8 Історія укр. Літератури

поетичні звороти й гарні порівняння, і гарною, сливе чистою сучасною живою українською мовою».

Анонімна «Пересторога» належить передусім до яс­кравих фактів публіцистики, яка формувалася в кон­тексті поліепічної прози.

«Палінодія» Захари Копистенського

Письменник та культурно-освітній діяч Захарія Копистенський (?—1627) навчався у Львівській братсь­кій школі, в 1616 р. вступив до київського братства. Будучи ченцем Києво-Печерської лаври, брав активну участь у роботі вченого гуртка. У 1624 р. став архіман­дритом. Його літературний доробок становлять поле­мічні твори «Книга про віру» (1619—1621), «Паліно­дія» (1621 —1622), «Книга про правдиву єдність» (1623), проповіді, присвячені пам'яті Єлисея Плете-нецького (1625), переклади творів візантійських бого­словів та передмови до них.

«Палінодія, або Книга оборони» — відповідь на польський твір «Оборона церковної єдності» уніата Льва Кревзи, який шукав витоки та виправдання унії обох церков в історії Київської Русі, церковно­слов'янських джерелах та українській церковній тра­диції. У передмові Захарія Копистенський мотивував своє звернення до обраної теми: «Взяв-єм ся єще з побудки самого сумління, не менше хотячи противних і тих всіх, которії їм потугою і зверхністю свіцькою помо­тають, остеречи сумління, аби не мнимали о собі, же службу приносять богу, русов зводя і тяжко іних суб-тельностью, а других і явне трапячи. Біда мні, яко апо­стол мовить, єсли не благовіствую! Біда мні, єсли був мовчав і правду утаїв!».

Ця праця велика за обсягом — приблизно півтисячі сторінок, складається з чотирьох розділів, у яких обґрунтовано безпідставність претензій римських пап на верховну владу в християнській церкві, спростовано тезу католицьких та уніатських полемістів про витоки унії між київською митрополією та Римом до Флорен­тійського собору, доведено незаконність ухвали Бере­стейського собору.

Характеризуючи спосіб викладу матеріалу у «Палі-нодії», М. Возняк зазначав: «Кожне своє твердження, кожну думку доказує цілою масою виписок і цитат, що свідчить про великий ступінь незалежності й оригіналь­ності. Виклад Копистенського спокійний, наснажений духом толерації й розуміння людських слабкостей. В нього нема якоїсь партійної упередженості, бо він попе­ред усього вчений, що шукає об'єктивної правди. Скрізь характеризує автора докладність і всесторонність. Полег­шує це авторові його великий і різносторонній талант, з одного боку, й незвичайна в ті часи освіта — з другого. Завдяки їм авторові вдається тонкий аналіз фактів і думок, завдяки їм він уміло в'яже й освітлює низку відокремлених фактів».

Захарія Копистенський як історик та вчений точно окреслював генезу унії: вона не лише в агресивних намі­рах католицької церкви, а передусім у слабкості право­славної віри. Як і автор «Перестороги», він вважав, що внаслідок збайдужілості («сну і простоти»), неосвічено­сті («неуки і простаки») українського духовенства при­множилися різні єресі, в містах і селах, навіть у мона­стирях, з'явилися двоєженці, розпусники, «мужевбій-ники». «А священики, висвячені ними, — писав поле­міст, — це було людське сміття, бо вже прийшло до такої зневаги святої священицької гідності, що дозволити потягнути себе на неї значило для чоловіка доброго, що па світську яку ганьбу поступити. Відтоді самі тільки голодні та неуки так до неї натиснулися були, що вже не можна було розпізнати, де частіше був священик — у корчмі чи в церкві?». Автор висловив власне розуміння соціального підтексту унії, що супроводжувалася відби­ранням у православних церковних споруд, інших маєт-ностей, вольностей, забороною богослужінь, різними утисками, переслідуваннями, вбивствами, наклепами, грошовими покараннями, арештами тощо.

