно не знаємо, як це сталося. Але ті регіони були винятками. Давні релігійні вірування вперто трималися на більшості сільських територій, де насильницький опір християн­ству чинили рідко, проте пасивний опір був звичним. Коли в п'ятому сторіччі імперське врядування на Захо­ді поступилося правлінню германських королів, християнство було ще переважно міською релігією в суспільстві, де міста занепадали.

Великі сільські території без осілого духівництва і постійних церков були християнізовані поверхово або взагалі лишалися в полоні давніх вірувань. І все ж таки за період від п'ятого до одинадцятого сторіччя християнство проникло в усі шари сільського населення, в усі закутні й усі шпарки західного суспільства, а ці його успіхи незаперечне засвідчили його життєву снагу і здатність пристосову­ватися до найскладніших обставин. Як і в Римській імперії, в шостому та сьомому сторіччях королі та аристократія нових західних германських держав прийняли християнство і стали всіляко сприяти його зміцненню та поширенню.

Проповідь християнства в сільській місцевості щойно розпочалася, коли Західна Римська імперія розвалила­ся на протязі п'ятого сторіччя. Навіть після утворення германських держав місцевий єпископ зберіг за собою обов'язок навертати у свою віру селян, що проживали на території його єпархії. Непомітно протягом тривало­го часу такі зусилля приносили успіх, але поступ був повільний і нерівномірний. Головним методом поши­рення християнської релігії було створення нових цер­ков і збільшення числа священнослужителів.

У 300 році в Галлії нараховувалося 26 єпархій, а через століття — вже 70. В Північній Італії цей процес відбувався ще швидше: від п'яти чи шести єпархій у 300 році до п'ят­десяти в 400-му. Зі збільшенням числа єпархій мережа церков ставала густішою і місцеві маломасштабні захо­ди місіонерської активності — ефективнішими.

Досить дієвим засобом навернення селян було також створення сільських церков, очолюваних священнослу­жителями, які постійно проживали в тій місцевості. Одначе десь аж після 1000 року Західна Європа була повністю поділена на парафії з постійними священика­ми та чітко визначеними територіями.

На протязі знач­ної частини раннього середньовіччя число таких цер­ков було обмежене культурними та економічними умовами. Не вистачало навченого духівництва, щоб забезпечити їх священиками, і зубожіле селянство не могло дати коштів, достатніх для їхнього існування. А що єпископи були неспроможні спорудити церкву в кожному селі, то вони залишили вільне поле діяль­ності для інших. Між восьмим і дванадцятим сторіччям поміщики активно будували церкви для своїх селян; відлюдники, святі подвижники та мандрівні священики створювали каплиці, що служили потребам сільського населення; і чимало вільних сільських жителів брали ініціативу заснування церков на себе.

В кінцевому підсумку приватно побудовані церкви перевищили своїм числом церкви, офіційно засновані єпископами, і вони справили величезний вплив на по­дальший розвиток західного середньовічного християнства. Такі приватні церкви не контролювалися єпископами; вони залишалися власністю їхніх заснов­ників, які часто призначали священика з-поміж своїх селян або наймитів і брали частину прибутку з плати за церковні послуги, з пожертв, а часом і з церковної десятини.

До єпископа зверталися тільки для того, щоб він висвятив священика для церкви, але в усьому, що стосувалося практичних справ, дуже багато сільських церков середньовічної Європи були власністю заснов­ників та їхніх спадкоємців, що могли бути і світськими аристократами, і монастирськими громадами. Одначе така приватна ініціатива забезпечувала християнськи­ми послугами та священиками, хоч і не дуже вченими, селянські маси Західної Європи.

