13. Сатиричні і гумористичні

вірші та діалоги 351 Сатиричні твори 354 Гумористичні віршовані оповідання 357

14. Українська лірика XVIII ст. 360 Чинники впливу на формування

поетичної творчості XVIII ст. 361 Жанрово-тематична

своєрідність лірики XVIII ст. 366

15. Творчість Григорія Сковороди 375 Філософські погляди

Григорія Сковороди 376 Поезія Григорія Сковороди

як спосіб вираження світоглядних думок 379 Внесок Григорія Сковороди в утвердження жанру байки 384 Афористика Григорія Сковороди 386

16. Традиції давнього письменства

у новій українській літературі 387 Від літописів — до нової

історичної літератури 389 Поетичне відлуння

«Слова про Ігорів похід» 390 Традиції житій у новій літературі 393 Необарокові тенденції

в українській літературі 395 Давня сміхова культура

в «Енеїді» І. Котляревського 398 Климентій Зиновіїв

як предтеча нової літератури 399 Традиції давнього театру

у новій драматургії 400 Вплив давньої лірики

на романтичну поезію 401

Давні джерела авантюрної прози 403

Феномен Григорія Сковороди

у художньо-літературних колізіях

XIX—XX ст. 404

Короткий термінологічний словник 410 Література 416

_1.

Середньовічна доба (XI — середина XVI ст.)

1.1. Давнє письменство

як об'єкт вивчення

історії української літератури

Вивчення давньої української літератури має суттє­ву специфіку і певні пізнавальні труднощі. Передусім дається взнаки мовний бар'єр, адже більшість пам'я­ток давнини написано книжною (літературною) мовою, яка відрізняється від сучасної. Тому для читання і розуміння давніх текстів необхідні філологічні знання та навички. Давнє письменство належить до середньо­вічного типу літератур, однак розвивалося воно за іншими, ніж європейські естетичні системи, канонами і правилами. Література мала свою систему жанрів та специфічний набір художніх засобів. Художній світ тих часів не викликає у сучасного читача таких есте­тичних почуттів, як літературні твори XIX чи XX ст. Із цих причин дехто трактує давні писемні пам'ятки як непривабливі й неактуальні. І все-таки збагнути художній код літературних пам'яток можливо, ціле­спрямовано і зацікавлено читаючи давні тексти.

Хронологічні межі

давнього українського письменства

Давня українська література охоплює вісім століть (XI—XVIII ст.) із тисячолітньої історії вітчизняного письменства. За той час виникла, зміцніла і припинила своє існування Київська Русь; монголо-татарське наше­стя зруйнувало і спустошило українські землі, на які згодом прийшли литовські князі і якими оволоділа Річ Посполита; на оборону України стало козацтво, воюючи проти шляхти, татар і турків; раз за разом спалахували війни і збройні повстання; зрештою, на українські землі прийшла влада російських царів. Тим часом розвивала­ся писемна словесна творчість, переживаючи піднесен­ня, занепад, відроджуючись з новою силою розмаїттям жанрів, сюжетами, новими творами та літературними іменами. В історичній долі України можна знайти пояснення того, що давньоукраїнський літературний процес виявився неоднорідним, неоднозначним, часом парадоксальним. У ньому багато естетичної еклектики, він кількамовний, жанрово різноманітний, тематично місткий, пов'язаний із християнською ідеологією і гідний рівня європейських літератур.

У різні часи деякі вітчизняні вчені (М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Грушевський, автори 8-томної «Історії української літератури», В. Яременко) починали відлік історії української літератури від фольклору або розглядали усну народну творчість як ранній етап у розвитку письменства. Ці намагання означають ототожнення усної і писемної творчості, спробу (патріотичну, але не наукову) вважати джерелом давньої літератури фольклор, а не книжно-писемні візантійські традиції. Про найвіддаленішу хронологіч­ну межу української літератури свідчать датовані писемні пам'ятки. Гіпотетичні версії про «дохристи­янське письмо» (наприклад, про міфічну глаголицю) мають мало археологічних і фактичних даних, які б дали уявлення про цілісну систему письма.

Відтворити картину давньої писемності проблема­тично, оскільки частину пам'яток втрачено внаслідок драматичних конфліктів (війни, напади, розорення, пожежі, міжусобиці, політичні та міжконфесійні інтри­ги тощо), адже територія України-Русі постійно була епіцентром зіткнень між Сходом та Заходом.

