Текст 7 Славутич

Красен Дніпро під ясну погоду, коли вільно та рівно несе крізь ліси і гори, і степи повнії води свої. Не сколихнеться, ні прогримить. Дивишся й не знаєш, стала чи пливе його величава ширина і ввижається, наче весь вилитий він з кришталю, і наче голубий блискучий шлях, без міри в ширину, без краю в далину, лине і в'ється по зеленому світу. Любо тоді й гарячому сонцю поглянути з висоти і скупати проміння в холодних кришталевих водах, і надбережним лісам ясно змалюватись у воді. Зеленокучері! Вони тиснуться разом з польовими квітами до води й, нахилившись, милуються в ній і не намилуються, і не відірвуться від ясної своєї подоби, і всміхаються до неї, і вітають її, гойдаючи гілками. На середину ж Дніпра вони бояться глянуть: ніхто, крім сонця ясного та голубого неба, не загляне туди. Та не кожна й птиця долетить до середини Дніпра. Пишний! Рівної йому немає ріки у світі. Красен Дніпро і теплий літньої ночі, коли все засинає: І людина, і звір, і птиця, а Бог один велично оглядає небо і землю і велично стрясає ризу. Із ризу сіють зорі. Зорі світять і горять над світом і всі разом одбиваються в Дніпрі. Всіх полонив їх Дніпро в темному лоні своєму. Ні одна не втече від нього: може, загасне на небі й непомітно зникне. Чорний ліс, обсипаний сонним гайворонням, і споконвіку розламані гори, звисаючи, намагаються вкрити хоч би довгою тінню своєю. Даремне. Нічого немає в світі, щоб могла укрити Дніпро, такий він величний і могутній. Синій, синій, пливе він рівним потоком і серед ночі, як серед дня, мріє в таку далину, скільки сягнути може людське око. Мліючи і пригортаючись ближче до берегів від холоду нічного, він засвідчується срібним прослідом; прослід зблискує, як клинок даманської шаблі, а він, синій, і знов заснув. Красен і тоді Дніпро і рівної йому немає ріки на світі. Коли ж посунуть горами по небу сині хмари, чорний ліс хитається з корінням, дуби тріщать, і блискавка, заламавшися у хмарі, враз освітить весь світ - гнівне тоді Дніпро! Водяні могили гримлять, об гори вдаряючись, Із блиском і зойком відбігають назад, і плачуть, і голосять у долині, котячи хвилі за хвилями. (351 слово).

(За М.Гоголем)

Текст 8 Душа природи, душа добра

Людина починається з любові. А любов виростає з дитинства.

Чарівне це слово знаємо змалечку, Навчилися вимовляти його з-поміж слів і дорожити ним, як молитвою. Але не пригадуємо тієї частиночки, коли воно вперше засяяло в душі і наповнило її ясною хвилею тепла. Бо чи ж дано запам'ятати ту благодатну мить, коли білими крилами чистоти війнула над нами колискова або перший раз усміхнулася нам мама, коли блиснуло у небі сонце і земля простелилася для першого - найпершого кроку?

Ні, і тиха колисанка, і святий образ мами, і сонце в блакитному небі, і земля - все це дається, як найдорожчий дарунок світу, і приходить у життя непомітно, як являється у всій своїй красі і силі добро і любов.

І все ж таки настає та добра година, коли витворюється велике диво,- на чистих берегах дитинства враз виринає перший знак життя і на увесь вік западає в небеса пам'яті...Така вже дивовина людської долі, що на берегах дитинства найперше запам'ятовуємо не сонце в його сліпучому сяйві, не обшир неба, а дерево біля хати, гілки попри шибки або квітку - чи зросла вона в саду, чи вигаптувана морозом на віконному склі. То земля дарує парость життя, і дитяча душа найчутливіше приймає цю велику таїну росту, обожнює втаємничену душу природи, сама зростає разом з нею.

Любов виростає з дитинства. Виростає з лагідного дотику маминих рук і ласкавого маминого слова, з тихої колискової і веселки в небі, з квітки вишні або яблука під вікном, бо в квітці і дереві так багато добра до людини, що, раз торкнувшись цнотливої дитячої думи, воно впродовж цілого життя зоріє, як неопалима купина. (258 слів)

(Я.Гоян)