5. Формування основ соціалістичного цивільного і кримінального права.

Введення адміністративно-правового регулювання у всіх сферах життя призвело до звуження сфери цивільно-правових відносин. При відсутності писаних норм головним джерелом права в радянській республіці стала революційна правосвідомість, революційна правотворчість. Ідея революційної доцільності була покладена в основу законодавчого нормування цієї сфери. А почалося воно з речового права, з формування нового типу власності — соціалістичної. Прийнятий Другим з'їздом Рад один з перших декретів радянської влади – декрет про землю – скасував приватну власність на землю, ліси, води, надра, які оголошувалися всенародним надбанням. Держава ставала єдиним розпорядником землі. Вона надавала її в користування окремим особам і громадським організаціям і могла вилучити її за рішенням державного органа. Усі цивільні угоди із землею, купівля-продаж, застава, дарування, заповіт і ін. заборонялися, а старі визнавалися недійсними. Користувачам заборонялося використовувати найману працю й орендувати землю.

Враховуючи побажання селян, сформульовані в наказах радам і земельним комітетам, ще в серпні 1917 р., декрет проголосив різноманіття й рівноправність у землекористуванні (подвірне, общинне, артільне, хутірське), що забезпечило більшовикам спочатку селянську підтримку. Поміщицькі маєтки конфісковувались і переходили в розпорядження волостних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. На частині цих земель створювалися радгоспи, більшість маєтків була розграбована. Відібрана у власників земля підлягала зрівняльному перерозподілу між селянами.

Проголосивши різноманіття форм землекористування, ради вже в січні 1918 р. (з декрету про соціалізацію землі) почали відступати від проголошених принципів і при перерозподілі землі стали віддавати перевагу комунам і товариствам. Це викликало лютий опір селян-власників, у яких у ході «соціалізації» було віднято 50 (з 80) мільйонів га землі. Вилученню піддалися також запаси хліба, сільгоспприладдя, тяглова худоба, передані комунам. Тільки влітку 1918 р. було зареєстровано 108 «кулацьких» бунтів, подавлених за допомогою війська.

У лютому 1919 р. ВЦВК видав Положення про соціалістичне землевпорядження й способи переходу до соціалістичного землеробства. Уся земля визнавалася єдим державним фондом, який передавався в розпорядження відповідних наркоматів. Усі форми одноособового землекористування розглядалися в ньому як відумерлі. Усуспільнення землекористування в радгоспах, комунах, Тозах і створення єдиного виробничого господарства визнавалося головною метою соціалістичних перетворень на селі. Державні підприємства, міські ради, профспілки одержали право отримати земельні ділянки для створення на них радгоспів.

Соціалістична власність складалася також із примусово й безоплатно націоналізованої «капіталістичної приватної власності». Промислові підприємства вилучалися із громадського обігу, усякого роду угоди стосовно них були заборонені. Націоналізація охопила й житлову сферу, яка традиційно було в Росії об'єктом приватної власності.

В 1918 р. радянська влада ввела державну монополію зовнішньої торгівлі й установила заборони й обмеження на цілий ряд об'єктів внутрішньої торгівлі: хліб, нафта, сільгоспмашини, сировина, тютюн, сірники, текстиль, вироби із золота. Більшість товарів підлягала державному розподілу, на інші вводилися тверді державні ціни. Приватні особи були витиснуті з торгівлі, що призвело до виникнення «чорного ринку».

У квітні 1918 р. ВЦВК прийняв декрет про скасування спадкування. Відмінялися всі види спадкування (за законом і за заповітом). Після смерті власника майно ставало надбанням держави. Спадкоємна маса обмежувалася сумою в 10 тисяч рублів і надходила родичам померлого у вигляді «заходу соціального забезпечення» на праві управління й розпорядження. Це могло бути майно в садибі, домашня обстановка, «засоби виробництва трудового господарства». Крім того, до видання декрету про загальне соціальне забезпечення, непрацездатні спадкоємці (по прямій спадній лінії, брати, сестри, той що пережив подружжя), а з них найбільш нужденні, могли одержувати забезпечення з майна померлого.

Прагнучи перекрити всі джерела «нетрудового збагачення», законодавець заборонив спеціальним травневим декретом ВЦВК про дарування всяке «безоплатне надання» (передачу, переуступку й т.п.) майна на суму понад 10 тисячі рублів. Відмінялася передача в спадщину й авторського права. Твори мистецтва й літератури націоналізувалися й публікувати їх мала право тільки держава, яка встановлювала ставки авторської винагороди.