До найдавніших датованих пам'яток української книжності належать:

1. Остромирове Євангеліє, переписане київським дияконом Григорієм для новгородського боярина Остромира у 1056—1057 pp. Тут письмово відтворено старо­слов'янською (староболгарською) мовою Євангеліє від Іоанна;

2. Ізборник (збірник) Святослава 1073 року («Збір­ник від багатьох отців: виклади незрозумілих слів у Євангелії й Апостолі та в інших книгах, складені корот­ко на пам'ять і на готову відповідь»), який є своєрідним підручником християнської візантійської ученості. Існує гіпотеза, що він був привезений із Болгарії, де його переклали із грецької мови, і подарований черні­гівському князю Святославу Ярославичу;

3. Ізборник (збірник) Святослава 1076 року, який також має болгарське походження і містить матеріали релігійно-дидактичного характеру (короткі виклади Святого Письма, молитви, повчання, афоризми, цер­ковні правила тощо).

Ці писемні пам'ятки засвідчують зародження укра­їнської літератури приблизно в середині XI ст. Надалі вона розвивалася як тип середньовічної літератури, як художня форма словесності, заснована на християнсь­ко-візантійській ідеологічній та естетичній основі, старокнижній мовній традиції (з певними особливостями). Це тривало до другої половини XVIII ст., коли активізу­валися соціально-історичні, світоглядні, естетичні про­цеси, які призвели до якісних та бурхливих перетво­рень у літературі. Так за декілька десятиліть давнє українське письменство відійшло в історію, поступив­шись секуляризованій (світській) літературі з новими темами, проблемами, мотивами, сюжетами, образами, художніми засобами.

Проблема періодизації давньої української літерату­ри і досі є неоднозначною. Існує багато схем, що вини­кли внаслідок різних підходів та критеріїв визначення етапів її розвитку (соціологічні, історико-функціональні, ідеологічні, естетичні, художньо-стильові тощо). Періодизація літературного процесу — умовна наукова операція, проте необхідна для чіткішого усвідомлення діалектики словесних форм, їх змістової наповненості, співмірності з іншими художніми явищами, зокрема зарубіжними. З нею пов'язані найскладніші проблемні питання у літературознавстві, оскільки неможливо врахувати всі фактори цього процесу, які через інтерпретаційні чинники постійно змінюються.

Серед найвідоміших у літературознавстві періодизацій варті уваги моделі, запропоновані І. Франком, М. Гру-шевським, С. Єфремовим, М. Гнатишаком, Б. Лепким, Д. Чижевським. Однак вони не були враховані у 8-том-ній «Історії української літератури» (1967—1971), яка репрезентує хронологічний принцип періодизації літе­ратурного процесу. Останнім часом цю усталену періо­дизацію переглянуто.

Сучасні дослідники Василь Яременко та Юрій Ісіченко співвідносять українське письменство XI— XVIII ст. з відповідними періодами у західноєвропейсь­ких літературах, таким чином виокремлюють у ньому Середньовіччя, Ренесанс, Бароко. Оксана Пахльовська у роботі «Українська літературна цивілізація», зважаючи на специфіку української культури, детермінованої насамперед її європейськими орієнтаціями, відводить давній літературі IX—XVIII ст. і називає це «візантійсь­кою добою української цивілізації», у межах якої роз­різняє «київську добу» (XI — перша половина XIII ст.), «галицьку добу» та «католицьку Русь» (друга половина XIII — середина XVI ст.), «перше відродження» (друга половина XVI — середина XVII ст.), «між Бароко та Про­світництвом» (друга половина XVII — кінець XVIII ст.).

Специфіка історичного руху та функціонування дав­нього письменства полягає в тому, що в ньому чітко простежуються два основні періоди — середньовічний та бароковий. Середньовічний період тривав від XI до середини XVI ст., тобто від зародження української літератури до її «першого відродження», і характеризу­ється як історичними (існування держави Київська Русь, перебування українських земель під владою Литовського князівства), так і світоглядно-естетични­ми особливостями (домінування християнської ідеоло­гії, символічно-алегоричне відображення дійсності, певна система жанрів, сформована під впливом візан­тійської естетики). Бароковий період у розвитку укра­їнської літератури припадає на другу половину XVI—

XVIII ст., коли активізувалася національно-визвольна боротьба українського народу, відбулося інтенсивне засвоєння культурно-освітніх надбань європейського Заходу, урізноманітнилися жанрово-стильові форми літератури, розширилася її тематика й увиразнилося світське начало.

