3. Нова державність і політики «воєнного комунізму».

Введені після жовтня 1917 р. демократичні конституційні норми, навіть настільки урізані, стали згортатися в умовах «воєнного комунізму». Таку назву одержала сукупність соціально-економічних заходів більшовицького керівництва в 1918-1921рр. Вони переслідували дві мети:

1. забезпечити перемогу нової влади в громадянській війні;

2. ліквідувати капіталістичні елементи в країні методом штурму й здійснити швидкий перехід до будівництва комуністичного суспільства.

Політика ця містила в собі ряд заходів:

1) вилучення цінностей в «експлуататорських» класів;

2) введення Конституцією 1918 р. загальної трудової повинності, створення трудових армій і таборів примусових робіт;

3) прискорену націоналізацію не тільки великої, але й середньої, і дрібної промисловості;

4) ліквідацію товарно-грошових відносин у результаті максимальної централізації проведення й розподілу, продуктообмін між містом і селом;

5) заборона торгівлі й введення продразверстки – обов'язкової здачі так званих «надлишків» хліба й інших сільгосппродуктів, яка стала своєрідним методом насильницької експропріації селянства;

6) ліквідацію грошей, оплату праці продуктами й товарами, безкоштовність (а скоріше відсутність) послуг;

7) «червоний терор» стосовно супротивників режиму з узяттям заручників і масовими розстрілами.

2 вересня 1918р. країна була оголошена військовим табором. Військовий режим вводився не тільки в армії, але й на транспорті, у промисловості, у постачанні продовольством і т.п. Керівництво країною в умовах військового режиму взяла на себе Рада Робочої й Селянської Оборони (в 1920 р. перейменований у Раду Праці й Оборони – РПО), у яку входили комісари на чолі з Леніним. Відтепер РНК став затверджувати декрети ВЦВК, і всі постанови робітничо-селянської влади виходили від ВЦВК і РНК. У вересні після замаху на Леніна введений «червоний терор» і боротьба з контрреволюцією придбала надзвичайні форми.

Щоб забезпечити перемогу в боротьбі із зовнішніми й внутрішніми ворогами, більшовики створили потужну регулярну кадрову армію. Довелося відмовитися від проголошених у грудні 1917 р. «виборних початків» влади в армії, від принципу «добровільності» при її формуванні, від «зрівняння всіх військовослужбовців у правах», коли були скасовані військові чини, звання, знаки відмінності та ін. Із квітня 1918р. армія комплектується на основі загальної військової повинності, командири призначаються, залучаються старі офіцерські кадри, вводиться формений одяг, знаки відмінності й інша атрибутика. В армію призивалися «працюючі», яким вручалася зброя, а «нетрудові елементи» служили в нестройових частинах.

На чолі збройних сил була поставлена Революційна Військова Рада республіки на чолі з Л. Д. Троцьким, а на периферії – реввійськради фронтів і армій. Введена посада Головкому й заснований інститут партійних комісарів, без підпису яких наказ командира вважався недійсним. Для керівництва ними створене Політичне Управління Реввійськрада республіки. У вересні 1918 р. був заснований перший радянський орден Червоного Прапора. До кінця громадянської війни під рушницею в Червоній Армії полягало близько 6 мільйонів людей.

У рамках політики «воєнного комунізму» була проведена націоналізація промисловості, фінансів і транспорту. Націоналізація банків і великої промисловості, а також річкового флоту й зовнішньої торгівлі почалася ще восени 1917р. На першому етапі з рук приватних власників були вилучені особливо коштовні для республіки підприємства, а також підприємства, чиї власники емігрували або саботували заходи влади. Улітку 1918р. з метою вилучення «ключів від виробництва» з рук капіталістів, більшовики перейшли до націоналізації окремих галузей, а потім і всієї промисловості в цілому.

Націоналізовані підприємства спочатку передавалися в оренду їх колишнім власникам, які зобов'язувалися їх фінансувати й зберігали за собою одержуваний прибуток. Але на всіх підприємствах, що використовують найману робочу силу, уводився робочий контроль, який здійснювали робочі комітети, ради робочого контролю, що спостерігали за проведенням, встановлювали виробничий мінімум, визначали собівартість продукції, контролювали ділову документацію. Рішення органів робочого контролю були обов'язкові для власників підприємств.

В 1919–1920рр. була проведена націоналізація середньої й навіть дрібної промисловості. Згідно з положеннями, прийнятими ВРНГ у листопаді 1920 р., у розряд державних перейшли всі приватні підприємства із числом робітників понад п'ять (при наявності двигуна) або десять (без двигуна) осіб.

