2. Класифікація парламентів.

Парламенти можна класифікувати за різними ознаками. Най­частіше парламенти розрізняють за їх структурою, поділяючи на однопалатні та двопалатні. Іноді для позначення цих парла­ментів використовують поняття «монокамеральні» (парламент з однією палатою) та «бікамеральні» (парламент із двома палатами).

Разом із традиційними одно- й двопалатними парламентами в історії парламентаризму відомі законодавчі органи і з більшою кількістю палат. Так, у Соціалістичній Федеративній Республіці Югославії за конституцією 1963 р. було передбачено шість палат, у Південно-Африканській Республіці існував трьохпалатний пар­ламент, кожна палата якого складалася з представників певної раси.

Досить широкого поширення набула класифікація парламентів залежно від обсягу їх повноважень і компетенції. Першу групу становлять парламенти з абсолютно необмеженою компетен­цією. Перелік повноважень таких парламентів не закріплений у нормативних актах. Вони можуть прийняти закон із будь-якого пи­тання. При цьому існують певні традиції, що складалися роками й століттями, однак формально обмежень не існує. Такою є компе­тенція парламентів Італії, Ірландії, Великої Британії тощо.

Інша група парламентів є їх протилежністю, адже вони мають абсолютно обмежену компетенцію (інакше їх називають парла­ментами з абсолютно визначеною компетенцією). У державах, де діють такі парламенти, конституція або інші закони чітко й ви­черпно встановлюють перелік питань, які може взяти до розгляду парламент. Такими є парламенти США, Франції, повноваження яких чітко й недвозначно визначено конституцією.

Потрібно зазначити, що не завжди назва відповідає реальності. Так, у Великій Британії парламент, що формально має необмежені повноваження, відіграє набагато меншу роль у політичному житті держави, аніж американський конгрес, повноваження якого суворо обмежені.

І нарешті,‘ у ряді федеративних держав існують парламенти з відносно визначеною компетенцією. Здебільшого йдеться про фе­деративні держави (Індія, ФРН, Малайзія), у яких повноваження поді ляють між загальнодержавним парламентом та органами влади суб’єктів федерації (штатів, земель тощо).

3. Структура парламентів. Бікамералізм.

Як вже зазначалося, чимало держав у світі мають парламенти, які складаються з двох палат. Історично перші у світі парламенти виникли як однопалатні. Так, парламент Англії в 1695 р. був сфор­мований у складі однієї палати, та й конгрес США у XVIII ст. та­кож виник у складі однієї палати. Причини утворення двопалатних парламентів були різними. У більшості європейських держав пала­ти мали забезпечити краще представлення інтересів різних станів, репрезентованих у парламенті, — у цьому випадку кожна палата представляла інші верстви населення. Так, у класичному англій­ському парламенті верхня палата — палата лордів — мала забезпе­чити представництво старої традиційної аристократії, а нижня — представників нових класів, які мали майнові можливості, але не належали до старої аристократії. З іншого боку, у деяких державах створення двопалатного парламенту мало забезпечити представ­ництво інтересів складових федеративної держави. Саме так стало­ся в США, коли з прийняттям конституції в 1787 р< та утворенням федеративної держави однопалатний парламент був замінений

двопалатним. У будь-якому випадку двопалатний парламент інак­ше називають бікамеральним.

Серед двопалатних парламентів розрізняють два основні варі­анти співвідношення палат. В одному випадку обидві палати мають однакові повноваження, їх відмінності несуттєві, в іншому — кон­ституційно закладається нерівність палат — вони мають різний ста­тус, різну компетенцію, по-різному формуються.

Якщо загальноприйнятим і практично єдиним порядком форму­вання нижньої палати парламентів є її обрання на загальних виборах, то для формування верхньої застосовуються різні шляхи формування.

