1 Переклад із книжної мови Вал. Шевчука.

між старою та новою епохами в історії України, давнім та новим її письменством. Сягнувши у своїх помислах життєво важливих, екзистенційно вагомих проблем людського буття, Сковорода досі актуальний — як осо­бистість, мислитель, письменник.

Філософські погляди Григорія Сковороди

Ідейним предтечею нової української літератури, творцем найзначнішого вчення в історії вітчизняної фі­лософської думки був філософ, поет, педагог, музикант Григорій Сковорода (1722—1794). Він народився в с. Чорнухи на Полтавщині у козацькій родині. Навчав­ся у Києво-Могилянській академії, але за царським на­казом його було відправлено на два роки в Петербург співати в придворній капелі. Незадовго до закінчення академії він вирушив як здібний студент до Угорщини разом із дипломатичною місією. Повернувшись, викла­дав поетику у Переяславському колегіумі, пізніше — у Харківському. Потім був домашнім учителем у замож­них людей. Став вільним письменником та філософом-мандрівником.

До кінця життя Сковорода багато подорожував, складав філософські трактати та діалоги, вірші та бай­ки. Маючи бунтівний характер і своєрідні життєві упо­добання, він відмовився від кар'єри церковника і забез­печеного побуту. Усе його зріле життя — мандрування світом як протест, незгода з існуючими суспільними по­рядками та морально-етичними правилами. Вимріявши свою «горнюю республіку», Сковорода намагався знай­ти гармонію в собі («веселіє серця») і в людях, навчити­ся бути щасливим і навчити цьому інших. Необхідною умовою людського щастя вважав прагнення пізнати себе, свої природні нахили, їх цілеспрямований розви­ток і «сродний труд», який дає відчуття задоволення і корисності в суспільстві. Це був ідеалізований шлях до щастя, але впевненість, що його слід шукати в самій лю­дині, давала йому філософську опору і натхнення у творчості.

На могилі Григорія Сковороди викарбувано слова: «Світ ловив мене, та не спіймав». Світ для філософа — це насамперед соціум, у якому людина перебуває у все­можливих зв'язках, стосунках, перед яким має зобов'я­зання, що обмежують прагнення і свободу людини. Та­кий світ, тобто соціальна дійсність XVIII ст., не влашто­вував Сковороду, він сприймав його як тенета, у які по­трапляє людська доля. Сковорода обрав мандри рідним краєм — це був спосіб «утечі від дійсності», уникнення всього, що позбавляє свободи. Наприкінці життя, підсу­мовуючи пройдений шлях, Сковорода усвідомлював, що прожив так, як підказувала його «натура», реалізу­вавши у такий спосіб ідею «сродності».

У тлумаченні Сковороди «сродний труд» — це відпо­відність природних нахилів людини і її практичної діяльності. За такої умови індивід має змогу якнайпов­ніше реалізувати себе, відчуваючи задоволення від цієї діяльності, насолоджуючись її процесом і результата­ми. На думку філософа, людина повинна пройти певний шлях, щоб досягти такого стану: самопізнання (ви­явлення й усвідомлення природних нахилів) — само­вдосконалення (нахилів, задатків) — «сродний труд» (практична діяльність). У цьому Сковорода вбачав перед­умови щастя людини.

У трактаті «Дружнярозмова про душевний світ» він зазначив: «Це й означає бути щасливим — пізнати себе, або свою природу, взятись за своє і триматися того, з чим ти споріднений (...) Саме добра душа стає тривож­ною та нещасною, коли виконує обов'язок, до якого не народжена (...) Природа єсть найперша всьому причина і саморухлива пружина». Філософ уважав, що найпо­важніша справа, зроблена без «сродності», втрачає свою честь і вартість так, як гарна страва стає гидкою; «Бага­то хто, зневаживши природу, обирають собі ремесло найбільш модне і прибуткове, проте самі себе дурять. Прибуток — то не сердечне веселіє, а виконання потре­би тілесної, а якщо веселіє, то не внутрішнє, справжнє веселіє сердечне оживає у ділі сродному. Тим воно солод­ше, що сродне», — писав Сковорода. Якщо від душі за­брати «сродну діяльність», то їй тоді — «смертна мука: журиться і непокоїться, немов бджола, зачинена у кімна­ті, а сонячний світлий промінь, що пронизує вікна, кли­че її на цвітоносні луги». Провідною у тлумаченні «срод-ного труда» була ідея «Нехай кожен діло своє знає».

