4. Створення нових судових органів. Боротьба з контрреволюцією.

З ініціативи місцевих рад у ході революційних перетворень знищувалася стара судова система й створювалися нові судові органі: революційні суди, суди народної совісті, народні та інші суди. У своїй діяльності вони керувалися «революційною правосвідомістю», «революційною совістю», звичаями. Але вже в листопаді 1917р. нова держава почала формувати єдину судову систему. Законодавчу базу її склали три декрети про суд: № 1 – від листопада 1917 р., № 2 – від лютого 1918 р. і № 3 – від липня 1918 р. Крім них у листопаді 1918р. було затверджене Положення про народний суд РРФСР.

Першим декретом була скасована дореволюційна судова система, ліквідовані старі суди, прокуратура й адвокатури, інститут судових слідчих. Створювалися місцеві колегіальні суди в складі одного судді й двох чергових народних засідателів, обрані місцевими радами. Вони могли вирішувати цивільні справи (із сумою позову до 3 тисяч рублів) і кримінальні справи (з покараннями до 2 років позбавлення волі). Попередє слідство здійснювали самі судді, а обвинувачами й захисниками могли виступати будь-які особи, що володіли цивільними правами. Апеляційний порядок оскарження справ відмінявся. Касаційною інстанцією оголошувався повітовий (або столичний) з'їзд місцевих суддів, який міг скасувати вирок, відправивши справу на новий розгляд, або змінити його у бік пом'якшення покарання.

Спроба відтворити окружні суди, слідчі комісії і колегії правозаступників для підтримки обвинувачення або захисту, почата в ході реалізації декрету про суд № 2, не увінчалася успіхом. Ці органі, оскільки в них стали активно діяти старі юристи й ліві есери, що мали великий вплив у судовій сфері, були розпущені восени 1918 р. Що стосується декрету про суд № 3, то він лише розширив компетенцію місцевих судів (позови до 10 тисяч рублів і покарання до 5 років).

Велике значення мало Положення, яке уніфікувало судову систему, заснувавши єдину форму суду – народний суд (суддя й від 2 до 6 засідателів). Судді вибиралися місцевими радами з осіб, наділених цивільними правами і мали досвід політичної роботи. Були створені також колегії обвинувачів і захисників з посадових осіб при повітових і губернських виконкомах рад і комісії для проведення попереднього слідства, яке здійснювалося ними разом з міліцією або суддями.

Нові суди керувалися у своїй практиці декретами нової влади, політичними програмами партій, насамперед, більшовицької, «революційною правосвідомістю». Спочатку не заборонялося використовувати «закони скинутих урядів», якщо вони не суперечили новим принципам. Але в 1918 р. усі посилання на старі закони були заборонені. У діяльності судів домінуючими стали соціальні й політичні мотиви, а підміна судового рішення рішеннями владних органів – нормою життя.

Поряд з місцевими судами створювалася особлива судова система. Декрет про суд № 1 заснував революційні трибунали, покликані боротися з контрреволюцією, мародерством, саботажем і іншими «зловживаннями торговців, промисловців, чиновників». Така була соціальна спрямованість діяльності ревтрибуналів. До їхнього складу входили голови й 6 засідателів, що обиралися губернськими й міськими радами. Ради обирали й особливі слідчі комісії ревтрибуналів.

Першими стали діяти в січні 1918 р. ревтрибунали доуку, одночасно їх стали створювати повсюдно, на рівні республік, губерній, повітів і навіть волостей. Декрет «Про революційні трибунали» від 17 травня 1918р., підготовлений Наркомюстом, спробував впорядкувати їхню діяльність і обмежити її. Було визнано також недоцільним ділити трибунали по напрямках їх роботи. З метою централізації системи при ВЦВК створювалися Революційний Трибунал і Касаційний відділ, який розглядав скарги й протести на вироки місцевих трибуналів.

