Ірландські місіонери

Як уже згадувалося раніше, майже одночасно прибу­ла місія до північного англосакського королівства Нортумбрія, надіслана ірландськими єпископами, які служили під орудою абата Айони, монастиря, заснова­ного святим Колумбою у 565 р. на острові, що лежав між Ірландією та Шотландією. Серед ірландців жили тоді втікачі англосакської королівської крові, й коли вони відвоювали владу, то запросили своїх заступників розпочати в їхніх державах місіонерську діяльність. Разом з християнською вірою ірландці принесли в Бри­танію і свої звичаї, включно зі своєю тонзурою, своїм методом визначення свята Великодня, своєю любов'ю до монастирського життя і своїми аскетичними вподо­баннями. Острів Ліндесфарн біля північно-східного уз­бережжя Англії став центром їхньої місії, і незабаром єпископи Айдан (634—651 pp.), Фінан (651—661 pp.) і Кольман (661—664 pp.) змогли навернути королівсь­кий двір Нортумбрії до ірландського варіанту хрис­тиянства. Ірландці та їхні північні англосакські учні не були настроєні вороже до Риму, але й не підтриму­вали якихось активних зв'язків із папським престолом.

Близько шістдесяти років римська та ірландська місії проповідували, кожна у своїй окремій сфері. Між ними виникали деякі тертя, але до серйозних сутичок не доходило. Кожна церква мала своїх прихильників у ко­ролівських родинах англосаксів. У 664 p. римська та ірландська сторони влаштували в монастирі Уїтбі релі­гійний диспут, де кожна обстоювала свої погляди в присутності християнського короля Нортумбрії Освіу, чия дружина була родом з Кенту й святкувала Ве­ликдень за римською датою, тоді як сам монарх дотри­мувався ірландської дати. Відповідаючи на пряме запи­тання Вілфріда з Йорка, непохитного прихильника Ри­му, ірландський єпископ Кольман визнав, що апостоло­ві Петрові, римському святому, Господь довірив ключі до раю. Поставлений перед фактом такої незаперечної небесної могутності, король Освіу віддав перевагу римському тлумаченню християнства. Після цього дех­то з ірландського духівництва повернувся в Айону, але чимало з них прийняли нову ситуацію и залишилися . Десь на 690 p. усі англосакські королівства формально перейшли у християнство римського зразка, хоча ту­більні поганські звичаї були чіпкими і зберігалися ще століттями. Англосакська церква стала церквою ново­го типу: вона пишалася з того, що навернулася до християнства за безпосередньої участі Риму; вона була лояльна до святого Петра та до його представника, папи; вона мала добре навчених і дисциплінованих священнослужителів, чимало з яких знали латину; від своїх ірландських учителів вона запозичила нахил до суворого аскетизму та місіонерської діяльності.

Коли папа Григорій помер 604 p., ситуація на Заході видавалася безрадісною для християнства його зразка. Аріанство відступало, але ще становило неабияку заг­розу; германське поганство зберігалося на великих територіях Північного Заходу; сповнене життєвої сна­ги кельтське християнство в Ірландії та в західній Англії було повністю незалежне; і навіть франки-католики перебували під владою брутальних, аморальних королів, які панували над своїми єпископами і яким було байдужісінько до подальшого поширення впливу церкви та до папського престолу. Але вже на 700 p. становище змінилося кардинально. Всі аріанські королівства позникали, або будучи навернені до като­лицтва, або зазнавши воєнної поразки. Охрещені англо­сакси починали активну місіонерську діяльність на континенті, де вони проповідували лояльність до свя­того Петра та до папи римського як неодмінних еле­ментів нормативного християнства. Римська імперія на заході загинула, але християнство вижило за нових обставин і давало проблиски відродження та подаль­шої експансії.