Тема «сродності», «сродного труда» розкрита у філо­софських трактатах Сковороди (зокрема, «Алфавіт, або

Буквар світу») і має виразний дидактичний смисл у бай­ках «Жайворонки», «Орел і Черепаха», «Бджола і Шер­шень», «Дві курки». У байках «Жайворонки» та «Орел і Черепаха» стверджується думка про те, що кожна лю­дина повинна обирати такий рід діяльності, який би від­повідав її природним нахилам, інакше вона стане посмі­ховиськом або невдахою. Байка «Бджола і Шершень» наголошує не тільки на тому, що лише від природної праці можна отримати насолоду, а й вказує на парази­тизм «шершнів», котрі в суспільстві «живуть крадіж­кою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити». Водночас Бджола — «це символ мудрої людини, яка в природженому ділі трудиться». Головна думка твору «Дві курки» — необхідність розвитку природних нахи­лів для реалізації своєї «сродності».

Важливе місце у філософській системі Сковороди посідає «філософія серця» (кордоцентризм): «Серце твоє єсть голова зовнішностей твоїх. А коли голова, то сам ти єси твоє серце». Визнаючи людське тіло тлінним, мудрець стверджував первинність і незнищенність сер­ця. Пізнавши серце, пізнаєш саму людину: «І повністю людину бачить той, хто бачить серце її». За Сковоро­дою, серце — «прихована думок наших безодня», тобто душа, сокровенна природа світу, що формує духовне життя людини.

У своїх трактатах філософ оперував поняттям « весе­ліє серця», яке він тлумачив як стан духовного спокою, блаженства, внутрішнього комфорту, коли людина пе­ребуває у злагоді із собою та світом. «Веселіє серця» до­сягається тоді, коли людина робить так, як їй підказує серце, а діяльність її відповідає «сродності>> природних нахилів. Поняття «веселіє серця» близьке до поняття «щастя», яке і слід шукати у своєму серці: «Там Бог і ща­стя, не далеко воно. Поблизу єсть. У серці і в душі твоїй».

У XIX ст. «філософію серця» Сковороди продовжив полтавський мислитель Памфіл Юркевич (1826—1874): «Людина починає свій моральний розвиток з порухів серця, яке скрізь бажало б зустрічати істот, які радіють, гріють одне одного теплом любові, пов'язані дружбою і взаємним співчуттям». Юркевич, як і Сковорода, вважав, що в серці людини зосереджене духовне життя, це вмісти­лище усіх пізнавальних прагнень людини, усіх відчуттів, хвилювань, пристрастей, моральних орієнтирів.

«Філософія серця» Сковороди та його послідовників не випадково з'явилася в надрах української нації, ос­кільки виражала і продовжує виявляти український менталітет, природну національну стихію. Символіка серця, подана в інтерпретації Сковороди, мала безліч варіантів в українській публіцистиці та художній літе­ратурі XIX—XX ст. Вона досі залишається важливою етичною цінністю національної культури.

Поезія Григорія Сковороди

як спосіб вираження світоглядних думок

Художня творчість Сковороди пов'язана з традиція­ми давньої літератури, однак у віршових творах він роз­ширив тематику, вдавшись до критицизму (сатира, іро­нія) в дусі просвітницької епохи, збагатив жанрову си­стему, звернувшись до пейзажної лірики, надавши нових відтінків філософській. Своїм творам Сковорода прагнув надати цілісної художньої завершеності у фор­мі поетичної збірки «Сад божественних пісень», до якої увійшло тридцять віршів на різноманітну тематику.

Філософська лірика. Помітне місце у збірці «Сад бо­жественних пісень» займають твори, у яких Сковорода в художній формі висловив свої філософські погляди на самопізнання та моральне самовдосконалення: пісня 23 («О дражайше жизни время»), пісня 21 («Щастіє, где ти живеш?»), пісня 24 («О покою наш небесний»), пісня 28 («Возлети на небеса»). На його думку, пізнанням лю­дини рухає її прагнення бути щасливою («о щастіє, наш ясний світ, о щастіє, наш красний цвіт!»), проте дарем­но шукати його в полі, небі, книжках, тобто «извне», бо воно в самій людині: «Нужнейшее тобі найдеш то сам в собі». Мислитель вважав, що для самопізнання людина повинна використовувати кожну мить — «дражайше жизни время», оскільки лінощі, легковажне ставлення до часу унеможливить власну самореалізацію:

Брось, любезний друг, безділля, Пресічи толикій вред, Сей момент пріймись до діла: Вот, вот, время упливет.