Не слід собі уявляти, що єпископи постійно воювали з язичництвом сільського населення. Інертність, брак людського персоналу та матеріальних ресурсів, пасив­ний опір з боку селян та протекція могутніх вельмож:, які не хотіли, щоб хтось турбував людей, які справно сплачували їм податки, часто зводили зусилля єписко­пів до усної проповіді, а то й менше того. Проте трап­лялися і випадки відвертої конфронтації. Існувала тра­диція мирного переконування, проте дії єпископів у відношенні до вірувань сільського населення могли бути й насильницькими.

В рамках римського закону, яким церква намагалася керуватись навіть після краху імперії на заході Європи, язичники не мали жодних легальних прав і ніякого захисту. Більше того, хрис­тиянські інтелектуали з давніх-давен дивилися на язич­ництво або як на ідоловірство, чий час безповоротно минув, або як на диявольські підступи, компроміс із якими неможливий. До того ж у розшарованому на чітко окреслені класи суспільстві, де єпископи були особами високого сану, а сільські трудівники перебува­ли десь на самому дні, жалюгідні соціальні та мате­ріальні умови, в яких мусило животіти селянство, лише посилювали у можновладців зневагу до їхніх традицій­них релігійних культів.

Мартін Турський (бл. 330—397 pp.) народився на території сучасної Угорщини в родині язичників. Хоча його навернули в християнство ще в дитинстві, як і багато його сучасників, він охрестився значно пізні­ше. Відслуживши у війську, він став ченцем і заснував перший монастир у Галлії, поблизу Пуатьє десь близь­ко 360 р. За святе життя його обрали Турським єписко­пом у 372 p., коли обрання на єпископа ченця було ще великою рідкістю. Уже будучи єпископом, він, проте, і далі жив як чернець, усамітнюючись у своєму мо­настирі в Мармутьє щоразу, коли обов'язки єпископа йому це дозволяли.

Хоча Римська імперія нещодавно стала легально християнською, в сільській місцевості навколо Тура, в західній Галлії, було ще багато поган. Мартін підтримував свої звернені до них проповіді сміливими (можна сказати, свавільними) діями, які мали продемонструвати слабкість їхніх богів: він роз­бивав статуї, валив священні дерева, спалював храми і будував на їхньому місці церкви та хижі відлюдників. Він навертав у християнство селян цілими громадами, проте, мабуть, вони приймали нову віру лише поверхо­во, принаймні на першому етапі.

Покладання на єпископа та його клір обов'язку на­вертати у християнство жителів його єпархії давало досить добрі наслідки в заселених осілою людністю областях у межах колишньої імперії, а надто поблизу середземноморського узбережжя. Одначе міграція гер­манських племен у римський світ у період між четвер­тим та шостим сторіччями висунула проблеми, які не могли бути розв'язані ізольованими зусиллями місце­вих єпископів.

В четвертому та п'ятому сторіччях, перед вторгнен­нями, церква не намагалася проповідувати християн­ство варварам, які жили за північними кордонами імпе­рії. Ми не маємо жодного письмового документа, який би засвідчував, що того чи того єпископа послали з місіонерською метою до чисто язичницьких народів, хоча в рідких випадках єпископ міг податися туди, щоб відправити службу Божу полоненим християнам, виве­зеним до варварів напасниками. Але це не означало, що всі завойовники, які вторглися в імперію між четвер­тим та шостим сторіччями, були поганами. Звичайно, багато з них сповідували тубільні германські культи, але за примхою історії серед них виявилося і чимало християн, хоча всі вони належали до єретичного відга­луження цієї релігії, так званого аріанства.

