1 Тут і далі переклад зі старопольської в. Крекотня та р. Радишевського.

шат роздягненій! Біда мені, незносними ладунками обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, огонь з боків невгасимий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і безоднях землі. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного».

Полемічне мовлення Мелетія Смотрицького вража­ло не стільки аргументацією, логічними висновками, скільки ліризмом.

Наприкінці 1623 р. за дорученням Іова Борецького та Петра Могили Мелетій Смотрицький вирушив у подорож до Константинополя, щоб зустрітися з патріар­хом Кирилом Лукарісом. Він побував у Палестині, поклонився святим місцям. Після мандрівки Мелетій Смотрицький вирішив перейти в унію. Це рішення спровокувало вороже ставлення до нього православного духовенства. Його навіть не впустили в Києво-Печерсь­кий монастир, і він став настоятелем Дерманського, де написав польською мовою «Апологію мандрівки до країв східних» (1628), у якій хотів пояснити свою пози­цію. Книга викликала неоднозначну реакцію як у пра­вославних, так і в греко-католиків. Під загрозою фізич­ної розправи Мелетій Смотрицький змушений був зрек­тися свого твору.

Частина «Апології», де викладено враження від подорожі на Близький Схід, становить більше десяти сторінок. В оповіді про Святу Землю автор не завжди дотримувався традицій паломницької прози. На почат­ку він окреслив головне завдання мандрівки, яке відріз­няється від завдань звичайного паломника: не просто хотів подолати шлях до святих місць, уклонитися свя­тиням, а передусім довідатися, чи тогочасна руська віра відповідає євангельським заповідям. Мелетій Смо­трицький зупинився у Константинополі, «звідки ти, преславний народе руський, прийняв віру і хрест свя­тий, відправу сакраментів і всю красу церковну в обря­дах і церемоніях », прагнув ознайомитися з автентични­ми текстами творів патріархів Геннадія, Мелетія, щоб позбутися внутрішніх протиріч.

Автор «Апології» побував на Сіоні, «звідки вийшов закон Божий»; в Єрусалимі, «звідки вийшло слово

Боже»; Віфлеємі, де цілував вертеп; на річці Йордан, де окропив себе священною водою; піднімався на Голгофу, цілував гробницю Богородиці в Гетсиманському саду. Найбільше при цьому його непокоїла думка про роз­двоєність руського народу і всього слов'янського світу: «Я молився, щоб роздвоєний народ наш руський був одним, як Бог-син одно з Богом-отцем, і щоб усі ми були там, де він (...) А приносив я безкровну жертву на тім місці спасіння нашого і на місцях мовою слов'янською, хоч міг би служити й звичайною там грецькою мовою, а саме тому, що я приносив ту благальну і гріх очищуючу безкровну жертву за тебе, мій наймиліший руський народе, і за всі ті народи, що слов'янською мовою сотво-рителя свого хвалять, прославляють і величають. Умис­но то чинив, аби подати і поручити, як належить свяще­никові, всі взагалі слов'янські народи святому і батьків­ському провидінню Божому, благаючи його святої благості, щоб своїми незглибимими дорогами привів нас в ту єдність, котрої просив у Бога, отця свого, ще Христос, щоб дав нам всім в лоні його св. церкви одни­ми устами й одним серцем славити і славити прехваль-но і пресвяте ім'я Отця, Сина і Святого Духа»¹.

Своє бажання бачити слов'янські народи в спів­дружності Мелетій Смотрицький прагнув утвердити й освятити у місцях, де ступала нога Христа. Мандруючи Святою Землею, він нібито прозрівав, вважаючи, що не живе за правдивою вірою, принесеною зі Сходу, а його земляки, як і він, «укриті тою ж проказою від ніг до голови». У своїх розмислах дійшов висновку, що цер­кву врятує мир поміж православними і католиками. Критикуючи руську церкву, зауважував, що руський народ прийняв її «чистою і непорочною», а згодом зне-чистив й іншим попустив її знечистити.

На Святій Землі Мелетій Смотрицький побував у період власних сумнівів, душевного сум'яття, ідейних вагань, що було зумовлено розколом руської церкви. В «Апології» він постав одночасно і як герой мандрів до святих місць, і як наратор-оповідач. Однак він не схо­жий на традиційного прочанина чи середньовічну постать homo viator (людина, яка подорожує). Герой мандрів розкрився крізь призму трагічного. Вже на початку твору Мелетій Смотрицький діагностував свій душевний стан як хворобливий, тому вирушив у подо­рож на Схід, щоб знайти там полегшення. Враження від побаченого принесли йому ще тяжчі переживання, бо зауважив, що християнство занепало і руйнується. Вигляд занедбаних святинь додав внутрішньої туги. Тому образ пілігрима в «Апології» не зовсім відповідає традиційній християнській ідеї оптимізму, аскези і смирення, йому здебільшого притаманні апокаліптичні та есхатологічні настрої, характерні у XVI ст. для реформаційного світогляду.