У Сковороди час набуває морально-етичних вимірів, коли йдеться про смисл життя:

Лучше час чесно жить, неж скверно цілий день... Лучше в пользе десять літ, неж весь вік без плода.

Поет не сприймав намагання людей задовольнити «дух неситий», «мучить краткий вік», а пропонував ве­сти спокійне життя, віддаючись роздумам, самозагли­бленню. Бути самим собою — це шлях до внутрішньої гармонії: «Будьмо тим, что бог дал, ради, разбиваймо скорбь шутя». У пісні 28 Сковорода в художніх образах ствердив думку, що в житті людському найбільше зна­чення має стан душі — «что тобі то помагает, естли сердце внутрь ридает?». Він закликав заглянути в себе, щоб умилостивити душу: «Глянь в сердечния пещери! В душі твоей глагол, вот будеш с ним весьол!».

Повніше роздуми Сковороди над смислом життя ви­кладено у його філософських творах — «Наркіс. Розмови про те: Узнай себе», «Алфавіт, або Буквар світу», «Роз­мова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті».

У філософських поглядах Сковороди та у його твор­чості ідеалом людини є вільна особистість, котра дося­гає спокою і радості серед природи, споглядає істину і живе за «сродністю» — пізнає саму себе, виявляє свої природні нахили і реалізує їх передусім у духовній діяльності. Філософ не приймав навколишній світ, зок­рема соціум, що склався, на його думку, за принципом абсурду, несправедливо, коли існує поділ на «вищих» та «нижчих», що, зрештою, перешкоджає людині вира­зити себе, займатися «сродним трудом», тому забирає в неї можливість бути щасливою. Він стверджував, що людина може бути щасливою тоді, коли вона вільна.

Такі міркування Сковороди утопічні, оскільки він мріяв про можливість збереження свободи в умовах раб­ства, залежності людини від соціальних обставин. Од­нак його ідеалом залишилися вірність «сродності», зне­вага до фальшивих цінностей, самоповага, гідність, ро­зум і «совість чиста, як кришталь». Цим Сковорода кинув виклик світові, у якому доводилось жити і який підстерігав кожного, щоб захопити у свої хижі тенета.

Водночас Сковорода розумів, що немає смислу боро­тись із світом, намагатися щось у ньому змінити. Поет і філософ понад усе цінував внутрішню свободу, обирав «утечу від дійсності», а справжнє задоволення знаходив у творчості, перебуванні серед природи — на луках і пасо­вищах, на пасіках і в дібровах, на полях та берегах річок.

Для Сковороди злиття з природою — це стан душі, спосіб життя, що є не просто вибором або стихійною даністю, а прагненням досягнути єдності із собою, «веселіє серця».

У «Саді божественних пісень» відображено мірку­вання Сковороди про свободу. Зокрема, у пісні 9 він стверджував свій вибір:

Так і мні вольность одна єсть нравна І безпечальний, препростий путь. Се — моя міра в житті главна.

Образ «міри в житті», тобто свободи, «вольності», поет розвинув у пісні 12, де протиставив спокійне життя серед сільської природи міським реаліям, які «на море печалей пхнут», «в неволю горьку ведут». Сковорода не визнавав життєвих марнот, не хотів «їздить за море», мати «красні одежі», ходити «забарабаном плінять горо-да», добиватися «штатских санов» і «пугать мелочних чинов». Це не головне в житті, важливішим є відчуття свободи — якщо не суспільної, то принаймні внутріш­ньої. Такі відчуття він знаходить серед природи:

0 дуброва! О зелена! О мати моя родна!

В тобі жизнь увеселенна, в тобі покой, тишина!

В останній строфі автор видозмінив ці рефренні рядки:

О дуброва! О свобода! В тобі я начал мудріть.

Вірш «De libertate» («Про свободу» ) не увійшов до збірки, але перегукується з мотивом свободи:

Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото. О якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане-герою!¹

Філософська лірика Сковороди розкрила нові мо­жливості для української поезії: у художній формі ви­словлювати актуальні проблеми людського буття.