Аріанство дістало свою назву від імені священика Арія (помер бл. 336 p.), який жив у Александрії, в Єгип­ті. Його віра в те, що Ісус був істотою створеною, підлеглою Богові Отцю, а отже, Богом його можна називати лише у певному звуженому значенні цього слова, знайшла палких прихильників і запеклих про­тивників у Римській імперії четвертого сторіччя. Його погляди мали короткочасний успіх, коли їх підтримав імператор Констанцій Другий (337—361 pp.). В 341 р. у Антіохії висвятили на єпископа Ульфілу, нащадка по­лонених християн, які жили серед готів за Дунаєм протягом кількох генерацій, і послали його служити до готів-християн, за північно-східний кордон імперії. В Римській державі аріанство незабаром було відкину­те, але єпископ Ульфіла та його помічники, що були аріанами, д осягли значного успіху за її межами. Вони переклали Біблію на готську мову і стали поширювати аріанське християнство серед західних германських народів (включаючи сюди вестготів, остготів, бургундів та вандалів); цей процес тривав і тоді, коли варвари вторглися на територію імперії. Коли вони там осели­лися, вони принесли із собою і своє аріанське хрис­тиянство зі своїм власним духівництвом та церквами, що поставило бар'єр між ними та їхніми римськими підданими, які були у своїй більшості християнами-католиками. В шостому сторіччі аріанські германські меншини правили католицькими римськими більшостя­ми в Північній Африці (вандали), в Іспанії (вестготи), в долині Рони (бургунди) і в Північній та Центральній Італії (лангобарди).

Через кілька генерацій після свого утворення аріансько-германські королівства опинилися в політич­ній кризі, яка коренилася в їхній демографії. Завойовни­ків було не так багато, й вони оселилися в морі римлян. Як то трапляється з багатьма меншинами, які внаслідок міграції опиняються всередині чужого набагато розви­нутішого суспільства, вони не змогли уникнути асимі­ляції; адже їхні слуги розмовляли місцевою латинсь­кою говіркою; їм самим доводилося часто вживати тубільну мову у своїх зносинах із більшістю; вони засвоїли багато звичаїв і комфортабельний побут римських городян; а чимало з них навіть поєдналися з римлянами в шлюбах.

Дедалі більша культурна асиміляція в поєднанні з ворожим ставленням католицько-християнської біль­шості до аріанської єресі створювали атмосферу неста­більності в аріанських королівствах. І вже на початку сьомого сторіччя жодне з них не залишилося аріансь-ким. Візантійський імператор Юстиніан підкорив ван­далів у Північній Африці (534 p.) і остготів у Італії (554 р.). У 534 p. франки-католики підкорили бургундів, які зреклися свого аріанства в 517 p., надто пізно, щоб урятуватися. Вестготи прийняли католицьке християн­ство в 589 p., а наступника лангобардського престолу охрестили в католики 603 року. Ці навернення, як правило, не були наслідком ні місіонерської діяльності в сучасному розумінні цього терміну, ні індивідуаль­них навернень у нову віру, таких поширених у Римсь­кій імперії перед п'ятим сторіччям. Вони стали можли­ві внаслідок політичних рішень, що їх ухвалили прави­телі, які зіткнулися з дуже серйозними проблемами і які потребували підтримки католицьких єпископів та тубільного римського населення.

Не всі завойовники сповідували християнське аріан­ство. Серед них були також германці-язичники (фран­ки, англи, сакси і юти), які оселилися в далеких північ­но-західних регіонах імперії. То були найменш прис­тупні і найгрізніші загарбники серед тих, з якими церкві довелося мати справу. Вони найбільше відпові­дали стереотипу варварів, відомому нам з кінофільмів: то були неосвічені люті воїни-селяни з притаманними лише їм формами мистецтва, суспільної організації та релігії. Вони прийшли з далеких країв, з долини Рейну та з Данії, куди вплив римської культури майже не доходив. Наступ франків на Північну Галлію в кінці п'ятого сторіччя мав дуже серйозні наслідки для там­тешнього християнства. Завойовники принесли із со­бою германську релігію, церкві довелося перейти в оборону, і багато єпархій було покинуто. У східних регіонах нижньої Британії вторгнення варварів стало катастрофою для римської цивілізації, з християнством включно, яке просто зникло після 450 p. Уцілілі рештки британських християн знайшли притулок у суворій глушині на заході острова, яку германським завойовни­кам не вдалося підкорити.