Керівництво націоналізованою промисловістю здійснювала ВРНГ, при якій створювалися управління головкоми. Система главкізму позбавила підприємства якої б то ні було самостійності. Головні управління ВРНГ здійснювали всю роботу із планування, постачання, розподілу замовлень і перерозподілу готової продукції.

Специфічною формою залучення до праці стала трудова повинність, що вводився не тільки з метою «організації господарства», але й «знищення паразитичних верств суспільства». Розподілом робочої сили займалися спеціальні органи. З листопада 1918 по жовтень 1920 р. звичайними заходами були мобілізація фахівців окремих галузей народного господарства (залізничників, медиків, поштових службовців, працівників паливної, сукняної, металургійної й іншої промисловості). Широко використовувалися трудові армії – оригінальний радянський винахід, які комплектувалися з резервістів і «нетрудових елементів». З листопада 1918 р. на військовий режим був переведений увесь транспорт країни.

Відбулося повне одержавлення власності, наслідком чого стала сверхцентралізація управління, величезний ріст чиновницького апарата й введення авторитарних методів керування. До 1920р. близько 40% працездатного населення Москви й Петрограда складалося з службовців різних установ (головкомів, трестів, контор і т.п.). Функції управління від рад фактично перейшли до цих установ, з думками рад перестали рахуватися.

Для здійснення державної монополії на торгівлю хлібом (вона була введена ще Тимчасовим урядом у березні 1917 р.) більшовики ввели тверді ціни на вилучаємі в селян «надлишки» і посилили заходу боротьби з «спекуляцією», як тепер називався самовільний продаж хліба. Придушенням опору селян займалися наділені надзвичайними повноваженнями продовольчі й реквізиційні загони робітників. Із червня 1918 р. вони діяли разом з волостними й сільськими комітетами бідноти (комбідами), які також займалися вилученням і розподілом хліба. Селяни, як не віддавали «надлишки» хліба відповідали перед судом революційного трибуналу.

Крім того, комбіди здійснювали вилучення й перерозподіл віднятої в заможних селян землі, реманенту, устаткування, їх «соціалізацію», тобто передачу сільським біднякам, які об’єднувались в комуни й товариства по спільній обробці землі (Този). Комбіди діяли до кінця 1918 р. і злилися потім із сільськими й волостними радами після вигнання з них «куркулів».

Продзагони продовжували діяти протягом усього воєнного часу. У січні 1919р. декретом ВЦВК була введена продразверстка й продзагони довелося озброїти. Надлишками оголошувалася практично вся продукція селянського господарства, за винятком споживчої норми й посівного фонду. Надлишки вилучалися або за номінальними цінами, або під розписку, але найчастіше безоплатно й примусово. До початку 1920 р. у складі збройних продзагонів налічувалося близько 80 тисяч представників робітничого класу.

Результатом їх діяльності є масовий голод на Поволжі й інших регіонах країни в 1921- 1922 рр., побороти який вдалося лише завдяки закордонній допомозі.

Головним розподільником продуктів був Наркомпрод. Усе населення приписувалося до єдиних споживчих товариств, від яких одержувало продовольство й товарні пайки. Заробітна плата видавалася переважно в натуральній формі. Натуралізація розподілу припускала заміну товарно-грошових відносин натуральним продуктообміном. Гроші повинні були зникнути. На досягнення даної мети були направлені заходу соціального характеру: скасування в жовтні 1920 р. плати за паливо, житлові приміщення, воду, електрику, користування поштою, телеграфом, телефоном, міським транспортом. Правда, більшість безкоштовних послуг існувала лише на папері, тому що соціально-побутова сфера піддалася сильному руйнуванню.

У процесі реалізації політики «воєнного комунізму» влада раз у раз поверталась до створення надзвичайних органів керування. Так, декретом ВЦВК у жовтні 1919р. у місцевостях, звільнених від ворога, а також у прифронтовій смузі й у тилу, були створені революційні комітети (ревкоми), що підмінили собою ради. Члени ревкомів (3-5 осіб) призначалися реввоєнрадами армії й брали у свої руки всю військову й цивільну владу, використовуючи апарати місцевих рад і військових комісаріатів. Вони розквартировували війська, могли здійснювати реквізиції майна, примусові висилки й інші надзвичайні заходи.

Забезпеченню перемоги у війні й успіхам політики «воєнного комунізму» служила також створена більшовиками система каральних органів.