Тож розвиток давньої літератури тривав від середи­ни XI до кінця XVIII ст. У цьому хронологічному рухо­ві найпомітнішими є середньовічний та бароковий періоди.

Особливості давньої літератури

Як художнє явище середньовічного типу давнє укра­їнське письменство має певні специфічні ознаки, що відображають загальні особливості середньовічних тек­стів, самобутність, автохтонний колорит літературної творчості.

1. Теоцентризм. Давня література тісно пов'язана з християнською релігією та церквою. Теоцентризм (грец. theos — бог і лат. centrum — осереддя) старого письменства зумовлений обставинами, за яких зароди­лася писемна творчість в Україні-Русі. Однією з них була християнізація руських земель, яка в культурно­му сенсі супроводжувалася поширенням візантійсько-болгарських традицій.

Тогочасна Русь намагалася прийняти твори, призна­чені обслуговувати церковне життя, пропагувати хри­стиянство і виховувати людей нової віри. Завдяки цьому було освоєно літературний пласт, який хронологічно відносять до ранньовізантійської доби (IV—VI ст.). Його апробували в Болгарії, а на Русі застосовували насампе­ред як ідеологічний інструмент. Водночас ця література засвідчила художні пошуки перших руських письмен­ників. Головною книгою, з якої черпали світоглядні постулати і дидактичні настанови, мотиви, образи та художні топоси, стилістичні прийоми та жанрові взір­ці, була Біблія.

2. Символізм та алегоризм. Вони —■ невід'ємний еле­мент художньо-образного мислення давньоукраїнської літератури, що загалом характерно для середньовічних літературних текстів. Для їх розуміння і тлумачення необхідні особливий літературознавчий інструмента­рій, адекватна його художній природі методика, зокрема метод герменевтики (грец. hermeneutike — мистецтво тлумачення), складовою якої є екзегетика (грец. exegeti-kos — той, хто тлумачить, роз'яснює). Християнська екзегетика зосереджувалась на тлумаченні Нового Заві­ту. Святе Письмо вона трактувала буквально і містично: 1) історично (аналіз біблійних фактів і подій як реаль­ної історії); 2) алегорично (ті самі факти і події розгля­дали як аналог інших фактів і подій); 3) тропологічно (трактування факту чи події з погляду моральної наста­нови); 4) анагогічно (піднесено) (розкриття у подіях та фактах сакральної, тобто священної, релігійної істини). Християнську екзегетику широко застосовували для тлумачення середньовічних літературних текстів, спов­нених біблійною алегорією та символікою.

У давньоукраїнській літературі кожен жанр мав своє семантичне поле, яке вбирало систему середньовіч­них понять та образів. Наприклад, паломницький твір обов'язково включав такі символічні та алегоричні образи: дорога — алегорія життєвого шляху, духовного очищення, звільнення від гріховності через подолання перешкод і страждань; Єрусалим — символ доцентрово­го руху душі і тіла; Гріб Господній — духовна мета доро­ги, зосередженість духовної сили, центральне святе місце, досягнення якого і поклоніння якому є кульміна­цією всієї мандрівки; святі місця — сакральні опори, на яких тримається оповідь про Ісуса Христа; собор — сим­вол світобудови; монастир — осередок благочинності, відданості вірі, молитви; хрест — символ одночасного руху «по горизонталі» — до Святої Землі, «по вертика­лі» — до небес, духовного осягнення Бога.

3. Рукописний характер творчості. Навіть після запровадження друкарства (XVI ст.) більшість давніх творів писали від руки і в рукописній формі розповсю­джували серед читачів. Часто літературний твір існував лише в одному екземплярі, з якого потім могли повні­стю або частково списувати (копіювати) нові примірни­ки — списки. Ці тексти не завжди були ідентичними. Переважно вони фігурували як варіанти протографа — первинного тексту. Автори іноді робили своєрідні ком­бінації з різних текстів, унаслідок чого з'являвся нібито новий твір. Така тенденція була характерна для літопи­сання. Компіляцію (лат. compilo — грабую, краду) у середні віки не вважали літературним гріхом, її часто практикували.

