2. Поняття «громадянство».

Правовий статус (правове становище) громадянина визнача­ється поняттям «громадянство». Громадянство — це юридично визначений, стійкий, необмежений у просторі правовий зв’язок між особою й певною державою, що визначає їхні взаємні права й обов’язки.

Розглянемо докладніше кожну складову частину цього ви­значення. Юридична визначеність громадянства полягає в тому, що є чіткі, закріплені в нормативних актах правила його набуття й утрати. Стійкість громадянства визначає необмеженість дії в часі. Набувши громадянства, людина не може бути позбавлена його до­вільно. Протягом усього часу перебування в громадянстві вона має захист з боку своєї держави, може користуватися всіма права­ми громадянина. Необмеженість у просторі означає, що людина зберігає громадянство не лише на території своєї держави, а й за кордоном, у будь-якому місці земної кулі її захищає держава. Зга­даємо події останніх років, коли пірати з африканської держави Сомалі здійснювали захоплення суден різних держав у морі, поблизу узбережжя своєї держави, унаслідок чого під загрозою опинилося життя моряків — громадян різних держав. Франція, Росія, США й інші держави надіслали в цей район військові ко­раблі, літаки, загони спеціального призначення для забезпечення захисту своїх громадян. Незалежно від того, де знаходиться гро­мадянин, він також зберігає всі свої права й обов’язки. Коли обирають президента або депутатів, громадяни, які перебувають за кордоном своєї держави, беруть участь у голосуванні, прийшовши до дипломатичного представництва, де, як правило, створюють ви­борчі дільниці.

Іноді як синонім до поняття «громадянство» використовують поняття «підданство». Цей термін зберігся з часів, коли в більшос­ті країн були монархії і всі мешканці монархії вважалися такими, що знаходяться «під монархом», зобов’язані платити дань (аналог нинішнього податку) своєму монархові, як тоді казали: вони пере­бували «під данню». Звідси й назва — «піддані». У монархіях і ни­ні вживають термін «підданство» для позначення належності особи до держави, у країнах із республіканською формою правління використовують поняття «громадянство». Отже, в Україні ми говоримо: громадянин України, а у Великій Британії мешканці є підданими Її величності.

3. Набуття громадянства.

У сучасному світі існує чимало різних способів набуття грома­дянства.

Найбільша кількість людей отримує громадянство в момент на­родження. Саме цей спосіб — набуття громадянства за народжен­ням має назву філіація. В цьому випадку отримання громадянства відбувається автоматично, не потребує від людини жодних свідо­мих дій.

Розрізняють два основних підходи до надання громадянства за народженням. За першим — дитина отримує громадянство своїх батьків (хоча б одного). Воно нібито передається дитині з кров’ю, звідси й назва — право (або принцип) крові. В разі застосування цьо­го принципу немає значення, де народилася дитина, важливо лише, хто її батьки. Цей принцип є провідним у законодавстві ФРН, Франції, Італії тощо.

Другий принцип — це право (принцип) землі (або ґрунту). У цьому випадку дитина отримує громадянство тієї держави, на те­риторії якої вона народилася (незалежно від громадянства бать­ків). Саме цього принципу переважно дотримується законодавство більшості держав Латинської Америки.

Досить часто застосовується й змішаний принцип, коли в за­конодавстві є обидва зазначені принципи, що діють в різних си­туаціях.

Деякі люди отримують громадянство внаслідок натуралізації — громадянства певної держави іноземцем чи особою без громадян­ства внаслідок свідомого рішення про перехід з одного громадян­ства в інше. В цьому випадку особа, як правило, сама свідомо при­ймає рішення про зміну громадянства й звертається з відповідним клопотанням до держдвних органів обох держав — свого попередньо­го громадянства й того, громадянство якої вона хоче отримати.

У більшості держав визначено досить суворі вимоги для тих, хто має намір натуралізуватися, — отримати нове громадянство. Серед традиційних вимог — визначений (іноді досить значний) строк проживання на території держави, володіння на встановле­ному рівні мовою держави, визнання й дотримання вимог консти­туції й законів держави. Іноді додатково вимагають підтвердити наявність законних джерел існування, відсутність «негативних» сторінок біографії — судимості, участі в злочинних чи терористич­них організаціях тощо.

Унаслідок укладання міжнародних угод, зміни території дер­жав або інших обставин суспільного чи особистого життя в люди­ни виникає право одночасно на належність до громадянства двох чи навіть більше держав.

Пригадайте з курсів історії випадки переходу території однієї держави до складу іншої, які відбувалися внаслідок війн, революцій, розпаду чи утворення нових держав.

Однак у більшості держав подвійне громадянство не визна­ється, тому виникає необхідність обрати одне із двох можливих громадянств. Набуття громадянства внаслідок свідомого та добровільного вибору із двох чи більше наявних у людини гро­мадянств називають оптацією. Така ситуація виникла після Другої світової війни, коли деякі території Німеччини перейшли до складу СРСР і Польщі; до складу Радянської України, яка знаходилася в складі СРСР, перейшли деякі території Чехо- Словаччини (Закарпаття) тощо. Перед мешканцями цих терито­рій, які не за своєю волею опинилися на території інших держав, постала проблема — залишитися в попередньому громадянстві чи взяти нове. Аналогічне питання може постати при досягнен­ні повноліття перед людиною, яка народилася в державі, що ко­ристуєтеся принципом ґрунту, у батьків — громадян держави, яка визнає принцип крові.

Іноді особа, яка з різних причин втратила громадянство тієї чи іншої держави, виявляє бажання його повернути. В цьому випад­ку йтиметься про відновлення громадянства. Як правило, для осіб, які відновлюють своє громадянство, передбачено менш жорсткі умови, аніж тим, хто вирішив його набути вперше. В деяких випад­ках відновлення громадянства може бути навіть не індивідуаль­ним, а груповим, коли відповідним нормативним актом проголо­шується право на відновлення громадянства групам людей (наприклад, тим, хто був вимушений виїхати з держави, рятую­чись від військового перевороту чи громадянської війни внаслідок чого втратив громадянство).

Крім цих основних шляхів набуття громадянства, існують також додаткові, неосновні. Серед них — усиновлення дитини, установ­лення над нею опіки чи піклування. В багатьох державах дитина отримує громадянство свого усиновителя, опікуна, піклувальника, в інших передбачено й зворотний зв’язок — усиновитель має право стати громадянином держави усиновленої дитини в спрощеному порядку. Зазначимо, що деякі науковці вважають, що цей спосіб от­римання громадянства є різновидом натуралізації, інші — виокрем­люють його як самостійний.

У деяких державах також передбачено набуття громадянства в разі укладання шлюбу — особа, яка уклала шлюб із громадянином держави, також отримує громадянство цієї держави. Більше того, у державах Близького Сходу жінка автоматично набуває грома­дянство свого чоловіка.

Висловіть свою думку щодо обґрунтованості цих шляхів отри­мання: громадянства, їх відповідності принципам справедливості й поваги до прав людини.