У «Палінодії» Захарія Копистенський возвеличував Костянтина-Василя Острозького, діяльність якого при­рівнював до діянь Авеніра (старозавітний персонаж), Ганнібала (карфагенський полководець), Фемістокла (афінський державний діяч і полководець), Помпея (римський полководець). Князь поставав як «муж, сло­вом, силою і ділом, цнотами і добродійствами пресла­вний». Восхваляли його і за те, що зібрав церковних діячів, справжніх богословів, які наслідували Діонісія, Василія Великого, Іоанна Златоуста, Кирила Алексан­дрійського, Іоанна Дамаскіна, дбав про православну церкву («добродійство церквам показав і учинив»), заснував друкарню і видав багато богословських книг.

М. Возняк, досліджуючи стиль твору, зауважив, що тон «Палінодії» загалом спокійний, хоча автор вдавав­ся до філіппік, тирад, сатири із саркастичним відтінком або дотепом, продиктованим тонким українським гумо­ром, наприклад: «Що ж і о вас, одступниках наших, речемо! Ваші владикове при посвячанню не витягають плати піняжної? Оно той, що в Перемишлю сидить, Шишка Крупецький, до десята літ витягав по попах подачки, заживаючи до того помочі урядов свіцьких! О котороє драпество великий плач і нареканнє на уряди і на тих мучителєв владиков».

«Палінодія» Захари Копистенського була ґрунтов­ною працею, вершиною тодішньої теологічної освіти, монументальним твором, який не мав аналогів у поле­мічній літературі.

Полемічна проза Івана Вишенського

Про життя Івана Вишенського відомо небагато. До­слідники (В. Щурат, І. Франко, А. Кримський, І. Єрьо-мін, Вал. Шевчук) припускають, що він народився при­близно 1550 р. у Судовій Вишні на Галичині (під своїми творами іноді підписувався «Іван, монах із Вишні»). Немає реальних фактів, які б свідчили про здобуту ним освіту, але його твори позначені достатньою освіченістю та ерудицією, досконалим знанням Святого Письма та богословської літератури. Очевидно, ще в юності Іван Вишенський прийняв постриг і з невідомих причин вирушив на Афон — давній центр православної чер­нецької культури. Там він мав змогу ознайомитися із творами католицьких авторів, котрі пропагували унію, і рішуче, у формі гнівних послань, написаних у стилі апостола Павла, реагував на ті писання. Деякі діячі львівського братства пропонували йому повернутися в Україну й очолити рух проти її окатоличення. Іван Вишенський довго вагався, але таки зважився у зрілому віці повернутися до Львова. Проте незгода з місцевими братчиками змусила його повернутися на Афон. Мабуть, відвідини рідного краю загострили його душевну драму, яку Іван Вишенський переживав ще в молодості. Він перестав займатися літературною діяльністю і помер на чужині у 20-ті роки XVII ст. (остання звістка про нього датована 1621 p.).

Перші ґрунтовні спроби осмислити постать і твори Івана Вишенського здійснив Іван Франко у статтях «Твір Івана Вишенського», «Іоанн Вишенський (Нові дані для оцінки його літературної діяльності)», праці «Іван Вишенський і його твори».

Важливе значення у творчому доробку письменни-ка-полеміста має «Викриття диявола-миродержця» (1599—1600). Твір позбавлений особистих натяків, однак у диспуті диявола-миродержця з голяком-ман-дрівником простежуються автобіографічні ознаки, своєрідна авторська сповідь: «Я бачу в нім [у творі] результат тої внутрішньої боротьби, яку — натурально — мусив переходити живий і палкий ум нашого автора при різкім переході з життя світського до аскетично-мо-нашеського, — писав про нього І. Франко. — Але вели­ку міру розчарувань, гіркості та болю мусив винести з життя сей чоловік, коли тепер з глибокою ненавистю відвертається від того всього і бачить в тім діло диявола, сіті, котрі уловлюють на вічну погибель. В тім різкім осуді всього строю життя в його ріднім краї, всіх відно­син церковних і суспільних є вже, без сумніву, дещо аскетичної доктрини, але з-поза євангельських і аске­тичних фраз чути гаряче бажання автора — усправед-ливити перед власним сумлінням свій поступок, всту-плення на Афон. І ось він освічує всі картини бенгальсь­ким вогнем аскетичних доктрин — і доля його рішена безповоротно».