Багато давніх текстів відомо саме у списках (копіях): «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, оповідання з Києво-Печерського патерика, «Слово про Ігорів похід» та ін. Тому нестійкість (нека-нонічність) є характерною їх ознакою, оскільки в про­цесі переписування щось вилучали, змінювали, додава­ли (здебільшого це залежало від волі переписувача). На цій підставі можна говорити про своєрідну плинність текстів у хронологічному вимірі. Вона донині заважає дослідникам давнього письменства, передусім текстоло­гам, бо часто буває складно, навіть неможливо рекон­струювати текст у його первинному вигляді, визначити із багатьох його списків (варіантів) основний тощо. Книгодрукування дало змогу зафіксувати текст і сприя­ло розповсюдженню літературних творів.

Із запровадженням в Україні-Русі християнства практикували кириличний тип письма. Абетка кири­лиці мала 43 літери: 24 — візантійського (грецького) алфавіту і 19 — для передавання фонетики слов'янсь­ких мов. Накреслення літер поступово еволюціонувало. Для ранньої кирилиці характерні літери, майже одна­кові за висотою і шириною, — так званий устав, близь­кий за формою до візантійського унціального, тобто одновимірного, письма IX—XI ст. Він передавав філі­гранність кожної літери, яка мала б надавати письму урочистого характеру. Букви писали вертикально, роз­міщували на однаковій відстані, без інтервалів між сло­вами, тому текст зливався в один безперервний рядок. Таке письмо дуже чітке і легке для читання, що на ту пору мало важливе значення, адже воно було призначе­не для переписування книг і читання у церквах під час літургії (грец. leiturgia, букв. — служіння).

Згодом устав змінився, на що вплинув характер матеріалу для книг: пергамент (спеціально вичинена шкіра телят чи овець) був дорогий, тому писець задля його економії «стискував» літери, внаслідок чого вони видовжувалися до прямокутної форми. Порушення гео­метричного принципу у накресленні літер призвело до інших деформацій: кривизни, гострокутності, асиметрії. Частіше почали застосовувати скорочення. У частовжи­ваних словах таке скорочення позначали спеціальним значком — титлою. Коротшою стала відстань між літе­рами, хоч і була неоднаковою. Ці зміни помітні вже у текстах другої половини XII ст. Устав поступово пере­творювався на напівустав. Із часом цей шрифт кирили­ці теж зазнав модифікації. На межі XIV—XV ст. з'явив­ся скоропис, який культивували у рукописних книгах і документах, однак надбанням книгодрукування, яке незабаром зародилося, він не став.

Перші кириличні книги церковного призначення видрукував у Кракові 1491 р. німецький друкар Ш. Фіоль, якому допомагали українські студенти міс­цевого університету. Відтоді функціонували два різно­види кирилиці: рукописна і друкарська.

4. Авторська свідомість. Формування її відбувалося під впливом середньовічних уявлень. На одній із трьох мініатюр, які додано до тексту Остромирового євангелія (1056—1057), зображено євангеліста Луку: перед ним невеличкий столик, на ньому чорнильниця, письмове приладдя; вище — пюпітр із списаним аркушем; у пра­вому кутку картини — наполовину бик, що передніми ногами спускає черговий аркуш до рук Луки, котрий уклінно його приймає. Ореол навколо голови бика свід­чить, що ця тварина — священна, а вписаний поряд текст сповіщає: «В цьому образі тельця Дух Святий явився Луці». Давній ізограф-художник, наслідуючи візантійські взірці, на що вказує декоративний орна­мент, який обрамлює картину, символічно відтворив образ середньовічного автора-книжника. На тлі побуто­во-реалістичних деталей у цій мініатюрі розкрито образ «списателя книг», котрий є лише виконавцем волі Бога, що явився йому у вигляді Духа Святого, який надихає книжника священним текстом. У цьому зна­ченні автор постає не творцем, а саме виконавцем, бо єдиний Творець, зокрема і Святого Письма, — Господь.