«Репрезентація героя в "Апології" у контексті тра­гічної візії світу, — зазначав сучасний український до­слідник Сергій Бабич, — обумовлюється авторською репрезентацією міфологеми мандрів, яка в кінцевому результаті стає своєрідним свідченням правди — руїни і загибелі християнства на Сході. Якщо становище чи внутрішня атмосфера місця, дому визначає настрій і почуття героя, то, власне, сам рух мандрів, інерція зміни краєвидів або ж зміни місця, чи, зрештою, пере­міни місця віровизнаннєвого підпорядкування, за вер­сією Смотрицького, обумовлює динаміку образу героя, характеризує його як роздвоєну між вибором двох цін­ностей тожсамість». Концепція трагічного героя у цьому разі виходить із конфлікту цінностей двох проти­лежних церковних ідеологій та ситуації, коли герой зрі­кається або ж ламає цінності заради прийняття інших норм. Такий ефект підпорядковується світові бароко, який регламентував виразну присутність авторської іні­ціативи в українському письменстві.

Оповідь про мандрівку до святих місць є своєрідним прологоменом (грец. prologomen — говорити заздале­гідь), де закладено міфологему мандрів, що розгорта­ється у видозмінених ракурсах. У другій частині твору Мелетій Смотрицький спростовував і піддавав критично­му перегляду погляди, висловлені у книгах українських православних полемістів кінця XVI — початку XVII ст. Стефана Зизанія, Христофора Філалета, Клірика Острозь­кого, Теофіла Ортолога, Василя Суразького. Він виявляв і перераховував у їхніх творах єретичні ідеї протестантизму і закликав відмовитися від своїх помилок та звернутися до первинних християнських догм. Так автор «Аполо­гії» намагався через критику єретичних думок його сучасників-єдиновірців увійти в сакральний простір духовної чистоти.

Міфологема мандрів остаточно формується у третій частині твору, де пілігрим ніби замикає рух в уявній точці, — так досягнуто мети подорожі у вигляді ідеаль­ного проекту. Тут розгортається утопічна картина омріяної церковної федерації, за якої руському народу королівська влада поверне давні права і вольності, шля­хетському стану дозволять обіймати земські посади, побудують школи, оздоблять церкви, упорядкують монастирі. Твір закінчується описом ідеального дому. Автор повертався з новою ідеєю облаштування «власно­го дому» — Церкви. Змінившись сам, він став одержи­мим зміною усього загального оточення, православного світу українців.

Описуючи Святу Землю, Мелетій Смотрицький вдався до образної мотивації своєї мандрівки до святих місць: «Може, хтось мені скаже, що не мав я поважної причини до мандрівки на Схід, що нічого не примушу­вало до такої важкої дороги ні мене, ні церкви руської. Хто невідкладної потреби в тім не бачить, той світла мисленого сонця не бачить, як той кріт не бачить справ­жнього сонця ».

Загалом Мелетій Смотрицький не відступав від сти­льової манери, принципів відбору матеріалу, притаман­них ходінням. Мова паломницької частини твору образ­на, стиль динамічний, пристрасний, фрази розгалужені, позначені ускладненим мисленням, широкою ерудиці­єю. Домінантою художнього мислення у творі є біблійна міфологія, яка слугує джерелом образності в географіч­них описах екзотичних земель Сходу, в експресивних, риторичних медитаціях з питань віри.

«Апологія» свідчить про енергійну вдачу автора, його вболівання за долю руського народу, жагу пошуку — світоглядного і художнього.

«Пересторога» невідомого автора

Полемічний твір «Пересторога» зберігся у єдиному повному списку, виявленому серед архівних матеріалів львівського братства. Написаний він приблизно 1605 р.