Світоглядно-психологічний пласт «Викриття дияво­ла-миродержця» дає змогу збагнути феномен творчої долі Івана Вишенського. Епіграф до твору — єван­гельська легенда про спокушання дияволом Ісуса Хри­ста у пустелі. Вивівши Ісуса на високу гору і показавши йому всі царства та їхню славу, диявол запропонував: «Це дам Тобі, якщо впадеш і мені поклонишся» (Мат­вій, 4:8—10). Це — важливий момент у подальшому розгортанні тексту. Письменник таким чином апелює до життя Афона, де сотні ченців, зрікшись марнотного світу, добровільно обрали аскезу заради наближення до

Бога. Як зазначав І. Франко, легенда «послужила Іва­нові Вишенському за основу, за поетичну канву».

Удавшись до алегорії, письменник відобразив влас­ну внутрішню боротьбу, пов'язану з переходом від світ­ського життя до аскетичного на Афоні, на чужині, «в пустелі». У своєрідній пристрасній сповіді відтворено дихотомію (два суперечливі поняття в межах одного явища) мислення і почуттів автора: Вишенський — світ, Вишенський — Вишенський. За першою схемою він протиставляв себе світові слави, розкоші, багатства, який диявол змалював привабливим і спокусливим. Рішення стати ченцем було нелегким для Вишенського, але переважило те, що він став сприймати світ з огидою. Складніше йому було виправдатися за цей вчинок перед собою. Тут спрацювала схема «Вишенський — Вишенсь­кий», яка виразила глибоку драму автора. Видива колишнього життя знищила аскетична доктрина, але психологічна боротьба тривала на суто вербальному рівні — у формі діалогу голяка-мандрівника зі спокус-ником-дияволом.

І. Франко звернув увагу на те, що «концепція сього твору є, так сказати, наскрізь ліричною, без жодної науки для других (...) Автора інтересує тільки процес психологічний в його власнім нутрі, і він виливає його на папір в образовій, алегоричній формі». Ключовий образ «Викриття диявола-миродержця» — алегорія боротьби душі і тіла, божественного і мирського, цноти і гріха.

Образ «нинішнього віку» мав такі ознаки, як слава, розкіш і багатство, представлені папою, кардиналом, єпископом, гетьманом, старостою, каштеляном, суддею, воєводою; «хіть тілесна» — жінкою. Цій образній систе­мі протиставлена інша: «учення Христове», мудрість, «небесний титул», «Божа вічна слава», «помазанство Боже», «похвала ангельських уст», розум, «світло істи­ни», «простота Ісусова», богоугодництво, «небесний Єрусалим». Структурно образи пов'язані зі світогляд­ним пластом тексту і відображають його психологічну заданість та напругу. Перший учасник діалогу — голяк-мандрівник — співвіднесений з авторським Я, що пере­живає самостановлення. Другий учасник — диявол — має не лише класичні ознаки хитрого й підступного спо­кусника, що підбиває на гріх, а й авторського Я: чорт говорить тут як аскет, а аскет не дає говорити чортові «по-чортівськи», щоб не ускладнювати собі боротьби з його спокусами.