В умовах громадянської війни ревтрибунали піддалися реорганізації. У лютому 1919 р. ВЦВК своєю постановою змінив їхній склад (у них входили тепер 3 члена) і компетенцію, надавши їм право перевіряти слідчі дії НК, які поряд зі слідчими комісіями могли здійснювати попередій слідство. Судовий розгляд у ревтрибуналах мав починатися не пізніше 48 годин з моменту закінчення слідства. Вводилися галузеві види трибуналів: воєнно-польові й транспортні суди, залізничні трибунали, військові трибунали вищої ланки (фронтів, округів, корпусів, дивізій).

У березні 1920 р. згідно з новим Положенням про ревтрибунали була проведена ще одна реорганізація, у ході якої скасовувалися слідчі комісії, а функції слідства передавалися в органи ВНК і особливі відділи. Із цього часу до складу ревтрибуналів стали входити голови губернських НК. Ревтрибунали вели прискорене судочинство, мали право застосовувати вищу міру покарання й обирати будь-які інші заходи кримінальної репресії. Усе це разом з використанням яскраво виражених соціальних критеріїв при визначенні покарань надавало ревтрибуналам характер надзвичайного органа.

До органів надзвичайної юстиції відносились також позасудові органі репресії. 7 грудня 1917 р. РНК прийняв постанову про створення Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК) при Раднаркомі по боротьбі з контрреволюцією й саботажем. Вже в першому своєму циркулярі місцевим радам ВНК пропонувала надсилати на її адресу «усі відомості й дані про організації й окремих особах, діяльність яких спрямована на шкоду революції й влади народу». Було запропоновано також створювати аналогічні органи політичної репресії на місцях.

Під керівництвом ВНК з березня 1918р. у губерніях і повітах стали діяти місцеві НК, що одержали виключне право на проведення арештів, обшуків, реквізицій і конфіскацій, створення спеціальних бойових загонів. У жовтні 1918 р. вступило в дію «Положення про ВНК і місцевих НК по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією й посадовими злочинами». ВНК оголошувався в ньому органом РНК, що працюють у тісному контакті з Наркомюстом і Наркомвнусправ, а місцеві НК – відділами місцевих рад. Крім них діяли спеціалізовані органи цієї системи: прикордонні, транспортні НК, особливі відділи ВНК в армії й на флоті. Це був потужний апарат політичних репресій, що викорінював контрреволюцію. «Суспільно небезпечні елементи» могли зазнати тюремному ув'язнення в адміністративному, позасудовому порядку.

Такими широкими повноваженнями надзвичайні органи користувались в період «червоного терору» (з вересня 1918 по лютий 1919 рр.). Саме в цей період широко застосовувалася практика захоплення й розстрілів заручників, арештів різного роду «підозрілих осіб». Після передачі в лютому 1919 р. права виносити вироки по справах, проведених ревтрибуналам, органи ВНК зберегли можливість застосовувати позасудову розправу в особливих випадках (у місцевостях, що перебувають у воєнному стані, при збройних виступах та ін.). Вони стали й організаторами мережі концентраційних таборів, з 1918 р., що утворювалися по всій країні.

Наприкінці 1921 р. IX Всеросійський з'їзд Рад прийняв рішення про скасування, що здобула сумну популярність, ВНК. У нових історичних умовах функції надзвичайного органа «боротьби з контрреволюцією» були передані Головному політичному управлінню (ГПУ) при НКВС.

У ході збройного повстання в Петрограді був створений ще один правоохоронний орган – робоча міліція. Головним принципом її формування була добровільність. На службу в міліцію брали тільки людей з «робітничим і селянським походженням». Згідно з інструкцією НКВС і Наркомюста, прийнятої в жовтні 1918 р., головними її функціями були боротьба зі злочинністю й охорона громадського порядку. З 1920 р. до них додалася ще одна: проведення слідчих дій і дізнання по кримінальних справах. Міліція підкорялася Головному управлінню робітничо-селянської міліції НКВС РРФСР, а на місцях створювалися управління, що перебували у подвійному підпорядкуванні: НКВС і місцевим виконкомам рад. З 1920р. міліції підпорядковувались «загальні місця відбування покарання для ізоляції ворожих елементів».