Способи формування верхньої палати парламентів

Н

Прямими виборами

епрямими

(багатоступеневими)

в

У порядку спадкування

иборами

Шляхом призначення

Прямі вибори застосовуються при виборах верхньої палати парламентів Польщі, Сполучених Штатів Америки. При цьому в США сенатори — члени верхньої палати конгресу — хоча й обира­ються на прямих виборах, однак за зовсім іншою системою, аніж конгресмени нижньої палати — члени палати представників. Якщо вибори в нижню палату проводять за округами, які мають приблиз­но рівну кількість виборців у всіх штатах, то до сенату обирають по два сенатори від кожного штату незалежно від кількості його меш­канців — так забезпечується рівне представництво суб’єктів феде­ративної держави в загальнодержавному парламенті.

Непрямими органами формуються верхні палати Франції, Норвегії, Індії. При цьому у Франції сенаторів обирають депутати муніципалітетів, департаментів тощо. У Норвегії спочатку прями­ми виборами обирається весь склад парламенту, а потім депутати зі свого складу визначають членів верхньої палати, інші ж залиша­ються депутатами нижньої палати. В Індії Рада штатів формується законодавчими зборами штатів.

Досить значного поширення набула практика повного чи частко­вого формування верхньої палати шляхом призначення депутатів. Серед держав, які її застосовують, — Канада, Йорданія, ФРН. Так, у ФРН верхня палата парламенту — бундесрат, депутатів до якої

призначають уряди земель, що входять до складу ФРН. У деяких державах призначається певна частіша верхньої палати. Так, в Італії президент має право призначити п’ять членів сенату за особливі за­слуги в науці, мистецтві, літературі, крім того, членами сенату авто­матично стають усі колишні президенти Італії. В Індії до Ради шта­тів президент так само призначає 12 осіб.

Найвідомішим прикладом формування верхньої палати за спад­ковим принципом нині є палата лордів — верхня палата англійського парламенту, до її складу входить майже 800 спадкових членів, які на­лежать до стародавніх дворянських родів, що дає їм право на участь у роботі палати лордів. Водночас до складу палати входять й особи, які отримують право представництва в ній як нагороду за видатні заслу­ги перед державою (титул лорда, який дає право бути членом палати, є однією з вищих відзнак Великої Британії) або за посадою.

У світі не існує єдиної думки щодо доцільності існування дво­палатного парламенту. Більшість правознавців, політологів і полі­тиків уважають, що існування другої палати є природним та об­ґрунтованим у державах, які мають федеративний державний устрій. У цьому випадку друга палата, сформована за принципом представництва суб’єктів федерації, забезпечує дотримання їх ін­тересів, зменшує небезпеку ігнорування їх прав (особливо в разі відчутної різниці в площі й чисельності населення суб’єктів феде­рації). У той же час існування двопалатного парламенту в унітар­них державах досить часто піддається критиці — уважають, що друга палата в цьому випадку є зайвим елементом державного механізму. При цьому друга палата завжди призводить до гальму­вання законодавчого процесу, його суттєвого ускладнення. До то­го ж створення другої палати неминуче призводить до збільшення витрат на утримання парламенту — адже виникає потреба в додат­ковому апараті, приміщеннях тощо. Водночас уважають, що друга палата парламенту може допомогти уникнути помилок у законо­творчості, призводить до більш зваженого ставлення до новацій.

Крім палат, основних структурних елементів будь-якого парла­менту, у більшості парламентів світу створюються фракції — об’єд­нання депутатів за партійною належністю, політичними погляда­ми, обирається керівництво парламенту. У деяких парламентах створюються спеціальні структури, які мають здійснювати парла­ментський контроль у різних сферах.

У сучасних умовах у багатьох країнах світу законодавчі органи обирають парламентських уповноважених із контролю за правами людини. У 1809 р. парламент Швеції вперше у світі прийняв закон, яким було передбачено обрання парламентського комісара для незалежного контролю за судами й іншими державними органами. Протягом XX ст. подібні уповноважені були обрані в багатьох

державах. Конституція України також передбачає обрання Верхов­ною Радою України уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Досить часто особу, яка здійснює контроль за дотри­манням прав людини від імені парламенту, називають омбудсме- ном (від швед, ombudsman — уповноважена людина).