Ліричність твору, виявлена в особистісних рефлек-сіях автора, сформована за допомогою мовно-стилістич­них засобів як важливого чинника індивідуального стилю у «Викритті диявола-миродержця». Зокрема, форма діалогу зумовлена ситуативною дихотомією роз­думів автора: він сам ставить запитання і сам на них від­повідає (при цьому мова мандрівника і диявола не інди­відуалізується). При побудові тексту Іван Вишенський використовував градацію, параболічність, парафразу, герметичність. Завдяки нагромадженню однорідних понять він створював довгі синонімічні ряди, які фор­мували рухомі, напружені фрази: «И твою мисль в біді, неволи, скорби, мятежи, попечений, франсунку и уста-вичном промислі погребу, я тебе стражу, слугу, неволь-ника и вязня жені учиню...». Характерно, що кожен ряд закінчується дієсловом. Параболічність тексту полягає не лише в наявності алегоричної «точки зі­ткнення» в розмові мандрівника і диявола, айв окре­сленні концентричних кіл — від постановки запитань до відповідей, що ніби дублюють запитання, але з точні­стю до навпаки (Диявол: «Если хочеш идолопоклонни-ком, сребролюбцем и лихоимцем бити, я тебе митни­ком, купцем и корчмарем учиню». Мандрівник: «Даш ми зась, дияволе, купцем, лихоимцем, митником и корчмарем бити, да тим лихоимством и упражнением разум свой погребу, осліплю»).

За такого прийому кожен знак-образ пов'язаний із художньо-смисловим центром. Увесь текст — це своє­рідна парафраза євангельської легенди загалом і висло­ву диявола, винесеного в епіграф.

Прийоми герметичності тексту застосовані як на рівні побудови фрази (наявність анафори та епіфори) — « Если хочеш (...) я тобі дам »; «Што за пожиток з того...»; текстуально синонімічні кінцеві слова — «валяю», «отиду», «посоромочон буду», «скважитись буду», «седі-ти буду», «отпаду», «погублю», «страчу», «осліплю» «не могу» тощо), так і на рівні моделювання всього тексту (від першого слова в заголовку «обліченіє» до «амінь»).

Розкриттю тем полемічних творів Івана Вишенсько­го сприяли простота і ясність викладу, імітація діалогу, яку створює «момент присутності»; емоційність, експре­сія, досягнуті за рахунок внутрішньої незгоди з опонен­том, звинувачень на його адресу тощо; використання біблійних мотивів, образів, сказань, притч, цитування Святого Письма та інших джерел; градація (нагрома­дження однорідних понять та образів); повтори (анафори, епіфори, рефрени та ін.); яскраві неологізми; сатирично забарвлені епітети, метафори, антитези; риторичні звертання, запитання, оклики; гротескно-сатиричне зображення дійсності, карикатурні портрети.

Аналізуючи «Посланіє до всіх обще, в Лядськой землі живущих» (1588), І. Франко вказував на «великий запал», «величність помислів» автора, але зауважував, що ідеї служінню «для загального добра» не передбача­ють «відлюдності», «усамітнення» («пустинножитель-ства»), аскетизму.

«Посланіє к утекшим от православної віри єписко­пам» (1598) засвідчує, на думку І. Франка, що Іван Вишенський «гаряче любив простий люд і чув себе солі­дарним з його громадськими і церковними інтересами », але йому «хибувало ясного зрозуміння порядків дер­жавних і способів, як вести практичну політику, як добиватися зміни певних шкідливих інституцій». Він приписував полемісту патріотизм, який жодним чином не засвідчений у сатиричному «Посланні». Ставлення Івана Вишенського до «трудових мас» — проблематич­не питання з огляду на те, що полеміст більшу частину свого життя провів на Афоні, народного життя не знав і в одному із творів, відповідаючи на запрошення повер­нутися в Україну, писав: «Яз народом заповітів не закладав і відповідей не творив; але народу я не знаю, бесідою з ним не спілкувався і на очі не здибувався».