Зміни в шлюбно-сімейному праві. Першим і найбільш радикальним змінам піддалося шлюбно-сімейне право. Вже в грудні 1917 р. ВЦВК і РНК прийняли 2 декрети «Про цивільний шлюб, про дітей і ведення книг актів стану» і « Про розірвання шлюбу». За ними у вересні 1918р. пішов «Кодекс законів про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне і опікунське право». Закони скасували всякі обмеження (чернецтво, духовний сан, дозвіл батьків, відмінність віросповідання та ін.), увели цивільну форму шлюбу, скасувавши вінчання, і встановили повну волю розлучення. Шлюбний вік залишився колишнім (18 і 16 років), проголошувалося право вільного вибору прізвища подружжям. На всіх громадян Росії поширювався принцип одношлюбності, знімалися обмеження на кількість шлюбів. Кодекс розширив також коло осіб, між якими могли укладатися шлюби, і включив у їхнє число двоюрідних братів і сестер, дядьків і племінниць, тіток і племінників. Заборона ставилася тільки до родичів по висхідній і спадній лініях і до рідних братів і сестер.

Рівноправність чоловіків і жінок підкреслювалася також рішенням питання про громадянство подружжя. Зміна громадянства могла піти тільки за бажанням нареченого й нареченої. Дружина не була зобов'язано іти за чоловіком у випадку зміни їм місця проживання. Але зберігався принцип роздільної власності подружжя.

Розірвання шлюбу проводилося за заявою однієї або обох сторін. При обопільній згоді його оформляли відділи РАЦСа, при однобічнім бажанні – суд. Суд вирішував питання відносно майна, про долю дітей, присуджував аліменти на їхнє утримання або надання допомоги одному з подружжя.

Кодекс дорівняв усіх позашлюбних дітей до дітей, народжених у шлюбі. У спірному випадку батько позашлюбної дитину міг бути встановлений у судовому порядку. Виховання дітей стало розглядатися в якості суспільного обов'язку батьків, а не як їх приватна справа. Тому на встановленого батька покладав обов'язок брати участь у видатках, пов'язаних з вагітністю, родами й утриманням дитини. Якщо виявлялося, що мати дитини в момент зачаття перебувала в близьких відносинах з декількома особами, суд міг покласти на всіх обов'язок участі в зазначених витратах. Щоб уникнути «прихованої соціально-економічної експлуатації трудящих під видом старих правових» відносин Кодекс скасував інститут усиновлення й опіки.

Соціальне право. Радянське соціальне (трудове) право із самого початку націлювалося на обмеження й витиснення капіталістичних відносин у проведенні, затвердженні соціалістичного принципу оплати праці і трудової дисципліни.

Першими декретами проголошувалися: 8-годинний робочий день, а для осіб, що не досяглися 18 років і зайнятих на шкідливому виробництві, 6-годинний, щорічні оплачувані відпустки робітникам та службовцям, допуск понаднормових робіт тільки за рішенням робочих організацій. Робота за наймом дозволялася тільки з 14 років. Високі оклади й пенсії обмежувалися й зрівнювалася оплата праці чоловіків і жінок. Прийнятий у грудні 1917р. декрет ВЦВК «Про страхування на випадок хвороби» увів заходи соціального захисту, які повинні були забезпечуватися з фондів підприємств. Передбачалося звільнення від роботи вагітних жінок (на 8 тижнів до й 8 тижнів після пологів) з виплатою допомоги в розмірі повного заробітку, 6-годинний робочий день для матерів, що годують, та ін.

Однак в умовах воєнного комунізму нове трудове законодавство діяти не могло. Не випадково в Кодексі законів про працю (першому радянському КЗПП), прийнятому в грудні 1918 р., довелося змінити систему соціального страхування. Втративши фінансову самостійність націоналізовані підприємства не мали коштів на різного роду виплати. Тому систему соціального страхування замінила система соціального забезпечення (виплати із централізованих фондів держави). Закріпивши на всіх підприємствах (державних, кооперативних) єдині норми праці й відпочинку й пільги для підлітків і жінок, КЗПП ввів трудову повинність для осіб від 16 до 58 років.

Надалі норми КЗПП постійно корегувалися й відмінялися постановами уряду. Замість паспортів були введені трудові книжки, на підставі яких (при наявності в них відміток про відбування трудової повинності) видавалися продовольчі картки. Влаштування на роботу здійснювалося тільки через державні органи обліку й розподілу робочої сили, свобода укладання й розірвання трудового договору була обмежена. Безробітним заборонялося відмовлятися від роботи, навіть від самої чорної або виконуваної в іншій місцевості. Не можна було й звільнитися за власним бажанням. В 1919 р. заборонявся самовільний перехід службовців з одного відомства в інше і т.д.