Середньовічний автор не прагнув до індивідуалізо­ваного самовираження. Він орієнтувався на апробовані в літературі взірці, вишукував цитати (здебільшого у Святому Письмі), запозичував готові словесні формули, штампи, кліше. Він був людиною свого часу, внутрішнє життя якої не мислилось організувальним центром, органічною цілістю. Тому й виражав себе лише через загальне, притаманне певній категорії людей, а не через власне внутрішнє життя. Російський учений-медієвіст Дмитро Лихачов (1906—1999) запропонував називати цю манеру літературної праці літературним етике­том: «Письменник прагне ввести свою творчість у рамки літературних канонів, намагається писати про все "як належить", хоче підпорядкувати літературним канонам все те, про що він пише, проте переймає ці ети­кетні норми із різних сфер: із церковних уявлень, із уявлень дружинника-воїна, із уявлень придворного, з уявлень теолога і т. д.».

Давня українська література, особливо XVII— XVIII ст., представлена яскравими творчими індивіду­альностями (Іван Вишенський, Іван Величковський, Георгій Кониський, Григорій Сковорода). Проте їхня творчість є винятком, оскільки загалом у тогочасному письменстві переважали анонімні твори, автори яких не вважали за потрібне підписувати їх своїм іменем, фіксу­вати біографії, акцентувати на власній індивідуальності.

5. Жанрова система. Давнє українське письменство має і своєрідну, сформовану під впливом середньовіч­них історичних, культурних та естетичних чинників жанрову систему. Серед усього розмаїття жанрів найпо­ширенішими були: азбуковник, алфавіт, епістолія, літопис, послання, «чтеніє», «начертаніє», «описаніє», книга, хронограф, бесіда, «двоєсловіє» (діалог), молін­ня (благання-замовляння), повість, повчання, похвала, «преніє» («спор»), «речь», сказання, «слово», сповідь, «толкованіє». Важливим у диференціації жанрів є принцип ставлення їх до предмета зображення, який «програмує» специфіку жанру: «битіє», діяння, житіє, пам'ять («воспоминаніє»), «позорище», видіння, істо­рія, «страсть», патерик («отечник»), ходіння, «чудо».

Світоглядна і художня специфіка давньої літератури зумовлює особливості її сприймання і тлумачення, ви­значає методологію її вивчення та осмислення як есте­тичного й історичного феномену.

Історичний досвід пізнання

та інтерпретації давньої української літератури

Літературної критики у давні часи не існувало, тому питання про самоусвідомлення літератури не виникало. Хоча у «Повісті минулих літ» під 1037 р. літописець, характеризуючи розбудовчу діяльність князя Яросла­ва, вказував на поширення книжності: «І зібрав він письців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і Письмо Святеє, і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова (...) Велика ж бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж бо учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес кни­жних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь»¹.

В Ізборнику Святослава 1076 року вміщено «Слово якогось калугера про читання книг», де хоч і йдеться передусім про книги церковні, але заохочується читан­ня загалом: «Добре, братове, читати книжки», оскільки це «подвигає на добрі діла». Калугер (чернець) радить читати житія Василія, Іоанна Златоуста, Кирила Філо­софа, навчатися «ненастанно книжних словес, творячи волю їх ».

Перший «бібліографічний нарис української історії літератури» створив викладач Києво-Могилянської колегії Єпіфаній Славинецький (?—1675). Він був вида­ний тільки 1846 р. в Москві під заголовком «Оглавленіе книг, кто их сложил». На думку І. Франка, «ся бібліо­графія має виразний південноруський характер і була продиктована тим духом, що відчував уже тоді органіч­ний зв'язок старого південноруського письменства з греко-візантійським, староболгарським та мораво-пан-нонським».

Зародження медієвістики (лат. medium aerum — середній вік) — галузі історичної (і літературної) науки, що вивчає середньовіччя, — в українському літературо­знавстві відбулося в 20-ті — 40-ві роки XIX ст. Погляд на давнє письменство визначили два чинники: романтизм у літературі і народницький світогляд. Вони визнавали дав­нину тільки в певних межах. Звернення до джерел було вибірковим. Романтичний пафос живили події минувши­ни, войовничі князі та билинні герої, зокрема у «Слові про Ігорів похід». Принцип народності диктував відбір за такими ознаками, як «рідне», «селянське», «простона­родне», залишаючи поза увагою «панське», «чужорідне»,