Очевидно, що Франкове «онароднення» Івана Ви­шенського, «прив'язування» його до ренесансних ідей, оголошення патріотом, класовим борцем — це оцінка полеміста з позицій громадського діяча кінця XIX ст., намагання накласти певні суспільні стереотипи на сві­тогляд і діяльність ченця-аскета, який все своє зріле життя провів за межами України.

Вал. Шевчук, створюючи символічну біографію Івана Вишенського, зауважував, що письменник у молодості підтримував контакти із представниками латинсько-польської освіченості, навіть католицькими колами. Однак з часом відійшов від них, перейнявшись ідейною боротьбою, яка розпочалася в Україні напри­кінці XVI ст. Він акцентував на суперечності постаті Вишенського, який, гнівно засуджуючи духовенство, палко захищав чернецтво; протестуючи проти визиску й приниження «шевців, сідельників і кожум'яків», з погордою ставився до будь-якого ремесла; закликаючи до активної боротьби з поневолювачами, проповідував суво­рий аскетизм і відчуженість; обстоював демократизм соціального ідеалу поряд із консерватизмом у поглядах на науку, освіту і суспільний прогрес загалом. У центрі системи поглядів Вишенського була боротьба істини з неправдою. Істина — ідеал, до якого людина має прагну­ти, очищаючись від неправд свого часу. Вихід із складно­го становища мислитель вбачав у тому, щоб покинути розбещений світ, що убиває добро в людині, і повернути­ся до бідності, за допомогою якої слід удосконалюватися.

Ідеалом Івана Вишенського було суспільство громад, подібних до ранньохристиянських, без приватної влас­ності, панів, царств, владик. Його система поглядів від­повідала західноєвропейським утопіям XVI — першої половини XVII ст.

У зверненні до читача «Книжки», яку уклав Іван Вишенський у 1598 р., він наголошував: «А о собі аз и сам свідительство вам даю, яко грамматического дробязку не изучих, риторичнои игрушки не видах, философско-го високомечтательного не слихах. Мой ест дидаскал простак, але от всіх мудрійший, которий безкнижних умудряет». Так він заявляв про відмежованість від кни­жності, орієнтацію на простого читача, власне, на демо­кратичне середовище. Критеріями «простоти» полемій вважав відповідну мову, зрозумілий і доступний стиль, уникнення складних філософських роздумів.

Іван Вишенський, однак, не заперечував усієї кни­жності: церковні книги (Євангеліє, Часословець, Окто­їх, Апостол), навпаки, радив читати і слухати, щоб «жизнь вічную получити», натомість Арістотеля, Плато-на та інших філософів не «постигати», оскільки вони в «геєну» можуть спровадити. Зізнавшись, що не вивчав «граматичного дріб'язку» і сповідує просту мову, він у «Пораді» застерігав: «Евангелия и Апостола в церкви на литургии простим язиком не виворачивайте». Тобто Іван Вишенський був проти «онароднення» священних текстів, їх можна тільки поза літургією «попросту тол-кувати і викладати». Також радив «іспити церковние всі и устави словенским язиком» друкувати. «Словен­ский язик», у його розумінні, — це старослов'янська мова, яка суттєво відрізнялася від народнорозмовної.

Письменник став на захист «словенского язика», оскільки був проти латині, якою користувались під час літургії католики. Його натяки на те, що «диявол толи-кую зависть имает на словенский язик», стосуються намагань католицької церкви, які підтримувала части­на православних («нікоториє наши на словенский язик хулят и не любят»), витіснити узвичаєний мовний суб­страт із практики української освіти та богослужіння. Автор «Поради» проголошував мову церковних книг «плодоноснійшою», «Богу любимшою», тому що вона «без поганских хистростей и руководств, се же ест гра­матик, риторик, диалектик и прочих коварств тщесла-вних». Отже, полеміст не вболівав за «просту» мову і сам у своїх писаннях нею не користувався. Щодо цього І. Франко зауважував: «Вишенський хоч і черпає пов­ними пригорщами зі скарбниці язика народного южно-руського, та все-таки не може відважитися писати зов­сім попросту, покинути церковнослов'янську основу».