невідомим автором. Уперше опублікований в «Актах, які стосуються історії Західної Росії» у 1851 p. М. Воз-няк припускав, що автором «Перестороги» міг бути Іов Борецький (?—1631), ректор Львівської братської школи, викладач грецької і латинської мов. У «Нарисі історії українсько-руської літератури» (1910) І. Франко зауважив: «Але якщо як історичне джерело треба брати "Пересторогу" з найбільшою обережністю, то як літера­турна пам'ятка стоїть вона дуже високо. Є це політично-релігійний памфлет, написаний з немалим талантом. Гарна мова, майже чисто руська, плавна дикція, живість зображення, прозоре групування подробиць, яке знаменує белетристичну фантазію, — усе це ставить "Пересторогу" поряд найкращих творів руської літера­тури того часу».

Стан українського суспільства автор розглядав з історичної перспективи: він довільно трактував давню історію, апелюючи до «славних» колишніх часів, коли ревнителі православної віри «церквей і монастирей намурували і маєтностями опатрили, злотом, сребром, перлами і дорогим камінням церкви приоздобили, книг великоє множество язиком словенським нанесли». Через те що вони «школ посполитих не фундовали», «грубость поганська» вразила їхніх нащадків: «княжа­та руські» «наукам не виученії», тому «впали в великоє лакомство, около панування великую хтивость взяли і розділилися». Автор мав на увазі розкол української православної спільноти під натиском католицької цер­кви, що призвело до «такової погибелі». Натиск здій­снювали за допомогою католицької просвіти: «І так помалу-малу науками своїми все панство руськоє до віри римської привели, їх потомкове княжат руських з віри православної на римськую викрестилися і назвись­ка й імена собі поодміняли, яко би ніколи не знайшлися бути потомками благочестивих прародителей своїх. А за тим православіє греческоє в згорду прийшло і во занедбання». Так автор ратував за заснування і розви­ток українських шкіл, щоб протистояти польсько-като­лицькій експансії. Прикладом була діяльність Костян-тина-Василя Острозького, який прагнув зібрати навко­ло себе «дидаскалов ко розмноженню наук», «збудував школу, шпиталі, маєтностями їх надарив».

Натомість Михайла Рогозу, Кирила Терлецького, Іпатія Потія, які підтримали ініціативу впровадження унії, автор характеризував негативно. Він заявляв, що був очевидцем Берестейського собору, тому пише пра­вду про всі «ходження і відправування». Зокрема, зупи­нився на прикладі долі протосингела Никифора, який у Бересті очолив протиунійну опозицію, за що його зви­нуватили у шпигунстві на користь Туреччини і відпра­вили у в'язницю, де заморили голодом.

Автор увів у текст промову Костянтина-Василя Острозького, яку він нібито проголосив на суді, коли прихильники унії розправлялися з Никифором. Князь звертався до сумління короля: «А ваша королевськая милость, видячи ґвалт наш і нарушеннє прав наших, не дбаєш про присягу свою. Которую єси обов'язався нам не ламати, але примножати і розширяти (...) Що бачучи, яко сенатор, не только же сам терплю кривду і тебе упо-минаю, але вижу, же то ко остатнєй згубі всеї корони Польської іде, бо за тим ніхто свойого права ані вольно-сті безпечен уже не буде».

У «Пересторозі» піддано критиці твори католиць­ких та унійних авторів: «Дивно єсть всім, для чого Іпа­тій єпископ, пишучи, криєт своє ім'я у своїх книжках, повних всякої прелести, і під покриттям світить, а чому на свіщниці не стоїть, аби всі виділи світлість його. Інших у воді утопляєте, повинні будучи самі, ув'язавши собі камень до шиї, утопитися, яко і Христос казав. І видали єсте останнюю книжку свою против ніякого Філалета, грозячи йому києм (...) І так уставичне і по сей день на церков воюють, кого могучи лагодними сло­вами, врядами, достойностями до себе зневоляють, а інших мучать, грозять, книгами фальшивими закида­ють, книги змишляють, пишуть под датою старою пись­мом старим, яко би колись тая згода тривати мала».

Стиль «Перестороги» динамічний, образний, позна­чений бароковим поєднанням книжної та народнороз­мовної стилістики: «як пес скарбу береже: сам не розхи-щаєт і хотящим разхищати забороняєт»; «не слухай же тих баламутов»; «кто в самоє сонце очима своїма посмо-тріти хочет, стратить і тую, що мав у своїх очах, світ­лість»; «і гром з неба на ваші справи»; «і церков його, яко дівиця, чиста єсть»; «змітає під ноги»; «відає то їх хребет і мішок». За твердженням М. Возняка, «як літе­ратурна пам'ятка "Пересторога" визначається живим оповіданням, в якому додають краси й сили вислову