Для зміцнення державних підприємств кваліфікованими кадрами практикувалися трудові мобілізації, переведення працівників на положення військовослужбовців.

Порушувалися й правила трудового розпорядку, встановлені КЗПП, збільшувалася тривалість робочого часу, відмінялися відпустки, допускалися понаднормові роботи, дитяча праця, зарплата видавалася, головним чином, продуктами харчування. Для зміцнення робочої дисципліни широко використовувалися товариські суди, обов'язкове відшкодування прогульниками робочого часу, а для ударників праці – натуральне преміювання.

Кримінальне право. Покликане захищати новий суспільний і державний порядок, кримінальне право з перших днів радянської влади стає потужним знаряддям «диктатури пролетаріату» з її каральними органами і яскраво вираженою класовою політикою. У практиці революційних трибуналів виробляється в цей час чітке уявлення про контрреволюційний (к/р) злочин. Це к/р заколот, к/р повстання, к/р змова, участь у к/р організації, що ставлять своєю метою скинення радянської влади. До к/р злочинів відносились також спроби різних антирадянських організацій привласнити собі функції державної влади.

Особливо небезпечними злочинами, що наближалися до контрреволюційних, визнавалися погроми, розкрадання, спекуляція, бандитизм, хуліганство. Суворо переслідувалися посадові злочини (хабарництво, недбалість, тяганина). Виділялися військові злочини: зв'язок із внутрішніми й зовнішніми ворогами, зрадництво, мародерство, грабежі й насильство над населенням. З весни 1918 р. з'явиться дезертирство як самовільний вихід з рядів Червоної Армії або неявка по виклику.

Що стосується покарань, то вони в перших декретах, як правило, не визначалися. Говорилося про передачу до суду революційного трибуналу, про ув’язнення до передачі до суду й т.п. Перша спроба впорядкувати систему покарань була почата Інструкцією Наркомюста від 19 грудня 1917 р. У цю систему входили грошовий штраф, позбавлення волі від 7 днів до 10 років, видалення зі столиці або висилка з меж республіки. Дозволялося оголошення винного ворогом народу, позбавлення всіх або часткових політичних прав, загальна або часткова конфіскація майна, обов'язкові суспільні роботи. Улітку 1918 р. була введена смертна кара, революційним трибуналам надане право застосовувати будь-які покарання, розширилися функції ВНК.

Узагальнення кримінального законодавства й судової практики відбулося в грудні 1919 р., коли Наркомюст прийняв «Керівні початки по кримінальному праву РРФСР». Згідно з теорією соціальних функцій права принцип законності в них був підмінений принципом доцільності. Передбачалося, що пролетарський суд при вирішенні справ буде керуватися «соціалістичною правосвідомістю», опиратися на «соціальне чуття», а тому йому не знадобиться вичерпне й повне нормування всіх відносин. «Керівні початки» не мали особливої частини й обмежувалися тільки розділами про сутність кримінального права, про кримінальне правосуддя, про злочин і покарання й про деякі інші загальні положення.

При призначенні покарання, приміром, рекомендувалося враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця, його соціальне походження й приналежність до «гнітючого» або «експлуатованого» класу. Приналежність до незаможних класів була пом'якшуючою провину обставиною, так само як стан голоду, потреби, неуцтво й несвідомість.

У кодексі не визначалися й не розшифровувалися такі поняття, як форма вини, необхідна оборона, гостра потреба: мотиви злочину, крім зазначених вище, не враховувалися, що підсилювало принцип об'єктивного зобов'язання (по результату злочину).

У судовій практиці велике значення мав принцип аналогії, коли при відсутності в законі конкретної норми, що вирішує конкретний казус, можна було вирішувати його за аналогією з іншим казусом. Воля тлумачення норм права на практиці вела до свавілля.

До покарань, що вже застосовувалися, новий кримінальний кодекс додав догану, громадський осуд, примусове вивчення курсу політграмоти, бойкот, звільнення з посади, виключення з колективу. Вищою мірою покарання стає розстріл. Розуміючи під правом систему (порядок) суспільних відносин, радянське кримінальне законодавство робило значний крок назад від дореволюційної правової системи, що відповідала найвищим вимогам світової науки.