Пояснюючи «поганські хитрощі», Іван Вишенський мав на увазі «латинські прелесті», до яких відносив латинську мову, освіту в єзуїтських колегіумах, Арісто-теля та Платона, «комедії та машкари», тобто всю систему західної культури та освіти; народні звичаї і творчість, проти яких боролася церква.

Передусім Вишенський радив заборонити ярмарки, оскільки вважав їх джерелом «вшетеченства и пиян-ства», святом «диявольським», а не традиційно дина­мічним, веселим та бажаним народним дійством. Він був проти колядок, які також називав «диявольськи­ми», бо вони нібито оскверняють Різдво Христове. Задля чистоти церкви і поваги до Воскресіння Христо­вого, на його думку, слід позбавитись від «волочильно­го», тобто поздоровлень після Великодньої неділі, коли дарували калач і крашанки. Це стосувалося і народного звичаю нести у поминальний день після Великодня на могилки пироги і яйця. Вишенський не сприймав і вес­няних землеробських обрядів на Юрія, коли селяни «скоки и танци» у полі вчиняють, засуджував Купальсь­ке свято, оскільки звичай стрибати через ритуальне вог­нище, щоб очиститися від злих сил, вважав витівками диявола. Виступаючи проти елементів язичницьких вірувань, котрі віками супроводжували християнські догмати і впливали на введені церквою обряди та зви­чаї, Вишенський заявив про себе як про пристрасного прихильника візантійського типу культури і противни­ка всього народного. Він дбав про відродження релігій­не, відмежовуючись не тільки від проявів нової західно­європейської культури, а й від традиційних автохтонів (грец. autochthon — місцевий), наполягаючи передусім «на зовнішній обрядовості, на релігійній формалістиці» (М. Грушевський).

Не сприймаючи обрядових забобон українського народу, Іван Вишенський відкидав і їхній словесний супровід — обрядові пісні, чим виявив своє ставлення до фольклору. Попри те що він у своїх посланнях вда­вався до народних прислів'їв та приказок, образності народних творів, насправді народну культуру вважав «руганьем диявольским», що вказувало на його відчу­женість від рідного народу.

Головну увагу Іван Вишенський приділяв зображен­ню соціальної дійсності в Речі Посполитій («ність міста цілого от гріховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнилство, все огнь пекельний, все болезнь, все гріх, все неправда, все лукавство,^ все хитрость, все коварство, все кознь, все лжа»). Його обурювало, що можновладці возвисили себе над Богом, а тварину цінували більше, ніж селянина.

Різко і дошкульно таврував Іван Вишенський єпи­скопів, які стали провідниками унії («Писание к утек-шим от православное віри єпископам»): «Не ваши мило-сти ли алчних оголодніваете і жаждними чините бідних подданих, то же образ божий, што і ви носячих; на сироти церковние и прекормлене их от благочести­вих християн наданих лупите і з стодол стоги и обороги волочите; сами і з своїми слуговинами ся прекормлює-те, оних труд і пот кровавий, лежачи і сидячи, сміючи­ся і граючи, пожираєте, горілки препущаниє курите, пиво трояковиборноє варите і в пропасть ненаситного чрева вливаєте; сами з гостьми ся своїми пресищаєте, а сироти церковние алчут і жаждут, а подданиє бідниє і своєї неволі рочнего обходу удовліти не могут, з дітьми ся стискают, оброку собі уймуют, боячися, да им хліба до пришлого урожаю дотягнет».

Іван Вишенський розкривав моральне зубожіння і фарисейство у тогочасному суспільстві: «Днесь кат, а за­утра священик, днесь мучитель, а заутра учитель, днесь корчмар і танцовед, а заутра богослов і народоводец, днесь убийца, а заутра святитель и єпископ». На протива­гу цьому він підносив ранньохристиянські ідеали (гума­нізм, заповіді Божі як справжні критерії вчинків, ідеї простоти, рівності перед Богом, зневажання багатства та апологія бідності, пріоритет добра і засудження зла).

Запитання. Завдання

1. За яких історичних, релігійних та культурно-освітніх обставин виникла полемічна проза?

2. Визначте тематику полемічної прози.

3. Проаналізуйте фольклорні елементи в «Історії про одного папу римського».

4. З'ясуйте роль творів польських католицьких авторів.

5. Охарактеризуйте зміст і форму полемічних творів Герасима Смотрицького.

6. Які завдання ставив Христофор Філалет у «Апокрисисі»?

1. Визначте художні особливості стилю Мелетія Смотрицького.

7. З'ясуйте пафос «Палінодії» Захари Копистенського.

8. У чому полягає неоднозначність творчої особистості Івана Вишенського?

10. Доведіть прикладами із тексту самобутність прози Івана Вишенського.

2.3. Барокова поезія XVII ст.

Українське літературне бароко є невід'ємною скла­довою давнього письменства. Дослідження останніх десятиліть довели, що українське бароко не лише було тісно пов'язане із загальноєвропейськими мистецькими процесами, а й сформувало самобутню культуру із виразними національними ознаками, які своєрідно представлені передусім у поетичній творчості.

Виникнення віршування в Україні

Віршувальна практика в Україні розпочалася у дру­гій половині XVI ст. і пов'язана з особливостями тодіш­ньої шкільної освіти і книгодрукування. До навчальних

дисциплін було долучено (на взірець єзуїтських колегі­умів) поетику, яка розглядала правила віршування. У школі викладали «Поетику» Арістотеля, «Послання до Пізонів» Горація, що в середньовічному латинському варіанті дійшли до України. Це стимулювало зароджен­ня книжного віршування, хоча фактичний його поча­ток можна віднести до кінця XV ст. (латинські вірші Юрія Дрогобича, згодом — Павла Русина). Перші дру­ковані вірші з'явилися в Острозькій Біблії (1586), авто­ром яких є Герасим Смотрицький. Багато поетичних творів існувало в рукописах і було написано латинсь­кою, польською та давньоукраїнською мовами (Микола Гусовський, Іван Рутинець, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Адам Чагровський, Ян Жоравницький, Лав-рентій Зизаній, а також деякі анонімні автори).

Найдавнішим із відомих на сьогодні українських підручників із поетики вважають рукопис шкільного курсу «Поетичне мистецтво (...) Року Божого 1637». Ця та пізніші поетики містять теоретичні положення і практичні настанови.

Загальна поетика давала визначення поезії, поясню­вала її предмет (матерію), природу і мету, вказувала на такі її ознаки, як наслідування, вимисел, віршова мова (тропи, фігури, метри). У поетиці 1637 р. було зазначе­но: «Поезія виникла із внутрішньої потреби, оскільки люди, очевидно, за самою природою своєю схильні до ритмічного мовлення. Цим можна пояснити те, що їм властиво з давніх-давен певні звичайні вислови худож­ньо виражати віршами, а потім і виспівувати»¹. Пред­метом поезії є діяльність людей, людські вчинки. її мета — «навчати, розважати і спонукати» (київська поетика 1685 p.). В ученні про вірш розрізняли латинсь­кий метричний вірш, а також польський та слов'янсь­кий (силабічні). Давньоукраїнський вірш був переваж­но силабічним, тому ритмічно важким і непристосова-ним до особливостей української мови.

Прикладна поетика подавала правила написання віршів, наводила зразки, визначала літературні роди і жанри. Наприклад, розділ «Про ліричну поезію» пода­вав таке тлумачення: «Цей різновид поетичного мистецтва зобов'язує поета зваблювати людей різнома­нітністю і лаконічністю віршів, добірністю слів, бли­ском і гармонійністю звучання, описом предметів, як найприємніших за своєю природою. Ліричний вірш при­ваблює тільки тоді, коли він наповнений квітами слів, багатий на думки, має гарне розміщення стоп і зображає красиві предмети» (поетика 1637 p.). До поширених вір­шових жанрів належали епіграма, елегія, лямент (плач), панегірик, епопея, ода, курйозний вірш.

В українському віршуванні був засвоєний і культи­вований силабічний вірш, що характеризувався рівною кількістю складів у рядках (13, 11), вільним розташу­ванням наголосів у рядку, парним римуванням, наявні­стю цезури (паузи, що ділить рядок на дві частини).

Як зазначав Д. Чижевський, бароко в Україні, на відміну від Європи, розвивалось не дуже рішуче й помітно. На його думку, лише після 1680 р. українська література пережила період пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю. Зате поетика укра­їнського бароко зазнала радикальних реформ, які, зокрема, стосувалися жанрів.

Основні жанри барокової поезії

Розквіт бароко припав на XVII—XVIII ст. і просте­жується в різних жанрах літератури, зокрема поезії Лазаря Барановича, Івана Величковського, Стефана Яворського, які використовували досвід своїх попередни­ків — Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та ін. Твори переважно писали латинською, іноді — польською, давньоукраїнською книжною мовою із застосуванням силабічної системи віршування, вишуканої стилістики.

Геральдичні вірші. Ці твори були засобом звеличен­ня певної місцевості або окремих осіб.

Геральдичні вірші — твори, що пояснюють значення гербів дер­жави, міста, роду.

Зокрема, лева на гербі тлумачили як владу над усіма (Львів «над всі міста в князівстві руськім порядкує»), лілії — чесноти («цноти») роду, кінного воїна — символ хоробрості, стрілу з хрестами — свідчення захисту цер­кви та ін. Із найдавніших геральдичних віршів відомі твори на герб міста Львова, на герб («клейнод») КНЯЗЯ

Острозького (Герасим Смотрицький), підканцлера кня­зівства Литовського Льва Сапіги (Андрій Римша).

Наче цей лев благородний, що веж не боїться високих, Ані порогів міцних, ані залізних воріт, Лева так місто славетне, на полі сарматськім твердиня, Ще не лякалося сил збройного люду, бігме¹

(Іван Рутинець. «На герб Львова»).

Панегіричні вірші. В українському письменстві панегірики з'явилися наприкінці XVII ст., хоча окремі його елементи були наявні у «Повісті минулих літ», Київському літописі, «Слові про Закон і Благодать» Іла­ріона. На початку XVIII ст. виникли вітальні цикли у формі декламацій.

Панегірики (грец. panegyhkos logos —урочиста промова, вірш) — хвалебні твори на честь певних осіб.

До них належить «Візерунок цнотп Єлисея Плетенець-кого» Олександра Митури, що складається з епіграми та семи віршів. Із творів постає образ архімандрита Києво-Печерського монастиря — мудрого і непідкупного, про­стого і справедливого, безкорисливого діяча, організатора друкарської справи в Києві («воскресив друкарню, що припала пилом», почав видавати книги, які «прикрасили церкву»). Автору здається, що «цноти» Плетенецького такі значні, що сам Цицерон не зміг би їх восхвалити.

...Ти найперший був і є не лише у славі — Ведеш, як то кажуть, рій у високій справі, Бо друкарню возродив, що була занедбана, Пилом вкрилася з часів діянь Балабана. Той цю справу розпочав з божого бажання, Ремеслом оволодів, гідним поважання. Тепер ти, до божих справ душею прихильний, Церкві дав, що дати мав, у стараннях пильний, Воскресив друкарню нам після Балабана — Знову видаванням книг церква уквітчана. Адже книгам вона примножує віру, Вченням отців своїх квітне серед миру. Хай же бог тебе стократ за це нагородить, А ворог чатуючий ні у чім не шкодить².